Бюлетень №5 (491) 2018 рік
Новини одним рядком:
27 січня – музичний квартирник Анатолія Кальнобрицького у Переяслав-Хмельницькому на Київщині
30 січня – вечір-елегія «У ритмі серця пульсує Майдан!» у Чернівецькому меморіальному музеї Володимира Івасюка
1 лютого – концерт за участі Тараса Компаніченка, м. Київ, вул. Хорива 19-в
9 лютого – 50 років з дня народження барда-виконавця Олександра Сорокіна. Читайте рубрику “Ювілеї бардів із Сум”
9 лютого – концерт за участі Тараса Компаніченка, Тараса Силенка, Сергія Василюка, Кривий Ріг, педагогічний університет
10 лютого – концерт Клубу "Байгород" “Нам вже три…”, Кропивницький, вул. Преображенська,4, будинок профспілок
10 лютого – день народження Ольги Артеменко, виконавиці бардівських пісень
10 лютого – «Поетичні сніданки з Наталкою Маринчак». Гість – актор Дмитро Терновий у харківському ЛітМузеї
10 лютого – фестиваль “Віршень” до дня народження Сергія Пантюка, Київ, Межигірська, 21, видавництво «Смолоскип»
11 лютого – концерт Володимира Васильєва (Харків) у Сумській міській бібліотеці ім..Шевченка, Кооперативна, 6
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua
Кропивницький – Віктор Холявко
10 лютого (субота) 2018р. 15:30
Клуб авторської пісні та поезії "Байгород" та ГО "Будинок вчених Кіровоградщини" запрошують на ювілейний концерт Клубу "Байгород"
“Нам вже три…”.
У концерті візьмуть участь О. Антоненко, П. Золотарьов, А. Корінь, Н. Шмітке, В. Холявко та інші члени клубу, а також, УВАГА!, член Спілки композиторів Запорізької області, художній керівник творчого об'єднання "Плеяда" організатор міжнародного мистецького фестивалю "Зірка різдва 2018" в м. Запоріжжя ГАННА КИЯЩУК.
Очікуємо на приїзд Ганни вже вдруге. Перший її концерт у Кропивницькому у клубі “Байгород” у травні 2017-го був дуже успішним.
"Надзвичайно насичений творами різного жанру й характеру виступ гості тривав майже дві години, а потім вдячна публіка викликала Ганну на біс поки вона не пообіцяла приїхати з концертом ще раз" – писала газета “Народне слово”.
Захід відбудеться за адресою: вул. Преображенська,4 (площа Богдана Хмельницького, будинок профспілок), другий поверх.
Довідки за телефоном 097 060 97 84
Сайт http://ukrchas.com/novyny/232-za-nashu-krov-za-nashu-chest-za-krivdi-nashomu-narodu.html
(фрагменти)
«За нашу кров, за нашу честь, за кривди нашому народу!»
На Криворіжжі готуються відзначити 120-річчя від дня народження славного земляка – Головного отамана Холодного Яру Степового-Блакитного (Костя Пестушка) ...
На початку лютого на базі КДПУ (кафедра історії України та правознавства) мають відбутися відкриті читання «Український національно-визвольний рух на Криворіжжі у ХХ ст.». У переддень річниці, 9 лютого, в актовій залі КДПУ – інформаційно-концертна програма «За нашу кров, за нашу честь, за кривди нашого народу!» за участі президента Історичного клубу «Холодний Яр», дослідника українського національно-визвольного руху Романа Коваля, криворізького історика та краєзнавця Олександра Мельника, а також відомих українських музикантів – кобзаря, бандуриста і лірника, лідера гурту «Хорея Козацька» Тараса Компаніченка, кобзаря Тараса Силенка, автора-виконавця, фронтмена і засновника гурту «Тінь Сонця» Сергія Василюка. У виконанні митців прозвучать повстанські та патріотичні пісні, а також маловідомі пісні часів УНР з нової програми Тараса Компаніченка, з якою співак має наразі розпочати свій тур по Україні.
...
Володимир Стецюк, голова оргкомітету
Київ – сайт http://bukvoid.com.ua/events/interview/2018/01/31/072009.html
Сергій Пантюк: «Цього року фестиваль стартує під гаслом «Віршень» об’єднує міста»
31.01.2018 Тетяна Череп-Пероганич
Вже стало доброю традицією напередодні фестивальних днів зустрічатися з організатором українського поетично-музичного фестивалю «Віршень» - письменником, видавцем, громадським діячем Сергієм Пантюком, якому завжди є що розповісти і про цей багаторічний захід, і про самих учасників.
- 10 лютого знову збере своїх постійних і нових митців та шанувальників «Віршень». Скільки років виповнюється фестивалю і що найголовнішим, як організатор, в його існуванні бачите для себе?
- Це буде 22-й фестиваль. І відбувається він 22-й рік поспіль. Для людини – це молодість, а для фестивалю – мабуть, зрілість. І коли я озираюся назад, сам дивуюся: скільки талановитих, яскравих, неординарних людей виступило на його сцені!
Я свідомий того, що в межах загального культурно-мистецького процесу в Україні «Віршень» є лише незначним епізодом. Але важливим є те, що кожен, хто хоч раз занурився у невимушену «віршневу» ауру, несе її далі – у своє місто чи село, у своє мистецьке оточення, у свою родину. А це поступово і невпинно розширює такий важливий для нас духовний простір. Наголошу – український простір.
- Якщо брати до уваги рівень виступів тих, хто був на початках, і аналізувати твори з якими учасники виступають сьогодні – різниця в чому? Чи є вона взагалі? Розвивається українське слово, чи пасує перед митцями минулих років?
- Ключове слово «рівень». Він має бути високим. Коли все починалося – далекого 1996 року – я інтуїтивно відчував: випадкових людей на такому фестивалі бути не може. І не помилився. Всі учасники першого фесту – ще не «Віршня», він тоді мав назву «Під знаком Водолія»,– є на сьогодні письменниками першого ряду. Іван Андрусяк, Юрій Бедрик, Михайло Бриних, Сергій Жадан, Василь Кожелянко, Андрій Кокотюха – хто не чув сьогодні цих імен?
Майже кожен рік фестиваль відкривав якесь яскраве ім’я, тому я впевнений, що наймолодші учасники, яких я вишукую по всіх усюдах і запрошую на «Віршень», за кілька років стануть відомими авторами.
Отже, різниця між учасниками може бути в ідейній чи естетичній царині, але всі вони обдаровані й перспективні. І українське слово розвивається в усіх напрямках. А це не може не радувати.
- Організаційні питання – вони не легкі. Хто з цим мав справу, знає, що будь-яка творча подія потребує певної підготовки і підтримки, як моральної так і матеріальної. А це ж фестиваль з історією! Ніколи не виникало бажання залишити все в учора? Що надихає на те, що «Віршень» продовжує бути? Які найбільші проблеми в організації, якщо вони є?
- Таке буває, що довготривалі проекти стають тягарем. Я це пережив двічі. 7 років тому я публічно оголосив, що «Віршень» (тоді в мистецьких колах за ним закріпилася неформальна назва «Сліва-фест») припиняє своє існування, оскільки ідея його вичерпалася і 15-й за рахунком стане останнім. І що ви думаєте? На мене посипалось стільки докорів, відмовлянь та переконань, першочергово – від найближчих друзів та колег, що я зрозумів: фестиваль вже існує окремо від мене і вбивати його я не маю права.
Те ж саме повторилося в 2014-у, коли ми багато часу віддавали війні. Я сказав: люди гинуть, а ми фестивалитимемо? Але знову ж друзі наполягли: а хіба розвиток нашої культури не є частиною війни? І ми зробили тоді доволі камерний, але цілком благодійний захід, і саме тоді виникла ідея волонтерського видавничо-популяризаторського підпроекту «Рядки з передової», без якого «Віршень» тепер не обійдеться аж до остаточної нашої перемоги – підтримуючи письменників, долю яких опалила війна.
Організаційні питання –завжди клопіткі, але якби все давалося легко, то й працювати було б нецікаво. Цього року, наприклад, виникла зовсім неочікувана проблема: постійні добродії фестивалю (наголошую саме на слові «добродії», бо «спонсори», як правило, вимагають навзамін піару, а ці люди бажали залишатися публічно анонімними) не змогли підтримати нас фінансово. Тому, щоб відбулося все як належить, мені доводиться «колядувати» у нашій ФБ-спільноті. І добрі люди відгукуються. На сьогодні вже зібрано 6030 грн, це трохи більше третини загальної потреби. Тому принагідно звернуся до читачів вашого сайту: якщо є бажання допомогти фестивалю, то моя картка Приватбанку 5168 7456 0047 4685. Все відбувається прозоро, кожна сума, яка надійшла, фіксується на моїй сторінці у ФБ.
- Найцікавішими фестивальними моментами попередніх років поділитеся?
- Власне, я не можу пригадати нецікавих фестивалів. Основне – це творче та неформальне спілкування, але мистці – народ веселий і позитивно авантюрний, тому і без курйозів не буває. Навіть минулого року стався випадок, коли хтось із веселих гостей заснув, зачинившись у туалеті, що створило низку веселих і не дуже клопотів.
Був випадок, коли на одному з фестивалів ми робили фуршет у стилі «ностальжі» – стіл студентів кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття. Багато сала, цибуля, квашена капуста, чорний хліб, «братська могила» (кілька в томаті), картопля в мундирах тощо – і все це на розстелених газетах того часу. А на куті стола створили жартівливий «Куточок комуніста» – білий батон, пачка масла і бляшанка червоної ікри. Так ось, спочатку всі зневажливо ставилися до «комуністичних страв», а потім сталося як в анекдоті – на якусь хвилину зникло світло (чи хтось вимкнув спеціально), а коли знову з’явилося, «Куточок комуніста» виявився порожнім. Я спочатку думав, що то друзі пожартували, але ж ні… Так і досі не знаю, хто «причепив ноги» тій ікрі з маслом.
- Не планували ніколи видати книгу спогадів учасників про «Віршень» чи своїх власних про самих учасників?
- Це дуже хороша ідея. Я давно про неї думаю. Як і про «Поетичну антологію «Віршня», до якої увійшло б хоча би по кілька віршів кожного учасника. Але для таких проектів потрібні тиша і спокій, а їх у мене немає. Хіба, якщо Бог дасть до старості дожити, впорядкую.
Мушу тут сказати про сумне. Минулого року наша спільнота зазнала важкої втрати – раптово помер учасник майже всіх попередніх фестивалів, відомий бард, поет, музикант (гітарист і голос акустичного дуету «Образ»), багаторічний організатор Всеукраїнського фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Срібна підкова» Андрій Саєнко. Ми були не лише друзями і кумами, а й співавторами, адже Андрій написав на мої слова близько тридцяти пісень, найвідоміші з яких – «Арій прощається» та «Місто без парасолі». Цього року ми згадаємо Андрія на «Віршні», а 28 лютого у Львові відбудеться великий вечір його пам’яті…
- Фестиваль відбудеться традиційно чи будуть якісь зміни, нововведення?
- Будь-які нововведення «Віршня» одразу ж стають традицією. Цього року фестиваль стартує під гаслом «Віршень» об’єднує міста» і відбудеться 10 лютого (в день мого народження) у Києві, у приміщенні видавництва «Смолоскип» (вул. Межигірська, 21), а 14-15 лютого в Кам’янці-Подільському в залі готелю «Рейкарц» (вул. Старобульварна, 2).
Далі в планах і вже роботі – відновлення формату «Мандрівний «Віршень». Вже скажу, що першою в черзі є Чернігівщина.
Одне із цьогорічних нововведень – співпраця з Кам’янець-Подільським кіноклубом «АтмоСфера», який взяв на себе виготовлення візуальної реклами фестивалю, проведення 14 лютого в кінотеатрі «Сінема» показу для кам’янчан художнього фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» та організацію екскурсії місцями зйомок цього чудового фільму.
Інше нововведення – фестивальний «Щедрий горщик» – заклик до всіх учасників принести з собою на подію щось їстівне в форматі будь-якої страви, але до останнього тримати це в таємниці. Потім має виявитися чимало сюрпризів. Ну і «Кров ворожа» не почуватиме себе такою самотньоюJ.
А так – будуть презентації книжок, пісень, просто нових творів і нових цікавих авторів.
- Хто може стати учасником фестивалю «Віршень-2018»?
- Усі талановиті поети, барди та акустичні гурти, які мають бажання поринути на кілька годин у насправді творчу та теплу атмосферу. Впевнений – у нас все вдасться. «Віршнюймо», друзі, бо ми того варті!
Чернівці – сайт пам’яті Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
У ритмі серця пульсує Майдан!
Україна — наша величава Мати — сьогодні у вогні. Серця і душі наповнені хвилюванням за долю України.
Тому невипадково у Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка 30 січня цього року відбувся вечір-елегія «У ритмі серця пульсує Майдан!» за участі кандидата історичних наук, доцента кафедри політології та державного управління ЧНУ ім. Ю. Федьковича Наталії Нечаєвої-Юрійчук, яка розповіла про ті буремні події, коментуючи кожну світлину, представлену на слайд-шоу. Працівниками музею підготовлена книжкова виставка, де представлені книги та публікації «Буковинського журналу» на цю тему.
Якщо весь світ усіма помислами з Україною, то мистецтво у найважчі для країни часи ніколи не стояло осторонь. Увесь Майдан у ті трагічні миті співав національний гімн України, стрілецькі та козацькі пісні, пісні Руслани та «Океану Ельзи» і звичайно, пісні Володимира Івасюка, які завжди на часі.
Вірмени та грузини, українці та росіяни, білоруси і поляки декламували поезії Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ліни Костенко, Василя Стуса, Дмитра Павличка.
Народжувалися нові мистецькі імена. Нові вірші. Нові пісні. Нові герої. Помережені болем, тугою, але найяскравіші фарби випромінювали любов та волю до свободи. Тому звучали цієї днини у музеї вірші молодих поетів — журналістки Ольги Калиновської та студентки II курсу педагогічного факультету Рити Швачій. Зворушила усіх присутніх неймовірна авторська музична картинка «Чорний птах» Анни Сергієнко, студентки VI курсу кафедри музики ЧНУ ім. Ю. Федьковича. На вечір-елегію завітав і Сергій Скальд — поет, ветеран АТО, командир «Правого сектору», який також зачитав декілька власних віршів.
Лемківська народна жалібна пісня «Плине кача…», що є неофіційним гімном Небесної сотні, завжди буде реквіємом за загиблими, не лише на Майдані, а й у цій війні, яка і досі триває… Талановите тріо бандуристок — Покляцької Анастасії, Рибчук Діани, Шевчук Аліни, студенток училища мистецтв ім. С. Воробкевича (клас викладача О. М. Геник, заслуженого працівника культури України) своїм проникливим виконанням пісень «Плине кача…» та «За Вас… і Україну» (музика О. Герасименко, слова Л. Маковій) викликали у присутніх гостей — студентів II курсу (спеціалізації теорії музики і спів) училища мистецтв ім. С. Воробкевича зі своїм викладачем Євгеном Скрипником, Валентини Чолкан, працівників музею і ЧОУНБ ім. М. Івасюка — сльози смутку та жалю.
І звичайно, молодо квітла «Червона рута» Володимира Івасюка у виконанні учасників та гостей вечору-елегії, бо завжди гуртуватиме українців у всьому світі, тому що слова «Ти у мене єдина, тільки ти, повір!» будуть жити у душах кожного великого та малого українця. Все ж, у ці скорботні для України дні, помолимося спільно за героїв. Усі ми прагнемо волі. Віримо, що спільна молитва Всевишньому допоможе здобути мир в Україні. Справді, герої не вмирають. Вони є. Вони поруч.
Спиніться перед образом. Щемить ця мить.
А по цій миті квіти виростають…
Вмирає час. Герої не вмирають…
(Ольга Калиновська)
Олена Логінова,
молодший науковий співробітник Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка
Сайт http://visnik-press.com.ua/archives/88657
Анатолій Кальнобрицький підтримав юного Назара Короля
Лютий 2nd, 2018
Як відомо, кожної четвертої суботи місяця в РБК у нас – новий концерт. 27 січня музичний квартирник знову був з родзинкою. Ми вирішили: якщо немає коштів проводити наші окремі дитячі музичні заходи, проводитимемо спільний концерт. З боку дорослих – одна-дві творчі особистості і від дитячої спільноти – теж один-два таланти. Таким чином можемо допомогти юним артистам відчути себе спроможними виступати на великих сценах. Готуємо команду для виступу на Всеукраїнському фестивалі авторської творчості «ЛяМіТошка» влітку 2018 року, надаючи можливість молоді скористатися досвідом старшого покоління.
На цей раз досвід Анатолія Кальнобрицького, відомого барда з Києва, сподіваємося, допоможе Назару Королю з Переяслава. Перед виступом артисти кілька хвилин спілкувались, Анатолій підбадьорював хлопця та дав майстер-клас.
Зазначу, що Анатолій і публіку здивував, адже він для переяславчан створив новий репертуар. Лунали пісні на різні теми, і були так скомпоновані, що ми ніби пройшли з теплого літа до холодної зими через весну і літо. В них немало було спогадів про друзів, кохання та молоді роки. А на завершення першого відділення ми пред’явили сюрприз, як було обіцяно, – Назар Король (11 років) прочитав свій вірш «Мрійник».
У Фейсбуці можна подивитись увесь концерт, він ішов у прямому ефірі, вже переглянули понад 6 тисяч осіб. Подивитись квартирник можна на сторінці https://www.facebook.com/skarb.org.ua/, а також у новинах на телеканалі «Альта» за 31 січня.
Дякуємо усім, хто допомагає нам у проведенні музичних квартирників. Це – ТРК «Альта», газета «Вісник Переяславщини», ГО «Джем Толока» (зокрема, Ігор Янчук та Микола Овсянников), ВГО «Журналісти проти корупції» і, звичайно ж, директор РБК Янчук Віктор.
А тепер чекаємо на вас 24 лютого о 15.00 в районному будинку культури на наступному квартирнику: виступатиме «Доктор Дядя Вова» – Володимир Кримець (с. Циблі), і знову буде сюрприз.
Якщо ви пишете вірші, музику, співаєте авторські пісні або граєте авторську музику – вам дорога до нас.
Світлана Яценко, організатор, голова ГО «Духовні скарби України»
Запоріжжя – сайт http://uanews.zp.ua/other/2018/01/29/109937.html
У Запоріжжі концерт присвятили «щупальцу російського світу»
Новий проект Запорізького Центру авторської пісні «Володимир Висоцький: 80» шанувальники творчості актора і барда прийняли «на ура!»
Проект, презентований 28 січня у ПК «Титан» — незвичайний, камерний. Його особливість у тому, що під час концерту глядачі знаходяться на сцені, на дуже близькій відстані від виконавців.
До речі, всі 70 квитків були продані задовго до концерту.
— Глядачі потрапляють у святая святих — на сцену, де Висоцький провів своє творче життя, — зазначає художній керівник проекту Олена Алексєєва.
У програмі брали участь актори Театру поетичної пісні (Олена Алексєєва, Жан Селезеньов, Олег Іллінський), клуб авторської пісні «Зелене небо» (тріо «Нечувана Прибуток», Олег Швидкий, Максим Щербаков), Сергій Кучма, Творче об'єднання «Плеяда» на чолі з Ганною Киящук, колишній актор театру імені Магара Максим Ігнатьєв.
Виступили також іногородні знавці творчості Висоцького і виконавці його пісень — Олег Попенко (Дніпро) і Андрій Земсков (Харків).
— Програма відповідає на питання «бути чи не бути» нам усім, — так окреслила концепцію проекту Олена Алексєєва.
Прозвучали відомі пісні Володимира Висоцького «Він не повернувся з бою» (яка в останні чотири роки, на жаль, стала дуже актуальною), «Ой, де був я вчора», В той вечір я не пив, не їв», «Лицарський турнір», «Чудо-юдо», «Ой, Вань, дивись, які клоуни», «Книжкові діти», «Хто сказав, що земля померла?», «Вершина», «Ех, раз!» «Випадок в дорозі», «Будинок кришталевий», «Парус», «Протопити ти мені баньку», «Канатоходець», «Коні вибагливі» та інші.
Учасники проекту заспівали також відомі пісні з репертуару Марини Владі (прозвучав також уривок з її книги «Висоцький або перерваний політ»)
А ще — пісні Юлія Кіма, Вероніки Доліної, Булата Окуджави, Юрія Візбора та Валентина Гафта, присвячені Володимиру Семеновичу.
Закінчувався концерт спільним співом відомих творів ювіляра — «Якщо друг виявився раптом» та «Вершина». Учасників проекту глядачі дякували оплесками вони дружно скандували «Молодці!», «Спа-си-бі!».
Цим концертом в Запоріжжі завершилися заходи, приурочені до 80-ї річниці Володимира Висоцького. Почалися вони, нагадаю, програмою «Мій Висоцький», яку у Запоріжжі привіз Арсен Мірзоян.
Повні зали Концертного залу імені г. Глінки і ДК «Титан» показали, що запорожці люблять творчість Володимира Висоцького, який пішов з життя у самому розквіті — в 42 роки.
На відміну від директора Національного інституту пам'яті Володимира В'ятровича, який відніс Володимира Висоцького до «щупалець «російського світу»
«…І знову про «геть від Москви!». Не всі щупальця «руського міра» такі огидні і очевидні як совок і московська церква. Деякі більш симпатичні, вишукані та респектабельні, але не менш небезпечні. . . . Як кажуть, кожному — своє…
Київ – сайт https://www.radiosvoboda.org/a/29005379.html
Лакмусовий папірець, що виявляє в людині частку «гомосовєтікус»:
суперечка через Висоцького триває
29 Січень 2018 Софія Середа
Директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович пояснив, що мав на увазі, коли на своїй приватній сторінці у Фейсбуці зарахував Віктора Цоя та Володимира Висоцького до «щупальців «русского мира». Тим часом суперечка навколо його попередньої заяви й досі триває. Щоправда, наразі вона перейшла у площину, наскільки своєчасною є така дискусія для України, спровокована фейсбучним постом публічної особи.
«Не пропонував забороняти ні Цоя, ні Висоцького, ні когось іншого, крім тих, хто нині відверто підтримує російську агресію», – так очільник Українського інституту національної пам’яті Володимир В'ятрович пояснив свою гучну заяву, яка наприкінці минулого тижня неабияк збудила українське суспільство.
Каже, головний меседж, який хотів донести, прирівнявши цих радянських артистів до «щупалець «русского мира», полягав у тому, що «треба лиш не забувати, як їх можуть використати»:
Volodymyr Viatrovych
Дискусію про можливість використання Росією певних діячів культури минулого занесло в бік: можна чи не можна їх забороняти, якщо так то кого саме. Не пропонував забороняти ні Цоя, ні Висоцького, ні когось іншого, крім тих, хто нині відверто підтримує російську агресію. Повторю: треба лиш не забувати, як їх можуть використати.
Напис на пачці цигарок «Куріння вбиває» - це не заборона курити, а застереження про можливі наслідки. Він стосується не лише цієї пачки, навіть не лише цього бренду, а куріння в цілому.
Однак спровокована ним дискусія триває: її учасники вирішують, чи на часі такі розмови.
«Частина українців не готова до змін»
На думку письменника і перекладача Андрія Бондара, суспільна дискусія навколо постаті Володимира Висоцького звелася до протистояння між «ворогами держави» та «ворогами свободи», але так і не дала відповіді на два запитання: «як інтерпретувати спадщину імперської культури в нових історичних умовах» та «чи існує шлях деколонізації, який влаштовує абсолютно всіх громадян».
«Історія з Висоцьким і Цоєм стала ще одним серйозним маркером поділу між людьми, які розуміють потребу в радикальній реінтерпретації всієї російської (радянської) культурної спадщини в сучасній Україні, і тими, що до останнього будуть чіплятися за них як за питому і, головне, природну ознаку власної культурної ідентичності, – пише Андрій Бондар. – Кожен прихильник творчості Висоцького та Цоя зміг відчути себе «рукою Москви», навіть якщо це проста констатація зв'язку культури зі структурами імперського домінування, який важко заперечити і ще важче оспорити. От тому й емоції, скрегіт зубовний і словесний гардкор у думках і коментарях».
За словами письменника, суперечка навколо фейсбучного поста Володимира В’ятровича показала, що частина українців не готові до змін: ні в думках, ні на практиці. Водночас Андрій Бондар наголошує, що боротися з імперськими структурами мислення краще за допомогою м'якої сили.
«Українці ще довго вихаркуватимуть з себе «русский мир» разом із совком»
Тим часом письменник і журналіст Юрій Винничук переконаний: українці ще довго «вихаркуватимуть із себе «русский мир» разом із совком», адже відсутність у 90-х роках українських книг, фільмів чи бодай українського телебачення далася взнаки, затягнувши цей процес.
При цьому він наголошує, що будь-яких вказівок, заборон чи закликів до певних дій у словах В’ятровича не побачив: «Всього тільки й сказано було про мацаки «русского міра». Які пролазять нам в душу, незважаючи на всі війни, на пам'ять про Голодомор і Сандармох. Ми з цими совковими присосками живем і ще будемо якийсь час жити. Доки останній з вас, нє-бл*дєй, не помре. Бо вже ні наші, ні ваші діти, а понадто онуки не розділяють усіх цих совкових захоплень».
Своїх Висоцьких чи Окуджав, пояснює Винничук, Україна не має лише через те, що її співаків та композиторів або ж повбивали, «починаючи з М. Леонтовича і закінчуючи Ігорем Білозором», або ж «наші барди в той час могли збиратися лише по хатах і в дуже вузькому колі щось подібне співати».
Така ж ситуація і з культовими письменниками.
«Бо в той час, як він (Булгаков – ред.) собі міг вільно творити, писати те, що йому хотілося, українські письменники його рівня вже лежали у вічній мерзлоті. За Пєрєстройки російські письменники пачками почали витягати з легендарних шухляд написані ними твори. Шухляди українських письменників, за окремими винятками (Борис Антоненко-Давидович), були порожніми. Бо та свобода, яка височайше була дозволена в Москві, не була дозволена в Києві чи Львові», – пише Винничук.
«Полеміка між українськими та російськими патріотами»
Багато українських шанувальників Висоцького люблять не його справжнього (талановитого актора і співака), а міф, який є частиною сучасної російської державності і який створений самою ж російською владою, вважає журналіст і публіцист Віталій Портников.
«Зрозуміло, що сам Висоцький до цього міфотворення жодного стосунку не має. Просто іншого Висоцького, справжнього – більше немає, як немає часу, в якому він ходив на грані, не перетинаючи небезпечної для кожної радянської людини межі», – пояснює публіцист і наголошує, що жодного стосунку ні до України, «яка була під радянською окупацією, ні, до тієї, яка є сьогодні, Висоцький не має».
Сама ж полеміка, яка розгорнулася поміж українцями навколо цієї особистості, на думку Віталія Портникова, є полемікою між українськими та російськими патріотами.
«Це полеміка між українськими патріотами і російськими патріотами. Просто російські патріоти не хочуть бути в цій полеміці чесні. Вони сперечаються в масках», – підсумовує він.
«Лакмусовий папірець, що виявляє в людині частку гомосовєтікус»
Дискусія навколо Висоцького демонструє: «багато українців не вміє вникати в суть проблеми, але може жити з хтонічним переконанням, ніби їм хтось щось буде забороняти, забороняє чи має право заборонити», – вважає громадська активістка Ярина Чорногуз:
Ярина Чорногуз
все. фейсбук мене ловив і спіймав, тому я теж про це напишу. Оця вся суперечка навколо Висоцького якнайкраще демонструє невміння багатьох українців вникати в суть суспільно-важливої суперечки, але демонструє колосальне вміння жити з хтонічним переконанням, ніби їм хтось щось буде забороняти, забороняє чи має право заборонити. Наприклад, лірику поетів будь-якої епохи чи будь-якої країни. І тут, як не крути, совка й перебудово-недобудови набагато більше, ніж у захопленні піснями радянських бардів російської традиції. От Стусу не могли заборонити вчити французьку, перекладати на українську Лорку та Рільке й писати шикарні вірші навіть на засланні. Як і, вочевидь, переконати у тому, що хтось має право йому щось заборонити. дякую Volodymyr Viatrovych за те, що тепер багато хто про це з допомогою здорового глузду, сподіваюся, задумається. Як і про те, що це нормально для державних діячів вказувати суспільству на те, що вони недостатньо пам'ятають свого поета, що писав прекрасні тексти і це аж ніяк не вадило йому бути принциповим у своїй громадянській позиції в жахливі для країни часи. І тим паче нормально для державця розповідати про свій естетичний канон на своїй фб-сторінці, як нормально це для будь-якої іншої людини .
Тим часом користувачу Ростиславу Черняховському історія з Висоцьким і В’ятровичем показала, що «величезна кількість українців настільки прив'язані до російської культури та побуту, що не можуть уявити свого життя без них»:
Rostyslav Chernyakhovskyy
Про Висоцьких, Цоєв та Volodymyr Viatrovych
Мене в цій історії найбільше бентежить от що: величезна кількість українців настільки прив'язані до російської культури та побуту, що не можуть уявити свого життя без них. Бо в словах В'ятровича нема абсолютно нічого "кримінального". Перефразуючи - навіть симпатичні та вишукані елементи російської культури в руках кремля можуть бути інструментами нагадування про єдиний культурний простір і сприяти поширенню "руського міру" в Україні. Що тут неправильно сказано? Нема а ні слова, принижуючого музикантів. Нема закликів комусь щось забороняти. Але українці так перелякались навіть натяку на те, що їхні улюблені російські виконавці можуть опинитись "поза законом", що одразу перекрутили слова В'ятровича, і почали вибудовувати захист тієї самої російської культури від неіснуючого нападу. Паранойя і паніка. От це от бентежить, що ця російська культура, яка (не бажаючи образити її прихильників) не має в собі нічого цінного - настільки важлива багатьом українцям, що на порожньому місці починаєтсья невідомо що.
П.С. І тут пригадується Крим і Донбас, мешканці якого так боялись, що їм заборонять розмовляти російською мовою, що послужили інструментом для початку війни. Цікаво, на що здатні мешканці інших регіонів України за Цоя з Висоцьким.
«Увесь цей спір показав як глибоко ми вросли одне в одного – з часів Феофана Прокоповича і аж до наших днів – і яким довгим і болісним буде наше розлучення... Воно настане, але списів фейсбучних ми обламаємо в цих палких дискусіях ще чимало…» – пише один із учасників аматорського гурту «Мірко Сабліч»:
Мірко Саблич
В одному з недавніх інтерв'ю Марина Владі розповіла як вони з Висоцьким ходили в Канаді на хокей. Це була Олімпіада-76. За ними розташувалася група канадців українського походження, які почали вигукувати антирадянські гасла. Висоцький розлютився і вони разом з Мариною покинули матч...
До чого це зараз? До того, що ці канадські українці (ті, ким би були ми зараз, якби УНР сто років тому вдалося зробити те, що вдалося зробити Польщі) і гадки не мали хто такий той Висоцький, а якби послухали його пісні - напевне б і не зрозуміли звідки довкола нього весь цей хайп. Натомість ми програли і державність не здобули. Тепер всі ми, хто пройшли через ідеологічний каток російської культури, щиро відчуваємо, що Висоцький/Бродський/Маяковський/Срібний вік і тд.. є а) помітними явищами європейської культури і б) (що печально) також частково і нашої культури! Шиза косить наші ряди...
Увесь цей спір показав як глибоко ми вросли одне в одного -- з часів Феофана Прокоповича і аж до наших днів -- і яким довгим і болісним буде наше розлучення... Воно настане, але списів фейсбучних ми обламаємо в цих палких дискусіях ще чимало...
Тему для себе зі смутком закриваю... І пам'ятаю "Геть від Москви!"
- - - - - - -
upd: Станіслав Федорчук в коментарях наводить цитату з книги Марини Владі. Йшлося про футбольний матч.
«Лакмусовим папірцем, що виявляє в людині частку гомосовєтікус», – називають суперечку навколо Висоцького письменники брати Капранови:
Брати Капранови
За підсумками дискусій з'ясувалося, що Висоцький - ніякий не мацак, а просто тест на совок. Лакмусовий папірець, що виявляє в людині частку гомо совєтікус.
На думку економіста центру соціально-економічних досліджень «CASE Україна» Володимира Дубровського, «така дискусія тільки послаблює нас, і більше нічого». Він пропонує «не відштовхувати надалі наших співгромадян з іншим культурним бекграундом», а «залучати їх до української культури якісним сучасним продуктом» та «вчити абсолютно всіх критичному мисленню і критичному сприйняттю хоч яких авторитетів»:
Владимир Дубровский
Я думаю, що справжні вороги України - це не покійні Цой, Висоцький, Булгаков, та інші діячі радянської контркультури, а ті, хто весь час підкидає "гарячі" але другорядні теми з метою відволікти увагу від головних, та розсварити між собою справжніх патріотів України, которые, независимо от этнического происхождения и даже, о ужас!, рідної мови разом виходять боронити Україну від авторитаризму, корупції та зовнішнього ворога.
Тобто, ця дискусія тільки послаблює нас, і більше нічого. Хто-хто, а директор Інституту національної пам'яті, професіонал, мав би розуміти заздалегідь "как наше слово отзовется".
Що ж до суті, то це демагогія, адже ті росіяни, які співчувають Україні - наші дуже цінні друзі. Или пан Вятрович считает, что мы должны объявить "щупальцями русскаго міра" Макаревича, Орлушу, Ахеджакову, и многих других, кто имел мужество, несмотря ни на что, поднять голос против Путина и публично осудить действия собственной родины - только потому что они творят на одном языке с врагами, и поэтому их произведения могут быть использованы Кремлем? А как бы повели себя в этой нелегкой ситуации покойные - нам знать не дано.
Многие из нас выросли на русской культуре, значительная часть которой всегда была в оппозиции, если не к империи как таковой (хотя и это было), то к самодержавию и большевикам. И на этих произведениях мы учились ненавидеть совок. Да, конечно, нужно читать их критично - как и всех остальных, включая, между прочим, осмелюсь сказать, Тараса Шевченко. У любого гения есть заблуждения, есть просто слабые произведения, а у гениев прошлого - еще и устаревшие, например, несущие на себе печать традиционализма и ксенофобии, что ничуть не менее опасно, чем имперскость.
Отже, треба не відштовхувати надалі наших співгромадян з іншим, ніж у пана В'ятровича, культурним бекграундом, не розколювати суспільство надалі (на потіху Пуйлу), а залучати їх до української культурі якісним сучасним продуктом. А також вчити абсолютно всіх критичному мисленню і критичному сприйняттю хоч яких авторитетів та класиків.
Про те, що «ця запекла дискусія приносить набагато більше шкоди, ніж користі» говорить і український бард та поет-пісняр Ігор Жук:
Игорь Жук
Не хочу ні з ким сваритися з приводу пристрастей довкола Висоцького (з нагоди його ювілею) і декотрих інших російських поетів, драматургів та письменників, що потрапили з ним в обойму просто за компанію. На жаль, вся ця запекла дискусія приносить набагато більше шкоди, ніж користі. Покоління, яке виросло на Висоцькому, Бродському, Галичі, Булгакові, Шварці якраз завдяки цьому попри заборони знаходило і відкривало для себе у повній глибині Костенко, Симоненка, Стуса, Антонича, Зерова. І закликати це покоління зараз відректися того, що сформувало його уявлення про свободу, справедливість, честь - це абсолютно марна справа, здатна посіяти лише такий срач, як оце у Фейсбуці, і переконання у цілком зрілих людей, що якісь, перепрошую, недалекі люди намагаються вчити їх розуму і патріотизму. А наступні покоління мають вже інших кумирів і свої зацікавлення, вони лише формуються, про них, безумовно, варто турбуватися - мудро і делікатно, щоб теж не бути посланими подалі, - але Висоцький, Галич, Булгаков тут вже ні при чому. Якщо, дасть Бог, вони і до них доростуть, то будуть достатньо свідомі і того, що є свобода, і того, що є Батьківщина.
Окремо для найбільш затятих любителів повчати весь Фейсбук хочу зауважити, що навіть найщиріший і найглибший патріотизм ще не гарантує розуму, для цього треба докладати додаткових зусиль. Народ, чия мудрість є результатом сторіч проб і помилок, недарма зауважив, що краще розумний ворог, ніж дурний друг.
А от колишній народний депутат Андрій Шкіль вважає, що Володимир В’ятрович «зумисне і правильно» спровокував дискусію.
«Вона потрібна. Бодай для того аби зрозуміти, що держава для популяризації Стуса нічого не зробила. Нічого окрім кволих імітацій. Цей срач значно більше доклався до популяризації Стуса, ніж усі сучасні українські чиновники», – пише він:
Андрій Шкіль
Щодо Висоцького і Стуса.
Цікаво чому срач оминув Челєнтано, який теж іно свякував 80-ку. І він значно популярніший за Стуса в Україні, ніж мало би бути.
В‘ятрович зумисне і правильно спровокував дискусію. Вона потрібна. Бодай для того аби зрозуміти, що держава для популяризації Стуса нічого не зробила. Нічого окрім кволих імітацій. Цей срач значно більше доклався до популяризації Стуса, ніж усі суч. укр. чиновники.
Боги творили подвиги але міфи про це складали люди. Де міфічний фільм про Стуса? Де документ який досягнув би рівня АРТЕ? Там де й вечори співаної поезії Стуса.
Саме АРТЕ експонував фільм про Висоцького де його було зображено послідовним борцем із режимом. У відповідь росія, на ювілей Висоцького зробила фільм про алкаша, наркомана, спекулянта і палкого прихильника ссср, але таланавитого, популярного і совкового.
Для днрлнр Висоцький рускомірний блатний пацан, не сидів, но в понятіях - взірець для мавпування. Для значної частини України - ностальгія протестної юності. Для них можна було б зробити фільм про Висоцького руйнівника ссср, але кебети на фільм, який чіпляє душу, про самоспалення Гірника нема... Куди вже їм
А Стус для 85% українців хто? Чорно-білий портрет на фредстрічці, не більше.
P.S. Від упорядника. Розбурхана дискусія змушує написати про реальні загрози для захисників української культури від “русского мира” в Україні. У літописі №2 (96) за 2008 рік опублікував до 70-річчя Володимира Висоцького статтю “Автор, що неповторними пісенними інтонаціями сміявся над ортодоксами”, де описуючи радянську епоху порівняв долі російських та українських митців: “Нагадаю, що російських дисидентів – діячів культури (Й.Бродський, О.Галич, О.Солженіцин) влада висилала за кордон, а українських – знищувала. 1979 року у Львові загинув В.Івасюк, а 1985-го в таборі на Уралі – В.Стус. Бути українцем небезпечно і нині – у травні 2000 року забили до смерті І.Білозіра за те, що висловився проти панування в громадських закладах Львова російської попси.”
Після розсилки літопису агенти “русского мира” організували наїзд на пішохідному переході у Сумах. Тоді провидіння зупинило мене на середині переходу. Інший перехожий пішов і його збила машина нападника, коли він вже ступив на бордюр. За подією спостерігали молодики, які прибігли з боку бібліотеки. Виправдовуючись водій сказав, що він не побачив за машиною. Випадкова машина закрила мене. 2010 року студентка юридичної академії з Харкова пригощала мене пиріжками та яблуками у бібліотеці в Сумах. Дівчина підозріло хвилювалась, тому не взяв пакет. За нами спостерігали, і вона тихо просила: «Візьміть, а потім викинете.» Пізніше запитав навіщо вона погодилась позбавити мене життя, і студентка щиро відповіла: «Мені потрібно годувати своїх батьків». Спецслужби України не викривають підпільну діяльність “п’ятої колони”, тому патріоти мусять себе оберігати. Для мене загрози від “щупалець” не міф, а пережита реальність.
Донеччина – сайт http://vp.donetsk.ua/gorod-region/gorod/64257-v-kramatorske-sostoyalsya-festival-avtorskoj-pesni-vysota
В Краматорске состоялся фестиваль авторской песни «Высота»
Фестиваль-конкурс авторской песни «Высота» прошел на базе Школы искусств №1. Он собрал большое количество поклонников творчества Владимира Высоцкого, которому он посвящен. В этом году фестиваль «Высота» прошел в городе в одиннадцатый раз.
В зале практически не было свободных мест. Организаторы фестиваля — ГДК «Строитель» и управление по гуманитарным вопросам Краматорского горсовета. Фестиваль прошел при поддержке Краматорской организации «Партии пенсионеров Украины». Эта организация стала учредителем главного приза и других наград фестиваля.
В этом году Владимиру Высоцкому исполнилось бы 80 лет. Открылся фестиваль показом видеофильма об этом талантливом человеке. А также исполнением песни Владимира Высоцкого постоянным участником фестиваля Сергеем Григорьевым. Другой участник фестиваля, Игорь Углов, прочел стих, посвященный поэту, певцу, композитору и актеру.
Оценивало выступление участников профессиональное жюри в составе начальника отдела культуры Ольги Паршиной, известной краматорской поэтессы Натальи Малеевой-Власовой, председателя городской организации «Партии пенсионеров Украины» Виктора Руденко, председателя профкома СКМЗ Владимира Голова и др. Возглавила жюри — директор консалтинговой фирмы и автор-исполнитель Ирина Жильцова.
«В далеком 1938 году 25 января появился на свет человек, легендой которому было суждено стать уже при жизни. Он стремительно прожил свои 42 года.
Сегодня трудно поверить и объяснить, как он смог стать близким и любимым для людей разных профессий, национальностей, для людей, проживающих в разных уголках мира. Его нет с нами уже много лет. Но его песни, стихи, роли продолжают жить в наших сердцах, волнуя нас, вдохновляя, согревая в трудную минуту», — сказала председатель жюри Ирина Жильцова.
В конкурсе приняли участие авторы и исполнители из Краматорска, Дружковки, Николаевки, Константиновки и других городов. Участники фестиваля исполнили и песни Владимира Высоцкого, и авторские произведения. Многие песни зал пел вместе с ними.
Впервые была учреждена номинация «видео-исполнение», в которой победитель выбирался после просмотра видеоролика на песню В. Высоцкого. Кроме того, был сохранен приз зрительских симпатий. Со сцены звучали любимые многими песни Владимира Высоцкого «Здесь лапы у елей дрожат», «Баллада о любви», «Песня про белого слона», «Парус», «Африка» и другие.
Участница фестиваля из Николаевки Елена Шапран со сцены прочла стих своей подруги из Эстонии, который был написан специально для фестиваля, посвященного памяти В. Высоцкого и проходившего там в этот же день.
Награды участникам и победителям фестиваля вручили: председатель жюри Ирина Жильцова и председатель Краматорской организации «Партии пенсионеров Украины» Виктор Руденко. Все участники фестиваля получили дипломы и памятные призы.
Победителем в номинации «авторская песня» стал Игорь Углов. Победителем в номинации «исполнение песни Владимира Высоцкого» стал Сергей Григорьев.
Победителями фестиваля стали: Олег Павлов, 3 место, Виктория Карагичева, 2 место, Геннадий Дубров, 1 место.
И Гран-при фестиваля — гитару— завоевал автор и исполнитель Сергей Алексиков. Ему же досталась и вся любовь зрителей в виде приза зрительских симпатий.
Наталья Аленькова 28 января 2018
Рубрика – «Ювілеї бардів із Сум»
9 лютого 50 років Олександру Сорокіну, а 21 березня – Михайлу Паламаренку
Петро Картавий
З Михайлом Паламаренком ми знайомі з 1987 року, а 16 серпня 1988 року були серед засновників сумського клубу авторської пісні (КАП) “Булат”. У лютому 1989 року Михайло привів у “Булат” свого 21-річного друга Олександра Сорокіна, який відслужив армію і співав пісні бардів. Сашко органічно влився в колектив “Булату”, і відгукнувшись на пропозицію киян поїхав у Карпати, де в притулку “Довбушанка” чернівецькі барди організували пісенний збір представників різних міст. У березні на 1-му фестивалі “Булат-1989” Михайло прослуховувався, а Олександр допомагав організаторам.
У червні 1989 року делегація клубу поїхала на фестиваль ім.Грушина (на Волзі). Звідти М.Паламаренко, О.Сорокін, Г.Строкаліс, А.Тимошина, П.Картавий і В.Ободяк переїхали під Казань у табір бардів “Буян”. Отаборились ми разом з талліннцями і перм’яками. Організатори табору запропонували нам обрати старосту “деревні”, який представлятиме наш тимчасовий колектив. Висунув кандидатуру Олександра Сорокіна, бо у нього немає владних амбіцій. Він із тих бардів, які щиро і без претензій співають для слухачів.
Поїздка на фестиваль і в табір збагатила репертуар сумчан, особливо були популярні пісні Андрія Козловського та дуету із Москви “Красные коровы” (“Если б я запел, запил...” і “Были кони резвые,...”). Про виступ Олександра Сорокіна і Михайла Паламаренка в листопаді 1989 року в Сумському обласному управлінні статистики написав у статті “Як барди сумського КАП “Булат” 25 років тому “зіпсували” комуністам свято”, що опублікована у літописі №46 (319) за 2014 рік.
Далі Олександр Сорокін і Михайло Паламаренко співали на концертах клубу, кулуарах фестивалів та біля вогнища в лісі. Олександр Бєльський організував 2000 року гурт “Чаю”, де з ним співали Олександр Сорокін, Михайло Паламаренко, Євгенія Торопова. Пам’ятаю виступ колективу на фестивалі “Срібні струни – 2000” в Черкасах, там гурт став лауреатом.
У вересні 2001 року довелося мені організувати в Сумах 1-й фестиваль “Українська Хвиля”, де з метою популяризації пісень українських бардів ввів номінацію – “виконавець авторських пісень”. Складність полягала у тому, що в українській авторській пісні немає такої номінації, а сумські виконавці не знали пісень українських бардів. На касету записав пісні Ольги Богомолець, Едуарда Драча, Олександра Смика, Андрія Чернюка, Володимира Шинкарука і роздав сумським виконавцям. Тоді і виникло тріо: Олександр Сорокін - Михайло Паламаренко - Наталка Смертяк, які з піснями В.Шинкарука стали лауреатами “Української Хвилі”, а потім отримали схвальні відгуки на фестивалі “Байда” у Запоріжжі.
5 грудня 2001 року з Оксаною Тішик провели ми у Глухівському педагогічному університеті зустріч бардів, що співають українською. Там до згаданого тріо сумчан долучилася Валерія Олійникова, яка згодом придумала назву квартету – “Чужасі”. Пізніше у квартеті Валерію замінить Євгенія Торопова. Квартет виступав на фестивалі “Булат” та в інших містах.
Олександр Сорокін співав на зустрічі колишніх вихованців дитбудинку в Юнаківці (2012 рік), а разом з іншими бардами – на презентаціях моїх брошур (2011, 2013 роки), 90-річчі освітянина і барда Миколи Моренця (2012 рік) та моїх ювілеях у 2006, 2016 роках. За це вдячний співцям, із якими творили клуб і фестиваль “Булат”.
21 листопада 2013 року в бібліотеці ім.. Т.Шевченка відбувся творчий вечір Олександра Сорокіна і Михайла Паламаренка, де бардів радо підтримали слухачі. Весною 2014 року, при загрозі російського вторгнення, Олександр Сорокін чергував на блокпосту в Сумському районі. На запрошення волонтерів Олександр Сорокін і Михайло Паламаренко у грудні 2014 року співали українським воїнам в селі Піски на Донеччині, а весною 2015 року – прикордонникам на Луганщині. Крім цього Олександр двічі виступав перед воїнами в Луганській області.
9 лютого 2018 року Олександру Сорокіну – 50, а 21 березня – ювілей у Михайла Паламаренка, отже їм разом буде 100 років, 60 із яких вони співають пісні бардів. Ювілеї варто відзначити новим творчим вечором бардів із залученням друзів.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
"Вже в остаточній формі існування"
P.S. До вечора пам’яті Василя Васильовича Цвіркунова (1917 – 2000 рр.)
http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/vzhe-v-ostatochniy-formi-isnuvannya
Сергій Тримбач
30 січня, 2018
Минулого тижня у Будинку кіно трапилось одразу два аншлаги. Перший –коли на показ фільмів молодих режисерів, що належать до об’єднання СУК (Сучасне українське кіно), прийшло глядачів утричі більше, аніж було місць у Синій залі. Довелося переходити у більший зал, довелося хвилюватись – і це були щасливі миті хвилювання. Особливо тоді, коли – уже після перегляду – я сказав, що на наших очах народжується нове покоління, якому можна зазирнути в очі…
А наступного дня та сама Синя зала теж була переповнена. Вечір із нагоди 100-річного ювілею Василя Цвіркунова, який очолював Кіностудію ім. О. Довженка у 1960-ті та на початку 1970-х, багато в чому посприявши вибуху талантів – і молодих, і старших. Бо, скажімо, Сергія Параджанова у ті самі 1960-ті важко віднести до молодих, він уже мав за плечима десятилітній стаж роботи, мав напрацьовані стереотипи, од яких, власне, і звільнився (тим самим помолодшавши) у процесі роботи над «Тінями забутих предків». +
От як зробити, щоби молоді не боялися бути молодими і дерзновенними, відкриваючи нові можливості кіномови і нові горизонти світобачення, а старші прокидалися од летаргійного самозаколисування і тим самим молодшали? Василь Васильович Цвіркунов володів таким собі «аркодужним перевисанням» у молоді літа і молоді таланти. А сам же ніби прийшов зі сторони, тоді на керівні пости в ідеологічно важливі установи, якою і була студія Довженкового імені, «чужинців» тільки й призначали.+
Одначе Цвіркунов із дивовижною швидкістю став своїм. Сам він не раз зізнавався: поведінку його, адміністратора, багато в чому визначала образа на стан українського кіно взагалі і студії імені Довженка зокрема. Це ж чому так? А тому, що дихнути не давали, за відомим тоді висловом, те, за що у Москві стригли нігті, у Києві відтинали руку. Аби поменшав страх, треба самому не боятись, от що. Василь Васильович і не боявся. Ну, одне партійне стягнення, друге… Зате фільми, зрештою, з’являються на світ. Як от «Комісари» Миколи Мащенка – кільканадцять разів повертали стрічку на доопрацювання, а все ж вона побачила екран, бодай і обмежений. А тепер мені кажуть іноді, що це про «комуняк» і показувати її не варто. Давайте не плутати матеріал фільму і власне мистецький предмет, який і дійшов до нас. Бо Мащенкова стрічка насправді про драму віри і безвір’я, ту саму драму, яку гостро переживало покоління шістдесятників.+
Цвіркунова 1973 року усе ж «пішли» з кіностудії. А ще раніше Святослав Іванов мусив залишити посаду голови Держкіно України. Вони удвох тримали дах над українським кіно, аби воно розвивалось. Одначе ж надходили часи, коли «відлига» закінчувалася і суспільну атмосферу приморожували Суслови і Маланчуки (останній був зброєносцем кремлівського сірого кардинала і люто «боронив партію і народ» від проявів «українського буржуазного націоналізму).+
Зрештою, Василь Васильович опинився в академічному Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені М.Рильського. Не одразу, а вже по завершенні «маланчуківщини» очолив відділ кінознавства. І заходився за своє: потрібні молоді. Потрібен науковий пошук, дослідження нових явищ у мистецтві кіно. Написав книгу «Проблеми стилю в кіномистецтві»(1988), де осмислив і деякі стильові пошуки в українському кіно…
Потому було керування кінофакультетом театрального інституту імені І. Карпенка-Карого і той самий бій за молодих. Які, подорослішавши, кажуть не зрідка: то були прекрасні часи, овіяні чаром душі тодішнього декана.+
З екрана Будинку кіно промовляв до нас і Юрій Іллєнко, який оповів, що тільки завдяки Цвіркунову став режисером, не маючи режисерського диплому. Що директор тоді повністю довіряв молодим, йдучи на ризик, за тодішніми часами заледве не вбивчий. І як же часто вигравав!
І так само з екрана Наталя Наум розповіла, як Цвіркунов прийшов до них із Володимиром Денисенком додому, вибравшись на 5-й поверх без ліфта (це без ноги, втраченої на фронті, на протезі). Бо дізнався, що режисер хворий і є неясність з його творчими планами…+
Багато було упродовж вечора таких зворушливих моментів. І сам Василь Васильович брав участь у вечорі, промовляючи з екрана. Його думки, його емоції лишились живими і сьогочасними.+
У фіналі вечора - виступ Оксани Пахльовської, дочки Ліни Костенко і Василя Цвіркунова. Так, він не був її біологічним батьком, але саме його вона визнала і полюбила навіки як батька - по душі, по інтимній спорідненості бачення України і світу. Оксана зачитала вірші зі збірки "Мадонна перехресть" Ліни Костенко. А потім книжку було передано мені – із дарчим підписом автора.
Наступного ранку я одкрив ту маленьку і таку велику книжку і прочитав:+
Навшпиньки повертаюся в ті дні,
Вони, як сонце, сходять у мені.
Там є наш дім і обрій твоїх рук,
і ще душа не відає розлук
І ще є час для друзів і гостей.
І щастя є. І донечка росте.
І син малює квіточку зорі,
як той Маленький принц Екзюпері.
І ще:
Найнезабутніше з облич,
таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
Він не обізветься. Не може.
Там ні печалі, а ні сліз.
Ні дня, ні вечора, ні рання.
Його нема ніде. Він скрізь,
вже в остаточній формі існування.
«Проект Iвасюк» повертається
Від Львова до турне Україною лунатимуть легендарні пісні маестро +
http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/proekt-ivasyuk-povertayetsya
Аліса Антоненко
2 лютого, 2018
Після чотирирічної перерви відроджується «Проект Івасюк», але в новому форматі. Перші вечори відбуватимуться на сцені Львівської Опери. Улюблені пісні видатного українського композитора лунатимуть 8 березня протягом двох концертів о 17.00 та о 19.00, повідомляє i-pro.kiev.ua — виступатимуть: рок-музикант Тарас Чубай, американська та українська співачка Брія Блессінг, яка стала відома після участі в телешоу «Голос країни-4», гурти «Піккардійська Терція», «Курбаси», «Шоколад» та інші.
Як підкреслюють організатори проекту, Львів — знакове місто у творчості Івасюка. Тут він написав понад сімдесят пісень, романсів та балад! Хоча час стрімко летить, але хіти легендарного композитора продовжують хвилювати слухачів різного віку. Бо в іваськівських композиціях закладений глибокий смисл, а музика мелодійна і вона відразу запам’ятовується. Сам маестро зізнавався: «Кожним твором починай новий етап, якісно вищий у своїй роботі. Виражай себе врешті-решт на повну силу, адже людські серця завоюєш тільки оригінальним твором із вагомим змістом і яскравою формою».
Автор ідеї та організатор концерту «Проект Івасюк» Андрій Сидор розказав, що після вечорів у Львові є плани вирушити у турне містами України. За його словами, потреба справжньої та неповторної української пісні відчувається не лише серед старшого покоління, а й серед молоді. А спадщину Володимира Івасюка можна назвати чудовим прикладом уособлення свідомого українця...