Бюлетень №47 (585) - 2019 рік
Новини одним рядком.
19 листопада – конкурс студ. творчості XIV фестивалю «Листопад-Fest 2019» у Житомирському університеті І.Франка
21 листопада – XVI конкурс юних читців, до дня народження письменника Михайла Івасюка, Чернівці, обласна бібліотека
21 листопада – спогади письменників про Голодомор і презентація видань УІНП у Харківському Літмузеї
24 листопада – концерт КАП “Біла Ворона”, Миколаїв, бібліотека ім.. Кропивницького
24 листопада – концерт Ольги П’ятаєвої (Закарпаття), Одеса, обсерваторія Одеського університету, парк Шевченка
29 листопада – концерт Володимира Музикантова, Київ, вул. Липська вулиця, 16
1 грудня – гурт “Тінь Сонця” (лідер – Сергій Василюк) презентує альбом «Палає Степ», Київ, Atlas
2 грудня – день народження Марини Брацило, поетеси, піснярки, журналістки (роки життя: 1976-2013)
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Дякую. На День працівників культури заспівав дві нових пісні.
Написані вже після інсультів.
https://www.youtube.com/watch?v=r8vz41EAwps
Миколаїв – Ольга Золотухіна
Дорогие зрители, поклонники и участники клуба "Белая Ворона",
Наш ноябрьский концерт состоится:
24 НОЯБРЯ (в воскресенье)
БИБЛИОТЕКА им. КРОПИВНИЦКОГО
НАЧАЛО: 16:00
https://www.facebook.com/events/1140030066187896/
Харків – Літературний музей
Книги про голодомор
Щорічно у четверту суботу листопада – день пам′яті жертв голодоморів в Україні. 21 листопада запрошуємо до Харківського ЛітМузею поговорити про книги, в яких осмислюються наслідки цієї важкої травми.
Під час презентації будуть безкоштовно розповсюджуватись книги.
Вхід вільний
Програма заходу:
О 18.30 – спогади письменників про Голодомор 1932 – 1933 років (за матеріалами досліджень працівників Харківського ЛітМузею)
О 19.00 – презентація видань Українського інституту національної пам’яті. За участі співробітників інституту Вікторії Яременко, Ярослава Файзуліна, Марії Тахтаулової.
Видання, що будуть презентовані:
Ірина Рева . По той бік себе. Соціально-психологічні та культурні наслідки Голодомору і сталінських репресій. – К., 2019, – 272 с.
Людяність у нелюдяний час / упоряд. В. С. Тиліщак, В. М. Яременко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — Київ : Смолоскип, 2018. — 288 с.
Репресовані щоденники. Голодомор 1932-1933 років в Україні / упорядник, вступ ст., ред.. Я. Файзуліна. – К., 2018, – 352 с.
Анастасія Лисивець. Скажи про щасливе життя / авт. передмови М. Рябчук. – к., 2016. – 104 с.
Більше про спікерів:
Ярослав Файзулін – к.і.н., начальник Управління наукового забезпечення політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті, упорядник книги «Репресовані щоденники. Голодомор 1932-1933 років в Україні».
Вікторія Яременко – к.і.н., заступник начальника Управління наукового забезпечення політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті, упорядник книги «Людяність у нелюдяний час».
Більше про видання:
Ірина Рева . По той бік себе. Соціально-психологічні та культурні наслідки Голодомору і сталінських репресій. – К., 2019, – 272 с.
У науково-популярній книзі проаналізовано трансформації (психологічні, соціальні тощо), яких зазнало українське суспільство у сталінську добу, перш за все – у 1930-х роках. Авторка розглянула методи, якими діяла радянська влада, з’ясувала їх вплив на світосприйняття українського суспільства, показала механізми формування радянської ідентичності, запропонувала шляхи подолання психологічних та соціальних проблем на сучасному етапі.
Людяність у нелюдяний час / упоряд. В. С. Тиліщак, В. М. Яременко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — Київ : Смолоскип, 2018. — 288 с.
Книгу присвячено доброчинцям, які у 1932—1933 рр. допомагали вижити тим, хто голодував. У виданні подано інформацію про понад 180 праведних людей часів Голодомору, прізвища та імена яких встановлено на основі документальних даних та усних свідчень.
Репресовані щоденники. Голодомор 1932-1933 років в Україні / упорядник, вступ ст., ред.. Я. Файзуліна. – К., 2018, – 352 с.
Про Голодомор 1932–1933 років в Україні публікацій уже не бракує. Однак ця книжка – унікальна. Писали її не історики, не архівісти, не публіцисти – її авторами були звичайні люди: селянин, учителька, студент, партієць… Свої нотатки вони робили не сподіваючись, що ті колись будуть опубліковані, що їх прочитають тисячі й тисячі людей. Вони не ставили перед собою цілі написати історії Голодомору, а лише фіксували побачене, почуте, прожите та пережите.
Анастасія Лисивець. Скажи про щасливе життя / авт. передмови М. Рябчук. – к., 2016. – 104 с.
В основі збірки — спогади Анастасії Лисивець про Голодомор. У них поєднані зворушлива простота і щирість, навіть певна наївність оповіді простої сільської дівчини, на долю якої випали трагічні випробування, і водночас блискучий письменницький хист, досконале чуття композиції, точне й пронизливе відчуття деталі, живої фрази, драматичної ситуації. Твір писала в 70–80-ті роки минулого століття сільська вчителька «в шухляду», без жодних надій на прижиттєве опублікування, і, ймовірно, це теж додає йому неповторної інтонації й цілковитої переконливості як суто літературного, так і важливого історичного документу.
Запрошуємо!
Кривий Ріг – сайт https://www.0564.ua/news/2568603/tin-sonca-v-krivom-roge-kozackimi-pesnami-zapalila-step-foto-video
"Тінь сонця" в Кривом Роге козацкими песнями "запалила степ", - ФОТО, ВИДЕО
Известная украинская фолк-метал-группа группа "Тінь сонця" выступила в Кривом Роге с творческим проектом "Палає степ" в рамках всеукраинский тура.
Об этом сообщает 0564.ua.
Вчера, 9 ноября, в клубе "Забой" криворожане слушали известную украинскую группу "Тінь сонця", которая исполняла не только всем известные и полюбившиеся свои хиты, но и те композиции, которые музыканты не играли уже около 15 лет.
Во время концерта фронтмен группы Сергей Василюк спросил, как лучше ехать из Кривого Рога в Одессу - через Кропивницкий или Апостолово и Херсон. Криворожане, знающие состояние дорог, посоветовали лететь самолетом.
Одну из своих песен Сергей Василюк посвятил ветерану АТО, одному из лидеров "УНА-УНСО" Игорю Мазуру (Тополе), которого задержали в Польше по запросу РФ.
В Кривом Роге на концерте группы собрались настоящие поклонники их творчества и практически каждую песню они встречали не только бурными овациями, но и пели вместе с Сергеем Василюком.
Известную и любимую всеми песню "Меч Арея" (автор – Василь Лютий) музыканты оставили на финал своего концерта, и криворожане были в восторге, подпевая каждую строчку:
Гуркоче грім в ковальні Бога.
Стоять вої з кісьми до плеч.
Рука зсивілого Сварога
Кує Арею моцний меч.
І ось знаряддя вже готове,
Відблиснув меч в люстрах небес.
Меча окропила Покрова,
А Рід нарік його Чаркес.
На позір Перунова Полка
Піднімає меч Ареєва рука –
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.
Гримне Небо – і тремтить Земля,
Меч Арея Русь з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.
Чаркес – чарівний меч Арея –
Тримали Тур і Святослав.
Не раз Аратту і Борею,
І Русь він щиро захищав.
Тримав Гатило – Богом даний,
Тримали витязі-князі,
Тримали лицарі-гетьмани,
А зараз він в твоїй руці.
Сергей Василюк посвятил одну из своих самых трогательных и мощных песен всем Героям, отдавших жизни за независимость Украины, за каждого из нас, за мирное небо. "Герої не вмирають!", - обратился музыкант к залу. "Вмирають вороги!", - дружно ответили зрители.
Лидер группы поблагодарил криворожан за поддержку и отметил, что жители нашего города - невероятные.
Фанаты традиционно не хотели отпускать "Тінь сонця" и требовали песен "на бис":
- Друзі, ми пам'ятаємо, що Кривий Ріг - один з найбільших мегаполісів, найдовше місто. Ми знаємо, що тут живе багато металургів, людей які йдуть сміливо в забой, кують метал. І в той же час ми пам'ятаємо, що Кривий Ріг - козацький край!
Одна из песен, которую "на бис" просили криворожане у любимой группы - "Їхали козаки". Музыкантам было тяжело отказать почитателям своего творчества, таким образом в "Забое" известный хит снова прозвучал в оригинальном исполнении группы "Тінь Сонця".
После концерта фронтмен Сергей Василюк не отказал криворожанам в фото и автограф-сессии.
- Любимо вас, Кривбас! До нових зустрічей! - такими оптимистичными для почитателей творчества группы словами завершился концерт в Кривом Роге.
Напомним, год назад, 2 ноября, "Тінь Сонця" презентовала в Кривом Роге альбом «Зачарований світ». Всеукраинский тур в поддержку нового альбома начался тогда с Кривого Рога.
Житомир – сайт https://zu.edu.ua/news.html
У Житомирському державному університеті імені Івана Франка 19 листопада пройшов конкурс студентської творчості в рамках XIV фестивалю «Листопад-Fest 2019».
Фестиваль було засновано українським поетом, композитором, бард-виконавцем, заслуженим працівником культури України Володимиром Шинкаруком у 2005 році, зараз справу продовжує його донька — заслужена артистка України Ірина Шинкарука.
Розпочали концерт вихованці школи Ірени Марченко «Little Stars».
У 2019 році фестиваль зібрав 21-го конкурсанта з різних навчальних закладів Житомира. Учасники виконували пісні, деякі з репертуару Ірини Шинкарук, декламували вірші відомих письменників, грали на музичних інструментах. Ірина Шинкарук звернулася до глядачів:«Ми вітаємо Вас на XIV відкритому фестивалі студентської творчості «Листопад-Fest 2019». Сьогодні у нас багато учасників, багато поважних, цікавих гостей, багато сюрпризів. Для найактивніших глядачів ми теж готуємо подарунки, тому будьте активними, ми хочемо Вас і чути, і бачити. Мені хочеться дуже подякувати усім тим, хто підтримує цей фестиваль вже не один рік».
Керівник управління національно-патріотичного виховання, молоді та спорту Житомирської ОДА Світлана Гресь розповіла, що вже п’ять років поспіль управління підтримує цей фестиваль і буде продовжувати це робити, тому що творчість — це та складова нашої душі, яка завжди радує. Також вона дала напутнє слово усім присутнім, привітала з днем студента і подякувала організаторам за гарну традицію проведення фестивалю.
Дует народного артиста України Мар’яна Гаденко та заслуженої артистки України, солістки Академічного ансамблю пісні і танцю Національної Гвардії України Ванди Дріневської викликав шквал овацій у студентської молоді.
Переможниця конкурсу Аліна Натальчук матиме нагоду взяти участь у зйомках новорічного відеокліпу разом з Іриною Шинкарук.
По завершенню конкурсної програми сцену запалював київський гурт «Десь Там», який цього року став переможцем «Пісенного Спасу — 2019».
Вінниця – сайт http://vlasno.info/kultura/7/konkursi/item/32805-vinnychanka-sofiika-vyznana-naikrashch
Вінничанка Софійка визнана однією з найкращих бандуристкок України
16 листопада 2019
Вінничанка брала участь у двох номінаціях одночасно та готувала по три твори в кожну
11-річна вінничанка Софійка Аль-Хадіді брала участь у міжнародному конкурсі юних бандуристів у Луцьку. За результатами конкурсу визнана однією з найкращих бандуристок України. Про це повідомляє Vlasno.info з посиланням на 33-й канал.
У двох напрямках: бандурист-інструменталіст і бандурист-вокаліст в різних вікових категоріях змагалися близько 280 учасників. Вінничанка Софійка брала участь у двох номінаціях одночасно та готувала по три твори в кожну.
Мама переможниці Юлія Васюк розповідає:
– Готувалися до конкурсу, звісно, довго — близько року. Дійсно, навантаження було досить велике, але Софійка звикла працювати в такому режимі. Спочатку у Луцькій обласній філармонії відбувся фестиваль «Кобзарська родина», де Софійка разом зі мною, викладачем народного вокалу Вінницького коледжу культури і мистецтв ім. М. Леонтовича, виконала 2 твори, записані в експедиціях по Східному Поділлю. Це «Котилася сніжная груда» з колісною лірою і бандурою та «Ой лісу, лісу» з реставрованими дзвінчастими гуслями.
Мама дівчинки додає:
— Далі відбулися конкурсні прослуховування та цікаві майстер-класи, де теж була залучена донечка. Наступного дня Софійка виступила у заключному концерті конкурсу «Волинський кобзарик» у Луцькій обласній філармонії. Загалом за три дні на конкурсі донечка виконала 15 творів. Їй дуже сподобалося, і ми дякуємо організаторам конкурсу. Ці три дні були дуже насиченими, емоційними й атмосферними. Така кількість визначних постатей бандурного мистецтва — велика рідкість: Оксана Герасименко, Олег Созанський, Віолетта Дутчак, Юрій Курач, Руслана Лісова, Тарас Лазуркевич — це дійсно найвища честь бути серед такого шанованого товариства. Але найбільша подяка за можливість бути тим, ким є Софія, звичайно, викладачеві з фаху — Марині Залізняк (яку також було запрошено організаторами як члена журі). Саме вона є потужним двигуном, який постійно змушує рухатися вперед!
Повідомляється, три річна Софійка заявила мамі, що хоче грати на бандурі. Раніше таких малих діток не вчили грати. Марина Залізняк розробила власну методику для навчання дівчинки. Вже через чотири місяці занять дівчинка вперше вийшла на велику сцену. Харківську бандуру Софія почула декілька років тому. Тоді ж вирішила її опанувати. У 1930-ті всі музиканти, які грали на цьому інструменті, зазнали репресій від радянської влади — їх арештовували й розстрілювали. Тоді цей різновид бандури в Україні заборонили. В Україні на бандурі грають кілька музикантів. Дівчинка єдина у Вінниці, що дала вже сольний концерт. На академічній бандурі грають чотирма пальцями правої руки і трьома — лівої. На харківській — усіма.
Сайт https://www.nasze-slowo.pl/yuvilejni-ukra%D1%97nski-barvi-prikordonnya/
Ювілейні «Українські барви прикордоння»
Наше слово 19 Листопад 2019
Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №47, 2019-11-24
У Браневі вже вдесяте пройшов фестиваль «Українські барви прикордоння», організований місцевим гуртком та Ельблонзьким відділом Об’єднання українців у Польщі (ОУП).
Провідною темою заходу (18–19 жовтня) були 110-ті роковини з дня народження поета та прозаїка з Лемківщини Богдана-Ігоря Антонича. Перед публікою з авторськими піснями виступив бард Леонід Бедрун із Ковеля, ґданський фольк-роковий гурт «Сова» та ансамбль духовної пісні «Аве Марія» з Івано-Франківська. На сцені «Барв» його учасниця Ліліяна Лавренюк декламувала вірші Антонича. Говорить, що його творчість була поштовхом ближче познайомитися з багатством мови та культури лемків. Пані Ліліяна як журналістка мала нагоду пізнати це середовище в Івано-Франківську. Вона написала також діалоги до кількох сцен у фільмі про важку долю лемків «Вигнані назавжди». У стрічці жінка зіграла вчительку. «Коли читаєш зі сцени вірші Антонича, то відчуваєш, що в нас усіх спільне коріння», – зазначає пані Ліліяна. На її думку, захід у Браневі показує, що завдяки пісні та поезії українці єднаються, незважаючи на кілометри, мову, говірки чи погляди.
Артистів із Польщі представляв гурт «Сова», в репертуарі якого народні твори, зокрема й лемківські, та суто рокові пісні. У складі колективу – в основному професійні музиканти, які спільно грають віднедавна. «Якщо сподобаємося людям, то гратимемо далі», – прагматично зауважує лідер команди Орест Михалик і декларує відкритість до співпраці з організаторами заходів. Назву гурт взяв від однойменної поеми «Сова» Тараса Шевченка, а на його твори записали кілька пісень. Стимулом став «Кобзар», який лежить у домівці ОУП у Ґданську. Беручи його час від часу до рук, спільно думали, до яких віршів можна було б створити музику.
Сильною подією заходу став показ фільму «Міф». Документальна стрічка розповідає про львів’янина Василя Сліпака – соліста Паризької національної опери, який став воїном і загинув від снайперської кулі російського агресора на Сході України. «Це страшно, що таке відбувалося й так трагічно завершилося», – говорив після показу учасник заходу Михайло Бабяк. Так само емоційно сприйняла побачене його дружина Софія: «Бачиш людину здібну, щасливу, з планами на життя. Вона прославляє Україну у світі, а потім за ту Україну гине. Просто сісти й плакати», – із сумом зауважила пані Софія. Сльози, про які вона згадала, дійсно неодноразово з’явилися на обличчях тих, хто в Браневі переглянув фільм про долю Василя Сліпака.
Голова Браневського гуртка ОУП, вчителька української мови Мирослава Шульган підкреслює, що організатори не намагалися готувати якусь спеціальну програму з нагоди ювілею. «Ми стараємося, щоб вона просто була цікава кожного року», – зауважила пані Мирослава. Минулі рази головними акцентами заходу були українське кобзарство, поезія чи роковини Лесі Українки – отже, не тільки музика та фольклор. Цього року програма присвячена Богдану-Ігореві Антоничу: «Ми не хочемо про нього забувати. Для мене він – це наснага, дуже люблю читати Антонича», – говорить Мирослава Шульган. Організаторка згадує також про музичні майстер-класи для дітей, які в перший день заходу вів гурт «Аве Марія». Тішиться, що у творчій співпраці брали участь діти з 30-особової групи, яка в Браневі вивчає українську мову. Вчителька оцінює, що діти свідомі своєї національної ідентичності. Різниця, порівняно з 2001 роком, коли вона тільки починала працювати в Браневі, полягає в тому, що тоді основи української мови учні виносили з рідної хати. Зараз діти також розуміють її, але все ж найчастіше навчання доводиться починати з нуля. Пані Мирослава підкреслює, що культурні заходи й вивчання мови організовуються для того, щоб із таких малих осередків, як Бранево, виходили цікаві та свідомі молоді українці. Досягати цієї мети, на її думку, допомагають пункти навчання української мови, тому вони заслуговують на особливу увагу з боку громади. «Деякі учні питають, чи зможуть колись вести зі сцени наш концерт», – підсумовує Мирослава Шульган, акцентуючи увагу на тому, що від освітньої та громадської праці отримується найбільше задоволення.
Серед організаторів від початку існування «Українських барв прикордоння» – Ярослав Келлер. Він пригадує, що захід з’явився після того, як припинилися «Прикордонні зустрічі» в Глембоцьку. «Глембоцьк у свідомості людей так закарбувався, що наш захід і досі часто називають „ватра”», – говорить пан Ярослав і повторює, що «Барви» – це зовсім інший формат. Найбільша радість організатора – факт, що постійно вдається будувати цікаву й оригінальну програму. А це не просто: згадаємо, наприклад, здобуття дозволів з України на показ фільмів – це вже шлях з постійними перешкодами. «Втома напевно прийде, але поки що намагаємося дбати про програму та залучати максимальну кількість учасників», – підсумовує Ярослав Келлер. За його словами, фінансову скруту наразі вдається долати завдяки добрим відносинам і відкритості місцевої влади. І дійсно – самоврядників у списку почесних гостей було доволі багато.
Серед них, зокрема, віцемаршал Вармінсько-Мазурського воєводства Мирон Сич, староста Браневського повіту Кароль Мотика, бургомістр Бранева Томаш Селіцький, голова Ельблонзького відділу ОУП Степан Дембіцький, доцент Національного університету «Львівська політехніка» Олександр Горбач та інші. Львівський науковець перед показом стрічки «Міф» виголосив коротку вступну доповідь про війну на Сході України як чинник консолідації українців. Олександр Горбач є також співзасновником Українсько-польського наукового форуму, який із 2015 року навперемінно відбувається в Ольштині та Львові. Браневські «Українські барви прикордоння» завершилися танцювально-розважальною вечіркою.
Волинь – сайт https://shatsk.rayon.in.ua/topics/5036-spivachka-z-shatska-peremozhnitsia-vseukrayinskogo-festivaliu-avtorskoyi-pisni-oberig
.
Співачка з Шацька – переможниця всеукраїнського фестивалю авторської пісні «Оберіг»
17.11.2019
Цьогорічний всеукраїнський фестиваль авторської пісні та співаної поезії «Оберіг», який відбувся в Луцьку 7-9 листопада, приніс заслужений успіх та творче визнання Ірині Мокрушенко з смт Шацьк. Талановита викладачка Шацької дитячої музичної школи, художня керівниця вокального ансамблю «Мелодія» Шацького РБК отримала диплом фестивалю за І місце, виконавши два власних твори про кохання.
Про це пише газета «Новий погляд+».
Цей мистецький захід був відроджений 2017 року з ініціативи фракції ВО «Свобода» у Волинській обласній раді та персонально депутата обласної ради Сергія Сівака. Його місія – пошук молодих креативних талантів, яких так багато в Україні. Протягом трьох днів фестиваль дивував глядачів розмаїттям авторських творів, адже до Луцька з’їхалися 62 виконавці з усієї країни. Приємно вразив шачанку склад професійного журі, яке очолювали брати Віталій та Дмитро Капранови – відомі в Україні письменники, видавці, публіцисти, громадські діячі. Захід мав і благодійний напрямок: кошти, зібрані на концерті, будуть переказані на потреби військових частин Волинської області.
Ірина Мокрушенко не вперше на цьому колоритному заході. Минулого року вона здобула диплом за ІІІ місце з піснею на антивоєнну тематику «Я кажу «Ні!»». Цьогоріч на обласній сцені виконала дві авторських пісні про кохання. Одну – про щасливе («Я бачу твої очі»), другу – про нерозділене («Ой, я знаю, що не любиш») . Пані Ірина зізналася, що «прожила» їх від першої до останньої ноти, відчула серцем і світлу радість, і біль – ті емоції, якими переповнені обидві пісні.
Писати власні твори – і слова, і музику – Ірина Мокрушенко почала ще зі шкільного віку. Головні теми в її піснях – це християнські цінності, любов до Бога, сім’я, батьки, добро і зло, кохання, Україна. Намагалася порушувати і актуальні соціальні проблеми, виступаючи в творах проти абортів, стаючи на захист дітей-сиріт. Її багаторічна творчість у 2013 році увінчалася успіхом: авторка записала альбом власних пісень «До тебе». На часі – питання виходу в світ другого музичного збірника, варто лише впорядкувати, відібрати необхідні твори і …зібрати кошти, адже запис альбому – справа не з дешевих. Досить велика колекція відеозаписів пісень авторки міститься на Youtube – їх допоміг професійно відзняти і опублікувати християнський телеканал «Надія».
В великій родині Ірини Мокрушенко співають усі: батьки, брати, сестра і навіть трійко дітей самої авторки. Любов до пісні – це у них спадкове і передається від діда-прадіда. В дитячій музичній школі, де свого часу розвинули талант пані Ірини, сьогодні вона сама навчає дітей гри на фортепіано і сольного співу. Вчить співати не голосом, а серцем: усвідомлено промовляти кожне слово, глибоко передавати емоції і змушувати слухача повірити в те, про що співається.
«Коли мої вихованці співають технічно правильно, але не передають усієї палітри емоцій і почуттів, вкладених у пісню, я їм кажу: «Не вірю!». І вони починають усе спочатку. Діти можуть збитися, забути слова – це все можна виправити. Але передати зміст і атмосферу твору – це обов’язково», – розповідає викладачка.
Мета пісенної творчості Ірини Мокрушенко – посіяти добро, достукатися словами твору до людських сердець, запобігти поганому вчинку, вселити надію. Фестиваль «Оберіг» став для співачки чудовим майданчиком для самореалізації і поштовхом до ще більш активної творчості.
«Мистецька подія в Луцьку вразила мене потужною енергетикою пісні, талановитими авторами, вдячними глядачами. Я щаслива, що там побувала», – ділиться враженнями пані Ірина.
Переможниця фестивалю вірить, що пісня може змінити наш світ на краще. В її чудодійній силі Ірина переконалася не раз. Тому обіцяє писати ще більше, не оминаючи гострих тем і вкладаючи в свої творіння душу.
Сайт https://pershyj.com/p-ya-operna-spivachka-a-vi-nihto-brati-kapranovi-rozpovili-pro-skandal-na-festivali-oberig-39962
«Я оперна співачка, а ви – ніхто». Брати Капранови
розповіли про скандал на фестивалі «Оберіг»
Ірина Нестерова
13 листопада
На Всеукраїнському фестивалі співаної поезії та авторської пісні «Оберіг», який відбувався у Луцьку 7-9 листопада, одна з конкурсанток, яка не отримала звання лауреата, влаштувала журі скандал.
Про це повідомили брати Капранови, які очолювали журі фестивалю, на своїй сторінці у фейсбуці.
За словами братів Капранових, згадана учасниця казала: «Я – оперна співачка, а ви – ніхто". До того ж пообіцяла подати в суд, щоб скасувати рішення журі.
«З одного боку, смішно. З іншого боку, це свідчення надзвичайної конкуренції і високого рівня виконавців», – зауважують Віталій та Дмитро Капранови.
Вони зазначили, що скандальна учасниця була з Одеси.
І додали: «Прикро лише те, що ми не знаємо, чи можна десь подивитися гала-концерт чи ні. Організатори поки мовчать».
Нагадаємо, володаркою гран-прі фестивалю «Оберіг-2019» стала Юлія Качула із АР Крим (Сімферополь).
Рубрика – «Ювілей»
Боярський ювіляр: відомому бандуристу виповнилося 50 років
https://www.poglyad.tv/boyarskyj-yuvilyar-vidomomu-bandurystu-vypovnylosya-50-rokiv/
Альона Ткаченко
16.11.2019
Заслужений (з 22.01.2019 – Народний) артист України Тарас Компаніченко відсвяткував свій ювілей. 14 листопада йому виповнилося 50 років!
Тарас Компаніченко не просто народний артист України, він - впливовий український співак, автор пісень, кобзар, бандурист, лірник, історик, поет, гравець ліри та композитор та почесний мешканець Боярки
Привітав лірика особисто український політолог Андрій Ковальов.
“Пишаюся, що знайомий особисто з Тарасом. Я знайомився з ним, коли ще вчився у школі. Мені дуже пощастило, бо він не раз приходив до нашої школи, грав і читав лекції. Спілкування з Тарасом дуже вплинуло на мене. Тарас став мені справжнім наставником і вчителем. Можна ще багато що сказати про Тараса. Але його знають усі і без особливих уточнень і пояснень, тому що це справжній феномен в історії України і в українській культурі! Тарас Компаніченко – це український скарб!” – зауважив він.
Крім того, Тарас Компаніченко — невтомний учасник міжнародних фольклорних фестивалів, на яких іноземцям дає майстер-класи українських танців і кобзарсько-лірницьких традицій, керівник ансамблю “Хорея Козацька”, мистецтвознавець. Також він виконує пам’ятки старовинної музики та літератури Руси-України XV—XVIII ст. Твори на слова поетів XVI—XVIII ст .
Він був активним учасником Помаранчевої революції 2004–5 років в Україні та отримав престижну премію Василя Стуса (Премія імені Василя Стуса). Компаніченко виконує різноманітні народні пісні, включаючи козацьку та традиційну українську музику.
Компаніченко частий гість театру воєнних дій, де виступає перед воїнами української армії та добровольцями. Учасник волонтерського руху. Автор низки поетичних творів, створених у старосвітському ключі, зокрема сучасної Думи про битву на Савур-могилі, присвяченої жертвам Іловайського котла.
Додаю вірш і статтю Тараса Компаніченка. Упорядник
Дума про Савур могилу
Те, що написано в нас на прапорах –
Спів невимовних сфер.
Сяйвом залиті небесні простори
Нині і прісно й тепер.
Це безумовно живе в нас і діє,
І попри все, і понад все,
Нас надихає, в нас дихає і зріє
І у величне веде...
Силу цю скритну виллю в молитву:
Боже, послухай, послухай, молю!
Серцем, устами, душею й ділами
Край свій благословлю!
Приспів:
Ой, та ви ведіте та і виведіте
Мене на Савур-могилу,
Нехай я гляну, гляну-подивлюся
Та й на свою Вкраїну!
Те, чого справді не обирають,
І те, чого не продаси.
Рідная Нене, Земле Святая!
За шелом'янем єси.
Боже Іменнє не всує вспом'янем?
В битву за Тебе йдучи.
Може і бій сей для мене останній?..
Зброю ясную вручи?
Криком поля вгородили погані,
Мечуть огненні гроти.
Рам'ям до рам'я, муром незламним!
В серці черлені щити.
Боже, під милість Твою прибігаю,
Жити в ній, вмерти молю,
Волю лицарську Тобі обручаю,
Присуд Твій благословлю.
Приспів.
Удар за ударом од дикого Дону,
Стріли огненних дощів,
Градів із пащ людожерного змія,
Сміхи і крик упирів.
Криваві ранки, криваві світанки,
Криваві ночі жалкі,
І наші чоти, сотні, паланки,
Сотні небесних полків.
Б'є крилами Мати, б'є крилами Слава,
Й найкращі її сини
З пекельного виру, з ясними мечами
У вирій Раю ввійшли.
Остатньою мислю, молитву остатню,
Нехай її, Боже, сповню!
Устами німими, кров'ю із рани
Вкраїну благословлю.
Приспів.
Кров'ю залиті сорочки броньчасті,
Розбито шоломи ясні,
Порубані ми і постріляні бардзо,
І спалені в дикім огні.
А по потребі лицарській на варті
Ані душі, хоч кричи.
Військо положене наше, мій брате,
През зловорожі мечі.
І тими устами, засмаглими з спраги,
Подих заледве ловлю.
Тихим зітханням, останнім, прощальним,
Землю прославлю свою.
Приспів.
А на Україні, в широкій долині
Сизий орел літає.
Гей, стоїть військо, славне,
Українське, та все в золоті сяє.
Те, що написано в нас на прапорах,
І те, чого не продаси!
Євшан-зілля від Адамцевича
http://ukrnationalism.com/publications/3903-yevshanzillia-vid-adamtsevycha.html
Тарас Компаніченко
22 листопада 2019
Після зйомки музичних композицій для фільму Сергія Проскурні про історію України ми вертали додому. Коли завезли Данила Перцова на Цимбалів Яр і попрощалися, раптом Данило показав на мигах, щоб я зупинився й зачекав. Невдовзі він вибіг з двору, тримаючи в руках трембіту Михайла Тафійчука, яку я позичав йому для виступу на презентації фільму «Захар Беркут» та якусь зарамлену картину. «Ось, тримай! Це тобі передав подарунок Романщак! Там ще є цікава групова світлина з кобзарями, може когось можна пізнати?»
Я тримав у руках велику мистецьку світлину культового в свідомих колах українського громадянства бандуриста Євгена Адамцевича. Словом, видатний український художник пан Віктор Романщак – майстер монументального та станкового живопису, графік і творець гобеленів (обов’язково поцікавтеся і подивіться його чудові твори), – подарував мені унікальний фотопортрет славного українського бандуриста Євгена Адамцевича (1903-1972). Того самого, що озвучив вірш Миколи Вороного «Євшан-зілля», того самого, від якого записаний Олександром Правдюком «Козацький марш», який став в обробці-аранжуванні Віктора Гуцала знаною всім «Запорізькою похідною», того самого, від якого шістдесятники навчилися співати «Ой на горі вогонь горить».
Цікаво, що я, так би мовити, слухав Євгена Адамцевича, будучи ще в утробі своєї матері, яка була разом з моїм батьком на тому знакомитому концерті кобзарів, бандуристів та лірників де вперше виконувався «Запорізький марш» ансамблем народних інструментів під орудою Якова Орлова. Тоді режисери дозволили бандуристові заграти на концерті і марш, записаний від нього і «Євшан-зілля» на слова Миколи Вороного, але «без хвостика», тобто без епілогу, в якому, власне, і викладене смислове розв’язання чи сила. Але бандурист був «не промах» і, мов забувши настанови стиснених партійно-більшовицькою цензурою режисерів, виконав «Євшан-зілля» таки «з хвостиком». Боже, що тут почалося! Як мені оповідали мій батько та Володимир Данилейко, що були на концерті: всі присутні «схопилися на рівні ноги», загриміли шалені оплески, залунало «Слава! Слава!»... Словом, Адамцевич співав «Євшан-зілля» знову, «на біс» і знову з важливим епілогом, що промовляв до сердець всіх присутніх триматися свого рідного всупереч усім «кнутам і пряникам» імперіалістичної Московщини.
Впродовж життя постать Євгена Адамцевича, його творчість, його пісні поруч зі мною. Я близько дружив з тими, хто близько знав його. Мабуть найбільше захопив мене його репертуаром, харизмою та стилістикою світлої пам’яті Володимир Данилейко (1930-2017) – один із моїх духовних наставників. Від нього я навчився чимало пісень з репертуару бандуриста: «Моя сердешна Україно» на слова Андрія Бабенка, «Кобзо, моя непорочна утіхо» на слова Пантелеймона Куліша (музика Михайла Башловки), «Ой над Дніпром у Каневі» на слова Володимира Данилейка. До речі, він єдиний був на похороні Адамцевича в Криму. Багато пісень, що їх співав Адамцевич, я перейняв від бандуриста Ігора Карповича Рачка з Лавіркового хутора. Це і «Галіхве», «Учора в школу я ходив», «Постривай, не жартуй». Ігор Карпович теж багато розказував про Адамцевича, бо і спілкувався з ним, і вчився від нього.
Разом з Данилом Кулиняком (1948-2016) поетом, публіцистом, громадським діячем, другом мого батька, я був в Ромні і він показав мені те місце, де кобзарював Адамцевич. «Не те це місце, – казав пан Данило, – де тепер висить пропам’ятна дошка. З того місця його гнала міліція, а ось воно – обабіч стежки на Засулля». Я став на тому вказаному місці і почав грати пісні, що їх співав Адамцевич. Це було важливо і для мене, і для товариства. І для Данила Кулиняка, і для його сина Михайла, онука Феодосія Сахна, і для Станіслава Бушака... Словом, на узбіччі стежки на Засулля знову зібралися люди слухати кобзаря і знову звучало «Євшан-зілля» та «Моя сердешна Україно».
Від Данила Кулиняка я перейняв фрагмент «Пісні про куркулів», що її співав Євген Адамцевич, засуджуючи та журячись з винищення сталінською системою українського козацтва-селянства, що було сіллю землі української. Потім було й слухання записів Адамцевича, що збереглися в приватних збірнях Рената Польового та Василя Прикордонного, моя авторська передача на Радіо «Культура» про видатних кобзарів ХХ ст. Георгія Ткаченка та Євгена Адамцевича... До речі сказати, моя композиція «Ой на горі вогонь горить», що ми з «Хореєю Козацькою» присвятили Лицарям нашої землі, теж створена під впливом Адамцевича. Ця улюблена пісня мого батька Віктора звучала на його жалібному погребі, а також на погребах Євгена Сверстюка, Леопольда Ященка, Левка Лук’яненка та героя московсько-української війни Грицька Матяша «Блека»...
І ще таке. Найбільш важливим та вікопомними були мої виконання «Євшан-зілля» для онуків Володимира Данилейка Гафійки, Володі та Домініки в Полтаві після виступу «Хореї Козацької» на «Мазепа-фесті» та на цьогорічній «Кобзарській Трійці» в Музеї Івана Гончара в Києві. В обох випадках слухачі поринали в чар пісні про віднайдення дороги на рідну родину, про природне пробудження забутого національного єства, про те чарівне євшан-зілля, «що на певний путь направить у край свій до повороту».
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Від неоліту до... нашого часу
«Невідома Україна», або Забутий ювілей (140 серій тривалістю понад тридцять годин)!
http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/vid-neolitu-do-nashogo-chasu
20 листопада, 2019
Упродовж 1993 року на Київнаукфільмі було знято цикл «Невідома Україна. Нариси нашої історії», що цілісно відобразив історію державності від неоліту до нашого часу. Серіал поєднав розірваний у суспільній свідомості час самої історії, адаптуючи її для пересічного, не зрідка наївного сприймача, але й не спрощуючи здобутки історичних досліджень. Фільми дали відчуття множинності джерел та екранно-жанрових інтерпретацій, стали не лише мистецтвом оприлюднення поглядів на історію, а й одним з інструментів особливого, науково-художнього її розгляду.
Цей проект постав, як важливе державне замовлення, що мало на меті не лише просвітницьку, а й своєрідну терапевтичну функцію — примирити світоглядні розходження спричинені радянською добою. Над серіалом працювало 68 кінорежисерів, пів сотні операторів, десятки наукових істориків-консультантів. Музику писали відомі композитори, авторський текст озвучували видатні українські актори: Віталій Розстальний, Богдан Ступка, Наталя Сумська. Директором Київнаукфільму на той час став Володимир Шмотолоха, молодий досвідчений кінорежисер, вихованець школи науково-популярного кіно. Завдяки його завзяттю було знайдено державні кошти на кіновиробництво. Увесь проект -це 108 серій з історії України, 12 — з історії української армії «Золоте стремено», 12 — з історії медицини «Лікарська справа в Україні», 8 — з історії права «Як судилися в Україні». Загалом, 140 серій (на 12 відеокасетах), тривалістю понад тридцять годин — феномен безпрецедентний!
* * *
Прем’єра відбулася в переповненій Червоній залі Будинку кіно, на початку грудня 1993-го. Цю подію преса назвала непересічним явищем, високим класом професійності, свідченням, що історії України ми не знаємо, і що автори серіалу знайшли світоглядну золоту середину, показали історію, а не служанку чиїхось ідеологічних міфів, і що головна ідея циклу — Україна була, є і буде. Вчинок кінематографістів журналісти порівнювали з подвигом, зокрема й тому що недофінансування на третину не завадило студії зняти фільмову програму цілком. Запевнялося про виділення часу для серіалу на державних телеканалах, про дублювання мовами національних меншин, які проживають в Україні, зокрема, для Криму, Донбасу, Закарпаття, масово тиражувати на відеокасетах для шкіл.
Київнаукфільм і раніше випускав численні культурно-історичні кінонариси, та охопити історію в цілому довелося вперше. Євген Шаботенко, редактор першого творчого об’єднання, зауважував, що на той час ще не було розуміння, яким чином сценарії різних авторів мають триматися певного кінематографічного стилю, який сприяв би відчуттю цілісного образу історії. Творчі працівники студії з колосальним інтересом взялися реалізувати «Невідому Україну», та фатально бракувало візуального матеріалу, Державні архіви зберігали лише ідеологічну продукцію. Давалися взнаки й непідготовленість фахівців, вихованих на радянській історії. Фактаж документального матеріалу змінював людей. Чи не в кожного мимоволі виникав стан, що його Йоган Гейзінга влучно називає Aussichheraustreten — стан переживання істини. Кожен намагався цей стан чесно передати кінематографічними засобами — історична картина, що складалася на екрані, справляла шокуюче враження навіть на досвідчених кінематографістів.
Перші післяпрем’єрні покази окремих фільмів серіалу щораз доводили кричущу його затребуваність. Напередодні виборів до Верховної ради, навесні 1994 року, клуб виборців Ватутінського району звернувся до студії з проханням показати кілька картин Визвольних змагань, науковим консультантом циклу був Сергій Білокінь. Вражені побаченим виборці надіслали звернення до тодішнього президента Леоніда Кравчука щодо негайної демонстрації серіалу по телеканалах, а комуністична меншість демонстративно покинула зал. Минав 1994-й, а серіал, що було знято для масового екрану тодішнього 52-мільйонного населення України за державні пів мільярда купоно-карбованців — усе ще залишався невідомим...
Ще один тактичний момент, що було втрачено за місяць після прем’єри «Невідомої України». 14 січня 1994 р., було прийнято Тристоронню заяву президентів України, США та Росії щодо ядерного роззброєння України (згодом — і Будапештський меморандум, до якого приєдналася Велика Британія). У документах стверджувалося, що «відносини між країнами повинні будуватись на засадах поваги до незалежності, суверенітету та територіальної цілісності кожної держави». Чому в обмін на ядерне роззброєння України, в контексті не згадано про захист українського гуманітарного простору, кінематографа, про негайну декомунізацію й прибирання маркерів комуністичного минулого? Тоді, на другому році Незалежності, серіал «Невідома Україна» — ой як був би на часі. Його мали б показати в праймтаймс, зокрема й у Криму, на Донбасі, на Закарпатті. Прояви влада тоді державну принциповість — політичний краєвид України нині був би іншим!
* * *
Нині поки що важко дослідити подробиці тої підкилимної боротьби. Певно, владою (що значною мірою перебувала під потужним впливом відновленої в липні 1993 р. КПУ), керував дух перестраховки, лякав конфлікт розсекречених кінодокументів — з «радянським ландшафтом», що по всій Україні лишався незмінним. Лише на третій рік (!), восени 1996-го, приватний телеканал ІСТV погодився дати ефір для «Невідомої України». Із 5 жовтня щоп’ятниці о 18.00 демонструвалося по два фільми серіалу (саме, коли люди добираються на дачу, додому), з повтором у суботу о 7-й ранку. Серіал мав глядацьку аудиторію близько 10 тисяч увечері та 3 тисячі вранці — що було краплею в морі. Та навіть цей показ спопуляризував «Невідому Україну»: до студії почали звертатися директори шкіл, замовляти відеокопії. Поштучне тиражування студія виконувала незначними власними силами, не кажучи вже про обіцяне на прем’єрі дублювання серіалу мовами національних меншин — для Криму, Донбасу, Закарпаття... Та про яке дублювання, коли на кінець 1990-х українське кіно перебувало на межі руйнування як галузі.
Ще одна можливість розголосу «Невідомої України», зокрема його поширення серед діаспори, виникла в серпні 1997 р., коли відбувався Другий всесвітній форум українців. Оргкомітет посприяв виданню «Інформаційного буклету серіалу», що його отримав кожен учасник форуму, який розпочав роботу в Палаці «Україна». Ось, де треба було зробити розголос! Та ніхто не наважився переривати загальні урочистості, виступи. Наступні два дні за секціями тривали в аудиторіях КНУ імені Т.Шевченка. Лише на фінал форуму було заплановано показ кількох стрічок у «Кінопанорамі», які представляв історик Юрій Шаповал. Та зал кінотеатру виявився напівпорожнім, а ті кільканадцять гостей, які сюди потрапили, були вкрай здивовані, чому час презентації серіалу збігся з прощальним фуршетом?
* * *
«Невідома Україна» дала поштовх екранній історії на інших студіях: «Українська ніч 1933-го», «Хто ми?...», «Історія української державності», «Забута державність», «Обрані часом», «Непрощені», «Червоний ренесанс», «Гра долі», «Війна. Український рахунок», «Великі українці», «Хроніка надій та ілюзій», «Дзеркало історії», «Собор на крові», «Хлібна гільйотина», «Історія з грифом «Секретно», «Кіноміфи історії», «Траекторія долі», «Українська мрія», «Загадки Норильського повстання»... Це сотні фільмів та серій — своєрідна «історико-пізнавальна галактика»! Та з початком 2000-х «Невідому Україну», інші документальні стрічки, почали показувати (за незначними винятками) переважно посеред ночі — між 2-ю та 4-ю годинами. На обурливий факт саме нічного показу звернув увагу Петер Вагнер (на 2008 р. — прес-аташе Посольства Республіки Чехія в Україні), який як історик та фахівець із проблем медіа, знав, наскільки для українського суспільства важливими є саме такі культур-фільми! З цієї проблеми навіть замовив мені статтю для чеського сайта «Русский вопрос» (2008, №3).
Ще 2008 року Лариса Брюховецька, головний редактор часопису «Кіно-Театр», в інтерв’ю з Євгеном Шаботенком, запитувала, «можливо, є сенс сьогодні звернутися до нового міністра освіти І.Вакарчука з пропозицією тиражувати фільми «Невідомої України», для початку — бодай періоду Визвольних змагань, і розіслати в школи і вузи сходу і півдня України, де ще існують проблеми з національною свідомістю, з історичною пам’яттю?» Є.Шаботенко відповів: «Тут доцільно говорити про гостру необхідність. Це треба було робити 15 років тому. Та краще пізно, ніж ніколи. Я сказав би: нині ситуація настільки загострилась, що йдеться про те, бути чи не бути національній державі Україна».
* * *
У наслідок блокування серіалу та більшості названих фільмів, їхні ідеї не достатньо прописалися в пам’яті соціуму, не стали допоміжними чинниками навчання. Як наслідок, абітурієнти не бачили цей серіал, дуже приблизно ознайомлені з творчістю Параджанова, Миколайчука, Осики... А от польські школярі знають про Анджея Вайду, бо існує шкільна кінотека, фільми використовують на уроках. Випадковий таксист у Празі назвав мені чи не усі фільми Віри Хітілової! А на якому інтернет-майданчику наша молодь може побачити українські фільми, якої вони технічної якості? Відомий кінооператор Юрій Гармаш, заслужений діяч мистецтв, професор і майстер курсу, — оприлюднив у «Фейсбуці» (22 квітня 2019 р.) факт, що його дуже шокував: усі його двадцятеро студентів не змогли відповісти, що в нашій історії означає Батурин? «Вони вчили історію України в школі, вони мають батьків, по телебаченню демонструють документально-історичні фільми, без знання історії України немає Громадянина України!... От, вибори президента й проходять «по приколу».
А де молодь може побачити новаторський (фактично заборонений) фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001), в якому виразно реконструйовано епізод трагічних подій у Батурині? Де знайти документальний фільм М.Вінграновського «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994)? При спілці кінематографістів давно діє комісія з кіноосвіти. Ще два роки тому група кінематографістів-педагогів звернулася до міністра освіти Л.Гриневич щодо нагального створення інтернет-ресурсу. Для початку вибрали пів сотні знакових українських фільмів, які мають бути доступними кожному вчителеві й учневі. І лише 17 липня 2019 року на сайті Міністерства освіти з’явилося повідомлення: «Українські фільми та тизери до них розміщуватимуть на Національній освітній електронній платформі для безоплатного використання під час освітнього процесу. Відповідний меморандум було підписано між Міністерством освіти і науки, Міністерством культури та Асоціацією «Українська кіно-асоціація». Міністр Л.Гриневич повідомила, що дуже важливо забезпечити дітей сучасним цікавим змістом освіти і навчальними матеріалами, які можуть їх мотивувати до навчання. І що вчителі зможуть використовувати готові фільми в освітньому процесі, для вивчення літератури та історії. Міністр культури Є.Нищук наголосив, що важливо шукати точки дотику між освітою та сучасним українським кінематографом. Виконавчий директор Асоціації В.Ярмощук додала, що сучасні українські фільми мають потужний виховний вплив — це особливо важливо в теперішній історичний період нашої країни.
* * *
Слова, слова... Чому такий меморандум не з’явився з появою «Невідомої України», а лише за чверть століття після її виходу, за чотири дні до останніх виборів до Верховної Ради? Чи це не намагання тактичними засобами виправити стратегічні прорахунки? На державотворчу роль історико-пізнавальних фільмів чомусь не звертала увагу й багатомільйонна діаспора, що так і не спромоглася створити незалежний телеканал у перші роки Незалежності.
Українські історики й кінематографісти виконали свій обов’язок — взяли на себе відповідальність, зняли «Невідому Україну», фільми якої могли б допомагати освіті, практично реалізуючи думку німецького історика Теодора Моммзена, висловлену понад сто років тому: «Кожен, хто пише історію, а надто історію сучасності, має обов’язок політичного виховання, і мусить допомогти співвітчизникам визначити своє майбутнє ставлення до держави». Натомість спрацювали імперські маніпулятивні телевізійні технології. Можливий простір для дискусій, зокрема й про історичні цінності комуністичного минулого, було катастрофічно зменшено. Як наслідок цілих два десятиліття (а це період одного покоління) кияни все ще ходили вулицею Юрія Коцюбинського, як і мешканці всієї України до 2014 року — мимо сотень пам’ятників катів. Поняття добра і зла свідомо розмивалося, суспільна свідомість у переважній більшості байдужіла, занурювалася в стан амбівалентності й карнавальності. В кризові періоди ліки громадянам багатьох країн давав національний кінематограф («неореалізм», «нова хвиля»...), українське ж кіно виявилися економічно заблокованим, що також можна вважати одним із проявів гібридної інформаційної війни. Влада фатально зменшила простір можливого впливу серіалу, щедро потураючи хлєстаковщині. Не випадково про 25-літній ювілей «Невідомої України» як явища не було й згадки. Ціна бездіяльності — втрата територій, війна на Донбасі, розплата економічною відсталістю.
Побіжний огляд тенденцій екранного історіотворення свідчить і про певні позитивні моменти. Суспільство стрімко дорослішає, Український материк, хоч волами, а рухається до європейських демократичних цінностей. От і Британія виділяє Україні дев’ять мільйонів фунтів на зростання стійкості суспільства до дезінформації, на підтримку незалежних медіа зі сподіваннями на відповідальність уряду. Адже має бути чутно наш голос на культурно-цілісну інтеграцію української спільноти на Світ, на чітке з’ясування: хто ж ми такі в сучасності?
Сергій МАРЧЕНКО, кінорежисер, кандидат мистецтвознавства