Бюлетень №17 (503) 2018 рік
Новини одним рядком:
25 квітня – концерт-презентація Запорізького центру авторської пісні «Будьмо знайомі!» , Палац культури “Титан”
27 квітня – 65 років кобзарю і бандуристу Миколі Сидоренку з Переяслава-Хмельницького
28 квітня – радіофестиваль «Український рок-заколот» для слухачів з Донбасу, Київ, Докер паб на Подолі
2-7 травня – конкурс-фестиваль мистецтв «Гуцульська Родина – 2018», Ясіня, Рахівського району, Закарпатської обл.
4 травня – концерт київського фольк-рок гурту «ТаРута» (лідер Євген Романенко), Дніпро, «Махно-паб»
4 травня – показ і обговорення фільму «Право на пам’ять» за участі Євгена Захарова у Харківському ЛітМузеї
5 травня – Вечір-спогад-концерт “Єгор Мовчан і Георгій Ткаченко” в Музеї Івана Гончара, Київ, Лаврська, 19
5 травня – концерт Chechura Project (Н. Чечура), Київ, Межигірська, 23/22, Літературно-артистичний клюб «Х. Л. А. М.»
9 травня – день народження Володимира Підпалого, поета, перекладача (роки життя: 1936-1973)
9 травня – день народження барда Булата Окуджави (роки життя: 1924-1997)
Володимир Затуливітер
* * *
Брудний, чирявий, з Косова на Шепіт,
автобусик набитий вируша.
Синіють з неба гори, ще не теплі,
хоч пригортається до них душа.
Трима дідок під пахви мокрі тайстри:
розпродав бринзу, як дочку віддав.
За мене плаче дощ. Змива контрасти.
За мене наполеглива вода,
яка вчинила нас і напоїла,
уздовж автобуса, ізнизу б’ється в скло.
Підгоряна австрійщино наївна,
ми рідні: нам держави не було!
Смерек щось маєм. Є відлишки мови –
на двоє поколінь чи півтора.
Дощ вгору йде – і хмару ловить,
що вища – то з душі росте гора.
Й ніщо мені, не навченого лиску,
це косівське, не бачене ніде:
беззубий дід, квиток затисши в писку,
в автобус наш утовпиться, ввійде.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua
Харків – Літературний музей
Травень у ЛітМузеї
Щочетверга (3, 10, 17, 24, 31), 18.00 — Клуб співу в ЛітМузеї
2 травня, 18.00 — Вечір пам'яті Анатолія Перерви в ЛітМузеї
4 травня, 18.00 — Показ фільму «Право на пам’ять» та обговорення за участі директора Харківської правозахисної групи Євгена Захарова
19 травня, 16.00-23.00 — Ніч у ЛітМузеї: «Музей – не нафталін! Музей – це космос!» (одноденний фестиваль харківських музеїв)
У розкладі можливі зміни, слідкуйте за новинами на нашій сторінці
у фб https://www.facebook.com/litme.ua/?fref=ts, а також на сайті ЛітМузею http://litme.com.ua/
Виставки
«Григорій Сковорода: мандрівка за щастям»
Постійна експозиція Харківського ЛітМузею присвячена творчості Григорія Сковороди, українського мандрівного поета і філософа XVIII ст., його міркуванням про щастя.
Адреса: м. Харків, вул. Багалія, 6 (ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова»).
Вартість вхідного квитка до музею – 20 грн (для учнів та студентів – 15 грн ),
екскурсії чи інтерактивної програми – 100 грн.
Довідки за телефоном: 057 766 03 60, 050 14 95 818.
Сайт http://prostir.museum/ua/event/6232
Вечір-спогад-концерт “Єгор Мовчан і Георгій Ткаченко” в Музеї Івана Гончара
Початок події:05 травня 2018 17:00
Закінчення події:05 квітня 2018 19:00
Вартість: Вхід вільний
Адреса: м. Київ, вул. Лаврська, 19
З кобзарем Єгором Мовчаном (1898-1968) бандурист Георгій Ткаченко (1898-1993) познайомився у Києві за кілька років до його смерті. Під час зустрічі між ними швидко встановилися дружні взаємини. Ткаченко захоплювався постаттю Мовчана. Обидва бандуристи мали спільні уподобання, зацікавлення. Вони часто зустрічалися, розмовляли. Були людьми однакового віку (народилися в одному році і навіть в одному місяці), виросли в селах, що були розташовані в однакових географічних умовах, добре знали Харків, з яким їх пов’язували багато спогадів. Щоправда мали різні долі.
“Хоч замолоду ми й не були знайомі, але у Харкові нам доводилося не раз бачити одних і тих же народних співців-кобзарів, які тоді найчастіше зупинялися на Університетській вулиці — поміж Рибним ринком і Бурсацьким спуском. Ролі, звичайно, у нас були різні — Єгор Хомич з’являвся тут уже як професіональний народний співець-кобзар, а я лише як учень Харківської малювальної школи чи, точніше, художнього училища, а також як шанувальник і аматор кобзарського мистецтва, що в той час ще тільки вчився грати на бандурі”, – згадував в одній зі своїх статей Георгій Ткаченко.
Мовчан Єгор Хомич (1898-1968)
Розвиток музичних здібностей майбутнього кобзаря Єгора Мовчана розпочався досить рано. На десятому місяці життя, захворівши на віспу, Єгор став незрячим, а в п’ять років лишився сиротою. Восьмирічним хлопцем його віддали до харківської школи сліпих, яка мала свій сліпецький церковний хор, у якому Єгор і співав. Після розпуску інтернату Єгор повертається до рідної Великої Писарівки і 1909 року йде у «науку» до відомого панотця Степана Пасюги. У навчанні Єгор перебував три роки. 1913 року почав самостійно кобзарювати. Багато перейняв у харківських кобзарів — Архипа Никоненка, Павла Гащенка, Петра Древченка. Часто ходив без поводиря. За часів репресій 1930-х років він не поїхав на «зліт народних співаків» (який знаємо за назвою — «Розстріляний з’їзд кобзарів») і врятувався. Сталось це випадково, — лише тому, що поводир Єгора зник і не супроводжував його. З кобзою за плечима незрячий кобзар обійшов сотні сіл, ніс у маси улюблені народом пісні та думи. Був учасником першої республіканської наради кобзарів і лірників в Києві (1939 р.), брав активну участь в роботі утвореного тоді державного ансамблю кобзарів. В 1940 р. був учасником всесоюзної наради народних співців.
Ткаченко Георгій Кирилович (1898-1993)
Основоположник Київського кобзарського цеху. Після Другої світової війни він залишався єдиним в Україні і світі, хто грав на народній (старосвітській) бандурі та виконував традиційний кобзарський репертуар – канти, псальми, думи, історичні, козацькі пісні, які доніс до нас у неспотвореному вигляді. Вміння грати на традиційній бандурі, кобзарські рецитації і філософію кобзарства як явища він перейняв ще під час першої української революції у Харкові від тодішніх харківських бандуристів, а найбільше – від знаменитого Петра Древченка. Їх Ткаченко передавав багатьом своїм учням. Георгій Ткаченко також відомий художник, роботи якого зберігаються в багатьох музейних збірках міст Києва, Львова, Кам’янця-Подільського, Переяслав-Хмельницького, Яготина та в приватних збірках. Частина творів художника міститься і в Музеї Івана Гончара.
Київ – сайт http://kyiv-online.net/events/music/kontsert-chechura-project/
Концерт Chechura Project
05 травня 2018
Літературно-артистичний клюб «Х. Л. А. М.» (вул. Межигірська, 23/22)
Вхід вільний
Ви почуєте нову музику і пісні – бандурний акустик-біт. Інструменти створять атмосферу з елементами лаундж, фольку, року, етно, соул і блюзу. А також: пісні на сл. Т.Шевченка в оригінальному саунді, The Beatles, L. Armstrong , Red Hot Chili Peppers та ін. під бандуру, бітбокс і гітару.
CHECHURA Project
Наталія Чечура – бандура/вокал
Даніл Литовченко – електрогітара
Ілля Лисенко – бітбокс
Львів – сайт http://lviv-online.com/ua/events/music/kontsert-hurtu-plach-eremiji/
Концерт гурту «Плач Єремії»
11 травня 2018, 20:00
!FESTrepublic (вул. Старознесенська, 24-26)
Вартість 100 - 450 грн
«Плач Єремії» – це не просто культовий рок-гурт, пісні якого знають напам’ять пластуни, вуличні волоцюги і власники солідних компаній.
«Плач Єремії» – це українська душа навиворіт, сповнена світлих і темних сторін, демонів і янголів, це вірші найкращих поетів, це музика і спів, які розчулюють, або ж спонукають до чину. Чубай мольфарить свою музику сам для себе. Але не залишає байдужим нікого, покоління за поколінням.
Сайт https://kontramarka.ua/ru/event/svitle-baroko-vecir-ukrainskogo-baroko-46005-58074.html
Світле Бароко. Вечір українського бароко
Продолжительность события — 300 минут.
17:00
12 мая
Мистецький Арсенал
г. Киев, ул. Лаврская, 12
О шоу
ГО «Країна мрій» та Мистецький Арсенал запрошують на вечір Українського бароко за участі Олега Скрипки.
В програмі вечора: співи, давня українська музика, майстерня каліграфії, інтермедії, майстерня давніх барокових танців.
У вечорі беруть участь Хорея Козацька, Тарас Компаніченко, гурт давньої музики Костянтина Чечені, Надія Боянівська.
Львів – сайт http://leopolis.news/lviv-yan-zaproshuyut-na-tvorchyj-vechir-z-ivanom-malkovychem/
Львів’ян запрошують на творчий вечір з Іваном Малковичем
Зустріч відбудеться 12 травня у Львівській обласній філармонії.
Про це повідомляють організатори зустрічі.
12 травня о 18:00 у Львівській філармонії відбудеться творчий вечір Івана Малковича. Український поет та видавець збирає всіх поціновувачів своєї творчості, аби на один вечір перетворити філармонію в храм поезії високого духу.
Гостями вечора також стануть український бард, кобзар і бандурист Василь Жданкін та український поет, бард і рок-музикант Едуард Драч.
Нагадаємо, Іван Малкович – український поет, виходець з Косівщини. У 2017-му році став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, власник і директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га». У творчому доробку поета є 8 збірок, а також міжнародний орден Усмішки, який вручають відомим людям, що приносять дітям радість.
Пропоную вірші Івана Малковича. Упорядник
Напучування
Хай це можливо і не найсуттєвіше
але ти дитино
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви “ї”
а також
витягнувшись на пальчиках
оберігати місячний серпик
букви “є”
що зрізаний з неба
разом з ниточкою
бо кажуть дитино
що мова наша – солов’їна
гарно кажуть
але затям собі
що колись
можуть настати і такі часи
коли нашої мови
не буде пам’ятати
навіть найменший
соловейко
тому не можна покладатися
тільки на солов’їв
дитино
Запоріжжя – сайт http://uanews.zp.ua/society/2018/04/24/116228.html
У палаці культури «Титан» — концерт авторської пісні та джаз
Концерт-презентація «Будьмо знайомі!» нещодавно створеного творчого об'єднання «Запорізький центр авторської пісні» відбудеться у палаці культури «Титан» 25 квітня.
Як розповіли голова ради центру Олена Дегтяренко та її заступник з художньої роботи Олена Алексєєва, в центрі, створеному на базі ПК «Титан», об'єднання єднані головні сили авторської пісні Запоріжжя. Це творче об'єднання «Плеяда», театр поетичної пісні під керівництвом Олени Алексєєвої і клуб авторської пісні «Зелене небо». Це відкрите творче об'єднання. А все почалося з об'єднання цих сил для проведення 34-го Міжнародного фестивалю авторської пісні «Байда». Колективний концерт глядачам сподобався. Потім було два благодійних концерти.
— Ми зрозуміли, що глядачам наша колективна творчість подобається, — говорить Олена Дегтяренко. — І подумали: чому б не створити центр авторської пісні і не проводити такі концерти частіше? Провели два концерти, присвячені Володимирові Висоцькому.
У найближчих планах — концерт-презентація «Будьмо знайомі!», де глядачі познайомляться з зірками нашого міста — від метрів до висхідних зірок. Виступлять легендарний дует «Екіпаж», Сергій Кучма, Олег Швидкий, Ганна Киящук, Олена Алексєєва, Жан Селезньов, Олег Іллінський, Максим Щербаков, Михайло Равич та інші. Цікаво, що знайомство з ними виллється в несподівану форму проведення концерту. Яку саме — нехай це стане сюрпризом для глядачів.
— У нас багато молоді, — посміхається Олена Алексєєва. — Ми її зберемо, і всі побачать, що авторська пісня — не для пенсіонерів. У нас молодіжне обличчя. Це невмираючий жанр, який розвивається і рухається вперед.
Приходьте!
Концерт «Будьмо знайомі!» дивіться у ДК «Титан» 25 квітня, початок о 18.30.
Якщо ви мрієте поринути в атмосферу джазу – приходьте в ДК «Титан» 26 квітня о 19.00.
Вас чекає не тільки приємна, професійна, інструментальна музика, але і домашня, затишна атмосфера. Особливість проекту «Навколо джазу» в тому, що публіка сидить на сцені великої зали разом з музикантами.
У вас буде унікальна можливість насолодитися грою запорізьких музикантів різних джазових течій під керівництвом справжнього експерта в цій області, президента Запорізького джаз-клубу, керівника квартету «Президент» Володимира Гітіна.
Вартість квитка – 50 гривень.
Джерело: http://z-city.com.ua
Сайт http://visnik-press.com.ua/archives/92124
Микола Сидоренко: «Я усім президентам співав, окрім Януковича»
Квітень 27th, 2018
Відомий переяславський кобзар і бандурист Микола Сидоренко 27 квітня відзначає 65-річчя. Тривалий час він був своєрідною візитівкою Переяслава, вітаючи піснями в супроводі бандури делегації з різних країн, президентів і прем’єр-міністрів, які відвідували музеї нашого міста. Напередодні ювілею з ним зустрівся журналіст «Вісника».
Микола Сидоренко народився в селі Горбані в сім’ї колгоспників. З дитинства був музично обдарований і співав на всіх концертах як у школі, так і в сільському будинку культури. Каже, що любов до співу йому передалася від матері.
– Раніше люди в селах були дуже співучими. Жінки зранку їдуть на ланку – співають, вдома за пряжею – співають, на храмове свято все село гуділо від співу. І я ріс у такій атмосфері. З дитинства був жадібний до пісень і від матері їх стільки перейняв! Їм ліку не знаю, – зазначає Микола Сидоренко. – На музичних інструментах ніхто в родині не грав. Це я був наймолодшим із чотирьох дітей, то мені батьки намагалися дати найкраще.
– Чому обрали бандуру?
– Не можу цього пояснити. Але як зараз пам’ятаю: тільки почую по радіо сріблястий звук бандури, кричу всім у хаті «тихо!» і вухом припадаю до приймача. А серце так і тріпоче. Усі виходили з кімнати і дозволяли мені насолодитися.
– Де навчилися грати?
– У Києві при Заслуженій капелі бандуристів була студія, якою керував Микола Гвоздь. Пізніше він очолив капелу. Я навчався в його класі після закінчення восьмирічки в селі.
Деякий час потім Микола Сидоренко працював у Полтавській філармонії солістом-бандуристом. Звідти пішов у армію. У школі сержантів отримав спеціальність командира танка, служив на Закарпатті. Під час служби часто виступав на концертах у будинку офіцерів. Керівництво частини рекомендувало його на навчання до музичного училища в Ужгороді. Микола Миколайович, маючи високий чоловічий голос – ліричний тенор, був одним із кращих учнів. На третьому курсі його запросили на роботу в Закарпатський музично-драматичний театр.
– Переважно мені давали співочі ролі. Грав Олексія у виставі «Сватання на Гончарівці», виконував партію Петра з опери «Наталка Полтавка», Ленського з опери «Євгеній Онєгін». Пробував себе і як драматичний актор, – пригадує Микола Сидоренко. – Влітку театр гастролював країнами Радянського Союзу. Пам’ятаю, чудові виступи у Львові, в Ростові-на-Дону, в Новоросійську, в Сухумі. Переважно спектаклі були українською мовою, і нас усі розуміли, декілька російською, і я навіть почав вивчати угорську й співати нею, бо планували гастролі в Угорщині.
Микола Сидоренко мав перспективи стати столичним актором, щоправда в Білорусі.
– Якось приїхав до Ужгорода художній керівник Білоруського театру оперети, що в Мінську. Послухав мій голос, запросив до себе на роботу, бо йому якраз потрібен був тенор. Обіцяв швидке кар’єрне зростання, квартиру в Мінську, звання. А я молодий був, несміливий. І головний режисер Ярослав Геляс натиснув, мовляв, прийняли мене ще студентом, як я тепер можу залишити театр. І я не осмілився.
– Театр, спів, бандура… Що для вас було ближче?
– Усе було однаково близьке, я цим жив. Здавалося б, у театрі не було нагоди використовувати бандуру. А я запропонував Ярославу Гелясу збагачувати й урізноманітнювати образи деяких героїв грою на бандурі. Йому ідея сподобалася. І такі вставочки ми робили.
– А чому залишили роботу в театрі?
– Одна із причин – прохання рідних. Приїду у відпустку додому, а мати плаче: «Сусідські діти коло батьків, а ти хтозна-де, я тебе раз у рік бачу». І сестра так само. Рік, другий минув, а на третій умовили. Та й не було перспективи отримати житло в Ужгороді. Хоча років п’ять тому відпочивав у Трускавці й зустрівся зі Степаном Гігою, Народним артистом України, з яким навчався в музучилищі. А він каже: «Знаєш, Колю, ти розрахувався, а через кілька років усім нам, акторам, почали давати квартири».
Микола Сидоренко переїжджає до столиці, влаштовується на роботу в Заслужену капелу бандуристів України, навчається в Київському інституті культури за спеціальністю «вокал».
У 1982 році його призначають директором будинку культури в селі Циблі (добилися таки родичі його повернення на батьківщину). А в 1989 році запрошують на роботу в музей кобзарства, який відкрився в місті за ініціативи Михайла Сікорського. Пізніше Микола Сидоренко працював у музеї Г. Сковороди, музеї історії філософії та за сумісництвом викладав філософію в педуніверситеті. Його спецкурс «Сковорода – талановитий музикант, співак, композитор» з ілюстрацією пісень у супроводі бандури мав успіх у студентів.
Роботу в музеях згадує з особливою теплотою.
– Як тільки в музей просто неба приїжджала якась делегація, Сікорський завжди мене викликав: хотів, щоб гості послухали бандуру й українську пісню. Я усім президентам переспівав, окрім Януковича, міністрам культури. Володимир Литвин, тоді ще голова Верховної Ради, мені годинник подарував. Він був у захопленні від гри на бандурі. І колишній мер Києва Омельченко теж презентував годинник. А Віктор Ющенко навіть підспівував мені «Думи мої» в музеї «Заповіту». І після цього прислав автобус, і весь наш колектив їздив у Кирилівку (тепер Шевченкове), де виріс поет. Віктор Ющенко приїздив туди з депутатами Верховної Ради. Я теж для них співав, – зазначив Микола Миколайович.
– А коли приїжджали іноземні гості, співав ще й оперні арії, романси. Пам’ятаю, був у нас посол Італії, сам він родом із Пізи. Я йому заспівав арію Герцога із опери «Ріголетто» Джузеппе Верді, арію з опери «Тоска» Джакомо Пуччіні. Він був здивований, що в провінційному містечку чує твори рідною мовою. Я колись добре знав італійську і мріяв виступити в Італії, – пояснює. – Проте більшість іноземців цікавилася саме бандурою, бо це дивина для них. Брали на згадку мої диски з піснями. Записи є в багатьох країнах Європи і СНД, в Канаді, в США.
За сумісництвом Микола Сидоренко десять років викладав гру на бандурі в переяславській музичній школі. Вів ансамбль «Кобзарики».
– Як вдавалося заохотити молодь до бандури?
– Треба було ключик знайти. Якраз Україна стала незалежною, було відродження всього національного. Ми вчили козацькі пісні, думи. І це цікавило хлопчаків.
– А кого згадуєте з випускників?
– Багато хороших учнів було. Один із них – Павло Рекун, його добре знають у місті як співака-бандуриста.
– А як ставитесь до того, що молодь виконує сучасні пісні на бандурі?
— Це віяння часу. І від цього молоді люди нікуди не дінуться. Але мені трішки дискомфортно від цього. Я дотримуюся класичної форми кобзарства. Є різниця між кобзарем і бандуристом. Бандурист може грати сучасні мелодії. А кобзар зберігає, пропагує і оберігає народні пісні, які створювалися століттями. Я сучасні пісні не гратиму, бо мене не зрозуміють. Та й воно мені не близьке.
– Які у вас інструменти?
– У мене дві бандури: академічна і народна. З бандурою я ніколи не розлучаюся, це супутниця мого життя. І дуже трепетно ставлюся до інструмента. Якось у Переяслав приїздив київський кобзар, нині покійний, Григорій Кирилович Ткаченко. Я прийшов на вокзал його зустрічати. Він з автобуса сходить, старенький такий. В одній руці тримає бандуру, а в іншій – сумку. Кажу: «Давайте допоможу». А він дає мені сумку і каже: «Коля, сумочку тобі довіряю, а бандуроньку з рук не випускаю». Отак старі кобзарі вчили нас трепетно ставитися до інструменту.
Цікавим фактом у житті Миколи Сидоренка є присвоєння йому почесного звання члена-кореспондента Міжнародної академії творчості, що в Москві.
– Коли я працював у педуніверситеті, на базі закладу відбувся міжнародний семінар із філософії. Оскільки я досліджував музичну спадщину Сковороди, виступив там з цією темою, яку підкріпив піснями. Для багатьох професорів це було диво, оскільки вони добре знають Сковороду як філософа і педагога, а як музиканта – мало. Пізніше я дав для гостей два відділення концерту: співав арії з репертуару Сергія Лємєшева і Леоніда Собінова, знаменитих російських тенорів, а потім грав на бандурі. Георгій Гладишев, президент Міжнародної академії творчості, був зачарований. Він узяв усі мої дані. І на засіданні академії мені присвоїли звання. Через кілька місяців вислали диплом, медаль.
Юлія Строчинська
Київ – сайт https://hromadskeradio.org/programs/kyiv-donbas/28-kvitnya-v-kyyevi-vidbudetsya-radiofestyval-ukrayinskyy-rok-zakolot-dlya-sluhachiv-z-donbasu
28 квітня в Києві відбудеться радіофестиваль «Український рок-заколот» для слухачів з Донбасу
25 квітня 2018
Його організатор, лідер групи Taruta Євген Романенко розповість про формат цього заходу, завдяки якому українську рок-музику зможуть почути її любителі як в Києві, так і на Донбасі
Олена Бадюк: Минулого разу ви в нас у студії розповідали про свою ініціативу створення скверу пам’яті Василя Сліпака. На якому етапі збір підписів?
Євген Романенко: Громадська спілка «Музичний батальйон» ще минулої осені вийшли з гарною ініціативою – створити на Подолі у столиці на розі вулиць Андріївський узвіз і Боричев Тік арт-сквер імені Героя України, соліста Національної паризької опери Василя Сліпака. Це не пересічна людина, і на жаль, про нього дізналися в Україні тоді, коли він загинув. Так буває з усіма пророками, яких, як відомо, на власній батьківщині ніколи немає. В 2016-му році він загинув від кулі снайпера, перебуваючи на фронті. «Музичний батальйон» виступив з ініціативою присвятити нашому герою сквер, але зробити його арт-сквером, таким майданчиком, де б кияни і гості столиці постійно б на вихідних під час гарної якоїсь сонячної днини слухали б якусь справжню українську музику, і українську не за паспортом, а саме – за духом. Василь Сліпак жив на Подолі, і його брат Орест розповідав, що у Василя була мрія, щоб на Узвозі завжди звучала українська пісня. Шануючи пам’ять героя, ми зараз ініціювали збір підписів на сайті Київської міської державної адміністрації під петицією, автором якої є я, про створення арт-скверу імені Василя Сліпака. На даний момент зібрано понад половини голосів, і в нас залишилося 12 днів, щоб зібрати ще 4 тисячі голосів. Тому я дуже прошу у всіх небайдужих підписати цю петицію. Ми вже цього року розпочали сезон творчих вечорів на Андріївському узвозі, минулого тижня на вихідних там звучала українська музика, і цієї суботи, 28 квітня, с 12 до 16 години там знову лунатиме різноманітна українська музика. І оперний спів, і українські барди, і українські рок-музиканти, але вони будуть це робити камерно, акустично, тому що ми поважаємо всіх, хто там живе і працює, і ми ще минулого року домовилися, що в нас буде акустична не дуже голосна музика, щоб ми нікому не заважали.
Олена Бадюк: 28 квітня ви плануєте провести радіофестиваль, і називається він «Український рок-заколот». На яку аудиторію може поширитися цей український контент?
Євген Романенко: Так, ввечері в новому Докер пабі на Подолі спільно з «Армією FM» робимо мій авторський фестиваль, який називається «Український рок-заколот». Це поки єдина FM, яка працює на українську армію і яка транслюється в FM-діапазоні на Донецьку та Луганську область. Мій проект має три мети: ми показуємо на Луганську та Донецьку області, що в Україні є багато якісної, сучасної української музики. Тому раз на місяць в ефірі «Армії FM» будуть звучати три українські гурти та будуть запрошені спеціальні гості. Вони презентують себе для мешканців цих областей, обираючи найкращі свої треки. А в паузі зі спеціальним зірковим гостем ми будемо говорити про ці колективи, і про український шоу-бізнес. 28 квітня з 21 до 23 вечора в нашому ефірі з’являться перші класні гурти, а зірковим гостем виступатиме Едуард Діля Приступа, який є одним з трьох засновників гурту «Танок на Майдані Конго».
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Кобзарському роду нема переводу
http://historyua.xyz/kobzarskomu-rodu-nema-perevodu/
06.04.2018
У своєму вірші, присвяченому українському історикові, етноґрафу, фольклористу, поетові, композиторові, першому українському енциклопедисту й, до речі, — першому т. зв. «українському буржуазному націоналістові» Миколі Андрійовичу Маркевичу, ґеніальний Тарас писав:
«Бандуристе, орле сизий!
Добре тобі, брате:
Маєш крила, маєш силу,
Є коли літати.
Тепер летиш в Україну —
Тебе виглядають.
Полетів би за тобою,
Та хто привітає.
Я й тут чужий, одинокий,
І на Україні
Я сирота, мій голубе,
Як і на чужині.
Чого ж серце б’ється, рветься?
Я там одинокий.
Одинокий… а Украйна!..»
Микола Маркевич був особисто знайомий із Тарасом Шевченком. У 1847 році Микола Андрійович поклав на музику вірш Т.Г.Шевченка «Нащо мені чорні брови», а Тарас Шевченко в свою чергу присвятив Миколі Маркевичу вірш «Бандуристе, друже сизий». У цій боґемі Тарас Григорович звертався до Миколи Андрійовича за кваліфікованими порадами цього досвідченого історика під час створення поеми «Гайдамаки» та під час творчої праці над офортами на історичну тематику.
Дійсно, українські бандуристи й кобзарі, впродовж багатьох століть зберігали духовний ґенофонд нашого народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом та наїзниками. Їхня просвітницька діяльність часто заборонялася, їх сотнями нищили, прирікали на вимирання. Кобзарі ж у своїх епічних творах оспівували героїв повстань й національно-визвольної війни, переказували під рокотання струн простим неписьменним людям драматичну історію нашого народу – про визвольні змагання, козаків, Коліївщину.
Ось як мовиться у тих же вічно Шевченкових «Гайдамаках»:
«…Посіяли гайдамаки
В Україні жито,
Та не вони його жали.
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повиває.
Розійшлися гайдамаки,
Куди який знає:
Хто додому, хто в діброву,
З ножем у халяві,
Жидів кінчать. Така й досі
Осталася слава…»
У 18-ому сторіччі мандрівні співці-кобзарі почали об’єднуватися в окремі цехові братства, які часто мали власне господарство, управу, печатки, грошову касу, ба більше, — навіть суд. Усі функції серед членів цехового братства були чітко розподілені й закріплені. Кобзарськими цехами керували головні цехмайстри, які й набирали учнів. Для професійного таємного спілкування народні співці виробили специфічний жарґон. У 19-ому столітті центри кобзарів та лірників існували на Чернігівщині, Полтавщині та Харківщині. Серед видатних кобзарів того часу ми знаходимо ім’я нашого земляка панмайстра, своєрідного президента корпорації тогочасних кобзарів та лірників Івана Григоровича Кравченка-Крюковського, про якого докладно написав наш сучасник, «австралійський» українець Віктор Мішалов, що натепер замешкав у Канаді.
В Європу та Північну Америку бандуру завезли українці на початку минулого століття. Розвиток кобзарства на еміґрації тісно пов’язаний з ім’ям Василя Ємця, який 1923 року в Празі організував школу гри на бандурі й капелу бандуристів. Він же став першим українським бандуристом, який виступив у Голівуді (Лос-Анджелес, США). Ще однією постаттю, діяльність якої мала значний вплив на популяризацію кобзарського мистецтва в діаспорі, був також полтавець — Григорій Китастий, багаторічний керівник Капели бандуристів імені Тараса Шевченка. Він виховав багатьох музикантів, які створили десятки молодіжних ансамблів бандуристів у США, Канаді, Австралії…. Також від середини 1950-х років Кобзарське мистецтво поширилося серед української діаспори в Австралії. Спочатку в Сіднеї, згодом – у Мельборні й Аделаїді створилися групи з метою навчитися гри на бандурі й ансамблі бандуристів, які виступали на українських святах і репрезентували українську музику перед австралійською аудиторією. Так, у Сіднеї кобзарське мистецтво популяризували уродженці історичної Полтавщини — Федір Деряжний, Марко Мішалов та Григорій Бажул, а пізніше — нащадки полтавців – Петро Деряжний та Віктор Мішалов. В Австралії Григорій Бажул в 1964 році організував ансамбль бандуристів імені Гната Хоткевича, а 1972-го року заснував школу бандуристів при ньому. В Аделаїді у 1974 році було створено ансамбль бандуристів імені Григорія Китастого, а у Мельборні 1978-го року Іван Якубович відкрив школу гри на бандурі імені Лесі Українки, 1984 року було організовано однойменний ансамбль. За ініціативи уродженки Полтавщини Галини Глуховери (в заміжжі — Корінь), з якою мені пощастило зустрічатися у серпні 2012 року в Мельборні, ще у 1978 році було засновано ансамбль бандуристів «Кольорит», а 1989-го року у Сіднейському університеті було відкрито безкоштовні студії на ступінь бакалавра музики в галузі бандури…
Знову чомусь згадалось, як у Шевченкових «Гайдамаках» кобзар співає:
«Літа орел, літа сизий
Попід небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами-лісами.
Ой літає орел сизий,
А за ним орлята;
Гуля Максим, гуля батько,
А за ним хлоп’ята.
Запорожці ті хлоп’ята,
Сини його, діти, —
Поміркує, загадає,
Чи бити, чи пити,
Чи танцювать; то й ушкварять,
Аж земля трясеться.
Заспіває — заспівають,
Аж лихо сміється…».
Коли ж заходить мова про бандуру та бандуристів, то серед видатних українських бандуристів, дослідників кобзарства, композиторів, дириґентів, ми щонайперше знаходимо прізвище «Мішалов» на ім’я «Віктор». Дійсно, — це майже мій ровесник Віктор Мішалов, син Юрія, який народився в австралійському Сіднеї 4 квітня 1960 року. Наш сучасник пан Віктор є високоосвіченою людиною: він свого часу викінчив музичний факультет державного університету та педагогічний інститут у Сіднеї. У 2009-ому році Віктор Юрійович захистив дисертацію та здобув науковий ступінь кандидата мистецтвознавства в Харківській державній академії культури на тему «Культурно-мистецькі аспекти ґенези й розвитку виконавства на Харківській бандурі», а у 2012-ому році поступив до докторантури в Інституті мовознавства фольклору та етноґрафії НАНУ.
З десятирічного віку Віктор вивчав гру на бандурі у Федора Деряжного, Григорія Бажула, а потім на стипендію Австралійської Ради Мистецтв у Північній Америці у майстрів Гната Гончаренка, Григорія Китастого, Петра Китастого, Василя Ємця та Леоніда Гайдамаки. Ще за совєцьких часів, від 1979-го по 1984-ий рік, Віктор Мішалов студіював у Київській консерваторії – по класу бандури (проф. Баштана), дириґування (проф. Щоголь), вокалу (проф. М. Єгоричева та Микола Кондратюк). Водночас в Києві він вивчав гру на старосвітській бандурі у майстра Ткаченка. Працював також викладачем у школах в Австралії та від 1988 року — в Торонто (Канада). Від кінця 1980-их років Віктор Мішалов став концертмейстером Української Капели Бандуристів імені Тараса Шевченка, а згодом — основоположником Канадської Капели Бандуристів. У 1999 році Віктор Мішалов отримав високе звання «Заслужений артист України», а через десять років був удостоєний Ордена «За заслуги» III-го ступеню. Слід окремо наголосити, що Віктор Мішалов концертував не лише по Австралії, Європі та Північній Америці з сольними концертами на бандурі, а також у супроводі симфонічного оркестру, але мав тури по Україні, побувавши зокрема й на своїй рідні Полтавщині.
Я довго думав собі, звідки ж взялося це чудове й патріотичне захоплення у «австралійського» українця Віктора Мішалова, поки не дізнався про його знаменитого діда Марка. Також у квітні, а саме 26 квітня 2018 року, виповнюється 115 років, як у селі Чорнобай, знову на історичній Полтавщині, народився Марко Васильович Мішалов, — науковець, викладач, видавець, знавець бандурної музики і справи, який спочиває у далекій Австралії, бо ж упокоївся він у тамтешньому Сіднеї 8 серпня 1995 року. Про нього в материковій Україні, на жаль, поки що мало хто знає. А був це направду видатний науковець, викладач, видавець, знавець бандурної музики й справи. Із його книг, які були видані в Австралії від 1978-го по 1990-ий рік відомі такі — «Кобзарі-бандуристи XIX — початку XX століття», «Сіднейська школа бандуристів», «З історії українського кобзарства-бандурництва», «Праці Г.Хоткевича в ділянці бандурного мистецтва», «Українські кобзарі-бандуристи», «Шлях молодого бандуриста — його рожі і терни», «Українські кобзарські думи. До питання виникнення розвитку та сучасного стану українського кобзарського епосу».
Середню освіту Марко Міішалов здобув в Золотоношській чоловічій ґімназії, а вищу — в Золотонішському відділі Уманського сільськогосподарського аґротехнікуму у 1924 році. Від 1925-го до 1938-ий рік Марко Васильович працював науковцем у нас, на Полтавщині, на Лубенській дослідній станції лікарських і етероолійних рослин, а від 1938-го по 1941-ий рік був викладачем у Всесоюзному Тернівському технікумі лікарських рослин та директором ВІЛАРу в Березоточі, що поблизу Лубен.
З відкритих джерел відомо, що працюючи на Дослідній станції лікарських рослин та викладачем Всесоюзного Тернівського технікуму, Марко Васильович надрукував ряд праць з питань аґрономії та дослідів над рослинами, особливо м’яти, ромашки та беладони, а вже в Австрії вийшла його популярна брошура «Атом та його енергія». В Австралії Марко Васильович далі продовжував писати науково-популярні статті, які друкувалися в місцевих часописах «Українець в Австралії», «Вільна Думка», як також в журналі «Нові дні» (Торонто, Канада). Були надруковані ряд статей авторства Марка Мішалова про харчування, астрономію та друге видання «Атома та його енергія». Марко Васильович почав видавати в 1976 журнал «Бандурист». Тут були розміщені різні статті про музику, історію кобзарського мистецтва та діяльність бандуристів. Якраз цей часопис став своєрідним поштовхом для видавання подібного журналу в Північній Америці «Бандура». 7 випусків журналу виходили аж до грудня 1982 року.
Полтавська земля — один із основних осередків кобзарства, тож із молодих років Марко Васильович часто зустрічався з мандруючими кобзарями. Будучи студентом, він мав нагоду вчитися у знаменитого Михайла Злобінцева (сценічне ім’я – Домонтович), який викладав математику в гімназії в Золотоноші та із студентів створив гурток бандуристів. Марко Васильович часто бував на концертах, де виступав Михайло Домонтович. Слід сказати, що в сучасній Україні ще не часто згадують й про Михайла Злобінцева, який мав сценічне ім’я Микола Домонтович, що побачив світ у далекому 1883 році. Він також був різносторонньою людиною, виявив себе, як математик, викладач та поет, був керівником студентського ансамблю бандуристів, який виступав у 1908-09 роках навіть у Києві. Михайло Злобінцев (Домонтович) виявив себе також як активний культурно-освітний громадський діяч, поет й бандурист. Після большевицького перевороту у 1917 році він викладав в Золотоніському відділенні Уманського аґрономічного інституту в місті Ірманець, що за 10 кілометрів від Золотоноші. У 1919 році М.Злобінцев був призначений на посаду комісара справ народної освіти. Тут він теж організував ансамбль бандуристів й сам регулярно виступав з ними в концертах. За спогадами учня М.Злобінцева й учасника цього ансамблю Марка Васильовича Мішалова, у 1923 році в ансамблі було шість осіб. М.Злобінцев був організатором першого відомого нам зрячого ансамблю бандуристів, автором другого видання «Самонавчителя гри на бандурі», а також першого збірника творів для бандури. Михайло Злобінцев (Домонтович), — один з перших вчителів Марка Мішалова, був незаконно репресований большевиками й помер на засланні у 1937 році, реабілітований лише 1988 року.
Марко ж Васильович Мішалов до Німеччини потрапив разом зі своїм сином Юрієм. В часі воєнного лихоліття, в 1944 році, вони опинилися в австрійському таборі для переміщених осіб недалеко від Відня, де перебувала Капела бандуристів імені Тараса Шевченка. Так доля знову зв’язала долю пана Марка з бандурою. Переїхавши до Австралії в 1949 році, Марко Васильович і далі цікавився кобзарським мистецтвом, тримав близькі стосунки з шкільним другом і бандуристом Павлом Носярою, а також іншим полтавцем Григорієм Бажулом, про якого я також писав з нагоди його 110-річчя. Слід наголосити, що Марко Васильович Мішалов любив бандуру, як мовиться, «до глибини своїх кишень», — фінансово підтримував діяльність капели бандуристів ім.Т.Шевченка, ансамблю бандуристів імені Гната Хоткевича в Сіднеї та Школи гри на бандурі при Центральній Рідній Школі ім. Княгині Ольги.
Один із синів Марка Мішалова — Юрій народився 18 серпня 1928 року в селі Березоточа. Шістнадцятирічним хлопцем він разом зі своїм батьком Марком Васильовичем у 1944 році потрапив спочатку до Західної Німеччини, а згодом — до Австрії. Середню освіту здобув у приватній гімназії у Зальцбурзі, де навчався разом з майбутнім Архиєпископом УГКЦ св. пам. Любомиром Гузаром. При кінці квітня 1949 року разом зі своїм татом Юрій прибув до Австралії. Відпрацювавши там за контрактом, він вступив на інженерні студії в Університеті ву Сіднеї. До речі, якраз Юрій Мішалов став першим з походження українцем, що викінчив у 1955 році Сіднейський університет з дипломом інженера. Протягом більш як десять років Юрій Маркович працював заробітково у фірмі «AWA», а згодом понад 20 років на державному радіомовленні «ABC», останнім часом був головним інженером цієї установи на стейт Новий Південний Уельс. У 1958 році пан Юрій одружився з пані Людмилою (з дому Воротнюк). В родині Мішалова-середнього, крім сина мистця-бандуриста Віктора, — народилися ще донька Роксоляна та син Андрій. Принагідно зазначу, що дружина пана Юрія Мішалова – Людмила була народжена 16 січня 1937 року у місті Дубровиці на Волині, (в дівоцтві мала прізвище – Воротнюк). Вона походила з патріотичної родини волинських українців — її тато Петро Якович Воротнюк (1902-1986) в часі німецької окупації України входив до керівництва крайового «Маслосоюзу», цієї леґендарної молочарської корпорації українців Волині, яка завдяки невтомній наполегливій праці її творців, керівників та діячів, таких як Петро Якович Воротнюк, — розвивалася чи не найдинамічніше. Водночас Петро Воротнюк брав активну участь в українському національно-визвольному підпільному русі проти окупантів. Мати Людмили Мішалової – Галина Миколаївна (з дому — Саковська) (1910-1984) була уродженкою м.Олександрії, що також на Волині, виявила себе активною в громадському житті українства в Бонеґілі, Каллара Естейт коло Водонґи та Сіднеї. Крім Людмили, подружжя Воротнюків мало ще трьох дітей – Клавдію, Валентину та Богдана. Пані Людмила Мішалова, яка відійшла у Вічність 22 травня 1998 року в Сіднеї, — вже в Австралії здобула медичну освіту, викінчивши відповідні студії, була правдивою патріоткою, славилася високою якістю українських вишивок й писанок, любила малювати й ткати, її чудові твори часто здобували високі нагороди. Св. пам. пані Людмила Мішалова (Воротнюк) була членкинею українських хорів «Боян» та «Суцвіття». Знаючи кілька європейських мов, вона у 1956 році була офіційним перекладачем на Олімпійських іграх у Мельборні. Юрій Маркович Мішалов та всі його діти є досі активними в громадському та мистецькому житті українства на зеленому континенті, зокрема у Пласті, «Рідній школі», релігійних громадах, хорах.
Доля ж іншого сина Марка Мішалова – також Віктора Мішалова, тезки його знаменитого внука, що волею долі залишився проживати разом зі своєю матір’ю, дружиною пана Марка — Домною Георгієвною, мабуть, москвинкою з походження, яка мала дівоче прізвище «Погудіна», на підсовєцькій Україні довший час залишалася невідомою. Як виявилось згодом, Віктор Маркович Мішалов успішно закінчив Київський будівельний інститут, ба більше – навіть т.зв. університет марксизму-ленінізму, але, як мовиться, «справжнім» болшевиком так і не став. Мешкав він останнім часом у Кишиневі. До речі, Домна Георгієвна Мішалова (Погудіна), уродженка Мурома, вищу освіту здобула у Петрограді, пізнішому Лєнінграді, стала дипломованим хіміком й була скерована на роботу до Лубенської дослідної станції лікарських й етероолійних рослин, де й познайомилась, а згодом і вийшла заміж за українця Марка Васильовича Мішалова. Однак, Домна Георргієвна Мішалова (Погудіна), мабуть свого часу, щось «не те сказала» супроти Сталіна й довший час була переслідувана большевицьким режимом.
Віктор Мішалов-молодший згадував, що якось після концерту в Березоточі він чекав на прибуття потягу на залізничній станції в Лубнах, як раптом до нього підійшла незнайома раніше жінка, мабуть, звернувши увагу, що той сидить з бандурою. Незнайомка розповіла, що її подруга, з якою та відбувала заслання в одній із установ Азербайджану, а потім у жіночій трудовій колонії в Казахстані, а пізніше, після звільнення, замешкала у Дніпропетровську, а згодом виїхала до сина у Кишинів, — розповідала пізніше, що має внука, який грає на бандурі десь далеко в Австралії. Бабуся Домна, зі слів незнайомки, багато сумувала й плакала за своєю родиною. Її невістка, дружина Віктора-старшого, — пані Ніна, за фахом також інженер, походила з Донецька. Родина Віктора Мішалова мала доньку Олену, яка пізніше виїхала до Австралії.
Як припускає, бандурист Мішалов його назвали Віктором на честь його дядька, бо до початку 1960-их років родина в Австралії думала, що бабця Домна та її спільним з дідом Марком сином Віктором згинули в лихолітті останньої світової війни.
Наприкінці липня 2010 року Віктор Мішалов побував у нас на Полтавщині — Березоточі, Лохвиці, Пирятині, Лубнах, Зінькові, Гадячі, Миргороді, та Семенівці. У своєму листі до мене він пізніше повідомляв, що пише докторську дисертацію про народну бандуру й кобзарський феномен в землях колишньої Гетьманщини, як також докладно писав про нашого знаменитого лохвицького кобзаря Івана Григоровича Кравченка-Крюковського: «… Про нього от що писав Горленко у 1882 році (переклад українською мовою Віктора Мішалова): «…Років 60 тому, на в’їзді до сумної й тепер, а тоді зовсім закинутої Лохвиці, стояла панська садиба – житло маленьких дворян Крюковських. Земля їх була при містечку. Тут же коло садиби (вона щезла тепер) стояли панські господарські будівлі, а в убогих хатках містилося десятків два кріпаків-селян. У 1820 р., на зимнього Миколи у пана родився син. А три тижні по тім, родився син у одного з панських підданих – Григорія Кравченка. Коли малому Кравченку минуло три роки, його взяли в покої до панича – гратися. Поки був малий, грався, коли підріс – став лакейчуком-попихувачем. Так «у покоях» прожив він до 15 літ. Під цей час у нього почали боліти очі й боліли три роки. Нарешті він зовсім осліп. Панич не вірив тому, як сповідав кобзар. – Все було вштурхає. Скаже мені туди йди, або туди. А я йду й впаду. Звичайно пани тоді знущались над людьми… А після того пан старий уже бачить, що я сліпий, та й одпустив мене… Ні хати, ні поля пан йому не дав. – Ти, каже сліпий, на що тобі хата? Ти у людей де-небудь проживеш. батько Іванів під той час (умер). Мати віддала вчитися на кобзі на звичайні три роки до однофамильця Кравченка. – Іди сину … Може ти у нього чогось научишся… Кравченко не був одним учителем Івана: блукаючи по ярмарках, Іван зустрічався з іншими кобзарями і, маючи добру пам’ять переймав від них пісні й думи. Згодом, коли попит на думи став меншим в народі, Крюковський почав вити мотузки, робити віжки – звичайне ремесло українських сліпців. треба було чимось жити. Пан не дав нічого окрім свого імени. Іронією долі кобзар Іван носить тепер прізвище свого пана, — так його знали і давніше, так звуть і тепер. Коли Іванові було 27 років, він одружився. Нове подружжя стало многоплідним: у Крюковського було стільки дітей, скільки у Іакова… Разом вони зробляли, двічі погоріли, двічі будувалися: раз у міст. Сенчі, другий у Лохвиці. Років 12 жили в чужій хаті. Жінка й старший син 3 роки ходили на Дон на заробітки. Жінка приносила рублів 45 (вона жала, в’язала й т.ін.) Син – рублів 80 (він косив). Так вони сколотилися на ґрунт і хату в пригороді Лохвиці, що називається Приліпка. Тут живе Крюковський і тепер. Може кому дивно буде уявить собі кобзаря в міській обстановці, але хто бував у Лохвиці, той скаже, як мало міського у тім місті. Що ж до передмістя Приліпки, де стоїть хата Крюковського, то це цілковите село. Солом’яні дахи, плоти, садки, городи з величезними вільхами та липами, клуні оточені скиртами собаки по дворах, свині на вулицях…»… Кравченко (Крюковський) казав Мартиновичу, що пісні про Хмельницького «були колись у Полтавській губернії…».
Принагідно слід згадати й про знамениту Українська капела бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка. Це є напівпрофесійна чоловіча капела бандуристів, формально заснована 1941 року в Києві на основі учасників попередньої Державної зразкової капели бандуристів, заснованої близько 100 років тому, у серпні 1918 року. Від 1949-го року капела базувалася здебільшого у Детройті, хоча її учасники й проживали у багатьох містах Північної Америки. Перший мистецький колектив, який мав назву «Кобзарський Хор», під керівництвом бандуриста та синьожупанника Василя Ємця створили в Києві у серпні 1918 року, а в листопаді був перший його виступ. Хор бандуристів проіснував до березня 1919-го. Багато з учасників постраждали під час большевицьких репресій, інші еміґрували на Захід. У січні 1934 року учасники обидвох складових майбутньої капели — Київської та Полтавської — перестали отримувати зарплатню, чимало з них були ув’язнені, а в жовтні 1934 р обидві капели були остаточно зліквідовані. У цей час деякі виконавці з капели перейшли до хору «Думка» під керівництвом уродженця Лохвицького повіту Нестора Городовенка. В часі Другої світової війни Київський міський відділ культури та освіти на чолі з Іваном Кавалерідзе, офіційно затвердив колектив під назвою Українська Капела Бандуристів ім.Тараса Шевченка й надав для репетицій приміщення театру Берґоньє. Перший виступ з великим успіхом відбувся в Білій Церкві, далі капела гастролювала по всій Київщині. Незабаром із таборів для військовополонених Гребінки та Ромен відповідно, німці звільнили Тимофія Пивка та Григорія Китастого, останньому й було передано мистецьке керівництво колективу… Далі були довгі, важкі, але плідні у творчому плані роки діяльності капели на еміґрації. Від 1968-го по 1984-ий рік нею вже безперервно керував полтавець маестро Григорій Китастий. З його приходом репертуар капели поповнився новими творами. Також він вклав внесок у виховання молодих бандуристів, серед них – Віктор Мішалов, Марко Фаріон, Микола Дейчаківський та багато інших, які з часом поповнили склад капели. Колектив гастролював по усій Північній Америці, а 1981-го року — в Австралії, прибраній батьківщині панства Мішалових, Деряжних та Бажула.
…Думається, що сповідуючи та пропаґуючи давні кобзарські традиції, що живуть в нашому народі з часів Тараса Шевченка, Миколи Маркевича, Івана Кравченка-Крюковського та Михайла Злобінцева-Домонтовича, які так ґрунтовно вивчав й досліджував св. пам. Марко Васильович Мішалов, якому 26 квітня 2018 року виповнюється 115 років — його внук, знаменитий мистець, науковець та бандурист зі світовим іменем Віктор Юрійович Мішалов, мабуть, колись все ж напише музику й заспіває, подумки звертаючись до свого надзвичайно працьовитого й дуже розумного діда Марка, як, власне, й до інших хранителів кобзарського мистецтва та спадщини співців нев’янучої української слави — українських бандуристів, — своєю новою піснею, написаною на зворушливо-героїчні слова Тараса Шевченка:
«…Вибачай, дідусю,—
Нехай лають; а я поки
До своїх вернуся
Та доведу вже до краю,
Доведу — спочину
Та хоч крізь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами,—
На ті шляхи, що я міряв
Малими ногами…»
Олександр Панченко, — приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області
Примітка: У дописі використано світлини з доступних відкритих джерел та із сімейного архіву панства Мішалових й Воротнюків, як також – із приватного архіву дописувача д-ра Олександра Панченка та Марка Фаріона (США)
Дякуємо: incognita.day.kiev.ua