БРАТИ ГАДЮКІНИ (2006)
БРАТИ ГАДЮКІНИ повертаються:
перша сенсація початку концертного сезону-2006
А таки всьо чотко!
Днів за п’ять до концерту в жодній з театральних кас столиці квитків на "Братів Гадюкіних" вже не було – ані за 20 гривень (найдешевші), ані за 50 (найдорожчі). Касири дивувались: такого на їхньому віку ще не бувало – на концерті в Палаці Спорту квитки завжди залишаються, принаймні найдорожчі. За півгодини до початку концерту (термометри на той момент фіксували мінус 25 градусів) натовпи молодих і не дуже людей чіпляються до кожного, хто виймає квиток, з проханням про зайвий. За п’ятнадцять хвилин до початку шоу натовп молодих людей "атакує" єдину торгівельну "крапку", де продаються щойно завезені до Палацу Спорту диски із записом живого концерту "Гадюкіних" у Брюсселі в 1992-му.
Цей раритетний запис пролежав у шухляді тринадцять років і зовсім випадково зберігся в приватній колекції. Цей диск – так зване обмежене видання, надруковане в кількості однієї тисячі "розлітається" за ціною 25 гривень за 10 хвилин. Зал Палацу – а це приблизно десять тисяч людей – вирує, гомонить, горлає "Га-ди, Га-ди, Ку-зя, Ку-зя!!!" Першим на сцену виходить турбо-динамічна і шалена група "Перкалаба" на чолі з вокалістом-шоуменом Федотом. "Забійна" суміш нео-панку з гуцульським фольком, справжніми цимбалами і потужною джазовою секцією безупинно ллється зі сцени і миттєво зігріває закляклих від морозу людей.
На той час за лаштунками в просторому холі "тусуються" Андрій-Кузьма Кузьменко зі "Скрябіна", В’ячеслав Вакарчук, Андрій El- Кравчук, Едуард Клім, Роман Чайка, Віталій Кононов (лідер "зелених") і багато іншого білямузичного і медійного народу. Мене впізнав барабанщик "Гадюкіних" Михайло Лундін. Востаннє ми бачились у 95-му. Він схуд. І без борідки. Помітно хвилюється. Причина хвилювання – дівчина-репортер одного з телеканалів. Вона запитала: - А що ви робили десять років після розпаду? Напевно щось вживали, курили, кололись? – Лундін ображено мавпує інтонації горе-журналістки. Він просто розлючений. Але вмить переключається на старих друзяк-приятелів, які йдуть хвилями. Радісні вигуки, обійми.
Не в мене одного виникає відчуття дежавю. Неначе й не було десяти років. Порожнину між 95-м роком і 2006-м швидко заповнюють емоційні спогади і стихійні "братні" фотосесії. Пізніше, після концерту під час імпровізованої прес-конференції Сергій Кузьмінський скаже: - Я думав, до нас прийдуть лишень старі пні, які нас пам’ятають. І що таких назбирається близько тисячі. Ми зовсім не очікували такої кількості переважно юних персон. Від того я страшенно втішений…"
Перед тим, як уступити сцену хедлайнерам, "Перкалаба" оголосила себе "Братами Братів Гадюкіних" і зіграла рімейк на одну з їхніх пісень. Вітаючи своїх "братів" молодших, Сергій-Кузя Кузьмінський жартома обізвав "Перкалабу" "вар’ятами, що зійшли з гір". Свій виступ "Гадюкіни" розпочали з переклички: - Луцьк є?! – зал хором вибухнув "Є!" - Львів є?! Зал озвався так само. Далі Кузьмінський перерахував ще кілька міст, не забувши, звісно, про Київ. Зал радо підтримав кумира, який десь блукав дуже довго і, врешті, повернувся додому. І зустріч дійсно була натхненою і щирою. – У нас ще ніколи раніше не було такого щільного, якісного, крутого звучання – признався пізніше один з ініціаторів воз’єднання Ігор Мельничук. Дійсно, якщо на сцені працює одна з кращих в Україні духових секцій група "Джанкой бразерс", розкішний вокальний тандем Олени Романовської та Лілії Павлик і увесь класичний склад "Братів…", які перед тим мали десятка зо два повноцінних репетиційних сесій – саунд і мав бути "екстра-класу".
Щоправда, інколи не вистачало соло-гітари Андрія Партики, який не прийняв пропозицію приєднатися, бо колись поміж ними і іншими "братами" пробігла "чорна кішка". Нині Андрій Партика очолює рекламний відділ телеканалу " ICTV " і непогано себе почуває. Декілька років тому Андрій видав дебютний альбом власної групи "Гавайські гітари", але далі справи не пішли…
Ще одна обставина здивувала Сергія Кузьмінського і усіх "старих" прихильників "Гадів", що слідкують за творчістю групи відпочатку. Дві третини публіки в залі – то була молодь віком до двадцяти і трохи після. Тобто прийшли ті, хто "наживо" "Гадюкіних" ніколи не чули, а чули лише з касет і дисків… Ось і відповідь на питання щодо стабільного попиту на музику групи, якої давно не існує. Просто спочатку диски купували ті, хто пам ’ятали "Гадюкіних", а потім – ті, кому у спадок дісталася легенда про супер-групу з міста Лева. Естафета, знаєте, поколінь. Готуючи концертну програму Кузьмінський і друзі особливо не мудрували, а узяли найбільш хітові треки послідовно з кожного із чотирьох альбомів. Коли на початку шоу прозвучали "Аріведерче, Рома", "Приїдь до мене у Мостиська", "Звьоздочка моя", "Місько, важай" – ейфорія залу сягнула апогею. Практично усі пісні зал співав разом із "Гадами". Напевно тому, що на концерті не прозвучало жодної пісні, якаб свого часу не стала справжнім хітом. "Ми ходили, дили, дили", "Лібідо", "Америка", "Роксолана", "Наркомани на городі", "Дівчина з Коломиї", "Ой, лихо" виявилися не менш актуальними, ніж десять років тому.
Остаточну порожнечу цієї 10-літньої відсутності заповнила найзнаменитіша пісня-візитка "Чуваки – всьо чотко!" Цілком зрозуміло – вона прозвучала останньою. За дві з хвостиком години неймовірного шалу й енергетичного драйву публіка була вже просто знесилена. Здавалися виснаженими й самі музиканти. Але їхні обличчя світилися щасливими посмішками: усе, про що мріялося, нарешті вдалося. Цей концерт анонсувався як ексклюзивний, єдиний і неповторний. Однак з контексту, надзвичайно захоплюючого контексту події стало ясно, що продовження буде. Неодмінно.