Володимир Бушняк: «Письменник є засобом націєтворення»

Наш гість – письменник Володимир Бушняк. Донедавна голова Кримської республіканської письменницької організації і головний редактор газети «Литературный Крым».

Характерним для його творчості є те, що він художньо осмислює сьогодення і надблизьке минуле (що завжди було надскладним завданням, бо доводиться спиратися лише на власний досвід, нема відстані, щоб звірити свої оцінки з аналітикою часу), отже, не придумує детективи, мелодрами, фантастичні оповідки, не оперує подіями далекої історії.

Втім, елементи різних жанрів присутні в його книжках, подекуди детективних, пригодницьких, мелодраматичних, філософських і навіть фантасмагоричних (в тому їхня принада, адже є найголовніше – читати Бушняка не нудно). Наше непередбачуване, дивовижне, шалене життя відбивається в творах нашого співбесідника.

– Пане Володимире, розкажіть про загальну літературну картину Криму. В чім її специфіка? Які імена найяскравіші? З якими проблемами стикаються літератори-кримчани?

– Постійної й незмінної картини не існує. Сам факт того, що вона складається з трьох великих фрагментів: російської, української і кримськотатарської літератур, – уже робить її живою  і динамічною. Але, на жаль, на цьому вся, так би мовити, специфіка й закінчується. Усі ці три основні фрагменти існують самі по собі. Відсутність спільних літературних цілей і тем, а в деяких випадках пряме і внутрішнє протистояння, приправлене як історичним, так і сучасним політичним антагонізмом, позбавляють можливості кримську літературу об'єднатися в один потужний культурно-духовний рух, який би зміг вирішувати поставлені часом перед усім кримським  співтовариством найактуальніші насущні завдання. 

Правда, на рівні формальних устремлінь спроби «об'єднання» робилися й робляться сьогодні. Наприклад, об'єднання трьох основних літературних співтовариств під крилом однієї організації – Кримської республіканської Національної спілки письменників України (КРО НСПУ). Або – публікації літературних творів мовою оригіналу в газеті «Літературний Крим». А зовсім недавно й взагалі – поділ газети на три блоки: російськомовний, україномовний і кримськотатарськомовний. Але, на жаль, ці спроби не привели до якихось якісних, не кажучи вже фундаментальних, змін у літературному житті, та й навряд чи приведуть у недалекому майбутньому. Напевно, має пройти чимало часу, перш ніж саме життя виробить умови, за яких природнім шляхом відбудеться таке об'єднання, яке й дозволить відповісти кримським письменникам на всі виклики часу.

Літературну картину, якщо можна так висловитися, малювали i малюють окремі особистості – письменники, які відомі не тільки в Криму. Серед них можна виділити такі імена як Володимир Сорокін, талановитий прозаїк, оповідання якого друкувалися в журналі «Радуга», Валентина Фролова, засновник і видавець журналу «Севастополь», Тамара Гордієнко, поет і журналіст, Анатолій Масалов, поет, Леонід Єфанов, прозаїк, історичні романи якого присвячені кримській тематиці, Костянтин Фролов, поет, актор, мандрівник, Станіслав Славич, прозаїк (на жаль, недавно пішов з життя), Валерій Митрохін, автор численних романів, повістей, оповідань, В'ячеслав Ложко, поет, громадський діяч, організатор і натхненник одного з найяскравіших літературних фестивалів «Коктебельська весна», Едуард Абрамов, поет, прозаїк, один з небагатьох, хто переклав на російську мову весь цикл сонетів Шекспіра. З молодого покоління я б виділив Олену Масленнікову. Їй усього двадцять чотири роки, вона автор двох книг прози, член НСПУ, її оповідання також друкувалися в журналі «Радуга». Одне слово, хороших письменників у Криму достатньо.

Що ж стосується інших сторін літературного життя, то нині кожний кримський письменник стикається з тими ж самими проблемами, що й письменники інших регіонів України: труднощі з виданням книг, соціальна незахищеність тощо. Чи будуть ці проблеми вирішуватися в Криму швидше, ніж де-небудь в Україні, покаже час.

– Що нині читають у Криму?

– Читання – заняття сугубо індивідуальне. Я б навіть сказав, інтимне. Хтось читає детективи. Хтось історичну літературу. Хтось – мелодрами. А хтось взагалі нічого не читає. Загалом, як і скрізь. Ті часи, коли вся країна зачитувалася яким-небудь романом відомого автора, приміром, романом Валентина Распутіна «Прощання з Матьорою», або повістю Шукшина «Калина червона», або, якщо брати перекладну літературу, романом «Сто років самітності» Маркеса, давно вже минули. Читацькі інтереси розшарувалися, і це одна з ознак того, що художня література нині втратила свій колишній великий вплив на читацькі уми.

Треба зазначити, що в Криму переважно читають російськомовні книжки, і мало хто знає, навіть в письменницькому середовищі, таких українських літераторів, як, наприклад, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Оксана Забужко, Марія Матіос. Більше на слуху імена росіян Віктора Пєлєвіна, Віктора Єрофеєва, Едуарда Лімонова. З закордонних –  Пауло Коельо, Мілорада Павича й інших.   

Що стосується засобів масової інформації, то, звичайно, читають, знову ж, не тільки кримські газети. У кіосках «Союздруку» можна знайти майже будь-які центральні всеукраїнські видання, які також мають успіх, інакше б вони, я так гадаю, не продавалися.

Кілька років назад була вельми популярною в Криму україномовна газета «Кримська світлиця», першим редактором якої був чудовий письменник Олександр Кулик (на жаль, рано пішов з життя). Він душу віддав цій газеті, підняв її на гідний рівень. Потім пішов працювати спецкором «Урядового кур'єра». І потихеньку «Кримська світлиця» стала втрачати свої позиції. Нині ця газета перебуває у вкрай важкому становищі.

– Як співіснують російськомовна та українськомовна літератури в Криму? В яких приблизно пропорціях? Які тенденції найрельєфніші?

– Частково, я вже відповів на це питання. Певна річ, російськомовних письменників у Криму більше, ніж україномовних, але це нічого не значить. Література робиться не письменницькою масою, а іменами, особистостями й талантами. Скажу навіть більш того: не мовою, а духом. І в цьому сенсі, незважаючи на те, що Крим є переважно російськомовним, літератури різних народів у Криму мають абсолютно рівні можливості як розвитку, так і взаємоіснування.

Не виключаю, можливо, хтось із україномовних кримських письменників  почувається трохи скуто в оточенні іншого, більш широко розвинутого мовного середовища, але це, я впевнений, сугубо особистісне відчуття. Для багатьох кримських письменників як російська мова, так і українська є засобами літературної творчості, скарбницею спільних духовних цінностей і незамінним інструментом у літературній роботі, особливо, у жанрі перекладу. Тому саме тут, у цій точці, відбувається найбільш тісне зіткнення російськомовної й україномовної літератур, якщо не сказати більше – їхнє взаємопроникнення й взаємозбагачення. В Криму активно працюють чудові українські письменники Михайло Вишняк, Данило Кононенко, Єва Пономаренко й інші. Мабуть, однією із найважливіших і помітних тенденцій розвитку кримської літератури є зближення. 

– Що Вас примусило піти з посади голови Кримської письменницької організації?

– Питання неоднозначне. По-перше, формально я вже не міг за Статутом іти на черговий трирічний строк керівництва організацією. По-друге, за багато років нагромадилася величезна моральна утома. По-третє, в організації почалися процеси, які позитивними ніяк не можна було назвати. Це викликало в мене великі розчарування, як в деяких людях з найближчого оточення, так і в тій справі, якій було віддано багато років і сил. Якийсь час я, як міг, намагався протистояти розвиткові негативних тенденцій, але якось одного дня все втратило всякий сенс, і я написав заяву про звільнення. Можливо, це потрібно було зробити ще раніше, але я просто не мав права, та й бажання теж, віддавати організацію в руки людини, для якої наше письменницьке співтовариство було дуже зручним інструментом у рішенні своїх політичних завдань. Протягом багатьох років, будучи державним чиновником досить високого рангу, ця людина намагалася  підкорити письменницьку організацію своїй волі, а коли кар'єра чиновника зненацька обірвалася, він поставив перед собою мету будь-якими способами й методами напередодні чергових виборів у Верховну Раду України очолити письменницьку організацію, будучи зареєстрованим по одному з можаритарних округів  кандидатом у нардепи. Я зобов'язаний був прикласти всі свої зусилля, до найрадикальніших і, може, не завжди виправданих учинків, щоб цього не допустити. Так воно в підсумку й вийшло. За активної участі керівництва НСПУ на чергових звітно-виборних зборах кримські письменники прийняли єдино вірне рішення: обрали головою організації письменника, ніяк не пов'язаного ні з політикою, ні з  літературними інтригами.

– Ви вирішили покинути мальовничий сонячний Крим і перебратися до Києва, точніше до Ірпеня – письменницької (і не тільки) Мекки. Певно, це пов’язано з новими творчими і життєвими планами?

– Я не фаталіст, але життя давно вже навчило мене звертати увагу на ті знаки, які час від часу Доля посилає кожній людині. Так склалося, що в цей момент я перебуваю тут, у Києві, а точніше, в Ірпені – письменницькому Будинку творчості. Я розцінюю це як можливість завершити колись почату творчу роботу. Можливість осмислити багато речей, які вислизали в суєті минулих років. І нарешті, визначити для себе нові творчі цілі. Не виключено, що мій черговий приїзд у Будинок творчості це початок нового періоду в моєму житті. Я багато років займався громадською роботою, це не давало можливості повною мірою присвятити себе письменницькій праці. Хочу сподіватися, що в цьому сенсі для мене часи змінилися, і я зможу тепер зайнятися улюбленою справою. 

– Що для Вас Ірпінь? Коли Будинок творчості письменників з'явився у вашій долі? З ким найбільше подружилися?

– Ірпінь зіграв у моїй літературній долі вельми благотворну роль. Саме тут, у Будинку творчості ще зовсім молодим літератором я вперше відчув себе по-справжньому причетним до нелегкої, важливої і цікавої справи – літературної художньої творчості. Тут, в Ірпені, я колись подружився з Євгеном Гуцало. Прогулюючись алеями Будинку творчості, ми обмінювались думками про літературу, про життя. Він прочитав мою першу книжку прози, я приїхав з його книгою оповідань, які мені дуже подобалися, і нам було про що поговорити. Через кілька років, коли у видавництві «Таврія» вийшла моя друга книга, він дав мені рекомендацію для вступу в Спілку письменників.

Потім прийшли інші часи, і ми довго не бачилися. А в 1991 році випадково зустрілися на Банковій, 2, в легендарній кав’ярні «Еней» в будівлі СПУ. Того року я приїхав до Києва по видавничих справах, сповнений романтичних надій на можливості, що нібито відкрилися в царині книговидання й книготоргівлі. «Еней» був переповнений і гудів від письменницьких голосів, як розтривожений вулик. Гуцало стояв біля входу, у коридорчику перед сходами. Побачивши один одного, ми радісно привіталися. Він запитав, чому я опинився в Києві, чим займаюся? І я з якоюсь, як мені тоді здалося, ледве прихованою гордістю відповів: «Бізнесом!» І в ту ж секунду побачив, як вогники щирої радості від нашої зустрічі раптом згасли в очах письменника. Вираз його обличчя став якимсь пригнобленим, а очі наповнилися таким сумом, що мені стало не по собі. Він відвернувся й подивився через розчинені двері на гомінкий «Еней», і його плечі опустилися. Не пам'ятаю, як ми розпрощалися, але тільки через багато років я зрозумів, яким розчаруванням відгукнулася в його серці моя відповідь. У той час усі кинулися хто в політику, хто в бізнес, хто геть з країни, забувши, що вони письменники, а він, дивлячись на всю цю суєту, пам'ятав, хто він. Не розуміючи і, напевно, не приймаючи багато з тих змін часу, що обрушилися на всіх нас, він залишився вірний собі, своєму письменницькому талантові. Через роки, я зрозумів, що ця наша остання зустріч й справді була ні що інше, як мовчазний урок вірності своєму покликанню.

– Ви написали хітовий роман «Стамбульський зазивала», що витримав чимало перевидань. Який нерв вдалося зачепити, аби це призвело до великої цікавості читачів?

– Мені важко відповісти на це питання. Успіх тієї чи іншої книги завжди несподіваний. Ніхто не знає, чому це відбувається. Деякі твори одержують успіх відразу ж після виходу у світ, інші – через роки після видання, а треті так і залишаються невідомими широкому колу читачів. Можу сказати тільки одне: я писав роман чесно. І сам, у процесі роботи, прагнув розібратися в тому, що з нами трапилося в той переломний період. Чому, приміром, з нації духовної ми так швидко, майже миттєво, перетворилися в суспільство, що прагне розкоші, комфорту і невибагливих розваг. Або, чому такі поняття як честь, скромність, правдивість, гідність і співчутливість стали символами людської слабкості. Хотілося докопатися до істини. Можливо, я щось зачепив ще, сам того не усвідомлюючи, але розбиратися в цьому зараз не хочу. Це вже справа читачів і критиків. Можу лише додати, що за час перебування в Стамбулі в ролі заробітчанина, я багато чого випробував на власній шкурі. І в моїй емоційній пам’яті залишились назавжди такі події, випадки і вчинки людей, які ще довго доведеться осмислювати і знову переживати. Але це уже не стосується мого роману.

– Певно, такий успіх вельми хочеться повторити. Чи є в заничці щось вибухове?

– Чесно кажучи, я ніколи про це не думав. Письменство не спорт, де можна побити свої ж власні рекорди. Це завжди виснажлива робота, і думати про те, чи буде чергова книжка популярнішою, ніж попередня, просто безглуздо.

Уже багато років я працюю над новим романом. Чи стане він популярнішим, ніж «Стамбульський зазивала», я не знаю. Мене більше хвилює інше: чи зможу я в цій новій роботі впоратися з тими завданнями, які я перед собою поставив. Це головне. Усе інше – як вийде.

– Як ви визначили б теперішній стан України?

– У якийсь момент нашої сучасної історії ми втратили щось дуже важливе, і тепер ця втрата не дає нам можливості повною мірою усвідомити, що в нас є незалежна держава й що ми всі відповідальні за її майбутнє. Інакше б нашу країну не роздирали ті чвари, які ми сьогодні спостерігаємо і які заважають нам рухатися вперед.

Можна сказати, що Україна нині перебуває в тому ж стані, як і її дороги. І це є правдою. Але однобокою. Хоч як там є, а країна живе, люди працюють, і є певні успіхи, які не помічати не тільки не увічливо, а попросту злочинно.

– У вашому серці, певно, виплекана всеукраїнська мета?

– Всеукраїнська мета: розбудувати власну модерну державу як дім нації. На спільних духовно-культурних цінностях, патріотичних почуваннях та інтелектуальних кодах народів України, на традиціях, нормах і правилах, притаманних його спільноті; на інноваційних засадах модернізації національної економіки відповідно до сучасних завдань формування її нових укладів, підвищення рівня людського розвитку.

Нині важливо не тільки кого, а що, які цінності вибираємо. Гасло загарбника: «Народ без національної духовно інтелектуальної еліти, а еліта без мови народу» далі діє. Зрадництво, обман, корупція тривають. В природі письменника протидіяти цьому.

– В Україні мало позитивних міфів, поширені такі, які сприяють послабленню держави. Зокрема, про бідну і нещасну Україну.

– Кожен день існування української держави допомагає українському суспільству знаходити точки дотику. Інша річ, що це відбувається іноді не завдяки, а всупереч. Влада постійно (та й опозиція) дає антиприклади суспільству. В телепередачах замість утвердження позитивних речей звичною практикою стала жовта традиція скандалів і негативів.

Знищуються моменти єдності, які попри все в українському суспільстві зріють. Переконаний, що загалом процес націєтворення, визрівання нових об’єднавчих ідей іде в позитивному напрямку.

Україні зараз потрібен активний лідер, бо треба крок за кроком відстоювати рубежі «розумного, доброго, вічного», а це вимагає великої енергетики і мобільності. Україні потрібен лідер, який міг би в непростий час утверджувати і утримувати в єдності й безпеці простір нашої держави.

А завдання письменника – плекати духовність у слові і тим консолідувати суспільство.

Володимир КОСКІН, фото автора

 

.