Іван Корсак - частина 2
– Чому Юрій Немирич був дуже незручний для ідеологів більшовицької Росії?
– Більшовицька Росія була інфікована найлютішою бацилою деспотизму зі свого минулого. А Юрій Немирич ще в ранніх працях писав, що ця ординська тиранія несе величезну загрозу не лише сусіднім народам, а насамперед народу своєму, руйнує душу його: «Сформований за умов рабства характер кожного стрічного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, стає жорстокий і підступний».
І не тільки словом, а й шаблею боровся Немирич супроти навали, що несла деспотизм його землякам волелюбним. Тож за що його мав шанувати загарбник?
Спливали роки, мінялися володарі цієї країни, а деспотизм та тиранія, як філософія державного устрою, там не змінювалися. Вічно непотамований імперський апетит до загарбання сяк-так маскувався за гаслами про «віру, царя і отєчєство»; насправді ж війни й грабунки для тої еліти стали надприбутковим «бізнесом»: як народила Катерина ІІ чергове байстреня, то тут же, заледве пуповину перерізали, подарували йому сто тисяч десятин землі в Таврійській губернії. Чи могла така щедрість чекати якусь родину з Рязанщини чи Вологодщини?
Як тільки не обзивали Немирича російські ідеологи: «лютером», «німцем», «бусурманом» навіть. І цей негативний імідж вони ще три століття тужилися підтримувати.
Постать Юрія Немирича почали переглядати у середині минулого століття, коли Радянський Союз загарбав Польщу та поглинув західноукраїнські землі. Новий погляд формували польські і українські дисиденти, вони розглядали першого канцлера Великого Князівства Руського як раннього прибічника українсько-польської співпраці.
– Яким досвідом Юрія Немирича можуть скористатися теперішні державники?
– Чималенько з нинішніх «державників», гадаю, про існування цієї історичної постаті (мудрого дипломата, зокрема, творця Гадяцької угодити між Польщею та Україною 1657 р.) досі і не підозрювали, бо низку років тримали в руках лиш єдину книжку – ощадну...
А досвід взаємовигідної співпраці вже існує і неухильно збагачується – в економіці, у культурі, в міждержавних інших зв’язках... Ми є свідками, як Польща і Литва вболівають за українську справу в Євросоюзі, як піклуються про наші інтереси – аби ми лиш чули їхні доброзичливі і ненав’язливі поради. Чи ж то не їхня частка дипломатичної праці у тому, що в перші дні Помаранчевої революції не пролилася в нас кров?
– Взагалі в чому ви вбачаєте значення, користь історичної романістики для суспільства?
– Без знання і розуміння своєї минувшини – людство тоді немовля, народжене вчора.
– Іване Феодосійовичу, ви як історик, журналіст і видавець, певно, часто, примірюєте минувшину до сьогодення. Як ви характеризуєте нинішню дійсність? Чи є вона закономірною, коли до керма держави прийшли не українці і не українські за духом можновладці? Чи все ж таки україноцентричність переможе? Які аргументи-підстави для цього є?
– Я оптиміст. І то не лише якась ознака характеру. Є історичні процеси, які ніяким випадковим жлобам несила спинити. Згадаймо: скільки було учасників Кирило-Мефодіївського товариства – і скільки сьогодні української інтелігенції. Іван Пулюй поштою висилав Ганні Барвінок перекладений ним і Пантелеймоном Кулішем перший примірник Біблії, можна сказати, висилав конспіративно, в якійсь продуктовій скриньці з подвійним дном, куди заховав «Біблію» – навіть Святе Письмо рідною мовою заборонялося. А сьогодні ми маємо потужну українську літературу, наростає число перекладів з найрізноманітніших мов світу.
– Майбутніх історичних романістів, певно, цікавить ваша творча «метода». Яким чином ви «конструюєте» романи? Де і як черпаєте фактаж? Вивчаєте доступну літературу, звертаєтеся до державних архівів? Які труднощі зустрічаєте на цьому шляху?
– Жодною інформаційною «криничкою» чи «джерельцем» гріх нехтувати – архіви, книги, інтернет-публікації. Дуже багато потрібного є в польських виданнях, а також в англійських, німецьких, французьких... Серйозно утруднює справу мовний бар’єр, та за поміччю звертаюся до друзів, знайомих, фахівців з потрібної мови. Надзвичайно важливо, що зараз стрімко іде оцифрування архівів. До слова, за моїм проханням нині триває робота з архівом Стенфордського університету, причому з двох боків: як з України направляються запити в університет, так і в поміч стають наші студенти в США.
А загалом, пошуки історичного матеріалу – то надзвичайно захоплююче заняття, яке нагадує справжнісіньке полювання, коли ейфорія раз по разу змінюється відчаєм. Але й задоволення від «впольованого» цікавого факту анітрішки не менше, аніж би трофеєм став найрідкісніший звір.
– Кожна країна має своїх національних героїв. Ви їх витягаєте із тіні. Проте державі це, здається, байдуже. Чи не опускаються руки? Що вами рухає?
– Держава, за моїм розумінням, то насамперед земля і люди. Привиди ж, чиї бліді тіні ще тиняються цією землею, з часом щезнуть, і «буде син, і буде мати...»
– Як ви просуваєте ваші романи? Переклади, екранізації, новітні електронні технології – на це вистачає сил і часу?
– Насамперед хотів би щире слово дяки сказати видавництву «Ярославів Вал», з яким співпрацюю ось уже низку років. Свою справу щодо популяризації виданої продукції видавництво робить і професійно, і сумлінно.
На жаль, в самого мене не завше руки доходять до просування книг. Є переклади російською «Гетьманич Орлик» і «Таємниця святого Арсенія», литовською »Корона Юрія ІІ», турецькою »Отаман Чайка», англійською »Останній коханець імператриці» мовами, на завершенні переклад польською роману «Діти Яфета». Тут вартує відзначити українське електронне видавництво «Кассіопея», яке з поміччю новітніх технологій просуває український друкований продукт та надає його грандам світових електронних сервісів. Саме через «Кассіопею» мої книги українською російською, турецькою, литовською та англійською представлені на одному з найбільших сервісів Амаzon.com та порталі одного з провідних видавництв США Barnes&Noble.
– Кого ще з пантеону національної слави ви плануєте висвітлити?
– Зараз працюю над книгою про братів Тимошенків. (Ця родина не має стосунку до Ю.Тимошенко, просто збіг прізвищ).
Сергій Тимошенко був міністром шляхів УНР, ректором Української господарської академії в Подебрадах, мешкаючи вже в еміграції, в Луцьку, обирався тутешньою громадою послом і сенатором сейму Польщі (слава Богу, зберігся чудовий архів), став одним із засновників новітніх течій в українській архітектурі – спроектовані ним церкви та інші будівлі й досі служать людям на Волині, Рівненщині й Львівщині, в Києві, в Грузії і Польщі, США і Канаді, в Чехії і Аргентині – понад чотириста будов на його рахунку. А син Сергія Тимошенка Олександр був головним архітектором метро у Вашингтоні, будував хмарочоси в Нью-Йорку, обирався першим головою Українського товариства інженерів Америки. Брат Володимир – професор Стенфордського університету США та інших вишів, радник аграрного міністерства в уряді Рузвельта. Почесним доктором доброї низки університетів у Америці і Європі став Степан Тимошенко, якого цілком заслужено називають батьком американської прикладної механіки. Тут варто додати лишень, що Степан Прокопович також – один із засновників разом з Володимиром Вернадським Української академії наук.
Шкода, вельми шкода, що ця родина не змогла всю потугу розуму свого і таланту віддати рідній землі. Але вони були, вони достойно представляли в світах Україну, вони ще раз потвердили гідний внесок нашого люду у скарбницю світової цивілізації.
Володимир КОСКІН, фото автора