Валерій Легін

На Вас чекає зустріч з одним з найкращих українських акторів – з народним артистом України Валерієм Легіним, який працює у столичному Молодому театрі.

Сучасний, колоритний, різноплановий, темпераментний, він має академічну акторську школу: закінчив Театральний інститут ім. Івана Карпенка-Карого, зіграв у п’єсах Шекспіра, Шиллера, Гоголя, Чехова, Старицького, Ібсена, Булгакова та інших класиків.

Певно, така ґрунтовна закваска дозволяє Валерію Легіну бути вправним  і органічним у виставах сучасних авторів, отже, трагічним, фарсовим, комічним і завжди пластичним. Він сполучає в собі холодність і розпечену емоційність, розгубленість і твердість, загадковість і шарм, згадаймо його у виставах останніх років: «В моїм завершенні – початок мій…», «Дядя Ваня», «Голубка», «Любовні листи до Сталіна», «Московіада», «Маринований аристократ».

А ще Валерій Легін, певно, тому такий справжній у виставах, що переймається життям суспільства і країни, а не живе у шкаралупі ролей.

 

Валерій Легін

– Пане Валерію, акторська професія цілковито підневільна: актор має виконувати режисерські вказівки, він прив’язаний до декорації, музики, хореографії. А в житті в якій мірі Ви вільна і відверта людина?

– Звісно, є такі спектаклі, після яких дуже важко відходиш, скажімо, коли я грав Гамлета, потім у гримерці приходив до тями півгодини, роль – складна, дуже енерговитратна. А є вистави – зіграв, переодягнувся, і… забув. Поринаєш в особисте життя, в свої проблеми, в сім’ю. В цілому, не буває такого, коли я два дні ходжу під враженням ролі, яку грав напередодні.

Щодо міри свободи поза сценою у більш широкому розумінні, гадаю, я здатен сказати правду в обличчя і собі, і партнерам, і будь-кому.

– А що найбільше муляє?

– Те, що до театру нема нормального державного ставлення. Зрозуміло, що кожна людина, яка працює у своїй сфері, вважає її найголовнішою. Однак театр – це духовність, а вона має бути на першому місці. Дуже прикро порівнювати: у Москві шістсот театрів, а в нашій столиці фактично десять. А державні театри можна порахувати на одній руці. Це, звичайно, ганьба. Не знаю, від кого це особисто залежить. Колись комуністичний вождь Щербицький любив футбол, тож київське «Динамо» було першим номером у всьому Союзі. В нормальних країнах театри дотують, бо вони не здатні достатньо заробляти грошей.

За різних влад управління культури розподіляло гроші на постановки, тепер асигнують тільки на зарплату. Зароблені копійки театр вкладає не в розвиток, а платить за освітлення, опалення, воду, комунальні послуги, афіші та програмки, а це великі гроші.

Валерій Легін

– Доходить до того, що актори самі спонсорують вистави.

– Авжеж, чоботар купує матеріал, шиє чоботи і дарує перехожим. Деякі актори аналогічно роблять. Скажімо, народна артистка України Тетяна Стебловська відкладала частину зарплати, потім підійшла до художнього керівника і сказала: «Я можу заплатити за режисуру, частково за оформлення, я хочу зіграти у виставі «Афінські вечори». Вийшла гарна вистава у постановці Ігоря Славінського. Я, на жаль, не можу собі цього дозволити, і заздрю людям, які можуть це зробити.

Прогнозы на спорт

– З одного боку, це не нормально – платити за можливість працювати. З другого боку, культура не має бути заробітчанином, вона є моральним повітрям нації. Проте державці цієї істини не хочуть розуміти і через це відбувається духовний занепад.

– За даними журналу «Форбс» маємо купу мільярдерів, чому б Януковичу не сказати першій десятці багатіїв: «Ти опікуєшся тим театром, а ти – тим». Хоч би так вже рятували ситуацію. Можна піднімати не тільки футбольні команди, але й культуру таким же чином.

– На сцені і на фотографіях у Вас здебільшого суворе «медальне» обличчя, яке у мене викликає асоціацію з Миколою Оляліним, котрий грав непохитних бійців. Та за лаштунками з’ясувалося, що ви весела людина з великим почуттям гумору.

– Так, насправді я життєрадісний чоловік, посміхаюся і сміюсь, коли мені весело. Та, певно, батьки винні в тому, що зліпили мене з почасти сталевими рисами.

– Отже, зовнішня суворість приховує раниму оптимістично-іронічну натуру?

– Авжеж. Це дає можливість грати вельми різні ролі.

Валерій Легін

– Копнемо вашу біографію. Ви з Львівщини, закінчили Київський театральний інститут, та чомусь поїхали працювати в Білорусію. Чому так сталося?

– Трьох випускників: мене, Ігоря Славінського та Ігоря Чорницького розподілили в театр Російської драми імені Лесі Українки за запрошенням головного режисера Еріна, котрий нас бачив в учбових виставах. Та він несподівано пішов з театру. Чого туди було іти? Виносити стільці і казати: «Кушать подано»?

Славінський і Чорницький пішли, а мене щось перемкнуло. Другий режисер Юрій Мироненко поставив казку «Без труб і барабанів», її закрили за антирадянщину, поставив п’єсу Іона Друце «Птахи нашої молодості», її теж заборонили. Але я бачив, що Друце подарував Мироненку збірник п’єс, де написав: «Єдиній людині у світі, яка зрозуміла мене від початку до кінця». Мироненко подався до Могильова, бо йому там запропонували посаду головного режисера. Він запитав мене: «Хочеш поїхати?» «Чому ні», – відповів я. «Ролі обіцяю».

Цю мудру людину я дуже поважав (таким у Києві був Володимир Оглоблін), він тримав слово, давав хід молодим. Нас з Києва поїхало двоє. Троє випускників прибули з Мінського театрального інституту. Мироненко цікаво поставив одну виставу, другу, третю. Пішов поголос. Люди приїздили автобусами з Мінська дивитися роботи талановитого режисера. Нам, акторам, він сказав: «Валеро (Лізо, Юро…), ти гратимеш це, через рік те, через рік те…».. Тобто ми знали перспективу на п’ять років наперед. І п’єси були видатні. Кожен був стимульований і упевнений у завтрашньому дні.

Мироненко думав не тільки про себе і театр, а й про акторів, які мають розвиватися. Твої ролі – це є розвиток, кожна наступна має бути не нижча попередньої, а складніша. Якщо ролі не цікаві, ти стоятимеш на місці: голова не думає, емоції не ворушаться, все закисає. На жаль, так буває в театрах.

купить iphone

– Виникає підозра, що Ви у молодості були авантюристом. У режисера заборонили дві вистави, а Ви йому довірилися.

– Я був молодим і волелюбним і нічого, певно, не боявся. Взяв два чемодани – і вперед у невідоме. Наступного року трупа поїхала на гастролі в Житомир, у мене вже було три головних ролі, у першу виставу «Прощання у червні» за Вампіловим мене взагалі ввели за три години (виконавець захворів).

У Могильові я працював на розрив, награвся за два роки так, що просто збіг в армію. Важко було, робота виснажувала. А директриса сказала: «Ти взагалі в армії не служитимеш». У неї був друг у військкоматі – полковник Іноземцев. Я відповів: «Маріє Іванівно, я втомився, хочу дух перевести».

Валерій Легін

– Дивні речі Ви розповідаєте. Втекли з театру в армію?

– Для перепочинку, виснаження було цілковите. Тоді ж був план. Головний режисер мав поставити дві вистави, а двоє підлеглих режисерів – по три. Тобто за рік ми випускали вісім вистав. Темп – шалений. Зранку репетиції, ввечері – вистави.

–  А дух де переводили?

– У Каунасі в інженерних військах, сапером був.

– Невже в якийсь ансамбль не потрапили?

– Ні, ні, служив у звичайній частині зо всіма армійськими прибамбасами. Але скоро все залагодилося. Я познайомився з художником Сашком Рослановим з Бобруйська. Ми у клубі видумували всякі витівки, увічнювали бойовий шлях частини – викладали з керамічної плитки два панно. В армії, якщо хочеш, можна будь-що влаштувати.

Після служби я повернувся до Могильова. Мироненко за цей рік поставив «Орфей спускается в ад» Уільмса і «За всё хорошее – смерть» Ібрагімбекова, ми з цими виставами поїхали до Мінську на гастролі з творчим звітом. Мироненка одразу забрали до Мінського ТЮГу, і він сказав мені: «Поїхали». Я за чемодани – і за ним. Певно, працював би там досі, але, на превеликий жаль, Мироненка вбили, ножем штрикнули прямо в його хаті. Темна історія, убивцю не знайшли. Театр мав їхати на гастролі, але я сказав: «Ні, я не можу, мені тут нема чого робити».

Якщо актор знаходить свого режисера, він щаслива людина. Я такого режисера втратив. Для мене творче життя там втратило сенс і я поїхав до Києва. Зустрічаю Віталія Малахова, він каже: «Я організовую Театр естради, іди до мене». Я погодився. Тоді ж одночасно організовувався Молодіжний театр. Дирекції були на одному поверсі на вулиці Гончара. Режисер Віталій Семенцов, який раніше ставив виставу у Могильові, каже: «Валерко, давай до нас». Я подався у Молодіжний театр, який потім назвали Молодим.

– Тобто Ви були з тих акторів, які склали його основу?

– На перших зборах (1979 р.) нас було сімнадцятеро, а після Нового року стало двадцять шість.

Валерій Легін

– Чи знайшли свого режисера?

– Складне питання. У всіх режисерів, які кермували в Молодому театрі, я грав. Найперший режисер Олександр Заболотний для мене багато зробив. Дуже розумний, він не боявся новацій, запрошував режисерів, зокрема, Бориса Луценка, Марка Нестантінера, Віктора Шулакова. Він формував театр. Краще, коли театр створюється на базі учбового курсу, а ми були звідусіль, кожен зі своїми «мухами».

– Збірна команда мала зігратися.

– Авжеж. Десь на третій рік пішло легше. Першому головному режисеру було надважко, але він не боявся, робив свою справу гнучко.

Згодом був хороший режисер Микола Мерзлікін, теж пішов з театру раптово. Оглоблін рік пропрацював і більше не захотів, сказав: «Я не хочу нерви псувати собі, жити ще хочеться». Але мені також багато дав.

– Театр – дуже нервова справа?

– В українських реаліях – так. Всі проблеми киплять на жаровні постійного пошуку коштів. Театр – це конкуренція. Та зо всіма режисерами, які у нас працювали, я знаходив спільну мову, із вдячністю їх згадую.

А як було за «епоху» Станіслава Мойсеєва?

– Плідно. Я при ньому зіграв цікаві ролі. Всі кажуть, що мріють зіграти Гамлета, а я, чесно скажу, не прагнув цього. Вік не той, сказав режисеру: «Якби років десять тому, це було б вчасно і до снаги». Але зіграв. Мойсеєв зробив дуже багато для нашого театру, зокрема ремонт сцени і залу, який мав вигляд казарми. Акторів згуртував, колективу надав обличчя. У нього була своя команда, з якою він робив успішні вистави.

– Дехто з акторів не хоче братися за роль Гамлета через забобони: надто вона містично-виснажлива.

– Шекспір, узагалі, той драматург, який актора енергетично висмоктує. Після «Гамлета» я був неймовірно виснажений.

Валерій Легін

– Від народної артистки України Раїси Недашківської я почув такий імператив: «Деякі п’єси Шекспіра я би заборонила ставити, вони просто небезпечні».

– Шекспірівський «Макбет» – це жах. Проклята п’єса, актори, які грають цю виставу, гинуть, хворіють, вмирають, потрапляють у катастрофи. Там є темні сили, зокрема жінки, які стрибають і ворожать, є в цьому щось недобре. Я знаю, у Мінську йшов “Макбет”, тож два актори в аварію потрапили, з іншими сталися халепи. Вистава має страшну славу у всіх театрах.

- А які ще є містичні вистави?

Інсценізація гоголевського «Вія».

– На виставу «Вій» дуже складно натрапити. До речі, фільм – пречудовий.

– Актриса Наталя Варлей в якійсь передачі розповідала, що після зйомок з нею дуже недобре було, життя пішло  навскоси. Вона ходила до церкви, замолювала цю роль, просила прощення.

– Чимало поганих чуток вирує навколо постановок «Майстра і Маргарити» за Булгаковим. Щоправда київський режисер Юрій Кочевенко, постановник однієї з найкращих версій (у Москві), стверджує, що більшість фактів притягнуто за вуха, жахи згущені. А от від постановки «Макбета» він відмовився, бо з перших рук знав про смертельну чортівню довкола постановок інших режисерів.

А тепер про таке. Один з ваших колег Олексій Вертинський сказав: «Я не можу сказати, що всі мої ролі – це мої діти і я однаково їх люблю. Деякі вистави я ненавиджу, але граю в них, бо дисциплінований». А які спектаклі Ви грали з особливою наснагою?

– Пригадую, з якою приємністю я грав в Київському Експериментальному театрі, де паралельно працював зі своїми друзями Славком Чорненьким і Толіком Петровим. У «Голомозій співачці» (автор Йонеско) я грав саме співачку місіс Сміт (до речі, одержав премію «Пектораль» за краще виконання жіночої ролі). Там все було прикольно, про що оповісти не можна, треба дивитися. Я знаю, що наш буфетник Сашко дивився цю виставу 12 разів. Я запитав: «Ну що ти там можеш ще побачити? Все ж знаєш від початку до кінця». Він сказав: «Вистава щоразу неймовірно інша». Цей спектакль я дуже любив.

Валерій Легін

– А з поточного репертуару, що найбільше тішить?

– Там, де театр зазираю в серця любов’ю. Скажімо, «Маринований аристократ». Там і акторська компанія хороша: Олексій Вертинський, Ірма Вітовська, Вікторія Авдєєнко. Я дуже люблю, коли партнери – живі, з бісиками в очах, бо вони знають про щось цінне, думають, а не просто тупо промовляють текст. Дещо важливе відбувається між нами, це лине у глядачевий зал і звідти повертається. Цю магію не можна пояснити словами, вона залежить від компанії, з якою граєш.

– Ірма Вітовська в цій виставі досхочу грається з публікою, кокетує, імпровізує. А в якій мірі Ви собі дозволяєте імпровізувати?

– Я маю імпровізувати у рамках вистави. Є актори, котрі не розуміють цього, їм треба забороняти імпровізи, у нас такі працюють у театрі. Я, до речі, не про Ірму.

– Відсебеньки збивають з пантелику партнера?

– Абсолютно, вони здебільшого не смачні і не дотепні. Втім, у деяких виставах ми бешкетували. У «Зойчиній квартирі» Булгакова я грав зі Стасиком Бокланом. Коли вдвох виходили, всі вільні актори за кулісами чекали, що цього разу ми будемо витворяти. Але! Є певне коло, в ньому можна праворуч, ліворуч, назад, вперед, але з кола не виходь. Станіслав умів тримати це коло, міру знав. І ми просто вишивали гладдю, публіка лежала в залі від сміху, а за лаштунками каталися колеги. В тексті щось трошки додавали і прибирали. Імпровіз був дотепний, з куражем.

– Вистава «Маринований аристократ» живе вісім років. Чи були якісь модернізації, скажімо, в музиці, хореографії?

– Ні, як від початку зроблено, так і нині граємо. Якось хотіли поміняти одну з пісень, не пішло. Повернули назад.

– Вистава пересипана «місцевими хохмами»: персонажі називають прізвища акторів, які не грають у виставі, або ж Вертинський каже: «Я цілувався з Тамарою Яценко».

– Вистава це дозволяє. Залежно від настрою приколюємося над колегами. Або ж до зали приходять знайомі, наприклад, до Вертинського, і я кажу, майже за текстом п’єси: «Прийшов Сергій Портнов і приніс повний портфель грошей» або «Прийшла Наташа Корольова і принесла повну сумку грошей». Для збентежених знайомих це є сюрпризом. Отакий подарунок я іноді роблю.

– Вітовська на виставі «Маринований аристократ» продає ліфчики і трусики. Я бачив, що глядачі віддавали солідні купюри. Ці гроші потім повертають?

– Ні, ні, витрачаємо на виставу. Купуємо те, що Ірма продає-віддає, а потім це знову треба придбати і повісити на переносний прилавок у вигляді парасольки.

– Певно, є вистави, які викликають піднесення душі, а їх знімають з репертуару?

– Є «Гедда Габлер».

– А причина?

– Навіть не знаю, Мойсеєв не сказав нам: «Все, з завтрашнього дня цю виставу не граємо». Просто перестав ставити в репертуар і все. Ібсен, певно, погано продається, нашим людям чужі норвезькі пристрасті. Чому не ходять? Тому що людина має відвідувати театр з дитинства, це розвиток душі. Ми були на гастролях в різних країнах. Скажімо, Польща – напрочуд театральна країна, згадаймо тільки театр Єжи Гротовського – світовий рівень. І на цьому виховується нація, іншою стає.

Колись і у нас театр був речником, трибуною, кафедрою. Доносив високе мистецтво. Нині, на жаль, переважую розважалівка, шоу. Втім, театр – це одна з останніх фортець, яка не розтліває, на противагу телебаченню.

– Я дивлюся телеканали «Хісторі», “Енімал Планет», де розказують про історію і показують мавпочок. А всі ці шоу типу «Поміняю жінку», «Це ви можете» й інша нісенітниця на голову не налазять. Народ тупіє...

– Розкажіть про ваші стосунки з телебаченням і кіно.

– Нормальні стосунки. У мене багато фільмів. Із останніх, де у мене центральна роль, «Опер Крюк». Три роки знімаємо «Єфросинію». Працював у пристойних картинах «Дев’ять життів батька Махна», «Ломбард», «П’ять хвилин до метро» тощо.

Валерій Легін

– Серіальне «мило» стає дедалі водянистим. Замучені актори просто випулюють текст, бо за день треба зняти серію.

– Заради швидкості одночасно знімають три групи, тобто три різних режисери заразом знімають різні епізоди. Кіномистецтвом це назвати не можна, щось подібне до нього. У мене була якось анекдотична ситуація. В одній із серій я кажу: «Йолки-палки, такий-то викинувся з двадцятого поверху новобудови». Наступного дня знімаємо з іншим режисером попередній епізод. Приїжджаємо в якийсь будинок, на дев’ятому поверсі намальований абрис тіла, пляма крові, де була голова прострелена. Кажу режисеру: «Сашко, а що це таке?». – «Тут застрелили такого-то». – «Як?! Вчора я сказав, що він викинувся з двадцятого поверху і лежить внизу». – «Та невже?! Серйозно?!». Режисер елементарно не знав, що відбувалося на іншому знімальному майданчику. Знав, мабуть, тільки режисер-координатор. А решта – ні.

– Як виправляли накладку?

– Перезнімали попередню сцену, аби замість слів «Він стрибнув з двадцятого поверху» пролунало: «Його застрелили на дев’ятому поверсі».

– Що Ви нині чекаєте від рідного театру?

– Все залежить від головного режисера, а у нас – новий керманич Андрій Білоус. Напрямок він вибирає. Скаже режисер: копаємо в тому напрямку. Копатимемо у вказаному напрямку.

– Колектив ще не зорієнтований?

– Андрій Білоус дуже розумна людина, про нього хороші слова кажуть різні люди, чию думку я поважаю. Він працював з акторами в Театрі на Лівому березі, знав хто, на що здатен. Наш колектив він ще не знає, сказав: «Я подивлюся вистави, дізнаюсь, хто є хто». На зборах його запитали: «Що ви збираєтеся ставити?» Він чесно і правильно відповів: “Я ще не знаю”.

– Тим паче, що може сказати новий худрук про нові постановки, коли нині все ситуативно залежить від спонсорів.

– Певно, це буде його найбільша проблема і обов’язок – шукати гроші на постановки.

– Нині держава взагалі відмовилась виділяти «постановочні» гроші. Натомість хтось сказав, що один фуршет за державні кошти коштує стільки, що можна поставити дві вистави з пристойними декораціями і бутафорією.

– Все пізнається у порівнянні. Приїжджав театр Марка Захарова з Москви з виставами «Пер Гюнт» і «Вишневий сад». Я подивився і був вражений декораціями. У нас такого і близько нема, бо нема на це грошей. У них інша система, держава нормально дотує і працює закон про  меценатство. Чому там кіно і театр піднялися? Тому що в них вигідно вкладати гроші. Хто вкладає гроші в культуру, з того знімають інші податки. Бізнесмену вигідніше віддати мільйон Захарову, бо десять мільйонів він збереже (я фігурально говорю).

– Виходить, росіяни привозять до нас трейлери і вагони декорацій?

– Саме так. З суперсучасним начинням. Декорація у «Вишневому саду» мала вигляд скляної стіни завбільшки метрів десять, яка їздить. Наприкінці вона склалася кутом і стиснула Фірса (актор Бронєвой), коли він каже: «Мене забули». Не бігали монтувальники, які у нас все тягають, ніхто фізично не зменшував кут цієї ефектної стіни, вона сама фатально затискала Фірса. Що там? Електроніка? Не знаю. Все було вражаюче відлагоджено.

Таким було рішення режисера: прийшов новий власник, вирубали вишневий сад і зламали будинок, все. Інше життя почалося. А в українському театрі інше життя досі не почалося.

Валерій Легін

– Запитаю про партнерів, адже будь-яка вистава стає фактом мистецтва, коли виникає акторський ансамбль

– Чесно скажу, не з усіма я люблю грати. Думаю, що це може сказати кожний актор. Не можуть бути всі однаково приємні, у всіх різний настрій, різні дні народження, тож небесні знаки не збігаються, а деякі знаки не люблять одне одного.

У  нас була актриса, яку я енергетично не переносив (слава Богу, її нема у театрі). Я не хотів бути поруч на сцені. Вона нічого мені поганого не робила, ми ніколи не сварилися («Добрий день» – «Добрий день»). Чому так  – не знаю. Неприємно і все. Під час розподілу ролей я підійшов до Мойсеєва і попросив: «Не ставте мене у виставу, будь ласка».  – «Чому?» – «Ну, не можу і все».

– А з ким із партнерів Вам найбільш, так би мовити, ансамблево?

– Так випало, що трійця – Олексій Вертинський, Станіслав Боклан і я – «мешкаємо» в одній гримерці. Разом грали в «Гедді Габлер», «Зойчиній квартирі», «Дяді Вані» і «РехуВіліЗорі», який поставив Мойсеєв. Ми один одного добре знаємо, немає якихось речей, які в характерах не подобаються. Це, по-перше. По-друге, кожен з нас щиро прагне зрозуміти серцевину п’єси і суть задуму режисера. Це елементарні речі, але відстань від серця до серця долає той, чия душа шалено працює. Тоді виникає ансамбль, отже, вистава відбувається.

Володимир КОСКІН

На фото, зокрема, сцени із вистав“Трагедія Гамлета, принца данського” і “Маринований аристократ”.