Тарас Компаніченко: “Наші духовні скарби - основа побудови міцної держави"
Є митці, які вражають своєю справжністю, першоджерельністю. Серед гламуру, опереточності, попси, кічу, де замість повітря, землі і сердець – сурогат, це є особливо важливим.
Таким справжнім, жанрово первісним є, на мій погляд, Тарас Компаніченко – кобзар, бандурист і лірник, керівник ансамблю «Хореа Козацька», заслужений артист України.
Він вражає своєю універсальністю і унікальним репертуаром: неперевершено виконує твори середньовіччя, бароко, класицизму, романтизму, часів української революції 1918-1922 років, знані та маловідомі народні пісні, авторські стилізації, реконструює традиційний кобзарсько-лірницький репертуар.
Давні музичні пам'ятки віднаходить в архівах, бібліотеках, приватних колекціях Європи. І співає так, як оті стародавні старці, – серцем, без понтів і глянцу.
Невтомний учасник міжнародних фольклорних фестивалів, Тарас Компаніченко для земляків та іноземців дає майстер-класи з українських танців та кобзарсько-лірницької традиції.
– Тарасе, в Україні так повелося, що на видноті парламентські битви і десь невидимо працює українське село. На видноті всілякі талант-шоу і десь за обрієм, приховане від телекамер, живе етнічне народне мистецтво. Як ви почуваєтеся в цій тиші-замовчуванні? Як доносите власну творчість до людей?
– Я бачу як український простір, так і духовний простір, де можна представити правдиве українське обличчя. Українці про себе знають рівно стільки, скільки знають про українців на Заході, це такий закон сполучених посудин. Тобто якщо у нас знання про себе таке мале, то і відповідно на Заході про нас знають недостатньо або з такого боку, з якого не хотілося б, щоб про нас знали, бо з гіршого.
Тут поле діяльності досить широке, і тому для мене є важливим, щоб скрізь, де є тільки можливим, проводити роботу і доносити музичні, поетичні артефакти нашої минувшини постколоніальному суспільству, яке видибує з досить химерних міфологем радянського часу – виболює правду про себе. Я показую, що українці мали культуру, доводжу, що усталені міфологеми не то щоб не правдиві, але певною мірою девальвовані. Я сам люблю шаровари, українські страви, але український світ не може обмежуватися якимись шлунковими забаганками: горілкою, варениками, борщем, салом... Українців в минулому цікавили і в майбутньому цікавитимуть справи високі: інтелектуальні, духовні. Ми є правонаступниками предків на цій землі, які несли в своєму народі саме високу ноту, високий духовний порив. І щоб цей промінь, власне, не згас, потрібно показувати, що є камертон, це дуже важливий момент. Якщо знати, який рівень поезії чи музики був у нас в інших століттях, якщо знати про себе правду, то нижче опускатися соромно і не можна. Смішно виправдовуватись неталановитістю, штукарством, якимись кон’юнктурними міркуваннями (аби догодити публіці, мовляв, це “драйвові”).
– Мізки наших співгромадян дуже засмічені, і високі справи, високі думки не просто донести. На кого передусім ви спрямовані?
– Поле діяльності у мене не визначається певними соціальними групами чи віком аудиторії.
Нині в країні така ситуація, що заради якоїсь стилістичної чистоти, скажімо, в кобзарстві, не можна цуратися будь-якої аудиторії. Ми пройшли відповідний фундаменталізм, зокрема не грати на сцені, я теж свого часу принципово не грав на сцені. Але сцена тепер для мене той майданчик, з якого я можу людям донести точнішу інформацію, в тому числі і мистецьку спадщину. Моя дружина сказала: «Радій з того, що літні і молоді люди, нормальні, інтелектуальні, тебе слухають. Бо часто людина проживає певний час і не чує тієї музики, якої хоче чути». Я втішений, що впродовж років, як працює «Хореа козацька», ми видобуваємо на гора безцінні речі, і деякі люди встигли їх почути і оцінити. Скажімо, Михайлина Коцюбинська, яка пішла від нас. Я з великою шаною ставився до неї з юності, щасливий, що зустрічався з пані Михайлиною в редакції самвидавчого часопису «Євшан-зілля» під орудою Ірини Калинець. Мені було дев’ятнадцять років, всі на мене дивилися як на хлопчика, котрий подає надії. І мені радісно, що я справдив ці надії, що моєю музикою тішаться Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Михайло Слабошпицький, Григорій Гусейнов, Віктор Неборак, Василь Шовкошитний, Іван Малкович, Юрій Андрухович… Для мене це великий показник, що ця музика кореспондується з потребами цих людей. І сам я є їхнім читачем, беру, черпаю у творців сучасного поетичного, музичного, мистецького, видавничого тощо середовища.
Водночас я знайшов спосіб, як в сучасному просторі робити суто своє: показую старі пам’ятки, щоб це було цікаво, мистецькі виправдано і притомно: заграно і заспівано. В цьому, очевидно, полягає моє завдання, ніша. Я відчуваю цю місію, що я справді поставлений показувати, що ми нащадки не варварів, а мудреців, ми маємо за собою велику цивілізацію, велику культуру, яку повинні щодня відкривати для себе. Я цим захоплений, відкриваю скарби і одразу хочу ними поділитися. Не хочу десь ховати у скриню. Інколи так буває, що віднайдену пам’ятку одразу несу людям, хоч вона, може, не зовсім відрепетирувана, затято вночі перед концертом граю, часто навіть на новому для себе інструменті. Освоюю лютню ренесансну, зробив на ній декілька речей з доби гетьмана Мазепи, скажімо, молитовну пісню «Троїця святая, Боже ласкавий», в якій є такі слова: «Гетьману, пану, подай булаву, всему рицарству вічную славу». Спочатку її заспівав сам, потім з ансамблем «Хорея Козацька». Навіть сирі речі прагну одразу показувати, щоб люди чули ці шедеври, з яких складається контекст нашого буття. Власне, відкриттям різних мистецьких пам’яток я складаю повну картину про себе. І там є все: сум, радість, епіка, високі духовні пориві – в народній, партесній, академічній музиці, зокрема в поліфонічній інструментальній музиці. Оце таке моє завдання, гадаю, що багато молоді, яка хоче знати про себе, теж зацікавлена в цьому, тому і ходить на наші виступи. Нещодавно на концерті у Львівській філармонії зала була переповнена, три години тривав виступ «Хореї Козацької». На початку директор філармонії мене запитав: «Скільки триватиме концерт?». Кажу: «Певно, дві з половиною години». – «Без антракту?» – «Так». – «Ви ж потомите глядачів». Та концерт пройшов на одному подихові. Директор дивувався: «Я вже ветхий, але такого 65 років не бачив». А ми після концерту ще за столом співали…
– Як ваше мистецтво сприймають в різних регіонах України?
– Спочатку скажу про те, де частіше буваю. Я народився у Києві, а батьки – східняки, тато з Херсонщини, мама з Сумщини (хоча народилася в Архангельській області в Росії, бо родина була репресована). Я вчився у Косові, Львові, Києві, але виріс здебільшого у Сумах, в меншій мірі – на Херсонщині, і тому добре знаю схід. Буваю там часто. На очах тане українська Слобожанщина, для мене це великий біль. Колись у Басах під Сумами, де жили мої дід з бабою, було тільки дві родини, які не розмовляли українською мовою. Та за період Незалежності українське вимивається буквально на очах. Це просто катастрофа. Через концерти, радіо, телебачення знищується український масив. І шкільництво тут не допоможе, тому що воно соціальне, діти мають десь виявляти україноцентричні знання. А де в соціумі вони можуть дізнатися про ті чи інші національні речі і де можна практикувати українство у повсякденному житті? Це знаєте, як у Маяковського: «Мы знаем, курит ли Чаплин, мы знаем Италии безрукие руины, мы знаем, как Дугласа галстук краплен. А что мы знаем о лице Украины?» Про це він писав у 1926 році у Харкові. Нині розкладки преси всюди переповнені не україномовними виданнями. В Сумах в радянський час передплачували і читали здебільшого україномовні «Ленінську правду» і журнал «Перець». Якщо відкинути ідеологічну частину, були хоча б українські складові культурні, особливо в останній ліберальній каденції радянської влади: українською мовою йшлося про українську культуру. Ще жило старе покоління, яке мислило на українській мові. Шкільництво було зрусифіковане в радянський час (то була міна уповільненої дії) і це дало страшний результат. Однак по людях, які приходять на концерти, я бачу які вони спраглі. Минулого березня ми були з Ліною Василівною Костенко у Харкові. Дві тисячі людей набилося у залу Оперного театру, зокрема, в проходи. Тисяча не вмістилася, стояла під театром. Працівник, який привів мене у гримерку, сказав: «Я ніколи на концертах заїжджих знаменитостей не бачив такої кількості людей». А на оперному театрі висів рекламний «іконостас» афіш заїжджих гастролерів, які знімають в Україні великі бариші через те, що наші депутати ніяк не можуть прийняти нормального закону про гастрольну діяльність в Україні. І варягам вигідно до нас приїжджати, забирати бариші. Натомість концертно-гастрольна діяльність українських колективів просто мінімальна, як казав політик Юрій Костенко, 15% від загалу. Я думаю, що набагато менше на нашому ринку українських колективів. Я буваю в різних містах і бачу, що там діється. А які в Києві афіші висять, ми всі бачимо. Ліна Костенко перевернула зашкарублі уявлення. Люди спраглі, їм потрібні вітчизняні герої. Проте це штучно, свідомо, політично стримується. Коли мені кажуть, що культура об’єднує, а політика роз’єднує, – брехня. Через культуру проводиться велика політика. Через гуманітарну сфера проводяться великі політтехнології. Тому кінематографу в України немає, на студії імені Довженка сусідня держава знімає свої серіали, якість яких сумнівна, до того ж нас часто показують у світлі непривабливому, карикатурному.
Я буваю у Криму, зокрема в Ялті, Бахчисараї, Сімферополі. У нас був чудовий двогодинний концерт у Ялті в драматичному театрі імені Чехова. Славно публіка приймала, прийшли не лише українці. Ми грали кримським татарам в Бахчисараї в Ханському палаці, я дуже мріяв про спільний концерт з ансамблем «Маккам». Я тоді читав кримськотатарською мовою поезію хана й поета Газі-Гирей-Бора.
– А кримськотатарську мову звідкіля знаєте?
– Ну, я читав з аркуша, я тільки намагаюся вивчати татарську, у мене є самовчитель. Татари були шоковані, підходили і казали: «Та ми самі не знаємо Газі-Гирей-Бора». Я їм читав «Похвалу війні», мудру поетичну реляцію до падишаха. Дуже гарні, мужні, потужні поезії. Кримські татари сказали: «Ми зустріли друзів і родичів».
Мені болить чужий біль, я розумію греків Приазов’я, яких виселили, нищили. Мені болять проблеми кримських татар, я розумію їхній біль за батьківщиною, намагаюся пізнати татарську культуру, і це їх теж приваблює до мене.
Ми виступали у Сімферополі у бібліотеці Таврійського університету десь сорок хвилин (нам тоді міністерство культури накинуло зустріч з представниками культури і освіти). Прибіг директор, сказав: «Боже мой, почему нам Україну так не показывают? А показывают агитационно, пафосно. Мы б и язык выучили. Нам хочется этим гордиться».
Можливість пишатися своєю землею з високою культурою, знати про неї правду, фактично табуйовано в засобах масової інформації. Лише почато таку роботу, вона час від часу виринає за тих чи інших президентів, за тих чи інших сприятливих умов, а частіше всупереч несприятливим умовам. Якби це була нормальна цілеспрямована політика держави, все було б давним-давно вирішено. Не було б цих всіх комплексів меншовартості.
Це ж ненормально, що українці не знають своєї фортепіанної музики. А вона є, як є подвижник, котрий реанімує явище, – великий дослідник Михайло Степаненко, завкафедрою фортепіано в Національній музичній академії, видав диски українських фортепіанних велетнів. Я сам не вмію добре грати на фортепіано, ну хіба що «Місячну сонату», «До Елізи» Бетховена чи щось таке. Я був просто вражений полонезом Данилевського, ноктюрнами Лизогуба, всім тим, що Степаненко віднайшов. Це чудова музика, яка гідно кореспондується, скажімо, з Шопеном, Дворжаком.
У нас здебільшого не знають свою симфонічну музику. А є чим пишатися: Ведель, Березовський, Бортнянський, Лятошинський, сучасні автори. Власне, те що пишуть сучасні композитори, має бути оцінено не лише якимись маргінальними або вузькими інтелектуальними колами. На 46 мільйонів населення це надто малий прошарок, треба просвіщати народ. Люди на місцях шукають цього, а ЗМІ не доносять. Благо, що є Інтернет, там щось знаходять. Але це хаотичне співіснування з національними цінностями, інакше більше би людей морально врятувалося б, знайшло би мотивації для себе: для чого працювати на цій землі, для чого народжувати дітей (а не просто через те, що гроші дадуть за дитину). Наші духовні скарби – то є віра, що наша земля має шанс: на ній можна щось будувати. У принципі є ті начала високі, які вже відбулися, їх треба підтримати, розвинути, бо люди зневірені, знову починаються розмови: «Краще б нас німці чи ще хтось завоював- окопував». Я можу хитати головою, погоджуватися, але тільки не в тому, щоб нас завоював хтось, а що ми гірші, ніж можемо бути. Бо окупант, це завжди окупант.
Знання про себе вивільнило б енергію, люди б не тікали з напрочуд родючої землі. У Сінгапурі нема ні води, ні родючої землі, ні копалин, ні нафти, а це один з велетнів серед тигрів східних економік. А як вони розвиваються, поробили навіть водоспади всюди! А нам Бог дарував чорноземи, річки, море. Але нема довіри між собою, нескомуніфікована нація, люди не вміють домовитися. Чому немає в економіці підйому? Бо люди не довіряють одне одному. Простіше: хапонув грошей, іншого обдурив.
Та є інші приклади. У спитій в кінці XIX-го століття Галичині з’явився композитор і священик Остап Нижанківського. Він прийшов до парафії, яка суцільно була оточена корчмами, люди у шинках гроші залишали. А він у церкві започаткував тверезість. І скоро, коли люди вмотивовано перестали пити, не просто носити значки товариства тверезості, а розвиватися-вчитися, тобто стали людьми просвітленими, освіченими, вони почали одне одному довіряти. І тоді з’явився Маслосоюз, почалася економічне зростання, галичани створили фірми, які могли серйозно конкурувати у польському просторі відродженої Речі Посполитої, фінансувати українські газети і школи. Довіра без культурної єдності, без ідентифікації в культурній царині, без знань про себе не можлива.
– Тарасе, чи можна вас назвати музичним істориком. З яких джерел черпаєте?
– Так, я є історик музики. Я черпаю з рукописних і друкованих єрмологіонів або єрмолоїв. Це церковні книги, деякі маю в колекції, скажімо, рукопис XVII сторіччя і стародрук XVIII-го сторіччя. Є старіші речі, які збереглися в бібліотеках. Дещо видано дослідниками історичної музичної спадщини: Олександрою Целай-Якименко, Ніною Герасимовою-Персицькою, Юрієм Ясиновським, Юрієм Медведиком... Я шаную їхню діяльність, послуговуюся нею, бо я, скажімо, не працював безпосередньо з джерелами поліфонії партесних концертів, а «Хорея Козацька» їх виконує. Ми захопилася виконанням барокових партесних концертів, у репертуарі є: «Оле, окаяної душе», це публікація Ніни Герасимової-Персицької і Євгенії Ігнатенко, її учениці (збірка бібліотеки заповідника «Софія Київська».
Я збираю домашню бібліотеку і вона величезна: в ній і дідова, і батькова, і мамина бібліотеки. Коли приношу додому нові книжки, діти розчаровано кажуть: «Тато, що знову нова книжка?». Правда, їх тішать найкращі книги видавництва «АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», бо там ілюстрації красиві.
Отже, користуюся стародруками, рукописами, працюю і працював в бібліотеках Варшави, Кракова, у музеях Івано-Франківська, Ромен, Львова, у Музеї книги і друкарства (Київ), де, до речі, і працюю, тож маю доступ. Там чимало нотних джерел збереглося. І купую, купую, доводиться викладати гроші. Щоб щоденно не ходити до бібліотеки, перезнімаю.
Унікальною пам’яткою, до співання якої я доторкнувся мало не перший в сучасному просторі музичному, став «Почаївський богогласник», виданий отцями-василіанами у 1791 році у тоді греко-католицькій Лаврі Почаївській. Це велика антологія духовної української пісні за два століття – XVII і XVIII. Я знайшов цю книгу у Переяславському музеї Григорія Сковороди, і мав щастя її тримати трошки вдома, перефотографував і повернув (згодом купив пізніші Богогласники). Моя дружина написала бакалаврську роботу по цій книзі. У ній пісні на господні свята: на Різдво-Богоявлення, на Стрітення, пісні до Пресвятої Богородиці, пісні до святих. Це авторський нотний збірник з текстами. Одна з моїх тем, які я веду, отже, доводжу: українська культура – не анонімна. Бо в Україні існує міф, що є «песня на украинском языке», а от автори – невідомі. Ні, українці творили авторську культуру. Великою мірою це моя харизма, фішка, я займаюся цим, щоб люди знали ці імена. І якраз Почаївський богогласник теж цьому послугує, бо там зібрано дуже багато авторських пісень, в ньому зазначено: творець Моравський, творець Мастеборський, творець Кищицький, творець Лонський, творець Дяченко, творець Вольський, творець Пашковський, творець Левицький, творець Андрієвський, творець Достоєвський.
– Той Достоєвський має стосунок до письменника Федора Михайловича?
– Це прадід. Григорій Достоєвський, Андрій Достоєвський, Ян Достоєвський – прадід, дід і двоюрідний дід Федора Михайловича, всі українські священики з Поділля.
Отже, коли знаходиш-відкриваєш черговий шедевр і ще й захоплюєш інших, це дає величезну насолоду. Робота з джерелами – не просто суха наука, це жива справа: ти знаходиш скарбик і одразу можеш показати людям завдяки власному хисту – заспівати.
Ми співаємо багато творів в ув’язці з церковним календарем. На Різдво зробили великий цикл (я підготував більше, з «Хореєю козацькою» встигли зробити менше, бо ансамбль завжди інертніший, колективно треба більше репетирувати-вдосконалювати). Величезну кількість пісень зроблено нами по Богогласнику, серед них: «Стань та вийди з гуслами», «Нині, Адаме, возвеселися», «Арцина Мама марія, что єсть чудо сіє», «Радость нам ся з’являє, діва сина рождає», «Небеса, небеса, поють, поють», «Ангели ся удивляють, пастиріє поклон дають нарожденному».
Крім всього іншого, ми озвучуємо поезії, що доходять до нас в рукописах, стародруках, публікаціях науковців – знавців української літератури та старовинної музики. Так я відкрив для себе Івана Величковського, поета з Полтави доби Івана Самойловича й Івана Мазепи (XVII сторіччя).
– Отже, власну музику накладаєте на поезію Величковського?
– Так. Стилізації роблю. Таким чином озвучую і Дем’яна Наливайка, брата Северина, Тарасія Земку, Кирила Транквіліона-Ставровецького – чернігівського проповідника і письменника першої половини XVII сторіччя, Касьяна Саковича. З Климентієм Зиновієвим пощастило, бо збереглися ноти в рукописі і два посилання, на яку мелодію співати. Я захопився Данилом Братковським: спочатку відкрив в перекладах Валерія Шевчука, а потім в оригіналі. У випадку з Дем’яном Наливайком я спочатку написав мелодію на переклад Валерія Шевчука, а потім відкрив оригінал і написав іншу мелодію, тому існує дві музичні версії одного вірша.
Отже, я відкриваю давніх поетів, і збагнувши їхню силу, величину, озвучую, щоб донести думку поетичну до слухачів. Бо музика – це певна гарантія того, що поезія буде почута. Коли, скажімо, студенти її вивчають в контексті історії давньої української літератури, це часто не чіпає. Інша річ – магія музики, яка впродовж віків надає емоційного забарвлення поезії, дозволяє їй бути почутою. Я збагнув, як це працює.
Таким чином з’явилися в репертуарі пісні на тексти Сковороди, скажімо, «Пастирі милі» і ще дві я співаю на оригінальну музику, а «Тридцяту пісню» озвучую своєю музикою. Теофана Прокоповича, Стефана Яворського теж озвучую.
Під час виконання я часто не пояснюю, що це моя музика. Бо йдеться про поезію, а не про музику, я показую силу і красу слова.
У мене і «Хореї Козацької» є захоплення романтизмом. Треба було виступити на святі Пантелеймона Куліша. За короткий час ми зробили програму (я не знаю іншого ансамблю, який був би на це здатен). Я написав музику на дві його поезії, а на дві ноти знайшов…
Співаючи, я вивчаю рідну літературу. Цікаво звучить незнаний Руданський: ліричний, химерний, жартівливий і дуже глибокий. Або потужний Анатоль Свидницький. У нас вважають, що «А вже років двісті а козак в неволі» – це народна пісня. Ні, це Анатоль Свидницький написав.
Ще про джерела. Доктор філології Богдан Кліт з Альбертського університету в Канаді знайшов у Києві в архіві Панаса Мирного найповніший текст згаданої пісні «А вже років двісті а козак в неволі», зокрема слова «Понад Дніпром ходить, викликає долю. Гей, гей, вийди, доле, із води, визволи мене, серденько, із біди». Богдан Кліт дав мені знахідку, я виконую.
Люди, бува, самі приносять твори, коли бачать, що через мене вони можуть бути почутими.
По крупинці, зерняткам, часточкам збираємо наш і свій портрет. Ми кажемо дітям: «Ви вчите не історію України, ця історія – ваша, тут і тепер». Адже наші діди живуть в нас, в нашій плоті і крові, і не колись, а зараз.
Дуже цікаво докопуватися до істини. Мені доводилося брати участь у вечорах пам’яті українських діячів визвольних змагань двадцятого століття. І я був подивований, що артисти, які теж беруть участь в цьому, дуже всеїдні, вони пристосовують не себе під тему, а свій репертуар під подію. Виникає плутанина, бо вони можуть заспівати, наприклад, пісні Другої світової війни на вечорі Петлюри. Це різні епохи, різні особливості, різний дух, різна стилістика. Я наполягаю на ретельності і точності.
Як до мене прийшло захоплення піснями січових стрільців? В юності (я тоді в Косові вчився) почув пісню: «А у тих кораблях січові стрільці, гарні хлопці». Я подумав: «Що ж то за січові стрільці?» Я тоді козацькі пісні записував, передусім у діда. Подивився в Українську радянську енциклопедію: «Січові стрільці – буржуазні націоналістичні військові формування». Під час боротьби за незалежність я активно співав пісні січових стрільців. Але в 1991 році, коли здобули незалежність, я вже займався автентичним кобзарством, епосом, стилістикою його виконання і традиційним бандурно-кобзарсько-лірницьким репертуаром, давньою українською міфологією, старими піснями, колядами, щедрівками, веснянками… Я сказав: «Не співатиму пісень січових стрільців і патріотичних творів, бо ми здобули незалежність. Займатимуся високим мистецтвом».
А потім… По-перше, політичні колізії змусили повернутися до патріотичних творів, по-друге, цікавість до визначних періодів знову мене сколихнула, зокрема, мистецька, щоби показати рівень, як це треба робити. Високо і достовірно. Були знакові автори. Христя Алчевська написала гімн у 1917 році, тоді ж виплеснувся Володимир Самійленко. «Хорея Козацька» заспівала пісню «За рідний край», створену за гетьмана Скоропадського (перше виконання – у Києві в 1918 році), слова Романа Купчинського на музику відомого композитора, теж січового стрільця Михайла Гайворонського, який записав, до речі, відомий хіт «Їхав стрілець на війноньку», і ще багато чого створив. Ми заспівали «Сповнилась міра», «Кров братів», «Нелюдські злочини катів» – той же тандем авторів – Роман Купчинський, Михайло Гайворонський. Заспівали Тараса Шевченка «О, милий Боже, України».
Ще про джерела – у 1989 році мені подарували грубезну книгу. Тоді я залучився до відновлення Української автокефальної православної церкви. Якось зайшов до хати священицької родини, яка відсиділа в таборах (батько був священиком УПЦ ще за митрополита Липківського). Отже, мені віддали грубезну книгу: зшиток нот Лисенка і рукопис (квітень 1917 року), доточений, можливо, рукою Порфирія Демуцького. Там, до речі, є поліфонічні твори Ярославенка, зокрема «Соколи, соколи» з таким приспівом: «Як славно бувало, козацькі сини боролись до смерті загину, //Так будемо браття боротися ми //за Русь, Русь – святу Україну» Там же: «Світе тихий, краю милий, розрита могила…», «Княжна», «Заповіт» Шевченка, там же циганський романс, російська пісня.
– Тарасе, яким інструментарієм ви озброєні?
– В дитячому та юнацькому віці починав з бандури хроматичної – вчився у музичній школі. Мій перший старовинний інструмент – старосвітська бандура, вчився грати в Миколи Будника і Георгія Ткаченка. Граю на козацькій лютні, яку Лисенко називав бандурою Остапа Вересая (вчився у Володимира Кушпета). Граю на різних типах лір – колісній чи корбовій (у мене є наша українська і німецька хроматична), вчився у кума і побратима Яреми-Вадима Шевчука і в Михайла Хая. Нині вчуся на лютні ренесансовій. Трохи граю на дуді (вона ж коза), на джаламаї (духовий інструмент), вчуся у Данила Перцова, учасника мого ансамблю.
В ансамблі на скрипці грає Сергій Охрімчук, на віолончелі або басолі – Северин Данилейко, на фіделі – Михайло Качалов. Данило Перцов грає на пандорі або на візантійській лютні, на джаламаї, на різних типах корнету, Ярослав Крисько – на старосвітській бандурі, інколи ми разом граємо на ній. Блок-флейту використовуємо.
Ми, бува, міняємося інструментами за необхідності. І всі – співаємо.
У нас ще є дівчата, з ними виконуємо високий ренесанс або високе українське бароко – в цих духовних концертах потрібні сопрано, альти. Учасниками нашого ансамблю стали Іванна, Іринка і Маруся Данилейко, відповідно дружина, невістка і сестра Северина Данилейка.
А ще ми танцюємо, показуємо старовинні українські та європейські танці в музично-поетичному контексті.
Нещодавно захопились Кубанню, тепер співаємо козацьку кубанську поліфонію. Це колись знані, а тепер невідомі твори.
Отже, унікальність ансамблю в тому, що ми танцюємо, граємо і співаємо, зокрема й народними голосами. Адже окрім старовинної духовної й світської музики культивуємо фольклорну течію. Така професійна команда здатна натхненно вернути гори.
Володимир КОСКІН, фото автора