Solomia: «Я іду якимось дуже своїм шляхом» - частина 1

 

 

Solomia (Олена Карпенко)

– А тепер запитаю вас як члена Спілки письменників і допитливого читача. Які письменницькі імена (поетів, прозаїків) вас гріють? Кого радите обов’язково прочитати?

– З іноземної літератури найбільше люблю англійську школу: від Чосера до Уайльда, Фаулза, Оруелла і Мердок.

А Шекспір, Хемінгуей, Чехов, Памук, Муракамі та Бродський – взагалі поза кордонами й часом.

Зі «срібного віку» найбільш «мої» Цвєтаєва та Маяковський.

Що стосується української літератури, то, як на мене, вона має жіноче обличчя. Якби діти у школі вивчали більше Лесі Українки, Олени Теліги та Ліни Костенко замість хрестоматійно-революційних творів, думаю, національна свідомість суспільства і загальний рівень освіченості були би незрівнянно вищими.

Щодо молодої української літератури, то передусім я радила би ознайомитися з поезією Оксани Самари, Лесі Мудрак, Світлани Дідух-Романенко, Тані-Марії Литвинюк, Юлії Бережко-Камінської, Дмитра Лазуткіна, Ігора Астапенка.

– Яким чином Майдан і війна на Сході України відбиваються на вашій творчій долі?

– Майдани – і 2004, і 2013/14 років – для мене були потрясіннями. Я не уявляла, що мій народ настільки сильний, настільки мужній та мудрий. Майдани змусили мене багато в чому переосмислити цінності, повірити в себе і у майбутнє своєї держави. Тоді, у 2004 році, моя пісня «Канатоходець» стала однією зі знакових пісень Майдану.

І довгий час – аж до лютого 2014 р. – мені Майдани бачилися як своєрідна казкова terra incognita – місце, де можливо все, якщо ти в це віриш. Місце, де ти можеш і повинен щось змінити. Фантастична аура любові та єдності незнайомих людей, які стають однією сім’єю, бо вірять одне в одного і в Україну.

Поки я була сповнена оптимізму й бажання діяти, я майже не писала, бо бачила своє покликання не у слові, а у дії. Та потім усе змінилося. Я відчула, що назвати подію, морально й духовно підтримати своїх і розказати світові про Україну набагато важливіше, аніж нарізати бутерброди чи принести бинти до госпіталю. Хоча, і це необхідно. Життєво необхідно. Але бачити, як буквально всім забезпечений поранений у чистій світлій палаті плаче, коли тихесенько співаєш йому народну пісню – це просто невимовно… Відчуваєш, наскільки духовна підтримка важлива. Наскільки людині потрібне Слово.

І слова почали приходити:

 

У паралельній реальності – гáряче,

все так заплутано, все так загострено;

в непаралельній – гуляють парочки

та коньяки підіймають із тостами.

Вечір, кальян, сукня кольору м’яти,

слово несказане, очі примружені –

й не розбереш, про що стогнуть солдати

там, біля станції, в полі з калюжами.

 

* * *

З-за обрію,

де на півнеба –

дим,

з-за обрію,

що близько,

за дахами,

злітали душі в небокрай

птахами –

я бачила.

І дітям розповім…

 

* * *

Поводи мене, мій Боже,

по воді

поводи.

Ти на Батька Свого схожий,

тільки Ти –

молодий.

Ти візьми мене, Боже,

за руку –

міцніш тримай –

і народу моєму долю

й свободу дай.

А коли настануть, Господи,

холоди,

і бруньками візьмуться сльози

в Твоїй бороді,

як укриється сірим льодом

вода стрімка,

ми вже йтимемо всім народом –

в руці рука…

 

* * *

Ти мені не ворог,

ти мені – хижак:

ти здіймаєш порох

і наводиш жах;

ти мені – не ворог,

я тобі – не раб,

я злітаю вгору

з пазурів та лап;

якщо ти не ворог –

не спиняй, не смій:

янгол б’є на сполох

сотні вогняній.

Скоро, дуже скоро

прийде, брате, час –

згине лютий ворог –

той, що сварить нас.

 

Solomia (Олена Карпенко)– Чи подали б ви руку Володимиру Гришку, Наталії Валевській, Наталії Бучинській, які залюбки співали на Антимайданах?

– Для мене надзвичайно важливий людський – не декларативнй – бік стосунків. Що краще: поводитися принципово чи неетично? На мій погляд, оцінювати рівень таланту за політичним кольором – неприпустимо. А не подавати руки – невиховано.

 Колись Бетховен присвятив «Героїчну» симфонію Наполеонові. А потім, дізнавшись, що той коронувався, в останню хвилину власною рукою викреслив посвяту.

 От уявіть на секунду якби ми оцінювали митців не за рівнем їхнього таланту, а за принципом «відповідності чи невідповідності» певній політичній моді? Тоді би мало сенс висловлювати догану Вергілію за цілком замовне оспівування божественної природи Августа в «Енеїді»; ганьбити Веласкеса за марнування таланту на нефотогенічних Габсбургів чи критикувати  Родіона Щедріна за кантату «Ленін у серці народному» замість того, щоби надихатися його ж «Кармен-сюїтою».

До чого тоді звелося би мистецтво? Наше розуміння мистецтва? Митці, навіть найгеніальніші, – такі самі смертні люди, як і кожний із нас. Вони так само люблять, помиляються, нервують, хворіють на нежить, відстоюють свої ідеали – для кожного свої…

На жаль, мистецтво і політика надто часто перетинаються. Особливо сьогодні. Тож, ті люди, для кого щось значить поняття  духовного росту, мають чудовий шанс навчитися приймати й не судити.

Спілкувався і фотографував Володимир КОСКІН