Solomia: «Я іду якимось дуже своїм шляхом»

Solomia (Олена Карпенко)

Наш співрозмовник - Solomia (Олена Карпенко), співачка й поетеса, отже, виконавиця авторських пісень.

У своїх піснях Solomia поєднує класичне звучання голосу із сучасними музичними стилями (поп, блюз, рок/альтернатива, фольк). Це поєднання створює особливий музичний стиль.

У дитинстві була солісткою хору Держтелерадіо України. З 1998 р. її пісня «Зроби свій крок!» - гімн одного з українських конкурсів краси. У 2004 р. пісня Соломії «Канатоходець» стала однією з пісень майдану Помаранчевої революції і увійшла до збірки «Молоді зірочки України» (2005). Пісні «Зроби свій крок!», «Канатоходець», «Тетріс», «Кохання моє!» і «I Realize» звучать у національному та міжнародному радіоефірі.

У 2007 р. Solomia отримала почесну відзнаку Всесвітнього пісенного конкурсу Billboard (США) за композиції «Кохання моє!» і «I Realize».

Solomia вивчала культурологію (бакалавр мистецтв) і журналістику (магістр журналістики) у Національному університеті "Києво-Могилянська Академія" і академічний спів на вокальному факультеті Національної музичної Академії України ім. П.І.Чайковського.

Лауреат Всеукраїнських пісенних конкурсів "Таланти твої, Україно" (1996), "Осіннє рандеву" (2004), "Шевченко-Фест" (2007), Міжнародного вокального фестивалю "Солодкозвучний соловей", Болгарія (1996), Всесвітнього пісенного конкурсу Billboard, США (2007).

Під час свого візиту до США у 2007 р. Solomia мала честь особисто зустрітися з Президентом Джорджем Бушем.

У 2011 р. її годинний сольний концерт відкрив офіційний прийом Головуючого Ради Європи з нагоди 20-ї річниці Незалежності України (Страсбург, Франція).

Лауреат літературних конкурсів "Рукомесло" і "Смолоскип. Видала три збірки поезій: «Доторк», «Намисто», «Діалоги з тишею».

 

 

– Пані Олено, ви пройшли типовий шлях вундеркінда (так мені здається), тобто енергійно розвивалися у сприятливій родинній атмосфері. Та ось потрапили в жорстокий світ дорослого шоу-бізу. Наскільки ви в нього вписалися? В якій ніші опинилися? Що справдилося і не справдилося?

Solomia (Олена Карпенко)– Дякую за «вундеркінда». Та, видно, доведеться Вас розчарувати. Вундеркіндом я не була. Просто мої батьки серйозно займалися моїм розвитком і вихованням. Вчили мене думати, робити висновки, працювати, досягати поставлених цілей, бути щирою та відкритою до людей. І не просто співати, а нести образ, думку, емоцію.

З п’яти років я була солісткою дитячого хору держтелерадіо, виступала у найпрестижніших залах: палаці «Україна», Національній опері, філармонії тощо. Завжди – скільки себе пам’ятаю – я відчувала, що буду співачкою. Це було і мрією, і метою, і сенсом, і світосприйняттям. Калейдоскоп мого дитинства складався із запилених гримерок, яскравих концертних суконок, репетицій та сліпучого світла софітів.

У цьому сенсі моє доросле життя не дуже відрізняється від дитячого. Основна відмінність в іншому. Тепер просто вийти на сцену й заспівати – замало. Потрібно створити пісню, записати її у студії, зняти відео, засвітитися на каналах, поспілкуватися з людьми у мережах, розробити піар тощо. При цьому важливо не схибити самій собі. В українському ефірі домінує форматна музика, а я іду якимось дуже своїм шляхом.

Колись я мріяла, що буду відомою. Сьогодні – незважаючи на те, що я вже вісім років на сцені – далеко не кожний знає моє ім’я. Я співаю для монархів, політиків, дипломатів світового рівня. Представляю Україну на світовій сцені. Виборюю перемоги на престижних всесвітніх конкурсах. І все-таки мрію, що мої пісні знатимуть українці. Може, згодом, може колись.

 

– Те, що ви не попса, одразу стає зрозуміло. Слухаючи вас, мені на думку спадає «піаністичний» Елтон Джон, «текстовий» Олександр Вертинський. Але ви – не «вони». Хто ж ви тоді жанрово, стилістично? Як ідентифікуєте себе?

– На Заході є визначення “singer/songwriter”: що пишу, те й співаю.

Більшість своїх іноземних нагород я отримала як виконавиця Adult Contemporary – стилістики Уїтні Х’юстон, Селін Діон, Елтона Джона, Стінга. Це м’яка душевна музика з розвинутим мелодичним компонентом. Мої сольні акустичні концерти – коли я співаю, граючи на роялі, – тяжіють до цієї стилістики.

З іншого боку, я дуже люблю джаз, блюз і рок. І частенько пишу в цих стилях. Тож, у мене є іще рок-проект, є джазове та дитяче амплуа.

Так-так, не дивуйтеся, дитяче. Мені дуже подобається писати музику для дітей – сонячну, яскраву, самобутню. У творчій співпраці з композитором і аранжувальником Ігорем Громадським я створила україномовний пісенний проект «Дитяче радіо». Перший диск цього проекту під назвою «День народження»  видала компанія «Атлантік Рекордз», представник Sony в Україні.

– Розкажіть про ваші чотири складові: поетичну, пісенну (для дорослих та дітей) та інструментальну.

– Так трапилося, що в мені весь час то конкурують, то співпрацюють два покликання: музика і література. Співачкою я мріяла бути завжди. А от із літературою трапилося якось несподівано для мене самої. Просто коли прийшов романтичний вік, я, як і багато хто, почала писати. І настільки втягнулася у процес, що навряд чи покину його.

У день мого випускного зі школи вийшла друком моя перша поетична збірка. Вона була російською мовою і називалася «Прикосновение». Згодом Ліна Костенко, ознайомившись із нею, зауважила: «Мабуть, це така доля України, що молода російська поетеса стукає підборами по бруківці Києва, як колись Анна Горенко».

Сказати, що порівняння з Ахматовою вразило мене – це нічого не сказати. Я майже рік узагалі нічого не могла писати, а потім неочікувано для себе перейшла на українську. Так почався новий для мене етап.

Коли я закінчувала магістратуру Могилянки, вийшла моя друга збірка «Намисто». Того ж року я подала свою дипломну роботу на Всеукраїнський літературний конкурс видавництва «Смолоскип». Робота перемогла, і вже за рік її було опубліковано під назвою «Троянські коні телереклами. Мовні маніпуляції». А навесні 2014 р. з’явилася моя найновіша поетична збірка – «Діалоги з тишею». Та є іще одна дуже особлива для мене робота. Це іронічний роман-фентезі «Підручник янгола». Поки що він очікує на публікацію.

Для мене практично немає різниці в тому, що саме писати: поезії чи пісні. Адже слова «йдуть» у реальному часі – тільки встигай записувати. Подекуди текст «звучить» одразу з музикою. Так виникають пісні. Я майже ніколи не «створюю» їх, вони, мов бандероль, надходять до моєї голови вже у готовому вигляді – тільки розпаковуй та підбирай акомпанемент. Якщо ж трапляється таки «складати» пісню, то я відчуваю, що вона не дихає, що вона мертвонароджена. Тож, більшість моїх пісень народилися за 15-20 хвилин. І так – близько чотирьох сотень композицій. Деякі з них входять до альбомів «Solomia» (2007), «Rondo» (2011) і «День народження» (2011), деякі – до закордонних аудіодобірок, деякі є складовими великих міжнародних музичних проектів.

Писати інструментальну музику я розпочала зовсім недавно. Одним із поштовхів до того були події на Майдані. Тоді я відчувала, що слів не вистачає, їх не досить. Що слова потребують перекладу, а музика здатна передати все…

– Хто вам нині допомагає, радить, хто вас просуває, підтримує?

Solomia (Олена Карпенко)– Мої найбільші фани й найприскіпливіші критики – батьки. Без їхньої підтримки й мотивації, впевнена, не було би нічого. Окрема вдячність – моїм викладачам: «музичній мамі» Людмилі Федоровій та, на жаль, уже покійній Галині Сухоруковій.

До видання збірки «Діалоги з тишею» доклала зусиль родина Богдана і Леоніди Гаврилишиних.

А щодо шоу-бізнесового значення слів «просування» і «підтримка», то на сьогодні я – сама собі режисер. Щоправда, займатися водночас і музикою, і промоцією – непроста задача, тож, сподіваюся, невдовзі я зустріну духовно близьку людину, яка візьме на себе такий головний біль, як я.

– Які є характерні перепони на шляхах українських артистів? Чи існують в Україні клани, мистецькі агенції, між якими «все поділено»?

– Український та зарубіжний шоу-бізнеси мають принципові розбіжності. Якщо музичний ринок США різноманітний та багатоформатний, то в Україні, попри величезну кількість талановитих музикантів, домінують один-два «радійні» формати. Чому так? Може, українські музиканти не створюють якісну музику?

Зовсім ні, цікавої музики дуже багато. Проте, їй надзвичайно важко «пробитися» до слухача.

США – величезна багатонаціональна країна. Там практично на кожний музичний стиль чи мікс стилів знайдеться слухач. Тож, і великі рекордингові компанії, і приватні менеджменти, і скромні інші лейбли борються за аудиторію, роблять усе можливе для того, щоби постійно презентувати ринку нових виконавців.

Виграв конкурс? З тобою радо укладуть контракт, запишуть треки, влаштують промо-тур, приведуть ЗМІ. І при цьому не вимагатимуть від музиканта гроші. Адже філософія взаємодії рекордингової компанії та музиканта в тому, що кожний вкладає у спільний продукт свої зусилля, щоби потім прибуток був чесно поділений.

В Україні все по-іншому. На верхівці шоу-бізнесу є кілька – як їх у нас називають –  продюсерів. Вони мають серйозні зв’язки з ТБ, радіо, залами, бізнесом. Музикант, приходячи до продюсера, стикається з необхідністю повністю прийняти запропонований формат і змінитися до невпізнаваності. Стати «як усі». А, крім того, проплатити і ротації, і послуги продюсера, який запустить новий проект по вже відпрацьованих схемах. Так виникають десятки груп-клонів.

Окремо потрібно сказати, що у США за участь в ефірах платять. Тобто, якщо тебе запрошує Опра, то вона має заплатити тобі гонорар. Адже кожна її передача – це комерційний продукт з посекундною тарифікацією реклами, а гість – родзинка, без якої передачі не було би. Так само, безкоштовних концертів на Заході практично немає. Якщо концерт «благодійний», то це зовсім не означає, що музикант не отримує платні. В основному буває так, що музиканти отримують свої гонорари від спонсора, який влаштовує акцію,  а кошти від квитків перераховуються на благодійні потреби. Таким чином, і збір коштів відбувається, і спонсор отримує піар, і музикант виходить на сцену.

В Україні платні концерти – це, в основному, корпоративи. А серйозні гонорари у кілька тисяч доларів платить лише крупний бізнес. Той, з представниками якого спілкується продюсер. І смаки якого продюсер за роки співпраці вивчив до дрібниць. Тож, кожний наступний проект продюсер «заточує» під конкретного покупця. Таким чином, у простого глядача складається враження, що в Україні музика нецікава й нерізноманітна. Що немає талантів. А насправді просто попит формує пропозицію. Тільки це боляче б’є і по музикантах, і по аудиторії. Їх позбавляють вибору. Адже яскрава й талановита музика залишається здебільшого у підпіллі: музиканти самі платять за свої записи й невеликі тиражі дисків, а про комерційну ротацію й мови бути не може, бо це надто дорого. Тож, музиканти заробляють каверами у ресторанах, показуючи свої самобутні твори хіба що друзям через соціальні мережі.

Щоправда, багато що змінилося після Майдану. Ті, хто раніше влаштовував дорогі корпоративи, або покинули Україну, або вкладають гроші не у дозвілля, а у волонтерство. Телеканали стали відкритішими до якісного – хай би й не проплаченого – продукту. Більше незалежної музики отримало шанс вийти на поверхню в обхід відпрацьованих продюсерами схем.

До речі, у західному шоу-бізнесі словом «продюсер» називають людину, яка безпосередньо створює музику, працює у студії. Це композитор, аранжувальник, звукорежисер. Людина за пультом. А той, хто просуває музичний продукт на ринку – це менеджер.

– Розкажіть про спілкування та співпрацю з видатними музикантами, співаками, звукорежисерами.

Solomia (Олена Карпенко)– Для мене дуже цікавим досвідом була співпраця з мексиканським продюсером Айваном Морено Аріетою. Він – володар Греммі, MTV Awards та звання «Найкращий продюсер Мексики». Ми разом із ним записали рок-проект у Мехіко.

Зі співаком Седатом Юдже, який представляв Туреччину на Євробаченні, ми робили спільний концертний проект.

Голлівудський продюсер Райан Дорн, який працював із Джонні Деппом, Мерайєю Керрі, Селін Діон і Майклом Джексоном, дуже схвально відгукується про мої роботи.

Та, сподіваюся, мої найцікавіші проекти попереду.

– А кого ви слухаєте? На кого орієнтуєтеся?

– Я слухаю дуже багато класичної музики. З композиторів обожнюю Баха, Моцарта і Рахманінова. З оперних співаків – Лучано Паваротті, Марію Каллас, Монтсеррат Кабаль’є, Чечілію Бартолі, Міреллу Френі, Пласідо Домінго. З диригентів – Герберта Фон Караяна, Джеймса Левайна, Романа Кофмана. З інструменталістів – Глена Гульда, Ієгуді Менухіна, Анну-Софію Муттер.

З джазових виконавців дуже люблю Нору Джонс, Дайану Кролл, Рея Чарльза, Еллу Фітцджеральд. Серед рокерів – гурти Queen, Muse, The Rasmus. Окремим рядком для мене йде Sting, який не обмежує себе якимось одним стилем, а залишається собою незалежно від того, яку музику творить.

Читати далі - частина 2