«Театри не потрібні цій владі, але ми потрібні людям»

Читати - частина 1

– А чим вас «Амнезія» зачепила?

– Мені цікаво зрозуміти: чи потрібна нам пам'ять? Ні, не ідеться про історичну пам'ять, у мене батьки воювали, це святе. Мене цікавить пам'ять на чуттєво-побутовому, так би мовити, рівні. Адже коли ми закохуємося, щосили намагаємося забути минуле, відсуваємо його. Ми оберігаємо предмет нашого кохання від свого минулого, не розкриваємо це підпілля, тримаємо потай. Мені кажуть: «Та краще розповісти». Реагую: «Ну і що? Ви розповісте, а там таргани. Відкриєте підвал, а там пацюки. Навіщо наносити ці рани». Початок взаємин – це чистий аркуш, усе потрібно забути. «Амнезія» заінтригувала тим, що людині було надано шанс. Вона забула все, притому орієнтована у просторі, у соціумі. І знаходить свою любов. Проста історія.

Ігор Славінський

– Через яку причину героїня забула минуле?

– Через страшенний стрес. Ми це опускаємо. Спектакль – це інший твір, ніж новела, в якій героїня потім згадує. У нас теж згадує, але ми не відкриваємо минуле. Навіщо? Воно нам не потрібно. А може, воно само відкривається, адже минуле складається не тільки з цього життя, а й з багатьох інших, бозна, звідки тягнеться. Хто знає, ким ми були? Наш персонаж каже: «Я в минулому житті була воїном війська Чінгіс-хана». Співрозмовник зазначає: «Напевно, цей воїн дуже нагрішив». Жарт, звичайно. Хтозна, чи є в нас минулі життя, можливо, це наша фантазія. І ми живемо в ілюзорному світі, так чи інакше. У цьому езотерики розбираються. І мене це цікавить. Тому я взявся за цей матеріал. Ми спробуємо зробити так, щоб це схвилювало глядача. Пам'ять – це відносне поняття, як і свобода. Тому що свободи нема. От кажуть: є філософське поняття свободи. Ні, це не категорія філософська, тому що свобода – неймовірно суб'єктивна річ. Як і пам'ять.

– Існують дві полярні точки зору. Одні радять: «Дивися на все крізь пальці, забувай моментально погане». Інші стверджують: «Ми живі, поки пам'ятаємо, поки в нас є минуле. Відрубай наше минуле, яке ми тягнемо за собою, як гирі, й майбутнього не буде». Тут потрібний якийсь компроміс. Чи вихід – почати з чистого аркуша?

– Я не знаю, хто має більшу рацію. Не можу розв'язати цю дилему, ми у виставі її не вирішуємо. Ми тільки ставимо запитання: «Треба чи не треба все пам'ятати?» Історична пам'ять має бути, інакше: хто ти? Без коріння не можна прожити. З цим я абсолютно згодний. І що глибше лізу в історію, то цікавіше мені й багатшим стаю як особистість. З іншого боку, є приватні вчинки, про це ми говоримо. Скажімо, у дитинстві я поцупив у бабусі варення і це мене мучить. Треба про це пам'ятати чи не треба? Ну це дитяче. А якщо це стосується кохання, взаємин чоловіка й жінки? Чоловікові шістдесят, він покохав іншу жінку. Що робити з багажем минулого? Він же розчавить, а чоловік у політ зібрався.

Дуже складне питання. Тому одна з головних думок вистави: а може, тобі дали шанс на щастя, відрізавши пам'ять, дали шанс відродитися. Але я не знаю відповіді. З одного боку, коріння потрібні, з іншого – забудь усе погане. Так, погане треба забувати. Проте це теж своєрідний цинізм – дивитися на все крізь пальці. Захисна маска. Та треба вибирати.

От ми з вами говорили про Висоцького. Він не здатний був нічого забувати, виплескував це у вірші й пісні. І рятувався штучним забуттям, що вбиває…

– Театр на Подолі один з найбагатостраждальніших у Києві. Глузування долі: нове приміщення будують понад десять років, а старе відібрали, залишилася лише вітальня на 60 місць. Хтось же смикає ниточки довгобуду. Взагалі-то українська столиця побила всі рекорди з небудівництва нових приміщень театрів.

– За роки незалежності звели тільки ляльковий театр, а Театр на Подолі був би першим драматичним театром, побудованим з нуля за останні сто п'ятдесят років

– Ця ситуація дуже тисне на акторів, на режисерів, доводиться задовольнятися малим. Натомість у камерного театру є плюси – глядач перебуває на відстані подиху...

– Я дуже люблю камерний театр, але не всі наші вистави вміщаються у сцену вітальні. У нас є габаритні спектаклі і ми змушені грати їх на виїздах, скажімо, у Малому залі Палацу мистецтв «Україна», бо нас вигнали з Гостинного двору на Подолі і не побудували будинок на Андріївському узвозі. Але ми віримо, що це колись відбудеться. Через два, ну, може, через три роки все-таки добудують, якийсь рух відбувається, навіть балюстрадки зробили.

Великих вистав я поставив усього три, решту – на камерній сцені. Тут сховатися акторові ніде, усе – правда, тут можна простягнути руку й торкнутися актора.

– Ваші улюблені вистави? 

– Із цим складно. Улюблений – останній: «Лист Богові» за Анатолієм Кримом. Вийде «Амнезія» – буду її любити. Почну наступну – у неї закохаюся. Спектаклі це діти, ідуть і живуть своїм життям, я мало на що можу впливати. Постановки трансформуються, тому що глядач – найголовніша діюча особа, це вісімдесят відсотків у «тілі» вистави. Якщо прийшов гарний глядач, актори виходять на сцену окрилені, адже починається енергообмін. В енергообміні суть живого мистецтва. Кіно не дає цього енергообміну, образотворче мистецтво теж зафіксоване, відбите. А от живий театр – це єдине  місце, де можна одержати миттєвий енергообмін.

Пітер Брук називав оперний театр – священним, бо музика неймовірно підносить. Драматичний театр має свої плюси, це – дія, породжена на очах у глядача, тут і зараз. І це викликає цікавість, не тільки сюжет. «Гамлета» усі знають, але приходять і знову дивляться. Виходить, за чимось іншим ідуть.

Я дуже люблю саме камерні сцени, бо у великих залах дуже складно розкачатися на енергообмін, там інший спосіб існування актора: треба форсувати голос, жести… У камерному руку простягнув – уже мізансцена.

Ігор Славінський

– Що вас найбільше дістає?

– У мене є болісний «пунктик»: я ніяк не можу зрозуміти нашу владу. Їй не потрібно мистецтво. Чиновники, які курирують культуру, кажуть: «Навіщо театри? Вони ж не приносять прибутки». Це обурює до глибини душі.

Так, був період дев'яностих років, коли театр побіг за злободенною газетною статтею. Спорожніли зали. Ми це пережили. Нині зали повні, глядач голосує грішми і ногами, прагне бачити це мистецтво. А держава на театри начхає.

– Вмерло багато талановитих починань ентузіастів.  

– Тому що їх ніхто не фінансував. Спробувала Київська держадміністрація підтримати створення театру «Київ», але швидко вмила руки.

За радянщини ми потрібні були владі, тому що театри стояли на передовій ідеологічної боротьби. З ким ми боролися – я не знаю, але несли крізь цензуру розумне, добре, вічне. Тоді розуміли: «Театру треба допомагати: фінансувати, будувати, давати квартири». Тепер  виживай, як можеш. Де брати театрам гроші на постановки – незбагненно... Кров, піт і сльози…

– Це нагадує такий ланцюжок: а навіщо театр, школа, дитячий садок? Навіщо виховувати людей? Доведеться будувати в'язниці.

– До того йде. Ми і так вже в зоні живемо. Це жах. Кривдно. І це моя країна, я тут народився. Пушкін писав:

Два чувства дивно близки нам,

В них обретает сердце пищу,

Любовь к родному пепелищу,

Любовь к отеческим гробам.

І я нікуди звідси не поїду. Я тут помру. Але образливо за державу. Хоча Україну державою вже не назвеш. Територія. Культура тут не потрібна. Освіта не потрібна, її перевели на цю довбану Болонську систему. Може, вона й годиться для технічних вишів або до закладів з лекційною системою, але якого біса в це прокрустове ложе намагаються впхнути творчі виші. Усе тріщить, розвалюється. Ми кого випускаємо? Акторів чи магістрів? Раніше: чотири роки відучився, одержуй диплом, працюй в театрі. А тепер потрібно ще рік валандатися не зрозуміло де (у цей час ми набираємо перший курс), щоб одержати ще один диплом. Що це таке? Треба працювати на сцені, а не метушитися й писаниною займатися. Поза сценою стають професійно непридатними.

Представники театрального мистецтва дуже гостро відчувають, що не потрібні цій владі. Скільки разів наш Президент був у театрі за своє життя?  Аніскільки! Його там ніхто не бачив. Тим часом глядацькі зали заповнені (а квитки вже не дешеві,  дев'яносто гривень), у всіх очі горять, і всі сміються або плачуть...

– Де вам ще доводиться ставити вистави?

– У київському Молодому театрі успішно йде вистава «Афінські вечори», в лютому мине рік. Там же років двадцять грає моноспектакль «Синій автомобіль» Олексій Вертинський. З драматургом Славою Стельмахом ми здружилися, дуже шкодую, що він так рано пішов з життя.

Уже дев'ять років мене зв'язує міцна дружба з Миколаївським українським театром драми і музичної комедії. Там я щороку у серпні ставлю виставу. Тепер ставитиму на великій сцені «Мертві душі» Гоголя-Булгакова. У Севастополі дві мої вистави ідуть в Севастопольському театрі Чорноморського флоту імені Бориса Лавреньова. У Білій Церкві ставив.

Торік їздив на оглядини в Донецький драматичний театр. А у нас недавно була на виставі «Льовушка» худрук цього театру, вона запросила мене поставити «Льовушку» в Донецьку. Дуже сподобався цей спектакль, донеччани хочуть його перенести у свої умови, у своє виконання.

Мені цікаво виїжджати. Це дещо інша робота, ніж на базі. Там перебуваєш у тепличних умовах, не зайнятий побутовими проблемами, як вдома. Тобі намагаються швидше все надати, тому що час дорогий (я ж живу за рахунок театру). Протягом місяця в мене спектакль практично готовий.

– Я так розумію, що режисер, який є гарним актором, під час репетицій більше показує, а режисер, який не є актором, в основному пояснює.

– Звісно, мені через показ легше працювати.

– На репетиції мізансцени я бачив, як ви лаконічно показали акторці інтонацію й малюнок руху. Ви так завжди режисируєте?

– Думаю, що я все-таки використовую мікст певний. Буває, тільки пояснюю. Буває – показую.

– Якщо говорити про методику, то я вдячний університету імені Карпенка-Карого, де викладаю. Студентам не дуже то і покажеш, потрібно все пояснювати. І це змушує тримати себе у формі, мізки мають бути увесь час увімкнені, фантазія повинна фонтанувати. Адже аналіз драматургії полягає не в тому, що я, як у математиці, аналізую, а в тому, що я фантазую в собі ситуацію, поринаю в неї і тому розумію, що треба робити. Я намагаюся добитися, щоб студенти опанували цим процесом. Звичайно, це переноситься і в театр, але там я дещо по-іншому працюю, тому що в театрі – професіонали і я знаю: їм не треба багато пояснювати. Якщо студентам слід розжувати, покласти в рот і змусити проковтнути, то в театрі тільки починаєш роз’яснювати, лунає реакція: «А-а, я зрозумів». І пішло.

В акторів фантазія велика, завдяки їй тримається театр. Треба тільки ловити й відбирати доцільне. Хоча буває по-різному. У режисерській роботі мої акторські навички дуже допомагають. Але в мене немає тягаря відповідальності грати всю роль від сих до сих, я підказую акценти, бо розумію, що треба робити в цілому, щоб показати характер персонажа. Навіщо я буду довго розтлумачувати дії, рухи, цілі, завдання, коли ми це, взагалі-то, уже обговорили спочатку, я кажу тільки: «Треба ось це» – і все зрозуміло, усе лягає на свої місця.

До професіонала більше довіри, треба лише трохи підштовхнути. Торік улітку під кінець сезону ми робили спектакль «Лист Богові» Анатолія Крима. Уже треба випускати, а я не знаю фінал, не знаю, не знаю. Приходить завмуз і пропонує: «Послухай». Ставить одну річ. Нічого. Другу… О! Пробило. Пускаємо фонограму – і актори весь етюд зробили самі. Миттєво. Тому, що всі в матеріалі, зрозуміли один одного, нічого не пояснюючи одне одному. І такі можуть бути речі. І глядачі, слава Богу, плачуть у цей момент.

– Музика потрапила в серце і повела акторів… 

– Усе зійшлося. Це як пазл – раз і збіглося, картинка відразу виникла. 

Себе як режисера мені важко оцінювати. Мені подобається цим займатися, от і все. Взагалі, у будь-якій професії треба працювати з задоволенням. Іноді можна почути: «О, я стільки сил витратив, голова болить…» Я такою роботою не хочу займатися. Я прагну одержувати насолоду, тому репетиції в мене завжди веселі. Ну який буває «напряг»? Часу бракує. Нічого, встигнемо, усе зійдеться. Не можна робити спектакль лементом, пекельною напругою. Хоча були відомі режисери, які так діяли. Уся Москва чула, як Гончаров репетирує, летів його мат з вулиці Герцена. У нього такий темперамент. Я теж темпераментна людина, але віддаю перевагу атмосфері любові.

Володимир КОСКІН, фото автора