Ігор Славінський - частина 1
Ігор Славінський: «Театри не потрібні цій владі, але ми потрібні людям»
Заслужений артист України Ігор Славінський за своє життя поміняв лише два театри (Театр російської драми імені Лесі Українки і Молодий театр), щоб опинитися у Театрі на Подолі. Двічі закінчив у різні роки Київський театральний інститут імені І. Карпенка-Карого: як актор і як режисер.
Довкола цих віх «намоталося» багате творче життя, що вмістило акторські й режисерські удачі. Ігор Славінський зібрав багатий урожай нагород, серед яких особливим блиском вирізняються "Київської пекторалі" за кращі спектаклі: "Парнас сторчма" (2003), "Мертві душі" (2010), "Люксембурзький сад" (2010). Останні дві вистави принесли Ігорю Славінському також звання лауреата театральної премії імені Амвросія Бучми за кращу режисуру.
Проте широкій натурі Славінського дорослих глядачів мало, він ще творить для дітей. Тож став двічі лауреатом теле-кінофоруму країн СНД у Ялті за авторську телепрограму "День варення" і лауреатом Всеукраїнського телевізійного конкурсу за кращу програму для дітей "Кришталеві джерела" ("Вечірня казка").
Ми ж зустрілися з Ігорем Миколайовичем як із пропагандистом творчості Володимира Висоцького (25 січня Володимирові Семеновичу виповнилося б 75 років) і як з автором прем'єрного спектаклю «Амнезія», який рушив у велике плавання 18 січня в Театрі на Подолі.
– Пане Ігорю, ви самодостатній актор, режисер, читець-декламатор. Але щось, напевно, переважає?
– Мені складно сказати, що головне. Проте нині я шалено режисурою. Навіть перестав грати у виставах нашого театру, тому що це дві різні професії: актор і режисер. Були в моїй практиці спектаклі, де я це поєднував, тобто грав у власних постановках. Це вимагає надто багато сил. Бо треба відключитися від себе як від актора: поставити спектакль. І треба відключити себе як режисера на сцені, коли ти граєш, тому що мусиш бути актором, а не режисирувати навколо себе.
Наразі я одержую задоволення від творення спектаклю, процесу постановки, пошуків ключа до сердець глядачів, бо це моя головна мета – викликати емоції в залі.
Для лицедійства залишається кіно. Виконую невеликі ролі.
Декламація – моя давня пристрасть, яка пробудилася змалку. Я займався в студії художнього слова Будинку піонерів Московського району Києва. Серед її вихованців – Клара Новикова, Лідія Яремчук, народна артистка України, працює в театрі імені Лесі Українки, Георгій Кишко (на жаль, пішов із життя, він працював у театрі імені Лесі Українки; його голосом говорять мультяшні Фукс із «Пригод капітана Врунгеля», Сліпий Пью в «Острові скарбів», Бармалей в "Докторі Айболиті"), Раїса Трояновська, актриса Театру на Подолі.
Нас навчала дивовижна Фаїна Соломонівна Ковалевська. Творче братерство ми категорично називали не гуртком, а студією. Фаїна Соломонівна зміцнила мою любов до поезії. Я любив декламувати вірші й раніше, дитиною, у молодших класах. Однак в студії серйозно цим зайнявся. Ковалевська спрямувала мене тоді до Театрального інституту, підготувала зі мною програму, – і я пішов по цій професії. Хоча збирався, чесно кажучи, стати лікарем (напевно, тому, що хворів багато, лицарі у білих халатах часто мною опікувалися). Але перемогла любов до декламації. Нещодавно стоїмо з колегами у фойє нашого театру перед вечірнім спектаклем, п'ємо каву. Раптом мене прориває і я починаю читати вірші, під’юджуваний проханнями «А прочитай ще це…». Завівся, як на сцені.
– Глядачі це бачили?
– Ні. Хоча хтозна, можливо, є в цьому якась родзинка. Глядач заходить, а тут вірші читають.
– Відразу до магії мистецтва потрапляють.
– Колись театрознавець Валентина Заболотна розповіла про таке. Народний артист СРСР Костянтин Хохлов, керівник театру імені Лесі Українки заходить до театру і починає говорити віршами. Хтось відповідає віршами, другий, третій підхоплюють... Виникає пікіровка – зв'язний обмін, який складається з віршованих рядків Пушкіна, Лермонтова, Фета, Тютчева... І це було блискуче! Але щоб виникла така розкіш духовного спілкування, треба знати поезію!
Для мене поезія – практично музика, бо вона ритмізована-рифмізована, вершина літератури. Тому я дуже її люблю. Я виступав із поетичними виставами. У Театрі на Подолі багато років грав моноспектакль за Мандельштамом «Шеррі-бренді». Зі мною працювали чотири музиканти з державного симфонічного оркестру. Доля їх розкидала: хто в Новій Зеландії, хто в Єгипті, хто вмер.
Отакий досвід. На щастя, є Семен Рубчинський, керівник Театру поезії і пісні, довкола нього об'єдналися ентузіасти, вийшла гарна компанія. Вже десять років ми разом працюємо, створили чимало вистав: за Висоцьким (чотири спектаклі), за Галичем, за віршами фронтовиків тощо, про трагедію Бабиного Яру. Справжні майстри зібралися! В команді не тільки професійні актори, є, скажімо, професійний історик. Але всі вони – барди, і це об’єднує. Я бардівський рух здавна люблю, багатьох знаю. Мені в ньому неймовірно цікаво.
– Дивує ваша психофізика: у вашому арсеналі велика кількість поетичних спектаклів і композицій. Як вам вдається запам'ятовувати таку колосальну кількість текстів?
– Само укладається. Правда, в 2005 році мені зробили операцію на серці, врізали штучний клапан і пам'ять погіршилася. Але я це долаю. Як відбувається запам’ятовування, який вмикається механізм – я ніколи не міг відстежити. Молодим актором приходив на репетиції і через три-чотири репетиції знав текст усіх персонажів.
– Кажуть, що легендарна Олену Нейолова з другого читання ідеально запам'ятовувала текст своєї ролі.
– Напевно, це вроджені індивідуальні якості. Ми, взагалі-то, не знаємо можливостей нашого мозку, використовуємо п'ять відсотків. Щось вмикається в мені. Зате в інших сферах буваю забудьком. Поговорив з людиною і забув, яке в нього ім’я і як по батькові. А потім прочитав чудовий художній текст, і він вклався у голову, як дитина в колиску. Бо вразив і торкнув струни серця.
– Чому Висоцький посідає таке велике місце у вашій творчості? Ви з ним були знайомі, перетиналися?
– Я з ним не спілкувався, бачив його на сцені й на репетиціях. Якось Висоцький з режисером Юрієм Любимовим перебували в залі, про щось розмовляли, жартували. На щастя, спектаклів за його участю бачив багато.
У 1971 році я вступив до Театрального інституту імені Карпенка-Карого, а в жовтні до Києва приїхав Театр на Таганці – гастролював упродовж місяця у приміщенні Театру оперети. Потрапити, звичайно, було надскладно, потрійний міліцейський кордон стояв навколо театру. Але ми, студенти-театрали, примудрилися переглянути всі вистави. Проникали всіма правдами й неправдами. До речі, Юрій Любимов приїжджав в інститут з нами спілкуватися. Так було прийнято тоді. Тепер цього добитися дуже складно.
Висоцький у моєму житті зіграв мало не головну роль ось за яких обставин. У 1987-му я півроку працював сторожем позавідомчої охорони (я тоді пішов із Молодіжного театру).
– Серед творчих людей це буває. Віктор Цой був кочегаром, а Йосип Бродський – двірником.
– Я тоді чекав відкриття Театру на Подолі, й коли вийшов указ, прийшов до Віталія Малахова і він мене прийняв.Перше, що я вирішив зробити – поставити свій перший спектакль до п'ятдесятиліття Висоцького, цілковито за його поезіями. У теперішніх спектаклях, які ми робимо в Театрі поезії і пісні, звучать переважно пісні. А тоді я поставив непісенний сюжетний спектакль «Ну я прийду по ваші душі». Прем'єра відбулася в день народження Висоцького – 25 січня 1988-го. А 30 грудня того ж року ми зіграли сотий спектакль! Можете уявити, яка популярність була у Висоцького і відповідно у вистави, якщо в зал на шістдесят місць набивалося до ста сорока осіб. Ми брали навпроти в кав’ярні «Світлиці» стільці. Люди сиділи буквально один на одному. Я втішений, що цей спектакль протримався у репертуарі театру шістнадцять років, власне, ми його закрили через те, що я за станом здоров'я не міг його грати.
До речі, шлях до народження цієї вистави був цікавий. Після смерті Висоцького я в 1982-му приготував композицію «На смерть поетів» за віршами Андрія Вознесенського. В ній згадуються Маяковський, Єсенін, Ахматова, Цветаєва, Шукшин і, зокрема, Володимир Висоцький. Я використав знаменитий «Реквием оптимистический по безвременно усопшему Владимиру Семеновичу Высоцкому», написаний Вознесенським ще в 1971 році, за дев'ять років до відходу Поета (тоді Висоцькій всіх налякав своєю клінічною смертю). Там є, окрім точних сентенцій типу “Какое время на дворе, таков мессия» ще такі слова:
А в Склифосовке филиал
Евангелья.
И Воскрешающий сказал:
"Закрыть едальники!"
Твоею песенкой ревя
под маскою,
врачи произвели реа-
нимацию.
Ввернули серые твои,
как в новоселье.
Сказали: 'Топай. Чти ГАИ.
Пой веселее".
Вернулась снова жизнь в тебя.
И ты, отудобев,
нам говоришь: "Вы все – туда.
А я – оттуда!.."
Гремите, оркестры.
Козыри – крести.
Высоцкий воскресе.
Воистину воскресе!
Через цей вірш, до речі, стався казус. Я читав його для делегатів якогось комсомольського з'їзду і там обурився член ЦК компартії. Довелося йому доводити, що це було опубліковано, отже, пройшло цензуру. Такі були часи.
– Партійного функціонера насторожив образ Висоцького чи дух християнства?
– Не знаю, тоді дули на холодну воду. З міськкому мені зателефонували: «Що ти декламував? Де взяв?» – Відповідаю: «Зі збірника віршів». Приніс із закладками, його кудись понесли, повернулися, сказали: «Забирай, усе гаразд».
Я часто читав це на різних вечорах. У Будинку актора якось познайомився з Юрієм Рибальченком (Царство йому Небесне). Це був єдиний у Києві бібліограф Володимира Висоцького. Хоч він із ним ніколи не спілкувався, але досліджував його бібліографію: виступи, публікації. Рибальченко після прочитання композиції за віршами Висоцького підійшов до мене і сказав: «Я хочу зробити тобі подарунок». (Я тоді ще в театрі імені Лесі Українки працював, звільнився у 1982-му). І залишив мені пачку машинописних аркушів із віршами з рукописів Висоцького, які ще ніде не звучали і не друкувалися.
На цій основі ми зробили спектакль «Ну я прийду по ваші душі». У передпрем'єрні дні на ТБ показували документальний фільм Ельдара Рязанова «Чотири вечори з Висоцьким». Рязанов у кадрі розповідав: «Ось кімната Володі. Ось робочий стіл, де він писав. Ось рецепт, а на звороті початок якогось вірша: «Я прожил целый день в миру потустороннем. Я бодро крикнул поутру: «Кого схороним?». Далі немає нічого».
Я мало з дивана не впав. У мене цей вірш повністю звучав у спектаклі, Рибальченко десь його роздобув. Причому він передав мені опрацьовані машинописні передруки з позначеннями: «Авторське. Колективні послання. Писалося на капусник». Він усе знав, оскільки глибоко вникав. Завдяки Рибальченку я став власником безцінної спадщини Володимира Семеновича, яку негайно поніс людям. Вона стала основою вистави, а потім увійшла до різних композицій.
Висоцький для мене дотепер найулюбленіший поет. Лауреат Нобелівської премії Йосип Бродський колись сказав про нього (він суворо-прискіпливо ставився до поетів, не визнавав багатьох): «На жаль, виконання пісень Володимиром Висоцьким затьмарює його поезію. А вірші в нього справді чудові».
Євтушенко в тому ж фільмі Рязанова зауважив: «Висоцький ніколи не був поетом». Це мене обурило, у піку йому та іншим критиканам ми поставили наш спектакль. Я не хочу порівнювати вірші Євтушенка й Висоцького. Відточеність рими, ритму, образність у Висоцького вищі. Цим у двадцятому столітті козирився Маяковський. Проте у Маяковського багато політизованого, заідеологізованого, тому починаємо його забувати, хоча Маяковський – геній. І Висоцький – геній, тільки в нього немає партійності-політизованості, а є людина з усіма її болями, недоліками і чеснотами. Висоцький – енциклопедія нашого життя, він творів менш ніж двадцять років, а описав усе двадцяте століття.
– Що нині живе зі спектаклів і композицій за творами Висоцького?
– У Театрі пісні й поезії всі композиції, створені за його творами, є в обоймі. Інша річ, що ми не можемо часто збиратися, виступати, хіба що кілька разів на рік у столиці. Якось з'їздили до Москви на гастролі, за три дні три вистави зіграли, вони добре були прийняті. В Одесі зіграли три вистави. Проте це складно, на гастрольні вилазки кошти потрібні. Перший наш спектакль називався «Нерухома тінь від мікрофона», останній – «Іноходець». Причому «Іноходець» – це вже ніби вистава-дайджест, у ній все краще, що було. Перед цим був спектакль «Містерія хіпі».
У цих виставах – протест проти усього рабського і темного. А з іншого боку, що для мене естетично головне? Висоцького треба співати. Що й роблять у нас різні актори, у тому числі актриса Серафима Горелова співає чоловічі вірші. У першому спектаклі «Нерухома тінь від мікрофона» хор МВС співав пісні з кінофільму «Вертикаль» і пісню «Полювання на вовків».
Спочатку ж ми себе закомплексували суто читецьким виконанням творів Володимира Семеновича: мовляв, тільки так може бути. Ні. Може бути як завгодно. І декламаційно, і пісенно. Аби тільки хвилювало глядача. Для цього ми виступаємо. Тож усі чотири спектаклі практично живі. У будь-який момент можемо на запрошення відповісти: «Так». Кілька днів на поновлення – і граємо.
– У вас є можливість вибирати майбутні спектаклі? Зокрема, прем’єрна «Амнезія» – це ваш вибір?
– Так. І «Амнезію» я сам вибрав, написавши п’єсу за новелою киянки Олени Рог. Можу при виборі і помилитися, можу, навпаки, зробити хіт.
Коли береш матеріал, ти вже в нього закохуєшся. Інакше немає рації братися. А коли починаєш критикувати автора: «Ой, що це він отут написав?», усе, треба згортатися.
Були в моєму житті і удачі, і провали постановочні, і незакінчені роботи: починали начебто добре, але обставини змушували відкласти роботу, і вона згасала.
– З роками, з накопиченням досвіду вдається прорахувати успіх, зробити так, щоб вистава залишилася в репертуарі надовго?
– Ні. Щораз як спочатку. Мов учень, береш матеріал у руки і думаєш: «И що з цим робити?» Бо користуватися тими ж наробітками, які вже були в інших спектаклях, нецікаво, треба щось нове придумати. І воно раптом починає вилазити, ти не знаєш, що з цього вийде, а потім – раз, раз, складається… Виникає запитання – і здогад. Щораз усе набіло. У всякому разі, у мене. Напевно, інші режисери по-іншому працюють, а я не можу прораховувати успіх. Хоч є досвід в аналізі, в умінні драматургію розщепити, зібрати, розкрутити. Я розумію, за яку ниточку смикнути. Та це не є гарантією успіху.
.