Сергій Шишкін

Сергій Шишкін

Місцем, куди вперше 1989-го року злетілися перші "ластівки" вельми самобутнього явища, відомого як українська співана поезія був концертний майданчик Всеукраїнського фестивалю "Оберіг". Саме там закумулювали свої творчі сили молоді артисти, кого згодом визначатимуть як батьків-засновників цілого жанру. Отже, Андрій Панчишин, Марія Бурмака, Тризубий Стас, Олександр Смик, Едуард Драч, Сергій Шишкін – когорта творців нового слова нової, вже незалежної України лише розпочинала пошуки власного місця під сонцем. Один з них – Сергій Шишкін, бард, який вирізнявся тим, що акомпанував собі не на гітарі, а на клавішних інструментах. Вже на другому фестивалі “Оберіг” Сергій у 1990-му отримав Гран прі, а на третій "Червоній Руті" (1993) – титул лауреата. Трохи згодом розпочалася суддівська одісея нашого героя – він охоче брав участь у журі кількох знакових імпрез, таких як "Тарас Бульба", "Срібна підкова". Будучи жителем провінційного, але гордовитого і з легендарною історією містечка Володимир-Волинський, він створив фестиваль "Володимир", яким опікується вже 15 років. Щороку "Володимир" збирає на своїх майданчиках найкреативніших, найцікавіших артистів з усієї країни. За 20 років творчої діяльності Шишкін записав 5 повноцінних альбомів, але не видав жодного. Втім, невдовзі (щось у лісі здохло) вийдуть друком "Западенська зима, весна, літо..." та "Мисляча людина" - два альбоми співака, які можна позиціонувати як вибране і найкраще від Сергія Шишкіна.
недвижимость волгоград

Згадуючи роки становлення жанру співаної поезії, Сергій розмірковує так: - У середині 80-х кожен з нас, бардів, мав свій специфічний досвід спілкування із структурами КСП (клуби самодіяльної пісні). Щоб вижити у тих жорстких тоталітарних умовах, вони свідомо не заглиблювалися у соціально-політичну тематику так, як це робили ми. До речі: мій польський аналог – це клавішник-бард Гжегош Турнау, дуже дорогий і шанований виконавець, центр стилю й естетики. Я пригадую як у тих самих КСП нас всіляко обмежували у сенсі наших "походів" у суміжні жанри. Наприклад ти не міг застосувати якісь джазові елементи, бо отримував ярлик космополіта. Власне тому ми й побили горшки з КСП і назавжди вийшли з тих структур.

УМ: - Знаю, що для тебе є непростим питання власного позиціонування як артиста.

С.Ш.: - Якось Сашко Положинський на форумі в інтернеті зауважив, що я в його розумінні роблю український шансон. Не той непотріб, який споживає маргінальна публіка колишнього Союзу, а дійсно благородний напрямок, де є і музика, і слово, де є сенс. До речі, я справді поважаю і Шарля Азнавура, і Турнау, і багатьох інших. Живучи фактично під польським кордоном у Володимиру-Волинському, я слухав багато польської музики і віддавна відчував, що Польща справді активно інтегрована у життя європейської спільноти. Одного разу від концерту геніального Чеслава Нємена у Львівській опері, де мені пощастило бути, мені просто знесло дах. І я дійсно у нього багато чому навчився.

УМ: - Ти називаєш себе представником урбаністичної, тобто міської культури.

С.Ш.: - Хоча мої батьки не з міста, себе я свідомо вважаю представником міської культури. Традиційно усі кругом вважають, що колискою української цивілізації є село і нічого, окрім фольклору, не бачать. Але забувають, що справжні потужні інформаційні потоки існують лише у місті...Що це означає? Усе просто – якщо наші міста не стануть українськими зо всіма складовими, то ми, програвши інформаційні війни, можемо втратити незалежну державу...   

УМ: - Знаю, що ти майже у буквальному сенсі живеш в інтернеті?

С.Ш.: - Для мене мережа сьогодні – це основний спосіб комунікації. Усі нові свої треки я розміщую у інтернеті, там же відслідковую реакцію зацікавлених. У мережі у відомому ЖЖ (Живий журнал) разом з Едуардом Драчем ми відкрили свою сторінку, аби активніше спілкуватися з "братами по духу". До речі:людей на свої концерти ми теж збираємо віртуально, взагалі будь-які проекти готуємо за допомогою інтернет-ресурсів.

УМ: - Отже, через двадцять років творчої діяльності одночасно виходять два твоїх альбоми. Це нагадує відому біблійну притчу про "час збирання каміння"...

С.Ш.: - Не так давно ми з колегами відзначали 33 роки моєї творчої діяльності. Саме на тому концерті я остаточно переконався, що мої диски дійсно потрібні людям. Пісні з альбому "Мисляча людина" робилися ще у 90-ті і там усе замішано на болю, на свідомій драматизації пісенних мотивів. З іншого боку там присутні епатажні речі, таке собі невимушене трюкацтво. "Западенська зима" робилася протягом двох останніх років і концептуально, так би мовити, це хитріший альбом. Пісня "Западенська зима" - цілком патріотична пісня, але бере за душу не гаслами, а чимось іншим... Я б сказав-заміною відомих ментальних кліше цілком людськими переживаннями. "Балада про пана Степана" - це також зразок не галасливого патріотизму.

УМ: - Хто з твоїх друзів-музикантів найактивніше долучився до створення тих пісень?

С.Ш.: - Це, передусім, Григорій Лук’яненко – гітарист групи "Рутенія", а ще й продюсер тих релізів. З ним у мене цілковите взаєморозуміння. Яскраве джазове забарвлення надають трубач Олег Баковський та Василь Карапулько, який грає на саксофоні, флейті, сопілці, губній гармоніці.