Ірина ШинкарукАкапельний Всесвіт Ірини Шинкарук

Коли їй було лише чотирнадцять, вона виборола перше місце в номінації "поп" на "Червоній Руті-93" у Донецьку. Тоді вона розділила перше місце з Олександром Пономарьовим. Тоді ж, у 1993-му завойовує Гран-Прі фестивалю "Білостоцькі мальви" (Польща) і певний час стажується як співачка у Варшавському театрі оперети. Але її найголовнішою перемогою став спеціальний приз " Fidof " на міжнародному фестивалю "Голос Азії", де пісня Олександра Ходорківського "Місячний оберіг" була визнана найкращим твором. Ідучи у фарватері модернізованої класичної естради, співачка видає альбом "П'ята пора року", "Крок до літа", "Я – наче птиця", "Ідк до Вас". Безумовно, її розвитку максимально сприяв її батько – відомий діяч культури, бард, письменник і педагог Володимир Шинкарук. Гостя нашої редакції сьогодні – співачка Ірина Шинкарук.

Відомо, що останні два роки ти із своїм аранжувальником і музичним продюсером Олександром Потьомкіним безперервно працюєте над проектом, який не має аналогів ані в Україні, ані в світі. Ви записуєте народні акапельні пісні у найнесподіваніших місцях країни, які мають власну особливу акустику й енергетику. Розкажи про цей проект докладніше.

Ірина Шинкарук: - Коли ми реєстрували наш проект в Агенції з авторських прав, то дізналися, що дійсно чогось подібного у світі ще ніхто не робив. Ідея виникла кілька років тому під час відвідин Божої гори, яка знаходиться між Кременцем і Почаєвим. Божа гора – це місце справжнього паломництва, там, за легендою, була зафіксована з'ява Божої Матері. Це, справді місце з якоюсь дивовижною енергетикою. Справа в тому, що ідея зробити акапельний альбом існувала раніше, ми навіть пробували його записувати в різних студіях, але увесь час результат мене не влаштовував, оскільки "колір" звуку був однаковий. Тому цей проект ми відклали. І ось саме на Божій горі пережили внутрішнє осяяння. Саме там ми вирішили записувати мій голос в таких місцях, які мають своєрідну акустику, незвичну енергетику. Ми розуміли, що це – процес надзвичайно складний і дуже довгий. Але, як кажуть, очі бояться, а руки – роблять… Ми почали його робити і потроху втягнулися у цей процес розвідок, поїздок, роботи. За ці два роки я ствіьки дізналася про Україну, про акапельний спів і народну музику, що, напевно, не змогла б почерпнути за все життя.

Яка з отриманих інформацій є для тебе найбільш цінною?

Ірина Шинкарук: - Це словами важко пояснити, це потрібно відчути. Але спробую. Коли до тебе на концерт приходять люди, то вони якби настроюються на твою хвилю, на твій ритм / но твою енергію. Коли ж ти сам приїзджаєш на їхнє робоче місце, потрапляєш в їхній ритм, в їхню життєву атмосферу, тоді ти по-справжньому їх пізнаєш. Наші поїздки, наші записи дали мені можливість відчути людей в різних куточках України, допомогли зрозуміти ці місця. Наариклад, у музеї Шевченка я була десятки разів і ніби усе знала про його життя і творчість. Але коли я приїхала туд з командою, поспівала, побула там віч-на-віч з експонатами, то, повернувшись додому, зрозуміла, що відкрила Шевченка для себе. Я почала читати "Кобзар" по-інакшому і у мене сльози котяться. Кожна поїздка мала подібний ефект. Різні місця, які ми проїали, ставали для мене рідними, своїми.

Які з тих місць, де ви побували, запам'яталися найбільше?

Ірина Шинкарук: - Одні з перших записів ми здійснили на Божій горі. Було дуже незвичною Було холодно. Але тільки я починала співати, одразу придітали птахи і намагались підспівувати. Кожне місце лишало по собі якусь історію. Так було на київському заводі "Авіант", де я співала під крилами "Руслана", так було на Запорізькій ГЕС, де ми записувалися в технічній шахті. Дуже цікаво було працювати у винних підвалах "Масандри", на плпто гори Карані-Каба у Чорній печері в Криму. Згодом ми виявили, що разом з голосом прописалася підземна річка… Є надзвичайно красива місцина під Каневом – "Королівська криничка". Там дуже багато солов'їв. Тож я записувалася із солов'ями. Писали у храмах, в Одеському Оперному театрі. Запам'яталася поїздка у Кременець, де є козацький цвинтар. Там поховані п'ятеро кобзарів-характерників. На їхніх могилах лежать кам'яні бандури. Там ми теж відчули особливу енергетику. Окрім записів, ми ще проводили майстер-класи. У тому ж Кременці, куди ми потрапили з легкої руки Олександра Смика, ми попрацювали з місцевими творчими колективами.

Нещодавно ти спробувала себе в якості продюсера…

Ірина Шинкарук: - Разом з Олександром Потьомкіним, який виступив у ролі саунпродюсера і звукорежисера, ми записали кілька альбомів Олександра Смика – відомого барда і нашого доброго друга. Предметом особливої гордості для мене є диск Василя Жданкіна "Одкровення". Це була нелегка праця. Адже десять років Василь публічно не виступав, його потрібно було умовити зробити ці записи. Але я переконана, що така музика зараз конче потрібна людям і у мене є відчуття, що ми зробили гарну справу.

Перед тим, як буде реалізовано акапельний проект, слухачі зможуть отримати нову збірку твоїх пісень?

Ірина Шинкарук: - Днями з'явився мій диск "Це моя і твоя Україна". Це пісні, які з різних причин не потрапляли а мої диски. Цей диск я присвячую Костянтину Яновському – композитору, з яким працювала ще з дитинства, півроку тому він пішов з життя. Він був надзвичайно талановитою людиною, невипадково я включила до диску його пісні "Свіча", "Калиноі острови", "Іду до вас".

Повернімося до Вашого шлобального акапельного альбому. Ви записали колосальну кількість матеріалу. За яким принципом будете відбирати твори, а потім їх видавати?

Ірина Шинкарук: - У кожному з місць ми робили записи 20-30-ти пісень. На диск відберемо лише одну – найкращу, ту, яка найліпше передає настрій, атмосферу окремої місцини. Однак паралельно збираємося видати мультимедійний альбом, на якому буде зафіксована уся інформація, включно з фотографіями, описами, відео-зйомкою.

Яким був для тебе минулий 2006 рік?

Ірина Шинкарук: - Рік був по-справжньому робочий у кращому розумінні цього слова. Був важливим для мене в сенсі зміни творчої орієнтації. Я відійшла від стандартів естрадних, шоу-бізнесових. Мені здається, що внутрішньо подорослішала.