Ірен Роздобудько:
“Назад шляху в деспотію не буде”
До нас завітала одна з найуспішніших українських письменниць Ірен Роздобудько. Вона народилася у Донецьку, проте пише свої твори українською мовою. Закінчила Київський національний університет, є ниніголовним редактором журналу «Караван історій. Україна», викладає в Театральному університеті (курс кінодраматургів), однак, окрім роботи в різноманітних ЗМІ, працювала офіціанткою в ресторані, Снігуронькою у фірмі “Свято”, шпрехшталмейстером в цирку, методистом в кінотеатрі, кіномеханіком в відеосалоні, диктором радіогазети металургійного заводу... Певно, цей життєвий досвід дозволив пані Ірен Роздобудько написати 25 книжок, проте вона не вважає себе професійним літератором.
В ній є неабияка твердість характеру, принциповість, проте пані Ірен вражає філософською терпимістю, коли спілкується з бува безцеремонними і безпардонними читачами...
Про підґрунтя різноманітної натури пані Ірен йдеться в наступній бесіді, вона також дає оцінки викликам дійсності.
– Пані Ірено, Вас часто ідентифікують з письменницею «полегшеного» типу, яка пише попсу, тобто такий собі мікст з трилера-детектива і так званої жіночої прози. Так спонукають думати також назви ваших творів "Мерці", "Ескорт у смерть", "Останній діамант міледі", "Зів'ялі квіти викидають"… А як Ви себе визначаєте як письменницю? Ви націлені на вічність чи сприймаєте писання книжок як суто комерційні проекти? Або ще так сформулюю запитання: що спонукає Вас писати романи – жага самоствердження, слави, прагнення хоч дещо покращити, підлікувати світ тощо?
– Для відповіді хочу скористатися нещодавнім відгуком одного зі своїх читачів – таким влучним, що краще не скажеш: «Складні соціальні проблеми та проблеми індивідів вона гарненько замальовує легким сюжетом, не забуваючи про їх суспільний резонанс. Часто цей сюжет настільки легкий, що його називають жіночим і перестають бачити суть...» Це написав хлопець з Тернопільщини. Так, я дійсно намагаюся писати «легко і просто», особливо на початку твору. А вже хто заглиблюється далі і дочитує до кінця починає розуміти «хитрість»: під легким стилем є таке нашарування різних питань і проблем, що сюжет відступає на друге місце. Принаймні, так я намагаюсь писати і дуже ціную тих читачів, хто розуміє не текст, а «підтекст». До речі, першим покупцем на Форумі видавців у Львові нової збірки «Останній ескорт у пастку», котра нещодавно вийшла в подарунковому варіанті в видавництві «Спадщина» був… священик, вся родина якого є моїми читачами. По-моєму, приклад досить красномовний, щоб не виправдовуватись щодо «полегшеності» моїх творів.
Ну і , звісно, я далека від «комерційності». Хоча не бачу нічого поганого, що люди купують і читають мої книжки, чекаючи на нові. Але я «хворію» на записування думок з… шести років. Голоси і герої мучать і не полишають мене не на мить. Мета творчості таких ненормальних, як я, дуже гарно сформульована в вірші Ліни Василівни Костенко: «Зискуй сказать поблідлими вустами хоч кілька людям необхідним слів». Слава, комерція, тиражі – для мене порожні слова. Якщо це все є – то вже не моя заслуга. То заслуга моїх читачів, котрі купують мої книжки. І за це їм низькій уклін!
– У творах Ви різна – детективна, психологічна, трагікомічна, містична, навіть сатирична. А що Вам ближче? У якому жанрі почуваєтеся комфортніше?
– Все! Я не замислююсь над жанрами. Мені взагалі здається, що працювати в одному жанрі – це якесь ремісництво і обмеження. Зараз на мене валиться «фентезі», але дуже реалістичне, життєве, «фентезі», як метафора. А після того – вже знаю! – буде щось історичне. І ніхто мені не заборонить бути такою всеїдною і жадібною до всього нового!
– У «Гудзику» читаємо: «Життя не має смаку, в чистому вигляді воно – як дистильована вода. Ми самі додаємо у нього солі, перцю чи цукру. Коли життя набуває смаку – серце болить сильніше». Чого у Вашій натурі більше?
– Певно, що трагізму і надриву. Сприймаю кожен день, як останній. Так і для таких і пишу.
– Яка проблематика Вас найбільше ятрить? (На прикладі конкретних творів).
– А вона є у всіх творах, навіть у детективних! Пошуки себе і свого призначення в цьому світі, нелюбов до «трав‘яного» і бездумного існування більшості «простих» людей нашого суспільства, справжні почуття і важкий шлях до всього справжнього, котрий пролягає крізь боротьбу з собою, сміливість робити вчинки, а не плисти за течією. А простіше кажучи, в кожному творі в тій чи іншій спосіб я кажу: «Життя – одне, воно – коротке, кінець – єдиний для всіх. А тому – живіть, а не пристосовуйтесь. І – думайте, що і навіщо ви робите.» Це є і в «Якби», і в «Ранковому прибиральнику», і в «Зів‘ялих квітах…» і в решті з 25 книжок, які написані, і в тих, які ще пишуться. Навіть у … дитячих!
– Вперше вийшло подарункове видання Ваших творів – три детективи: "Останній діамант міледі", "Пастка для Жар-Птиці", "Ескорт у смерть". Це – море крові чи павутина інтелектуальних розслідувань? Ваше ставлення до жанру детективу? Як на мене у найзнаменитіших творах всіх часів закладено детективну інтригу…
– Звісно, детектив – основа будь-якого твору, навіть дуже ліричного. Адже цей жанр, як жоден з інших, передбачає особливу «школу»: динаміка, інтерактив з читачем, де читач є співавтором і співучасником дії, чітку структуру і ясність думки. Одне слово, щоб навчитись добре писати «лірику» чи навіть модний «потік інтелектуальної свідомості», треба дисциплінувати себе в цьому складному жанрі. Але, все ж таки додам: «море крові»,як на мене, вторинні речі. І детективом можна сказати те, про що я вже говорила вище!
– Що нині є в роботі? Або ж на підході до читачів?
– Стільки всього, що не знаю, з чого почати. Я не забобонна, тому із задоволенням скажу про це. Отже, дописую роман «ЛСД” (Ліцей слухняних Дружин), в роботі роман «Той, хто не стріляв», уривок з якого вже надрукований в журналі «Сучасність», думаю і поволі складаю (поки що в голові) збірку коротких повістей «Зроби це ніжно». Щойно це буде написане, почну… авантюрно-історичну повість з часів козацтва, адже вже рік маю з цього купу цікавого матеріалу.
А на підході до читачів найближчим часом (уже є в книгарнях) – повість для підлітків «Арсен» (Видавництво “Грані-Т”) і дві повісті під однією обкладинкою «Все, що я хотіла сьогодні» (це перевидання і «Лікарняна повість» (щось зовсім для мене нове і в новому жанрі, який сама не можу визначити) (Видавництво “КСД”).
Дав би Бог часу здійснити це все. Адже я не професійний письменник і маю два місця роботи, де мушу виконувати свої обов‘язки.
– Чи є у Вас таке: оце писатиму для читачів, а це, врешті, напишу – для душі. Я до того, що книжка все ж таки має бути товаром. На початковій стадії у письменника з цим завжди є проблема, згодом ім’я починає працювати на нього. Отже, коли Ви були більш вільні, розкуті – раніше, чи тепер (а, може, навпаки)?
– Я завжди пишу лише «для душі». Але варто додати – в тому числі і для душі читачів. Як це пояснити? Звісно, зараз кожна освічена людина «на початковій стадії» може написати твір «Як я провів літо» – і написати досить вправно. Так, що надрукують. І, можливо, ніхто й не відрізнить фальшиву річ від написаної душею і кров‘ю. Але секрет в тому, що «поганий письменник пише про себе, а добрий – про інших». І це одразу видно. Я це завжди пам‘ятаю, як аксіому: писати про інших, як про себе – і навпаки.
Раніше я просто над цим не дуже замислювалась, воно якось саме мене вело. Виписувати себе і свої ситуації мені ніколи не було цікаво. Тепер, бачачи стільки читачів, я відчуваю більше відповідальності і менше розкутості щодо деструктивних і брутальних речей. Адже «словом можна вбити». Я в це вірю і тому маю якісь певні табу, обмежую себе в якихось небезпечних передбаченнях, намагаюся дати вихід і надію. Адже все, про що ми пишемо, що випускаємо назовні – здійснюється в реальності. Коли я це відчула – ось тоді і почала обмежуватись і уникати деструктивізму в Слові. Хоча це і модно… окна краснодар
– Від чого Ви найбільше залежите? Скажімо, Вам доводиться випускати глянсовик «Караван історій». Що ця робота дає (окрім заробітку), що забирає?
– Дає заробіток! Але! Завдяки такій роботі я спілкувалась майже у усіма знаковими постатями в Україні, людьми, перед якими схиляюсь. Скажімо, з пані Марічкою Миколайчук, з якою ми і плакали, і сміялись під час інтерв‘ю, з Володимиром Талашко, якого тепер знаю з цікавущого блоку – шахтарського хлопчика, що під ковдрою читав книжки в повній безвиході, з дивовижним Анатолієм Хостікоєвим… Всіх не перерахувати за десять років. І кожна така людина, звісно, залишала свій слід і… свій сюжет.
Кожна робота, звісно, забирає час. Адже крім «Каравану», я ще веду свій курс кінодраматургів в театральному університеті. Але крім часу – більше нічого. Все залишається при мені!
– Знову цитую Вас: «Сучасні сім’ї – маленькі локальні пекла. В дев’яти з десяти випадків сімейне життя – це лігво брехні, або пастка нескінченної самотності». Вам в цьому сенсі пощастило чи ні? Чоловік – ваш соратник чи та яхта в індивідуальному плаванні? Який з ваших творів найбільше зачіпає сімейні проблеми?
– Ви цитуєте не мене, а – «ліричного героя» того твору, з якого взята цитата. Адже, пам‘ятаєте – лише поганий письменник пише про себе. Щодо мене. У мене великий досвід в цьому плані – дуже різний і дуже неоднозначний. Мій нинішній чоловік – це та половина, яку я шукала все життя, і в яку вірила фанатично – в те, що ці «половини» не просто легенда про андрогенів! А стосунки – і не тільки сімейні – це ж мій «коник»! Про «неправедні і несправедливі» більш за все є в книжці «Все, що я хотіла сьогодні», про справжні – в «Якби» і в майбутньому «ЛСД», в «Дванадцять або Виховання жінки в умовах не придатних до життя», в «Амулеті Паскаля». Та, скрізь… Без любові і ненависті – ми не люди. Важливо лише «не замилювати» і не «зацукровувати» текст. Можливо тому моя героїня (чи герой), яку ви процитували на початку так безжальна…
– Ви є автором ілюстрацій до книг Лариси Масенко, Елеонори Соловей, Леся Танюка (може, я когось пропустив?). Звідки це пішло? Наскільки це серйозно?
– Ви пропустили мене саму! Адже більшість моїх книжок ілюстровані мною ж. І подарунковий том «Останнього ескорту в пастку» також. Я не художник! Я малюю для себе – тушшю. І ці малюнки, швидше за все, є своєрідною терапією чи переключенням уваги. Але сталося так, що останнім часом у мене відбулося дві виставки, і видавці їх беруть , як ілюстрації до моїх книжок. «Сам п‘ю, сам гуляю…» – це називається.
У мене в житті є ще багато цілковито несерйозних речей, на які, як вважає один наш друг-режисер, я розпорошуюсь: маю купу вишивки бісером, знімаю в домашніх умовах мультфільми, вирізаю колажі (один з них на обкладинці того ж «Останнього ескорту..»), хочу зняти свій документальний фільм. Це все – хобі. А, наскільки воно серйозне – покаже час. Принаймні, з усім цим я нікуди не лізу і знаю своє місце: хобі є хобі.
– Держава ганебно ставиться до своїх письменників – як до безгонорарних галерників-ентузіастів. Поняття «український письменник» вельми відрізняється від аналогічного поняття в інших країнах (навіть африканські країни мають своїх нобеліантів). Що Ви думаєте про це (з огляду на саму себе, на свій шлях, до речі, нетипово щасливий)?
– Моя думка з цього приводу не змінюється від початку, коли мій перший вірш було надруковано в газеті «Комсомолець Донбасу». Вона така. Я ніколи нічого не чекатиму від держави, яку уособлюють люди при владі, хоч якою б вона була: «моєю» чи такою, як зараз!
Моя держава – то мої читачі.
А від держави, як від деякої структури, мені абсолютно нічого не потрібно! Шкода, що раніше старше покоління звикло до різних стипендій, грандів, державних гонорарів, будинків відпочинку, лікарень, їдалень і іншого – того, що розслаблює і розхолоджує тебе. І, часом, на жаль, робить залежним. А що робити тепер, коли це все скасовано, а звичка отримувати «від держави» – залишилась? О, ні! Я маю купу інших професій, які дозволять заробити на хліб. І при цьому бути письменником (хоча я дуже не люблю цього визначення!).
Але держава мусить попіклуватися про книговидання і книгорозповсюджування тощо. Але то вже – видавнича справа. Я можу лише підтримувати всі вимоги видавців.
Щодо «нобеліантів» – то трошки окрема розмова. Про це піклується, наскільки я знаю, не держава, а незалежний комітет. У нас буде свій нобеліант, коли твори хоч одного з претендентів буде присутній у перекладах хоча в п‘яти країнах світу. За вільний переказ твору «на мигах» ніхто такої премії не дасть.
– Не можу не запитати про «мовне питання» у людини, яка з російської мови перейшла на українську. Нині закон фактично захищає російську мову, українську кинуто напризволяще. Втім, почався парад регіональних мов… Ваша думка з приводу всього цього?
Вона така, як у всіх нормальних, в тому числі і російськомовних, людей: автори закону розписалися за мільйони своїх громадян у… невігластві, у небажанні вчитися, ворушити мізками, у безграмотності і, зрештою, в неінтелігентності. Прописні істини: державна мова має бути єдиною і… скільки мов ти знаєш, стільки разів ти – людина.
Крім того, вони образили і мільйони інших народів, котрі живуть в Україні – татарів, вірменів, євреїв, болгарів, греків. Я підтримую їх в їхньому прагненні мати свої газети, школи і т.п.
Закон – повний абсурд. Адже, скажімо, якщо на Донбасі чи в Одесі більшість – російськомовного населення, то «регіональною» треба робити не російську мову, а захищати права україномовного населення! Так і скрізь, де проголосували ті нещасні невігласи, котрих в Україні так сильно утискають! Бідні, бідні... Як сказав Джордано Бруно – «свята простота…». Ними зманіпулювали і вони швиденько підкорились.
– Якою мірою вітер політизованого сьогодення вривається у Ваші твори? Що Ви думаєте про нашу дійсність? Як Ви оцінюєте те, що довкола нас кипить?
– Вривається. Але, знову ж таки – не «лобово», а метафорично. Це є в «Якби», це буде в «Той, хто не стріляв», в «ЛСД». В повній мірі є в «Оленіумі», який, на жаль, не припинив бути актуальним. Звісно, у мене є своя громадянська позиція – і без неї в книжках не обходиться. Але часом хочеться затулити вуха і очі, як і всім нині. І подумати про вічне. Скажімо, про те, що «все минається – і ЦЕ минеться», що назад шляху в деспотію не буде, хоч би як цього хотіли наші нинішні можновладці, що треба подумати про душу і про те, що ТУДИ з собою нічого не забереш, крім нового (чи не дуже) костюму. Що ЛЮДИ ВСЕ БАЧАТЬ і що їх не треба вважати дурним стадом, а головне: все бачить Бог. Ось що кипить довкола. Але я вірю: докипить до справедливості. Тільки треба набратися мудрості, віри і мужності. А для цього, зокрема, читаймо більше розумних книжок!
Володимир КОСКІН