Олександр Столяров

Олександр Столяров: «Нормальну людину творить світле мистецтво»

Інтерв'ю - частина 1

– Які основні принципи вашого театру? 

– Тому що я кінорежисер, то виховувати актора мені просто ніколи. Я намагаюся розкрити в дитині особистість, щоб вона була гармонійною, природною, щоб не фальшивила і не кривлялася. Тобто поняття акторства в нас взагалі виключено. Виходиш, промовляєш текст, бажано голосно, бажано так, як його говориш на вулиці, вдома, – ти маєш бути самим собою.

Ми навіть зняли про театр фільм, причому замовив його російський канал «Культура». У Росії його бачили. В Україні, як водиться, ні.

– Як і де репетируєте?

– Репетируємо у фойє. Якщо вільна сцена, то на сцені. Коли жарка погода, буває, репетируємо на вулиці, граємо у футбол. Якихось твердих рамок у нас немає й не буде, принаймні, я не вмію вводити тверді рамки.

– Хто допомагає?

– Допомагають моя дружина Юлія, кінооператор Петро Цимбал, його дружина Вікторія. Допомагають батьки дітей. Бувають на репетиціях. Добре це чи погано? Більше хорошого, ніж поганого. Вони бачать недоліки своїх дітей, якщо ті проявляються. Потім розуміють, над чим треба працювати. Мабуть, кожному батькові варто посидіти й у школі на уроці, щоб подивитися, на що здатна його дитина. У нас батьки теж бачать, на що здатні їхні діти. І були прецеденти, коли тато чи мама червоніли за свою дитину й потім починали з нею працювати.

Тож я не знаю, чим ми більше займаємося, театром чи вихованням, причому вихованням і батьків.

Проблем у театру нема, насправді є проблема в країни. І тільки. Я пам'ятаю, як натоптував чиновницькі пороги п'ять років тому. Колишній заступник мера по культурі говорив: «Нам театр не потрібен». Він мені теж не потрібен, він потрібний дітям, і думаю, потрібний їхнім батькам.

Свято трапилося, коли Юлія Бережко-Камінська стала директором Будинку культури (шкода не надовго), і заклад ожив, і ми там з'явилися. Заговорили про перспективи, тому що театр без будинку це – бездомний театр. Акторам потрібен дім, а дітям тим більше. Заговорили про МБК у центрі Ірпеня, про те, щоб його реставрувати, реконструювати, створити там дитячий театр і паралельно купу всяких гуртків для дітей. Я сподівався на це. Хоча в нас дуже мало людей, здатних від душі й по совісті працювати з дітьми.

Я подумки малював перспективу, уявляв, ходив, дивився. Я в минулому архітектор, будинок ніби перебудував. Але крім благих намірів, треба вкладати гроші. Якщо діти потрібні державі.

– Тобто треба проводити ґрунтовну реконструкцію-ремонт?

– Так. А колишній заступник мера, який по-людськи все розумів, запропонував: «Входіть туди поступово». Я казав: «Входити туди не можна. Слід облаштувати, а потім вселятися».

Хоча буде лукавством сказати, що театр Андерсена – безпритульний. Тому що БКЗ надає сцену. База є. Дома немає. Дорослий театр «Карнавал», що існує на БКЗ, має там більше прав на свій дім. Якщо «Карнавал» стане муніципальним театром, це буде чудово. Ми ж існуємо на правах сиріт.

– З минулою владою ви майже домовилися. А з новою?

– Та скільки можна бігати по виконкомівських коридорах? Ви хочете сказати, що в нас є нова влада? Немає її. І не буде, напевно, ще багато років. Якщо урядники скажуть: «Зараз ми все вирішимо» – це буде порожнім звуком. Я перспектив не бачу. І в цьому немає песимізму, бо порепетируйте один раз із дітьми й ви одержите від них більше, ніж вони від вас.

– Який вихід? Хто винуватий, ми розуміємо, а що робити?

– Повторюю: реконструювати МБК, запрошувати нас туди, готовий театр. Чи нам знову плазувати на колінах? Я відсидів предосить годин під кабінетами. Не хочу. І це не гординя. Досить улаштовувати чиновницький фашизм. Якщо хочуть опікуватися державою, нехай опікуються. Вони на службі в народу, а не я в них.

– Невже якась загальноосвітня школа в Ірпені не вважатиме за щастя мати готовий театр під своїм дахом?

– Зрозумійте правильно, якщо ми говоримо про театр, то сцена має бути награна, як церква – намолена. Сцена – це світло, звук, декорації, гримерки... Театр – це машина й організм. А просто прийти в актовий зал і сказати: «Оце наш театр» – ні.

З одного боку, ми начебто драмгурток, а на спектаклях, я бачив, дорослі плачуть. Ні, ми не драмгурток, у нас професійно поставлені вистави із професійними мізансценами, декораціями (я довго працював художником-декоратором), із професійно написаною п'єсою, щиро виконані дітьми. Це не загравання з дітьми. Тому що п'єси серйозні. «Дівчинка із сірниками» – це розмова про те, як смиренно протистоїть людина всім смертним гріхам. І діти це схоплюють, вони розуміють набагато більше нас, дорослих. «Бридке каченя» – теж п'єса про світлу душу, що завдяки смиренності, доброті, любові стає лебедем.

Тепер ми ставимо чотири п'єси, усі про любов. Говорити про те, що ми аматорський театр, не варто, оскільки те, про що говорять діти, найважливіше для людини з дитинства й до кінця життя. З віком людина намагається душу свою сховати подалі й напластовується таке, що душі вже й немає. А в дітей душі світлі, чисті. Вони це світло несуть зі сцени.

– Але є реальна загроза, що в Столярова в якийсь момент опустяться руки: не хочу, не можу, не буду...

– Це регулярно відбувається зі мною, я думаю: «Ну кому це потрібно, крім мене, дітей і батьків?» З іншого боку, я весь із себе такий режисер, увінчаний міжнародними нагородами, і раптом драмгуртком займаюся... Та я упокорюю свою гординю, іду й працюю з дітьми, розуміючи всю безнадійність ситуації.

При цьому нас визнають творчо. Ми поїхали в Обухів на зліт обласних театрів. Діти подивилися спектаклі й сказали: «Ми тут переможемо». І перемогли з нашою виставою. Поїхали на фестиваль православних театрів у Київ. Нас нагородили орденом за кращу постановку.

Я не сумніваюся в тім, що ми кращий дитячий театр у країні. Я бачив у Москві і Берліні дитячі театри. Там зовсім інші умови: своє приміщення, фінансування. Державам, певно, це важливо. А в нас перманентна революція, тільки-но щось устаканюється, це треба підірвати.

– Розкажіть про Столярова поета і прозаїка.

– У мене опубліковано три книги. Першою вийшла грубезна дитяча книга з п'єсою «Бридке каченя». Її випустили випадково: треба було поставити галочку по дитячій літературі в серії «Шкільна бібліотека».

Книгу розповідей і віршів «Картонний театр» я випустив за власний рахунок.

Третю книгу спонсорував народний депутат Верховної Ради Андрій Шипко. Вона має досить смішну назву «Нова книга». Я коли писав, усе скидав у файл «Нова книга». Потім подумав: «А чого міняти назву?»

Я вдячний поетові Івану Жданову за досить толкову передмову. Книжка побудована за принципом «строкатого килима», цей жанр виник у перській літературі задовго до Різдва Христова. Книжка складається з начебто незв'язаних речей, але ти добре знаєш, що тримаєш величезну думку й вона не висловлюється одним рядком або фразою. Вона висловлюється тільки книгою. Я її висловив. Тепер написав казки для дорослих. Залишилося упорядкувати, передивитися, а там уже як Бог дасть.

– Що гріє з того, що треба зробити? Є, скажімо, щось невтілене і це реально втілити.

– У мене є кілограм двадцять сценаріїв. А здійснювати виходить по краплі. Але ви знаєте, що з Моцарта виконують лише десять відсотків творів. Чого мені піжонитися? Найважливіше – це потрібність. З'являється потреба в мені, приміром, у держави – з радістю впрягаюся. Або хтось пропонує здійснити проект для телеканалу. Роблю із задоволенням. Найчастіше все відбувається непередбачено. От я зустрівся з патріархом православної церкви в Сіднеї, і розумію, що про нього можна зробити хороше кіно, воно піде на користь людям і православ'ю. Я запропонував. Якщо буде необхідність, то це кіно втілиться.

Моє кіно нині йде не від творчих амбіцій, а від необхідності й потреби.

Починаючи з дев'яностих років, у нас запінилася хвиля так званого чорного кіно, потім все це перетворилося в гламур, тобто та ж бісовщина сховалася за лакуванням, стала подаватися в красивій обгортці. І розумієш: ти повинен підтримувати терези з іншого боку. І закликати до того, що нормально. Нормально – це вічність. А вічність – це сидіти із другом на лавці і гомоніти про мистецтво, вічність – це любити жінку, а не чоловіка. Нормально – народжувати, виховувати й любити дітей, любити батьків, Батьківщину. Нормально – любити Господа Бога. У цьому немає ніякого пафосу, це норма. А норма – це вічність.

Олександр Столяров– А що відбувається з українським кінематографом, на ваш погляд?

– Те, що й з народом. Спокусили якоюсь мнимою свободою. А яка може бути свобода в людини, крім обов'язків? І понеслося, поїхало. Кіно просочено негативом-бєспрєделом. Якось до мене приїхав режисер, що одержав приз на Канському фестивалі за фільм про те, як хлопчик прийшов у тир і розстріляв-убив працівника з духової рушниці.

Що трапилося з українським і російським кінематографом? Імідж колишніх республік Радянського Союзу за рубежем повинен бути огидний. І коли приїжджаєш на фестиваль за кордон і бачиш пачку фільмів про алкоголізм, бруд, проституцію, бандитизм, калік, знай,  що це кіно або з України, або з Росії. Якось я привіз добру й світлу картину, мені сказали: «Ви де це знімали?» А я знімав в Україні. У питанні кіноорганізаторів таїлися глузування й докір: «Чому ви не працюєте на той імідж, який нам тут необхідний?»

Я думав про підводні камені цього іміджу. Чому в Європі необхідно огидне кіно про нас? У великій мірі тому, що співвітчизники, які покинули батьківщину, жадають переконатися в тім, що вони виїхали не даремно. Зрозуміла логіка. Коли з'являється світле кіно, хочеться назад на батьківщину. А я постійно кажу: ми живемо насправді в раю, поїдьте в Гонконг – і переконаєтеся.

Проте багато хто раптом вирішив, що наша країна бридка. Ні, ми живемо в раю. Інша річ, що нам не щастить з державним апаратом.

Чотири місяці тому розумний, досвідчений, неймовірно талановитий майстер Кшиштоф Зануссі приїхав до Дніпропетровська на кіноасамблею, одним з організаторів якої я був. Зануссі  привіз своє християнське кіно про те, як із християнством воює сучасний глобалізм, як він його знищує. Заговорили про гостре, про проблеми, які почалися в Україні. І Зануссі сказав дуже слушну думку: «Потрібно розібратися, чого ви хочете: істини чи перемоги».

Володимир КОСКІН, фото автора