Олександр Смик

Олександр Смик - типовий "селфмейдмен", тобто належить до когорти інтелігентів, які "самі себе створили". Двадцять років тому він разом з Едуардом Драчем, Сергієм Шишкіним, Ігорем Жуком, Василем Жданкіним, Марією Бурмакою, Тризубим Стасом та іншими був співтворцем культурного феномену - жанру української співаної поезії. За двадцять років Олександр Смик відбувся як громадський діяч, журналіст, політик (член політради Партії зелених України) та, ясна річ, як поет і бард. У себе на Волині він видав чудові книги поезо-публіцистичних есеїв, які доводять, що у нас на переферії існує високоякісна гостра критична думка. До речі: назви його есеїв збігаються з назвами пісень його альбому "Час для правди юродивих". У нього есеї природно переходять у пісні і навпаки - пісні продовжують ідеї критичних статей. Смик вперто натискає на найболючіші точки колективної свідомості. Інколи це схоже на шокотерапію. Згадуються пісні "Апостол", "Чи бажана була така свобода?", "Ти продав Україну", "Моє покоління", "Чорний брат. Білий брат", "Лілі-Путін". Не так давно тернопільська аудіокомпанія “Гроліс” видала дисковий серіал з п’яти альбомів Смика під назвою "Новітня історія України".

Олександр Смик: - Останнім часом займаюся культурологічними проектами. Один з них - відновлення родинного поховання видатного педагога Ушинського на Чернігівщині. Однак мене вже давно непокоїть відсутність у державі зрозумілої стратегії культури. Це дивним чином збігається з тим, що наші бардівські фестивалі не відкривають нових імен і явищ. Справжній бард - це позиція. Мене засмучує, що та позиція дедалі стає розмитішою і без дороговказів. На тлі того як з підручників історії зникають історичні постаті Шухевича і Бандери, відчуваю дію вакцини страху. Альтернативою має стати здорова вакцина свободи і життя від людей творчих. Має відбутися реінкарнація совісті. Своє відчуття країни дня нинішнього я сформулював у поетичних книжках "Україна в мені" і "В любові переможених немає". Зацитую кілька рядків: - На Президента впав вінок. Ні лавровий, ані терновий. Вінок карпатський смерековий. А скільки породив чуток. Мовляв це знак від хлопців із УПА. Віддячили Шухевич і Бандера...

Замислюючись над долею нашого неприкаянного жанру співаної поезії, я закумулював свій досвід і запропонував для усіх небайдужих "Кодекс честі українського барда". 


Не будь солодким, бо розлижуть.  Не будь гірким, бо заплюють.

(Кодекс честі українського барда від Олександра Смика)

Авторська пісня – це особливий жанр. Тут як Бог триєдиний – від слова до музики і звуку. Або віриш, або ні. Як би ти віртуозно не володів голосом чи інструментом, цього буде завжди замало, щоб стати справжнім. Для цього жанру треба означеність і особистісність. Це виділяє тебе з-поміж інших. Саме це возводить тебе на п’єдестал для обраних. І за це не чекай ніяких преференцій. Ні звань, ні заслуг, ні широкої і дзвінкої, як відлуння, слави. Ти вже з першої яви – особа, цікава для спецслужб і відторгнута від владної верхівки. Бо ти відлунюєш совість, яка не дає спати більшості ситих, багатих, жадібних і байдужих.

Твоя місія пророча. Твоє життя – боротьба. Ти завжди можеш відійти, як це зробила більшість. Або перейти до клубу самодіяльної пісні і, тусуючись біля багаття, говорити зарозумілі фрази і цинічно демонструвати свій неабиякий потенціал езопової мови. Або ж скотитись до «попси» і бути кумиром хлопчакам та дівчаткам або 35-річним дамам, зчорнілим від власного життєвого досвіду.

Тебе, що не стоїть під світлом рампи, можуть облаяти, оббрехати, осміяти, спробувати загнати в кут або просто позбутись. Суспільство завжди знайде спосіб, як виставити червоні прапорці для твоєї вовчої натури самітника.

Ти кобзар, розвідник і характерник. Твої слова збуджують чи будять, але не залишають байдужим нікого. Не піддавайся, коли твою творчість порівнюють з творчістю виконавців авторських пісень. Вони зачасту надто солодкі. Не будь солодким, бо залижуть, не будь гірким, бо заплюють. Будь собою!

Як показує історія авторського руху, особливо оспіваної поезії, вірними цьому жанру можуть лишатися лише одиниці. Публічність поза публічністю, любов гранична з ненавистю, сліпота з прозорливістю. Це все про тебе. Це все тобі. І вічний пошук.

Ніколи не зупиняйся. Нікого і нічого не бійся. У тебе вистачить слів, і ти не заблудишся в трьох чи семи акордах, які тобі не завадить донести чоловіче та істинне. На відміну від артиста, перед тобою не публіка, а уважний слухач. Він завжди йде слухати і відчувати тебе. Він не йде на концерт. Він приходить поспілкуватися з особистістю. Не підведи його. Виходь лише тоді, коли є що сказати. І твердо знай: завжди знайдеться той, хто тебе почує і зрозуміє.

А вже Бог вознесе. Що-що, а це обов’язково станеться.