Інтерв'ю з Василем Шаройко - частина 2
Василь Шаройко
– Що гріє ваш оптимізм?
– Творчість – це радість. Та на радість часто зазіхає горе. Сталося нещастя: я упав і зламав хребет.
Три місяці нерухомо пролежав на спині в травматології. Біль був такий, що хоч на стінку дерися! Дуже боявся, що назавжди залишуся прикутим до ліжка. Півроку старанно тренувався заново ходити. Завдяки лікарям і власній наполегливості повернувся до повноцінного життя.
Та не встиг одне лихо пережити, як на зміну йому з’явилося друге, бо біда ніколи одна не ходить, іншу за собою водить.
Звалилося на мене величезне горе: трагічно загинули дружина і син.
Мені багато разів доводилося чути, що час нібито тамує будь-який біль. Але це неправда. Мій біль за моїми рідними ні вдень, ні вночі не дає мені спокою. Дружину і сина після їхньої смерті я люблю так само сильно, як і тоді, коли вони були живими, а тому вважаю, що любов – це таке міцне почуття, яке не знає ні часу, ні відстані.
У такому трагічному стані, в якому опинився я, немічний дід наодинці з цілим букетом усіляких хвороб, слабкі люди опускаються, спиваються, стають бомжами і навіть інколи кінчають життя самогубством.
Я ж нічого такого чинити не збираюся. Я виборсався і розпрямився! До кінця днів своїх хочу бути людиною і служити людям. За будь-яких обставин людина повинна робити те, для чого народжена.
Тому і займаюся літературною творчістю. Багато читаю. Як тут не згадати Рене Декарта: «Читання хороших книжок – це розмова з найкращими людьми минувшини, і притому така розмова, коли вони повідомляють нам тільки кращі свої думки».
– Василю Никифоровичу, пропагуючи власну творчість, ви стали одночасно, так би мовити, горою і Магометом, тобто пишете книжки і самі доносите їх до читачів як просвітник. Розкажіть про це.
– Нині мені аж 84 роки, у школі не працюю, але без дітей жити не можу. І ось їжджу по школах, зустрічаюся з дітьми, і це приносить мені велику радість. Я пишу і для дорослих, але починався як дитячий письменник, перші мої книжки «Помічниці», «Де сонечко ховається» (видавництво «Веселка») розлетілися по Україні величезним тиражем – кожна по 125 тисяч. Загалом для дітей випустив тринадцять книжок.
У Будинку творчості письменників в Ірпені я живу не один десяток років. Дуже подобається: мальовничі краєвиди, столиця поряд, учбових закладів багато. Я побував у всіх школах Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Коцюбинського, Малина. Їздив у бік Фастова і в сам Фастів. Зрозуміло, що під час таких зустрічей школярі купують мої книжки. Нещодавно побував у Бородянці, зустрічався з учнями першої школи. Я був здивований: вихованці добре знають мою творчість і біографію, читали мої вірші напам’ять.
Вперше відвідав Клавдієво. Учні спочатку розповіли про мій творчий і життєвий шлях (в Інтернеті познаходили відомості), мій портрет вивели на великий екран. Потім напам’ять читали мої вірші з книжки про тварин і птахів, а на екрані показували відповідні зображення. Розгадували мої загадки. Малювали на тематику моїх творів і це одразу знову ж таки демонструвалося на екрані. (До речі, мій портрет та ілюстрацію до моєї книжки випалили на фанері і подарували.) Врешті співали пісні на мої вірші. Звісно, і мені слово надали.
Я розповів про свої книжки. Сказав: «У вас є щоденники. А я написав книжку «Хитрий щоденник». Подумайте: чого він хитрий? Нащо ховається то в школі, то вдома, хитрує?” Діти відповідають: «Через погані оцінки! Щоденник не хоче, щоби їх батьки бачили». Кажу: «Чесно признайтесь, і у вас бувають інколи погані оцінки?» – «Бувають». – «А ваші щоденники ховаються?» – «Ні! Не ховаються!» – «Як виправляєте погану оцінку?» – “Матеріал добре вчимо, просимо вчителя дати можливість відповісти, щоб виправити оцінку».
І я розповідаю про хлопчика, який у щоденнику виправляв оцінки. Нині найкраща оцінка – 12, а раніше – п’ятірка. Четвірка – «добре». І коли вчителька ставила одиницю в щоденник, тобто паличку, цей хлопчик примальовував ще дві палички і легко виправляв одиницю на четвірку. Вчителька знала про це, тож поряд з паличкою написала скорочено од., тобто одиниця. Тато, перевіряючи цей щоденник, запитав, що означає од. Про те, як хлопчик викрутився з цього становища я і написав вірш «Хитрий щоденник»:
Вчителька в щоденник Грицю
Виставила одиницю.
Щоб не виправив бувало
(це такий народ!),
Коротенько написала: од.
Виправивши на четвірку
Одиницю кляту,
Гриць дає на перевірку
Свій щоденник тату.
Тато «од» звичайно бачить
І питає: «Що то значить?»
«То, – скривився зразу гірко,
Потім твердо мовив син, --
Означає, що четвірку
Заробив лиш я один».
На прикладі цього вірша я розповідаю про те, як пишу. А пишу тільки тоді, повторюю, коли мене щось дуже здивує або схвилює. Це проходить через мій розум і серце, я приходжу в збуджений стан, організм працює на високих регістрах. Головне, що частина мого хвилювання накладається на вірш і він має душу. Інакше це не вірш. Поезію пишуть розумом і серцем. Якщо вмикати тільки розум, душі смислу не буде.
Я дотримуюся думки, що у будь-якому стані і віці людина має бути корисною для інших. Я так намагаюся робити. У мене є книжка вибраних творів «Завжди залишаймося людьми», де ця думка є наскрізною. Не повинно бути такого, щоб людина зовсім нічого не робила, посилаючись на хворобу, на якісь інші об’єктивні причини. Маєш бути корисним людям. Якщо житимеш тільки своїм замкнутим особистим життям, це буде абсолютно неправильно, така людина не потрібна нікому.
– Яка ваша найблагодатніша аудиторія?
– Нині переважно молодші класи. Тому що у мене якраз вийшли книжки, розраховані саме на цей вік. Утім, зрідка виступаю і перед учнями десятих-одинадцятих класів з книжкою «На мосту любові» (вона колись виходила чотири рази поспіль). У старшокласників зароджуються почуття і вони хочуть в цьому розібратися. Розповідаю: «Я написав про чисту любов. Бо нечиста любов може поламати людині все життя. Це я вам кажу не тільки як старий дід, педагог, письменник, а ще й як юрист.
Я десять років працював в колонії посиленого режиму, де відбували покарання особи, які вперше у житті скоїли тяжкий злочин. Там я викладав у школі для засуджених без середньої освіти. Чимало з них опинилися в колонії через нечисте кохання, яке поламало їхнє життя. І тому я написав книжку про чисту любов, щоб книжка, можливо, врятувала когось від нечистої любові, не дала поламати життя, опинитися в колонії. Ось така мета.
– Найхарактерніші запитання, з якими звертаються до вас учні?
– Розпитують абсолютно про все. Найчастіше про те, коли я почав писати і як пишу. Про родину. Дітки читають власні вірші, радяться зі мною, запитують, як стати поетом. Я розповідаю, що після школи ще п'ятнадцять років був студентом. «А чого так багато?» – запитують. Чотири роки – педучилище, п’ять – педінститут (філологія), шість – університет (юриспруденція).
– До речі, коли ви почали писати?
– В першому класі. Я народився в малесенькому, на одну вуличку, селі Андрійовичі, яке загубилося серед величезних брянських лісів. Коли темніло, вовки бігали по тій вуличці, з хати у вікно дивишся – очі горять. Тож тільки сонечко сідало, жінки якнайшвидше заганяли в повітки курей, гусей, качок. Батьки вранці, коли бігли на роботу, дітей залишали у хатах (звісно, що дитячого садочку чи ясел не було). Домівки тоді не замикали, просто дітей лякали: «Не виходьте, бо в лісу – людожери, одразу вас з’їдять”. Ми абсолютно серйозно в це вірили, боялися, і ховалися на печі.
Дерев’яна школа була навпроти нашої хати – із круглих довгих колод, стіни не штукатурені, щілини заткнуті мохом. Навчав лише один учитель Іван Сергійович Тимофєєв, бо набирався один класокомплект (тобто класів було чотири, а в кожному – по п’ять-дев’ять учнів). У вісім років (з такого віку тоді навчали), перейшовши дорогу до школи, я, напівдикий, вперше в житті почув вірші. Про існування поезії я тоді поняття не мав. Тепер дітям Приірпіння читаю те, що найбільше приголомшило:
Люблю грозу в начале мая,
Когда весенний первый гром,
Как бы резвяся и играя,
Грохочет в небе голубом.
Це Федір Тютчев. Його садиба-музей “Овстуг” була неподалік від мого села. Я, до речі, був у творчому відрядженні на Брянщині від Спілки письменників України, навіть маю медаль Федора Тютчева.
А ще читаю дітям такий уривок:
Колокольчики мои,
Цветики степные,
Что глядите на меня,
Темно-голубые?
И о чем звените вы,
В день веселый мая,
Средь некошеной травы
Головой качая?
Це – Олексій Костянтинович Толстой. Було три знаменитих Толстих. Олексій Костянтинович з двоюрідними братами Жемчужніковими створив літературний образ Козьми Пруткова. Насправді такої людини не було.
– До речі, існує міфічний портрет Козьми Пруткова, ви на нього дивовижно схожі, борідкою, вусами і особливо сяючими хитрючими очами.
– Тож без патетики закінчимо розмову віршиком "Щоб світило сонечко"
– Мамо! –
Кличе донечка. –
Подзвони
До сонечка,
Попроси світити,
Щоб раділи діти!
Спілкувався і фотографував Володимир КОСКІН