Інтерв'ю з Григорієм Штонем - частина 2

"Віддали найголовніше: всі монастирі українські – російській церкві"

Інтерв'ю з Григорієм Штонем - частина 1

– Проте наодинці жити важче.

– Тож мусиш набратися розуму. У тиші, самоті, відрубності. А коли тебе вже покличе держава і скаже: треба якийсь закон обміркувати, ну що ж, я прийду. Головне, що держава Україна, яка бажана на цій землі, в мені вже є. В моїй хаті скраю. Україна – вимір одиничний, індивідуалізований.

Колгоспна Україна – неможлива. Можлива колгоспна Росія, тому що вона общинна. Так її формували, так вона може існувати. Немає жодної відповідальності за кожним окремо взятим індивідуумом, там достатньо мати імператора, короля, Путіна чи когось іншого, хто на це місце прийде. А у нас Україна має бути в кожній квартирі. Бути або не бути. Поки що ми йдемо шляхом найменшого спротиву. Приймаємо реальність, якою вона є. На стадіоні України не існує, в оперному театрі України не існує, на академічних і естрадних концертах України нема, на спортивних тренуваннях і змаганнях немає жодної української команди...

Зрозумійте, весь спектр людського життя на українській землі відданий іншій мові. І ніхто з цим не воює. Бо ті, хто при владі, інтуїтивно, як звірі, знають, що поки українство здригує, його кров можна смоктати. Але рано чи пізно ця енергія передсмертних здригів і народного хропіння перейде у смерть. Все йде саме до того. Всі політичні діячі, супротивні Україні, а також ті, які ніби з ними борються, поки що беруть участь в політиці смертодійній. А дядьки й тітоньки, які десь живуть у своїх хатах або будують нові хороші хати, обходяться без жодної книжки. Якщо вони й далі хочуть називатися українцями, хай...

Я колись кричав у Національній філармонії нардепу Мовчану, який розбазікував про те, що таке українець: "Тоді, Павле, я не українець!". Він знав – чому. Нинішні хлопці, які ступили у політику і взяли на себе уповноваження речників українства, багатьма вчинками, хабарництвом скомпрометували поняття ще не сформованої нашої нації.

– Яким принципом Ви користуєтеся в оцінці людей?

– Він приблизно такий. Кажуть: "Я познайомлю тебе з гарною людиною" (виходить, що той, хто знайомить, теж гарний). Добре. Познайомив. Але я повинен знати: від чого в житті ця людина відмовилася. Від посади не відмовилася. Від хабара не відмовилася. Від липових дипломів, організованих нагород і пільг не відмовилася. То в якій якості вона хоче зі мною розмовляти. Як діяч, котрий прийняв всі паскудства, що йшли до нього, котрому мерзотники казали: будь з нами. А він це прийняв і після цього ще хоче грати в моїх очах роль порядного.

Немає політики без жертовності. Чим жертвують наші офіційні патріоти? Навіть дисиденти, які вернулися з таборів. За те, що їм дали волю самовислову, вони, власне кажучи, подарували Кучмі і його челяді право бути такими, якими ті є. А треба було після таборів організувати партію, яка б крицево, активно протистояла несправедливості. Я знаю серед цих людей багатьох, які справді щось зробили. Це Ірина Калинець, Мирослав Маринович... Одиниці. Але більше було балакунів. Вони виступають у Будинку вчителя, ходять у пророках, героях. Тоді як на місці партії Тягнибока давно мала бути могутня й непоступлива партія національного вибору.

Може, щось зміниться. Але поки що вимогливої, безгрішної, жертовної потреби в Україні, немає. Ця потреба не дебатується.

– Ви пробували піти в політику?

– Мені колись пропонували від Тернопільщини балотуватися у Верховну Раду. Я пояснив, що це буде зрадою моєму дотеперішньому життю. Я не політик. Не хочу, навіть якби був молодший, засідати, не хочу бути людиною телевізора, не хочу за правилами зграї красти. Але що таке моє "не хочу"? Таких повинно бути дві третини.

Можна ігнорувати щось, можна щось не купувати і на щось не купуватись. Можна повстати проти Інтернету, де половина новин і програм є російськими. Я не хочу їх читати і дивитися. От з'явився український євроньюс, його дивлюсь. Більшістю своєю ми могли б керувати життям. Міська община, скажімо, в Сумах, Вінниці чи Луцьку спокійно здатна зреагувати на антинаціональні бігборди, без крику їх прибрати.

А що маємо? Віддали найголовніше: всі монастирі українські – російській церкві. Я, син священика російської церкви (тоді іншої не було), не можу цього пробачити. Їздити в Почаїв у мій монастир, як монастир російський, це мука.

– А уніати?

– Греко-католики здавна тримаються українськості в церкві, але для недалеких людей, які вважають, що вони знають, що таке віра, що вони є християнами, уніати заледве не вороги. Чому? Ворожа сила – це імперська Росія. Навіть її церква налаштована на боротьбу проти всього світу. Навіщо нам бути знаряддям цієї боротьби? От я був у містечку Вадовице недалеко від Кракова, де народився Папа Римський Павло Іван II, був у церкві, де його хрестили. Коли я переступив поріг католицького храму, мені стало напрочуд спокійно. Павло II для мене значуща фігура, чого не можу сказати про Філарета, хоч він ніби стоїть на українській позиції. Втім, мене не цікавлять міжконфесійні сварки, найприкріше, що церква у нас не є спільним храмом для нашого духу, а є торжищем, де вирішуються якісь громадські проблеми, вирують пристрасті низового порядку.

Зазначу, що й іслам на сьогодні переживає велику драму. Коріння цієї драми ми прочитуємо не там, де воно насправді є. Воно в так званій західній демократії, котра якимось побитом прийшла в Ірак чи Іран. А там була жорстка ієрархія. Імам був людиною, до якої так просто не дістанешся. Особливо босоті-голоті, яка нині ходить з автоматами Калашнікова. Хто думав, що ненавчені, непосвячені вояки можуть керувати розпруженням віри. Ні. Вони повинні слухняно впасти, почувши муедзина, проговорити молитву, далі виконувати свої обов'язки на цій землі. А тепер всі стали причетними до релігійної філософії, до релігійної щоденності. Причетними чим? Недорозвинутою душею, яка скаженіє від будь-якого заперечення чи спротиву, яка хапається за зброю. Хоча мусульманські навчителі говорять, що їхня релігія засадниче толерантна. Я з цим не зовсім згоден, бо вивчав історію ісламу. Була все-таки у нього спершу своєрідна суто військова організація...

Хоч коли згадати іспанську Кордову, її культуру, архітектуру, побутову естетику, грішити на іслам як державну релігію не випадає. Не те що тепер! В єдиновірців стріляють. Яка ж це віра? У нас теж точиться боротьба не за душі, а за церкви. Якщо ми християни, то коли і де? Тоді, коли стелемо на могилах рушники і ставимо тарілку з крашанками? Чи щокрок і щодень? Моральні імперативи християнства надзвичайно місткі.

Тривалий час людство було лякане гнівом Божим. Прочитайте Ветхий заповіт: "Біжи до них і скажи їм, якщо вони не зроблять те то і те, то будуть вбиті". "Убий їх, убий їхніх жон, убий їхніх дітей, убий їхніх тварин..." і таке інше. Вбий, вбий, вбий... Страх Божий був для ветхозаповітного світу аналогом моралі. Христос прийшов і нагадав людям, що в них є зародки такої субстанції, як совість. І судити щодень людину повинна совість.

– Чи траплялось щось містичне у Вашому житті?

– В ірпінському Будинку творчості письменників я дописував роман "Затіння". До моєї кімнати постукали і сказали, що у мене помер батько. Я ніч пробув у ступорі. Вранці полетів до Новосибірська, звідти – в Новокузнецьк. Але вже заспокоєний, бо в літаку, коли спав, батько сів поруч. Я придивився до нього й кажу: "Тато, нащо було це робити?"

У батька почався перитоніт, прооперували, лікар, вважаючи, що він помре, дозволив дати телеграму синові в Україну, щоб я приїхав. А батько, слава Богу, ожив. Потім мені розповів: "Я через пару днів виліз із ліжка, сів і дивлюся телевізор. Заходить хірург, який мене списав, дивиться і наївно питає: "Батя, а ты что здесь делаешь?".

Отже, провідницький сон у мене був. І не один.

За нами хтось дивиться, веде, опікується. Хто саме – не можу сказати. От сиджу я за письмовим столом, пишу, весь час позираю на телефон, потім відкладаю все і набираю Кемеровську область, селище Малиновка. І ніби чую-бачу як сигнал летить через Європу, Азію... "Алло, вітаю..." Сестра відгукується: "То ти, Грішо..." І в цю мить чую передсмертний скрик мами. Мама вмирає. Так я почув її востаннє. Сидячи у Києві, у своїй квартирі. Хтось же змусив мене набрати саме в цю мить номер її телефону.

"Добро може бути добром тільки тоді, коли воно є диктатом добра"

– Переведемо стрілки знову на літературне. Українське письменство дуже конфліктне. І в суспільстві і між собою. Так склалося історично: раніше літератори творили під ковпаком КДБ. Нині молодь конфліктує на ґрунті піару: хто кого перекричить, хто кого перескандалить. На вашу думку, ця конфліктність руйнівна-деструктивна чи в ній є позитиви, викресання іскор істин?

– Ця конфліктність і не будує, і не руйнує, вона просто є станом письменницької свідомості на сьогодні. Тут треба зазирати в природу цієї свідомості. Вона орієнтована на народ і на владу. А якби вона була орієнтована на жанри, на Небо, тобто на поняття набагато ширші, і на попит, коли б такий існував, ми б не сварилися між собою. Я продавав би свої книжки на Полтавщині, а колега – на Сумщині. Потім помінялися б. Інколи говориш письменникам: "Друзі мої, місця в літературі, як у небі, вистачить всім".

Та наше життя письменницьке зациклене на частковостях: видатися можна тільки в державному видавництві. Або у приватному, яке реагує на піар. Коли ми зв'язані по руках і ногах, звичайно, ми сварливі люди. У нас нема волі істинної, немає свободи творчості, в тому числі свободи від самих себе.

Людина не є чимось взірцевим. Але коли сідає за стіл, коли розпишеться і творить цікавий роман, вона стає людиною хорошою. Проте ця людина нікому не потрібна. Вона виходить на вулицю, приходить на письменницьке зібрання і бачить: одному поталанило, другому – ні.

– А як за кордоном?

– У нас літератури, якою та побутує, скажімо, у Фінляндії, Швеції чи Британії, нема. Втім, думаєте, там всі читають? Ні. Просто багатші держави вважають, що кожен, хто довів своє право на письменницьку працю, має одержувати стипендію. Скажімо, тисячу доларів. Тоді літератор їде в Афіни і ці гроші пропиває. Це нікого не цікавить. Бо інший пише. І ніхто ні з ким не дереться за блага, славу. А у нас? Одним держава роздає звання і когось робить героєм України, а інших тримає у чорному тілі.

Маємо тотальну одержавленість, загнузданість, безправність...

Хоча свобода ніби є. За критику Януковича нас ніхто не заарештує. Чому? Тому що ми раби, які своєю критикою нічого не можуть змінити.

А ще наша література попалася в капкан недорозвинутості. Чижевський колись говорив, що у нас література неповна. Це значить, що вона не здатна відповідати на всі можливі запити читача. Ми тільки підгодовуємо його якимись патріотичними речами, історичні підручники заміняємо своїми романами і таке інше.

– З розвитком демократії все "устаканиться".

– Варто знати, що демократія є фікцією. Ми цим словом спекулюємо. Я не можу мати такий самий доступ до лекторської роботи, як люди, що не вміють навіть розмовляти. Градація, нерівність існують. Демократія потрібна для плебсу, для сволоти, для бездарностей. А з тим і для влади, яка нею маніпулює. Всі демократичні установи напрочуд слухняні.

Ілюзія про демократію мусить випаруватися, на її місце прийде щось інше. Отара не може бути колективом, колектив не може бути індивідуумом. Взагалі, література – це не "про щось", а про себе. Контрольованого Культурою, Наукою. І, звісно, Правом, тиранія якого в царині естетичній теж доконечно потрібна. Про Дух говорити не буду. Він говорить про себе сам. Або мовчить. Недемократично.

Залежна від Розуму й Духу література у нас ще не прижилася, її майже немає. Як і немає державного життя, зорієнтованого на цінності найвищого морального кшталту... Здатна контролюватися вимогами совісті дійсність теж ілюзія. Це, правда, не поширюється на дійсність художню. Вона мусить стреміти до ідеалу. Без нього літератури не існує. Тільки маскульт.

– Якщо у наших театрах нема вистав український авторів, це означає, що нема української драматургії. А я зараз сиджу перед українським драматургом, у якого вийшло два ошатних томики п'єс. Ваша реакція на цю репліку.

– Всі ми мріємо про театр, який здатен мати свою творчу платформу, потребує власної театральної мови. Про театр, не заспокоєний на якихось традиціях, хоча традиції треба поважати, а який потребує безперервного творчого зросту.

Український театр зазвичай обходиться старим багажем, він є ветхозаповітним. Театр корифеїв був вражаючим у своєму часі найперше тому, що там зібралися геніальні актори, згадаймо Садовського, Саксаганського, Заньковецьку та інших. Це могутні люди. Вони компенсували засилля традиційності.

Взагалі, театр не є чимось таким, що змушує глядача в межах двох годин ставати кардинально кращим. Потім глядач вернеться до себе вчорашнього, але віч-на-віч зі сценою він стає іншим. На Неві я бачив позначки висоти паводкової води. Так само з позначками театрального збурення. Вони не зникають безслідно. Пам'ять про висоту, куди дохлюпнула душа глядача, залишає зарубку.

Не зрозуміло чому ми зациклилися на манері Миколи Куліша. А вона державницька, ті ж самі проблеми творення України, нема гамлетовського "Бути чи не бути", нема шекспірівських пристрастей. Знову таки традиційний театр, тільки в іншому різновиді.

– А новації Леся Курбаса?

– Вважають, що він стоїть обіч тих шляхів, якими ходив і ходить наш театр. Я би не сказав, що так уже обіч. Курбас, скажімо, у Шевченкові акцентував (наскільки я зрозумів з того, що прочитав), натовпність, шум, масовість, колотнечу. А театр може бути зовсім іншим, я мрію колись в такому посидіти. Зайшла людина на сцену, сіла, замовкла – і глядач теж напружено розпружився. Бо в цей час стільки відбувається душевних порухів, борінь... Театр, закладений у моїх п'єсах, не крикливий, він не такий, як театр імені Франка чи імені Заньковецької. Не той.

Я хочу, щоб форми життя, в яких вільно почувається мова, психологія, добро нашої землі, і крайнощі, творені злом, існували непедальовано, без крику, щоб все відбувалося так, як приходить до нас сум, навіть розпач. Потім він десь дівається.

Колись Олексій Коломієць мені сказав: "А знаєш, чого по всьому світі ставлять Чехова? Чого його люблять? Бо усі скрізь відчувають: у нього кожен говорить, що думає. Бачив старовинні лики святих? Те саме в Чехова. В нього є очі душі. Їх бачиш і відчуваєш. Душа ними говорить"

Я внутрішньо тяжію саме до такого театру. Взагалі, хочу, щоб Україна своїм мистецтвом могла показати творчу дулю всім країнам Європи, сказати: "Я країна театральна, маю свою естетику, яка зважає на вашу естетику, з нею діалогізує, але моє життя – цікавіше, ви побачите, що воно не крикливе, не потребує обов'язкових смертей і трагедій".

Зрозуміймо: на який біс Україна бореться за державу, якщо вона не вміє говорити про щастя і не вміє бути щасливою.

– Режисери й директори українських театрів скажуть: "Який наївний романтик цей Григорій Штонь". Бо нині український театр – це що? Це вистави австрійських, французьких, англійських польських, чеських, італійських й інших іноземних авторів, постановки яких спонсорують культурні центри відповідних країн.

– Мої п'єси кращі!

– А появу постановок диктують іноземні фінанси. Наш Мінкульт грошей не дає, він, певно, зайнятий "відкатами".

– Не тільки. Мінкульт знає про мою п'єсу з Шевченком. Гряде двісті років з дня його народження. Режисер, що першим прочитав цю п'єсу, дуже обережно сказав, що для такого Шевченка у нього немає публіки. А для чужинства є...

Все це свідчить, що загальнодержавна біда робить бідними і багатих. Тобто театр, який має гроші, щоб за п'єсу заплатити і її поставити, все одно веде себе, як жебрак – він не сміє бути самостійною творчою одиницею, яка на свій страх і ризик замовляє п'єси. Їм приносиш їх цілий десяток, а завліт в Молодому театрі питає: "Нащо? Ви хочете, щоб я прочитала і оцінила?". "Ні – кажу, – щоб прочитали і поставили". "Хм", – сказала ця цінителька, взяла томик і пішла. І на тому кінець. Я до чого веду? Треба сто років говорити, щоб договоритися до конкретної причини наших всіх бід. А причина в тому, що нам самостійність не потрібна, ми до неї не готові. Нам культура не потрібна, ми до неї не готові.

Нам правова держава не потрібна, ми до неї не готові. Ми до всього цього не готові. Нам треба всім, всім повмирати, щоб на наше місце прийшли невідомі нам діти, які зараз ще ходять у садочки. От вони може й здивуються: "Як? Є п'єса, її можна ставити, а ми запрошуємо автора з Австрії, а режисера з Лондона. Навіщо?"

Бог до нас суворий знаєте чому? Тому що ми жодного разу не подякували своїм мистецтвом йому за життя. Ми весь час дорікали. В тому числі й словом Шевченка. Але ж ми живемо. Хтось когось сьогодні цілує. Хтось дивиться в полі на підрослі пшениці, які вихитуються під вітром. Хтось про щось мріє. Де все це в нашому мистецтві? Ми що, всі такі нещасні? Та це ж брехня. Немає в полі Януковича. Він є і його немає. Якщо ми наше мистецтво побудуємо так, що в ньому на головних ролях буде Сонце, воно зійде в кожній сприймацькій душі. Розумієте, культура живе поза тою політикою, яка тіпає Україною. Скажімо, композитор Євген Станкович закінчує десь зараз оперу чи симфонію. Оце і є завтра нас усіх. Сущих і ще не народжених. А ми лише лементуємо.

– Хто винен?

– У Федьковича є вірш про те, як хлопцеві моргає дружина його дядька. Вона молода, той – старий. Він забрав у свого племінника його любаску. І все-таки молодість бере своє: тітка горнеться до племінника. Письменник насамкінець каже: "А хто винен? Тітка винна, бо моргати не повинна". Але моргає.

Ми хочемо мати хорошу українську оперу? Я про це не чув. Коли йду у філармонію, там російськомовна професура подивовано запитує: "А вы что здесь дєлаєтє?" Або якось, коли зронив, що був учора на змаганнях з легкої атлетики, почув: "Ви?" Не повинно бути українців, які ходять на спортивні змагання. Ми тільки годні кричати "Геть!" і "Ганьба!" Бо цивілізаційно повносилого життя не потребуємо. Як і воно нас...

– Але по Ваших очах я бачу, що Ви великий хитрун, тобто не такий вже песиміст і скептик, як хочете здатися. Яким є Ваше творче завтра?

– Кожен день треба написати кілька сторінок. Кожен день треба зробити те, про що вчора навіть не думалося. Кожен день повинен бути несподіванкою. Як і той невідомий я, з яким познайомлюся в процесі роботи.

Я літератор, і крім літератури у мене більше нікого й нічого немає. Це по-перше. По-друге, чому я песиміст? З якого дива? Всі бачили мене таким, яким хотіли бачити. Всім, всім, від друзів до ворогів я всукав дулю: я був і залишився Штонем. Чого ж я песиміст? Інша річ, що певну суму духовних потреб я не розповсюдив на більше число людей. Хіба що на моїх синів. Вони ніякі не начальники, не хотіли їхати до Канади чи ще кудись. Виховувалися у гарних радянських традиціях, які не відповідали дійсності, але проголошувалися в школі, в літературі. У певному сенсі я зробив синів нещасними: вони не є багатими і успішними. Винен.

Та мене більше хвилює, чи для Бога (або для богів різноступеневих) все ясно щодо майбутнього не одної лише України. Чи тим шляхом людство пішло? Довкола цікавляться лише тим, скільки люди купують.

І б'ють на сполох, коли купують мало. А якщо вони зовсім не купуватимуть?.. Виходить, світ тримається на тому, що зосереджено в потребі тратити. А у тих, хто продає – в умінні торгувати. І все ж є якась нездоланна частина людства, яка, заробивши достатньо грошей, їде знайомиться з Афінами чи Парижем, ходить в оперу...

– І вкладає гроші в екологію.

– Авжеж, є й люди такі. Ми ж зі своєю демократією в Україні досі товчемося на майдані, все за Тичиною: "На майдані коло церкви революція іде". Я ненавиджу майдан. Я ненавиджу колгосп. Я ненавиджу спільну ідею! Я хочу, щоб всі ми мали свою Божу ідею і в сумі своїй це буде та ідея, за якою наша земля, і не тільки наша, буде рухатися до світла. А нині – жах. Подивіться телевізор: без кінця убивають, убивають, убивають. Ну що це таке? Державники, політики говорять про якусь гуманізацію. Яка ж це гуманізація? Добро може бути добром тільки тоді, коли воно є диктатом добра. Чуєте – дик-та-том.

Володимир КОСКІН, фото автора