Борис Олійник - інтерв'ю

Борис Олійник:
Щасливий той, хто вільно обирає майбутнє.

 

Читати - частина 1

Сковорода не розлучався з Біблією, сопілкою і писаннями. З чим Ви ніколи не розлучаєтеся?

– Я за професією журналіст, тож не розлучаюся з блокнотом і ручкою. Я не ставлю себе в паралель із людиною святою.

 

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслась вівця того господаря, в якого філософ затримався. 

Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України - мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».

У Вас була можливість тепленько влаштуватися у Москві. Чому Ви цього не зробили? 

– Така пропозиція надійшла від нашого тоді найвищого міченого. Я відповів: «Ні, я вже умру на своїй рідній радіаційній землі». Мені пропонували очолити якийсь новостворюваний журнал, натякали на квартиру у Москві. Я відповів: «Це – не моя стихія. Де народився, там і працюватиму». Я не гордий, рідна земля – це все. Безприв’язним, космополітичної вдачі людям однаково де жити: ubi bene, іbi patria – де добре, там батьківщина. Цей принцип мені не підходить.

 

Як Ви розумієте сковородинське "Світ ловив мене, та не впіймав..."?

– Щодень жити, ходити по світу для Сковороди означало – бути вільним. Бути вільнимтворити, говорити з Богом. Бути щасливим – означало для Сковороди найперше бути вільним у виборі шляху, життєвого діла, свого майбутнього.Він твердо, а часом і різко відмовлявся від пропозицій і настійливих запрошень єпископів, губернаторів, лаврських священиків зайняти місце, гідне його талантів і вченості, – прихилитися до «відомого стану», одержати «достаток і щасливе життя», стати «стовпом церкви».Його не заманили до панів. Так само, як і Шевченка, котрий, до речі, був одним з найосвіченіших в імперії українців і тримався свого коріння. По суті, Шевченко – сковородинець, він, звісно, соціально напруженіший, гостріший був, бо кріпацтво за Сковороди ще так не гнобило. Для них обох найвище – свобода.

 

Борис Олійник - інтерв'ю

– Борисе Іллічу, Ви чималий період життя були у владі, перебуваючи з нею у конфлікті. Які конфлікти, які спротиви були найбільш доленосні?

– Я не сприймав себе владою, яка мене висувала. Для мене було головним чесно виконувати свою роботу, навіть ту, що нав’язали. Влада це щось перехідне, сьогодні – одні, завтра – інші. Я кілька разів летів сторч головою вниз. Але був спокійний, бо коли повертався до своїх, вони вигукували: «О, нарешті блудний син повернувся в лоно церкви». Зловтішань зазвичай не було, хоч не обходилося без заздрісників, це одвічна категорія. Проте не було ніяких трагедій, що все полетіло шкереберть. Наш час буремний, іноді потрапляєш майже на той світ. Але є пристойні люди, не всі сахаються від тебе під стіл, а при змозі рятують, допомагають виборсатися з павутиння підступів. 

Я вже казав, що десять років був секретарем парткому Спілки письменників України, до речі, за проханням-наказом Олеся Гончара. Сказав йому: «Та я ж ніколи цим не займався». – «Треба заткнути дірку, ми знаємо, що ти за натурою не партбос, але там сунуть такого, що не доведи Господи, буде горе». На два роки умовили. А вийшло – десять. Я гордий з того, що при моєму «комісарстві» не було нікого посаджено, хоча головний кадебіст Фердінанд, він же Федорчук казав Євгену Марчуку (куратору Спілки, якого я пам’ятаю ще капітаном): «Почему нет докладных из Союза писателей?» Той казав: «Там нет множительной техники, не замечено оружия (і таке інше)…». – «О, ви з Олійником навчилися залагоджувати. Там кубло націоналістичне. А той своїм авторитетом прикриває їх». Про це мені потім розказали.

Втім, бували ситуації на межі. З того періоду я виніс висновок, що найстрашніше зло – це донощики. Якби ми їх вибили до бісової матері, нам легше жилося б. Якось сказав начальнику «контори»: «Давайте, щоб все-таки ми були вашою філією, а не ви нашою». – «А шо такоє?» – «Бо ви натикали у нас стільки стукачів, скільки нема працівників у вас». – «А ну назвіть хоч одного». На п’ятому він сторопів: «Стоп. Звідки ви знаєте?». «Та ви ж маєте справу з письменниками. От ви мені сьогодні настановите: «Ти ж нікому не скажи про цю розмову». Три дні я мучитимуся, на четвертий все ж таки захочу поділитися. Тож про тих, кого ви завербували, прихопили, ми знаємо. Така природа письменників. Якби вони були вашими ворогами, сиділи б мовчки і тихо руйнували б вас. Отож поважайте їх. Так, вони язикаті. Але подивіться на будівельні майданчики: коли будівельникам не підвозять цеглу, там триповерховий мат стоїть. Так само і письменники, слова – їхній будівельний матеріал». – «Ой, так, так».

Вдавалося порозумітися. Тоді в КДБ вже прийшли люди, які не пресували тупо. Єдине, мене просили: «Заради Бога, не жартуйте з нашими людьми». А я дуже любив пожартувати.

 

– А вони все сприймали за чисту монету…

– Я одному спілчанському діячеві (тоді вже попустилося, зажеврів капіталізм, забуяв бартер) сказав: «Товаришу генерале, є пропозиція. Я вам даватиму інформацію ту, що вам потрібна, а ви мені ту, що мені потрібна». Телефонує Марчук: «Я ж вас просив, Борисе Іллічу, ну не жартуйте». – «А що таке?» (а я вже з голови викинув). «Та ходить тут у нас чоловік і жаліється: «Олійник мене вербує». І такі хохми були. Моя підозра справдилася. Кажу Марчукові: «От і підтвердилося, що цей лесик-телесик був вашим стукачем».

Доводилося боротися з різним маразмом, зокрема, з нашестям промислових монстрів. Особливо тяжко дався Канів. Це ж треба було додуматися – на лівому березі Дніпра навпроти Тарасової гори споруджувати екологічно шкідливе підприємство, та ще й з трубою, яка була б вища за пам’ятник Шевченкові. Тоді я йшов як на амбразуру – голова уряду змушений був підписати розпорядження про заборону будівництва. І тоді ж разом з громадою зупинили божевільний проект перекидання забруднених вод Дунаю в Дніпро, змусили заморозити будівництво атомних станцій у Криму й Чигирині…

 

Сковорода вважав: «Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі». «Вірити в Бога не значить – вірити в Його існування, а значить – віддатися Йому та жити за Його законом». «Святість життя полягає в робленні добра людям».

Які ваші стосунки з Богом? Чи близькі Вам наведені думки Сковороди? Розтлумачте ваше розуміння Бога?

– Сковорода був віруючий, але навіть церковні автори підкреслюють: «вільний церковний мислитель». Він вважав, що не обов’язково йти до Бога у церкву, головне, щоб він був у серці. Це його лінія. Тому він не дуже шанував служителів культу. Напряму прагнув спілкуватися з Богом.

Мене школа виховувала атеїстом. Тож якось вдома я, зібравши матір і бабу, сказав: «Слухайте, я зараз скажу вам таке». – «А ну-ну, що ж, дитино?». – «А ви знаєте, що Бога нема?» Баба насторожилася: «Що, що, ану повтори». – «Бога нема». «Ах ти, стерво!», – уперіщила мене хворостиною. – Ану повтори!» Після того я припинив антирелігійну агітацію.

Я не приймав церковних таїнств, та оскільки я з родини селянської, з роду православного, сповідую всі його принципи, бо вони дуже славні. Якби ми їх дотримувалися, у нас не було б такого розбрату в суспільстві, жили б на кілька порядків краще. Хоча католики нам закидають: «Подивіться уважно, в усіх країнах католики – багаті, а православні – бідні». «Слава Богу, – говорю, – тому що у нас є хліб духовний, крім хліба насущного. У вас більше хліба насущного. Ну дай вам Бог здоров’я. А ми такі».

Я глибоко шаную віру праотців своїх і знаю, що є щось вище, чого не можу визначити, чи це – згусток енергії-матерії, чи це – Господь Бог в образі і подобі людини. Втім, обличчя Бога-Отця ніхто не бачив, за винятком, може, апостолів. Але в те, що є щось святе, вірю. Шаную віруючих, церкву, її роль в суспільстві і просвітництві. Глибоко поважаю віру і особливо у моделі православ’я, це не означає, що я відкидаю інші релігії, мені православ’я найближче, бо постулат католицизму, який прирівнює папу до Бога, для мене єресь, тому що Бог єдиний. Втім, не хочу нікого ображати.

 

Борис Олійник - інтерв'ю

Як на джерело радощів, а звідси – душевного здоров'я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних.

Хто є вашими друзями? Чи багато від Вас відпало зрадників?

– Я потрапляв у скрутні ситуації, оскільки не відмовлявся від своїх поглядів. Найбільше на мене кричали ті, хто вірою і правдою служив режиму. Від Спілки письменників  по бісектрисі містилося ЦК компартії України, туди колеги й «капали»: «Олійник щось перебирає міру зі своїм українством». А потім ті ж самі, за перебудови, доскіпувались: «Ви ж любите Україну?». Я реагував: «А в чом є вопрос?» А що я мудріше міг сказати перекинчикам. 

 

– А з теперішніми комуністами які у Вас стосунки?

– Я поважаю їхню позицію і  стою на принципах десяти заповідей, які складають основу комуністичної моралі. Серед них є різні люди, відповідно ставлюся до них по-різному, не завжди позитивно, але є і прекрасні особистості. Я не належу до їхнього кола, вони молодші, дай Бог їм здоров’я.

 

В одному з пізніших послань Сковорода розповідає про зустріч з ченцем, якого страшенно мучить демон печалі, тобто біс меланхолії. «Даючи поради цій людині, я сам ледве не пропав. Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух в себе вбираємо».

Якою є ваша «технологія» боротьби зі скепсисом і песимізмом?

– Нема часу на ці психологічно-психічні стани, бо щодня турботи, клопоти, події. Але коли дощова погода затягується, буває дуже сумно – за далеким світом дитинства і юності. А от розпачу у мене нема, бо я знаю: ми переможемо.

 

– У багатьох напучуваннях Сковорода порівнює душу й тіло та їхні функції: «обов'язково і саме щоденно підкидай у душу, як у шлунок, слово або вислів», «...те, що побачиш і почуєш, перетворюй у споживний і рятівний сік». Про спілкування з різними людьми він каже: «їжа добра, але що з того, якщо вона не подобається твоєму шлунку» тощо.

А яким чином Ви збагачували у суржикованому суспільстві свою поетичну мову? Яке Ваше читання? Хто з сучасників живив чи живить Ваш словниковий запас? 

– Завжди читав класику і своїх колег. Баба, дід, батько, мати і все довколишнє середовище формували мову. Я виріс в Україні українцем. Хоча з дитинства знав і російську мову, тому що батьки переїздили, тож доводилося спілкуватися по-різному. Але для мене не було проблеми з приводу рідної мови, бо цим повітрям дихаю.

Можливо, якісь мовні рецептори у мене більш розвинені, ніж в інших. Така професія. І не тільки професія, це моє життя. 

 

Борис Олійник - інтерв'ю

Я коли відчуваю, що мовне середовище деформує, беру твори Коцюбинського, Григора Тютюнника, поетів і вони повертають відчуття мови. А до яких імен Ви звертаєтесь?

– Скажімо, мовна стихія Панаса Мирного лягає мені на серце, бо вона наших полтавських країв. Коцюбинський, безумовно, це вищий клас. Цікавий мовний аспект у Василя Земляка, колоритний варіант, аромат інший. Андрій Головко – прекрасний мовний ряд, пливе без натуги, без роблення. У Олеся Гончара розложиста мова, не скована умовностями і красивостями. У Михайла Стельмаха мова соковита.

А Григір Тютюнник, я певен, входить якщо не в п’ятірку, то в десятку найкращих світових новелістів. На лапідарному квадраті відчуваєш таку глибину! В одному оповіданні можна проглянути історію народу, і його перспективу теж, хоч там невесело написано. Євген Гуцало – мовний велетень, його твори пересипані метафорами і прислів’ями. Володимир Дрозд – справжній письменник. Валерій Шевчук. У нас літераторів вищого ґатунку – дай Боже. Всіх не називатиму. Покоління шістдесятників дало взірці, які після люфт-паузи 20-30-40 років надали новий імпульс українській літературі, зокрема, мовний. 

 

– Яким чином Ви примудряється у поважні роки писати таку потужно молоду, інтелектуально-емоційну поезію, яка безупинно набирає висоту?

– Коли були у розквіті поети-шістдесятники, я віддав себе журналістиці, а це була сублімація енергії (сміється). Тому тепер я поезію видаю на гора.

Деякі мої ровесники трошки здають, можливо не треба все передавати в друк, хай полежить. А може, втратили безпосередність почуттів. Я не був пересичений такою свободою, як у них, тому у мене накопичилася енергія, я не опустив себе.

 

– Щось свіже є на підході?

–  Має вийти книжка нових поезій. Ось із неї вірш «Гонорар»:

 

Молода гадючка на осонні

Черевцем вляглася догори.

Саме пообідньої пори

Стрівсь поет їй з творчого безсоння.

Проспівав пеан гнучкому тілу,

Всю її розславив, молоду,

Аж гадючка з насолоди мліла:

– Я б тебе за ці слова-меди

Вжалила, але скажи: куди?

– Вжаль його, кумасю, у язик, --

Виткнувсь вуж і за кущами зник.

 

От у нас кажуть: «Сковорода, Сковорода, геній, світоч...». Заіконізували його як Шевченка. А яке живе значення має Сковорода для України?

– Його значення набирає сили особливо в цей період цинізму, коли всі криво посміхаються на те, що чоловік, скажімо, взяв і на свої кошти збудував пам’ятник. Він, дурень, не найшов куди покласти гроші.

То цей чоловік, який витратився на пам’ятник великому співвітчизникові, пам’ятає, що був Сковорода. І слава Богові, що такі люди є, що у нас є Сковорода і Шевченко, бо ми уже давно рачки повернулися б у неоліт або вискочили на дерева.

Прямий дотик моральних наставлянь Сковороди із теперішнім часом знаходимо в усіх творах Григорія Савича – трактатах, діалогах, поезіях. І завжди через матеріальне пересичення окремих регіонів планети Сковорода кидає людству колюче, безкомпромісне запитання: «Чому ж ти багатства бажаєш, як щастя?» Насамперед це стосується «золотого мільярда» людства, осипаного благами цивілізації в морі достатків, бідності, злигоднів. Наша планета вже не витримує шаленого виробничого навантаження для задоволення матеріальних потреб без думки про прийдешні покоління.

Де ж вихід? У впровадженні сталого розвитку суспільства, у проголошеному Сковородою «повстримного житті». Його заповідь прямо вписується в програму сучасного сталого розвитку, у його економічну і моральну сутність: «Позбавлення всього непотрібного, для того щоб набути найпотрібніше».

Нам треба провести культурну, духовну, моральну сковородинізацію всієї України, а через сталий розвиток внести народне вчення Сковороди в економіку та соціальну сферу.

 

Володимир КОСКІН, фото автора

.