Частина 1

Тетяна СтебловськаКожна земна людина повинна здолати шлях до себе Небесного

– Чим найбільш характерний Сошенко?

– Сучасники називали Сошенка «народним трибуном». Парадокс у тому, що хоробрим він не народився: боявся розбійників, темряви, морозу, сльоти, пасував перед зухвалими мужиками і лайливими бабами. Але він ставав залізним там, де це стосувалося моральних істин, він  ототожнював себе з будь-якою трагедією, і співчуття до всього сущого робило його відважним.  Він ладен був усе взяти на свої плечі. Коли він працював у Лебединському монастирі, ченці спокусили його на таємну гулянку, і він це так тяжко пережив, що по кінець життя не брав горілки до рота. Я лише провела трохи далі цю сюжетну лінію: у мене Сошенко навіть посуху сприймає як покарання за свій гріх і на межі фізичних можливостей бере участь у Хресному ході.

Він  органічно не міг обминути людську біду; він гори вергав задля інших.  У випадку з Шевченком підняв на ноги всю петербурзьку інтелігенцію, і таки ж організував його викуп з кріпацтва. Заради інших не спинявся і перед приниженням: коли Енгельгардтів управитель Прехтель намірився покарати Шевченка різками, а той пообіцяв його за це спалити, то, Сошенко, «падав до нуг», «стискав раціци» та інші «шляхетські штуки утинав». А щось попросити для себе соромився, залагоджувати власні справи не вмів, а тому пробідував ціле своє життя, сприймаючи те як належне...

Таким він був і в творчості. Світанок Сошенкового життя був винятково рожевим: за гроші, які він заробив у Мліївському монастирі, батько навіть якусь там землю купив, сподіваючись відродити колишні родинні статки, втрачені через те, що графиня Браницька підступом захопила землі богуславців, а хто не захотів ставати кріпаком, мусив щодня боротися з примарою голодної смерті.

Юний Іван міг вигідно одружитися і, заробляючи гроші на писанні ікон, поступово доростати до панка середньої руки. Але він захотів стати справжнім майстром і, наслухавшись розповідей від заїжджого чиновника про петербурзьких митців, в кінці листопада 1831 року,  маючи кілька карбованців у кишені, з попутним обозом подався до Петербургу ще й в холерний рік, щоб вступити до Академії мистецтв. Переживши змагання високих мрій з сухотами, він справді багато чого навчився, та більше вже йому не щастило – його ікони місцеві священики бракували. І хоч страждав від браку грошей, та догоджати їхнім смакам він не збирався. Це була дуже цілісна особистість з загостреним відчуттям моральності. Бог не відвернувся від України, якщо він послав такого Предтечу нашому національному генію.

Мене вразила подібність душ Шевченка і Сошенка. Втрачена Шевченкова дипломна робота називалася «Хлопчик-жебрав, який дає хліб собаці»: нещасний ділиться з ще більш нещасним. Останні роки свого життя Сошенко провів, ходячи вулицями з кошиком та годуючи бездомних тварин. Насамперед вони були добрими людьми, а доброта породжує біль, яким і перейнята творчість Шевченка.

 

Тетяна Стебловська

– Побутує думка, що Сошенко наслідував Брюллова.

– Але манера цього геніального художника – це декоративність і помпезність поз, навіть коли зверху падає каміння як у «Загибелі Помпеї», і... статичність, безповітряність. А у картинах Сошенка приглушені тони, теплий колорит, сумнувата лагідність на людських обличчях, сюжети скромні. Це був абсолютно самобутній художник, котрий нелегко торував свій творчий шлях, можливо, попередник передвижників. У моєму романі він виступає як митець дуже вимогливий до себе й схильний до рефлексій та комплексувань. Не сумніваюсь, що так воно й було, інакше б по ньому не лишився надто скромний спадок, більшість якого втрачено. Він сам оцінював своє життя як «марно загублене». До речі,  у «Рось-Марії» вперше вміщено Сошенкові гравюри, і цим, як самим виданням історичного роману у кримському видавництві Валерія Басирова з промовистою назвою «Доля»  я зобов’язана Ларисі Скорик.

– Роман «Рось-Марія» насичений персонажами, всі виписані дуже зримо, важко навіть сказати, хто другорядний. Звідки ви знали, хто траплявся на життєвому шляху вашого героя?

– А я застосовувала метод накладання на епоху. То був світанок науково-технічного прогресу, й інтелігенція тоді захоплювалася читанням не попсових романів, а творів Бокля й Малешотта. Звичайно, кожний робив свої висновки: хтось щиро прагнув знань, а хтось відчував перевагу над іншими як «пан з пюрком», котрий найняв Сошенка в наставники до своєї дочки, прагнучи зробити з неї «другу Аду Лавлейс» – епігонку  дочки поета Байрона, яка стала видатним математиком. Шевченкові застереження втримали Сошенка від другої помилки – закоханості в ще одну розбещену панночку.

А взагалі, якщо щиро зізнатися, то я писала ніби під чиюсь диктовку, бо герої самі мене вели, диктуючи сюжетні лінії, а потім перевіряла, могло бути таке в Сошенковій біографії чи ні? Збіги бували дивовижні. Особливо мене вразив один епізод. Сошенкові допоміг – це справді так було – дістатися Петербурга й навіть влаштував його в своїх родичів напрочуд гарно вбраний хлопець, котрий виявився кріпаком-кравцем на оброці. За сюжетом "Рось-Марії" пан зацькував його так, що він наклав на себе руки і, дізнавшись про це, Сошенко дістається монастиря, щоб попросити благословення молитися за самогубця. Дорогою потрапляє в заметіль і ледь не гине. Я писала як уявлялося, а коли звірила дати, то виявилося, що заметіль і справді була, в неї потрапив і Шевченко, а Афанасьєв-Чужбинський, котрий його супроводжував, навіть вірш написав на цю тему.

Творчість для мене – велика таємниця. Поет чи прозаїк пише в стані зміненої свідомості (це називають натхненням), відчуваючи своїх героїв як реальних людей, знаючи про них незрівнянно більше, аніж це лягає на папір. Я спробувала пояснити це явище в книжці «Друга реальність: сновидіння на тлі життєвих епізодів і роздумів», над якою ще працюю. Наважилася висловити досить-таки крамольну з точки зору матеріалістичної парадигми думку, що створеними письменницькою уявою героями заселяються інші світи, і в цьому сенс творчості. Адже Ісус Христос сказав: «Мій батько й досі творить». Про покликаність людини разом з Богом творити світи багато розмірковував Микола Бердяєв.

Такі як Сошенко зазвичай все втрачають. Але завдяки ним існує світ, бо в ньому на жадібного завжди знайдеться ще жадібніший, на жорстокого – ще жорстокіший, на загребущого – ще більш загребущій – і так до самознищення. Але світ сущий, хоч і повільно, прогресує в бік Царства Божого, посланцями якого є такі люди як Сошенко... Адже факт: завойовані міста вже не віддаються «на потопт і розграбування», із страт не роблять видовище на площах, як було колись, а тим, хто терпить від війн чи природних катаклізмів, надається гуманітарна допомога. І тому я вважаю, що Сошенко – переможець, попри всю трагічність свого життя.

– Поясніть назву роману – «Рось-Марія»?

– Ще за радянських часів у мене було хобі - записувала від сільських відьмочок народні заклинання, які вражали мене науковим змістом. «Стиштеся, Земля і Небо, і хай стишиться біль у тілі моєму й душі моїй» – яке розуміння впливу тропосферних зв’язків на все живе! А дітям «викачують переляк», водячи яйцями по активних точках хребта й при цьому промовляючи: «Рось-Марія, Рось-Марія, чи то вітер такий напав страшний, чи то страх такий явився, то ми тебе заклинаємо, на пущі відсилаємо, там берег високий – є де розгулятися...». Оце поєднання імені Божої матері поряд з назвою річки, де розташована Сошенкова батьківщина – місто Богуслав – мене так схвилювало, що в мене постала перед очима сцена, де з малим Іваном працює місцева шептуха, так я і твір свій вирішила назвати.

І особливо мене вразило третє заклинання, де є слова: «Мати Божа ходила, свого сина водила, повела на ранню, з ранньої на вечірню, з вечірньої на Океан-море, а там острів лежить, на тому острові престол стоїть, на престолі Ісус Христос сидить – голівку схилив...». На старовинних іконах, що перестали бути канонічними, трапляється цей самий мотив: Ісус Христос земний іде до себе Небесного. За сюжетом мого роману, Сошенко побачив ці картини в підвалі Мліївського монастиря, і вони справили на нього велике враження.

Оце і стало основним мотивом мого роману: кожна земна людина у сумнівах, у метанні від зневіри до певності себе, від розпачу до надії повинна здолати шлях до себе Небесного. Навіть коли доведеться йти по тернах та розпеченому камінню.

 

"На прибутки від майна НСПУ письменники мали видавати книжки й матеріально самозабезпечуватися"

Тетяна Стебловська

– Пані Наталю, чи не тому Ви «зачепилися» за образ Сошенка, що і у Вашому характері є щось сошенківське (при всій своїй вразливості він постійно лягав “на амбразури”). Вас  під час альтернативних письменницьких зборів 30 жовтня 2003 року було обрано головою НСПУ. Шлейф тих подій досі тягнеться, бо проблема не вирішена.

–  На це питання мені відповісти не просто. Річ у тім, що нині багато моїх колег позиціонуються як борці з комуністичним режимом, що й близько не відповідає істині, і поповнювати їхні ряди я не хочу. У видавництві «Сполоскип» Йосипа Зінкевича у 2010 році вийшов енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні 1960-1990», то там усе наше письменницьке очільництво представлене як героїчні борці з комуністичним режимом, зате проігноровано тих, хто сидів по тюрмах. У другому виданні зроблено спробу дещо виправити ситуацію, але ряди високопоставлених «борців»  поповнились новими іменами.

Природно постають питання. Якщо все спілчанське керівництво за радянських часів боролося з комуністичним режимом, то хто ж тоді виключав зі Спілки письменників Миколу Лукаша, Віктора Некрасова, Олеся Бердника, Василя Захарченка, Бориса Чичибабіна, інших? Хто закликав боротися з інакодумцями чи писав зречення як Іван Драч? Я рада, що в «Українській літературній газеті» дала цьому явищу належну оцінку.

Я не претендую бути борцем з комуністичним режимом – я просто послідовно боронила від нього свободу творчості й особистого життя. Не дала згоду на співробітництво з КДБ при прийомі до Спілки, я не написала жодного слова во славу КПРС, жодного, як тоді належало, «паровоза», та й просто не вступила до лав того, що називали «честю й совістю епохи». Я ніколи не прагнула зробити кар’єру, бо мені одного треба було – творчості. За це доводилося платити: я збирала великі тиражі, але мені їх відповідно до «рангу» урізали до 30 тисяч, бувало, роками не друкували мої новели через те, що «такі самі можуть бути написані і в Австралії чи Латинській Америці». Та чого варті мої неприємності порівняно зі стражданнями тих, хто сидів по політичних таборах і там творив, як герої презентованої в Ірпені книги віршів «Я той, хто духом не скоривсь»?

Я пов’язала свою долю з Данилом Кулиняком, котрий в бутність курсантом херсонського Нахимівського училища створив підпільну організацію націоналістичного характеру й звідтоді потрапив під «ковпак КДБ», за що теж мені довелося платити. Але я дуже вдячна КДБ за те, що нас «посватало»: ми в парі пройшли дуже цікавий творчий шлях. Як журналісти ми з Данилом Кулиняком справді боролися за долі конкретних людей. Наприклад, за лісника Валерія Дьомочку, якого звинуватили у вбивстві кабана, бо він не дозволяв начальству полювати в заповіднику. За виховательку дитячого садка Галину Шуст, котру загнали до божевільні через те, що поклала на стіл всемогутньому тоді директору радгоспу Пуща-Водиця список його зловживань з пропискою людей. Боролися за річку Уж, у яку задля спрямлення русла недолугі господарники всадили 600 тонн вибухівки за 18 кілометрів по прямій від Чорнобильської атомної станції... Вибухнуло – і комісія показала, що однією з причин був мініземлетрус.

Це я веду до того, з яких мотивів саме мене на зборах у Пущі-Водиці було обрано альтернативним Володимиру Яворівському головою НСПУ. Що мене змусило погодитись?  Річ у тім, що рішенням Кабінету Міністрів ще за «кучмівських часів» майно, яке оцінювалося у величезну суму, було передано НСПУ для того, щоб письменники за прибутки від нього могли видавати книжки й матеріально самозабезпечуватися. І не треба казати, що Будинки творчості нерентабельні: на півдні прибутковий навіть сарай, куди пускають квартирантів. А про цінність кримської землі можна судити по хабарах, які дають за продаж хоча б сотки. Скільки гектарів мала Спілка у Планерському? А у Ялті? В Одесі, де Будинок творчості був проданий по ціні двокімнатної квартири?

Будучи головою Ревізійної комісії й перевіривши економічний стан Спілки, я зрозуміла, що за розумної експлуатації майна можна поставити на ноги всю українську літературу (не простягаючи руку до спонсорів, щоб видати книжку мізерним накладом), налагодити пропаганду, не допустити, щоб закрилися або змінили профіль товсті журнали, відкрити в кожному обласному центрі свої книжкові магазини. Та самого видавництва «Український письменник» з його 2000 квадратних метрів площі було достатньо для видання  книжкових серій – так до приходу Яворівського на посаду голови НСПУ і передбачалося. Пізно розповідати, як цей авантюрист зі стажем захопив владу... Коротше, з такими економічними можливостями НСПУ повинна була взяти на себе відповідальність за літературний процес, це був її обов’язок перед українським народом.

Для мене йшлося не про головування в  НСПУ, а про боротьбу: я цю місію взяла на себе як хрест, бо взагалі переконана, що від хрестів відмовлятися не можна. А ще я переконана, що за ринкових умов на чолі Спілки письменників мають стати не носії гучних імен, набутих за часів радянської влади ідеологічним служінням КПРС, а організатори виробничого процесу, менеджери, достатньо молоді люди. Своїм наступником по двох місяцях головування я хотіла бачити тодішнього заступника Народного Руху Бориса Тарасюка, колишнього мера Львова члена НСПУ Василя Куйбіду, ми з ним постійно підтримували зв'язок.

Та достатньо самої тільки ситуації з видавництвом «Український письменник», де були згорнуті всі плани щодо видання книжкових серій, а 1200 квадратних метрів відчужено й здано в оренду по сміховинній ціні без будь-якої користі доля української літератури, достатньо фресок Базилевича, які почали знищувати в історичному кафе «Еней» (і таки ж знищили на догоду орендаторам), достатньо вивезеної і невідь де подітої бібліотеки «Радянського письменника», яка збиралася десятиліттями, щоб люди з гідністю не лишилися байдужими до цих неподобств. А були ж ще інші «подвиги». Цитую за книжкою Валерія Басирова «Історія однієї зради»: «Почалося з таємної змови голови НСПУ В.Яворівського з віце-прем’єром Ради Міністрів АРК В.Казаріним. Чи то захотілося їм мати «приручену й свою» творчу спілку, чи планували «по-господарськи» розібратися з нерухомим майном у Криму... Точно сказати не можу, але інтереси демократа Володимира Яворівського і комуніста Володимира Казаріна так чи інакше збіглися».

Та головне, Яворівський переписав Статут НСПУ, куди ввів два пункти: про те що голова має право відчужувати майно й відміняти рішення будь-яких зборів та з’їздів. Природно, такий документ у Міністерстві юстиції зареєстрований не був, і з-під НСПУ фактично було вирвано юридичну базу. За димовою завісою писання листів до Кучми (а потім і до Ющенка), за демократичною лексикою Володимира Яворівського ховався тоталітаризм, який радянській владі й не снився. Він примудрився виключити зі Спілки стількох, скількох не було виключено на теренах Радянського Союзу. Щодо майна, то Яворівський свого добився, але після нашого виступу йому довелося застосовувати складніші схеми.

Тетяна Стебловська

Яворівський заявив на всю Україну, що Медведчук купив Околітенко за білий лінкольн і квартиру на Хрещатику. А я живу в Ірпені на такій вузенькій вулиці, де якби це авточудо розвернулося, то звалило б два  паркани – мій і той, що навпроти. Всі мої статки як на долоні. Має права бути депутатом людина, котра так  бреше? Та не в мені справа. «Як сміє держава втручатися в справи творчої організації?» – слідом за Яворівським потрясали кулаками мої колеги. І самі ж дозволили йому оголосити «письменницький страйк» – на знак протесту проти того, що ані Кабінет Міністрів, ані Адміністрація Президента, ані прокуратура не відгукуються на його прохання втрутитись. Ось такі подвійні стандарти у нас панують. І що ж тепер, коли дурман високих слів розвіявся? Маємо розбазарене, розкрадене спільне майно НСПУ, мінімальні письменницькі пенсії й вкрай принизливе становище української літератури.

 

"Різниці між владою і опозицією у нас немає"

– Чому ж за таких очевидних речей, ви, так звані «розкольники» зазнали поразки?

 – Гаутама хотів дати людині свободу волі – ранній буддизм обходився без бога, – чому з нього наробили статуеток? Ісус Христос не дав себе оборонити мечем під час арешту, а проте його вчення не втримало лицарів від кривавого безглуздя хрестових походів. Такі історичні парадокси пояснив лауреат Нобелівської премії в царині економіки Ріхард фон Хайєк: неможливо переступити через середній рівень свідомості. За радянських часів Спілка письменників, створена 1934 року, була привілейованою структурою, таким собі великим дитячим садком, де слухняних винагороджували, а неслухняних карали. У минулому мої колеги так ревно  ідеологічно обслуговували Комуністичну партію, що Яворівському неважко було їх переконати – буде як за радянських часів, якщо вони знов обслужать якусь політичну силу. Відомий перекинчик, що поміняв кілька партій, Яворівський повністю поклав Спілку під політику, точніше, під особисті інтереси: навіть на фронтоні будинку на Банковій було ющенківське гасло: «Не словом, а ділом». Ну й мої колеги дуже «погеройствували» за часів так званої Помаранчевої революції. сподіваючись, що їм воздасться. Тим часом політика – це завжди одноденка, а письменник має бути орієнтований на Вічність. «Серед нас є націоналісти, комуністи, прибічники Януковича й прибічники Ющенко – і всі ми хочемо творити українську літературу», – таку позицію я задекларувала в полеміці з Яворівським на 5-му каналі. Але не зрозуміли. Більше того, на вуличному мітингу, який назвали з’їздом на підтвердження функцій Яворівського, мої колеги проголосували за те, щоб запроторити мене до в’язниці. Невже вони не розуміли, що у 1937 році підняттям рук у трудових колективах кидали «ворогів народу» до таборів? Як вони, засудивши кривавий сталінський режим, могли до такого опуститися? Тепер постає питання: що сталося вже не зі спілчанським майном (за головування Яворівського воно «пішло по кишенях»), а з Помаранчевою революцією, на яку покладалося стільки надій? І чому так сталося? Чи не тому, що пристрасті навколо неї роздмухували такі «демократи» як Яворівський?

Яворівського було скинуто з головування, але за час його правління й від колишньої харизми НСПУ не лишилося нічого, вона, не взявши на себе відповідальність за українську літературу, втратила й сенс свого існування і нині як творча структура перебуває в стані агонії. На порожньому місці виникли потужні видавництва, здебільшого російськомовні, – яку частку в книжковому потоці займає «Український письменник» з його можливостями? Хіба це не злочин, за який треба відповідати? Сам Яворівський спробував зробити ефектний жест – вийти з НСПУ на знак протесту проти  співпраці нинішнього його керівництва з владою, точніше, відскочити від своїх діянь, однак суспільство того навіть не помітило.  Але на прикладі свого головування він показав, що сам є владою - найкорумпованішою, найтоталітарнішою і найцинічнішою. Одна з ознак демократії – повага до альтернативи. А він, проголошуючи себе опозиціонером, на прикладі НСПУ, показав, як треба давити опозицію.

На жаль, різниці між владою і опозицією у нас немає: є дві групи людей, які однаково рвуться до влади аж ніяк не з благородними намірами.

 

Письменникові доводиться вибирати між касовим успіхом і потребою простягати руку до спонсорів

– Цитую бережанського поета Богдана Андрусяка: «Наталя Околітенко переконана, що попсова література, яка пишним цвітом розцвіла в духовному просторі – це дзеркальне відбиття колишньої кон’юнктури, служіння якій і розподіляло письменників «за ранжиром», наближаючи до «великого корита» або відлучаючи від нього». Внесіть корективи в цю тезу, адже за двадцять років так званої незалежності  з’явилися нові чинники цинічного опопсіння, тобто морального занепаду.

– У старовинній притчі гетера докорила Сократу тим, що в нього мало учнів, вона ж лиш кивне пальцем – і всі чоловіки за нею біжать. «Так тобі ж легше! – відповів на те філософ. – Ти їх ведеш униз, а я вгору». Вниз йти завжди легше... Спілка на себе відповідальність за літературний процес не взяла, а приватні видавництва вимагають брендової літератури – от і розбуялися книжки про те, що «нижче пояса», опускаючи суспільну мораль «нижче плінтуса». Письменникові доводиться вибирати між касовим успіхом і потребою простягати руку до спонсорів, якщо пишеш щось серйозне.

Тим часом і серед касових письменників з’явилися дуже талановиті люди. До таких творів я відношу «Биті є, Макар» Люко Дашвар, «Таємниця випадкового чуда» Тані Малярчук, «Дівчинка на кулі» Ольги Слоньовської – більше назвати не можу, бо ж більше прочитати не вдається. А взагалі коли я натрапляю на щось яскраве, то радію так, ніби сама написала.

 

"Винні насамперед письменники"

– На своїх колег, котрі то лаяли націоналістів, то виключали зі Спілки письменників дисидентів, то оспівували подвиги вояків УПА та навперейми писали про голодомор, коли ця тема перестала бути забороненою, Ви кладете відповідальність за нинішню розірваність нашого суспільства на групи, партії та партійні течії, його неспроможність об’єднатися навколо національної ідеї. Але ж винні не тільки письменники.

– Хто більше винен, міряти навряд чи й треба, головне, що винні насамперед письменники. Бо вони формують отой самий середній рівень свідомості. Пам’ятаєте, що казав Ісус Христос про спокушання «одного з малих цих»? Гадаю, що тут йдеться про суто письменницький гріх: якщо Яворівський розвертається на 180 градусів у своїх переконаннях, спаливши те, чому нещодавно поклонявся й за що здобував престижні премії, то спрацює закон інерції, який неминуче розірве суспільство на окремі групи, котрі не чутимуть один одного. Якщо Дмитро Павличко, котрий, до речі, робив кар’єру по записці Лаврентія Берії, на презентації книжки Михайла Слабошпицького «Українець, який не захотів бути бідним» заявляє: «Або ми станемо нацією суперфірмачів, майно яких буде розкидано по цілому світу, або згинемо», то нічого йому очолювати Комітет опору Диктатурі, бо за ним ніхто не піде.

Доленосні для нації події сприймаються як фарс, бо люди не такі дурні, якими їх хочуть бачити ті політики, що вішають їм локшину на вуха. Якщо митці типа Павличка пробують прищепити суспільству підленьку мораль про те, що за радянських часів перебувати на волі ще й у привілейованому становищі було гірше, аніж тим, хто сидів по таборах, то казати про якесь суспільне розуміння не доводиться.

На перевертнях типу Яворівського, для яких внутрішній закон ніколи не був писаний, лежить відповідальність за нинішній стан в Україні.

Помилитися в своїх переконаннях може кожен. Та коли вже помилився, відійти осторонь і не смій претендувати на те, щоб стати духовним вождем нації.

Храм побудують інші.

Розпитував і фотографував Володимир КОСКІН