Інтерв'ю з Наталею Околітенко - частина 1
Наталя Околітенко про предтечу Шевченкового генія і про сучасне українське письменство
У постаті Наталі Околітенко поєдналися письменниця, вчена й журналіст. З 1967 року виходять її романи, повісті, оповідання для дорослих і дітей. Вона успішно працювала в царині складного науково-художнього жанру: її книжки «Годинник життя», «Таємниця пентагіри», «Що записано в книгу життя», публіцистичне дослідження «Парадокси професіоналізму» були рекомендовані як шкільні посібники. Її наукова творчість надзвичайно плідна: науковий посібник для вишів (у співавторстві з академіком НАН Дмитром Гродзінським) «Основи системної біології», монографії (з проблем біології раку, ВІЧ-СНІДу). Разом з доктором технічних наук Миколою Колбуном вона заснувала нову науково-дослідну установу – Інституту інформаційно-хвильових технологій, навколо якої об’єднуються лікарі та науковці, що шукають нових шляхів боротьби за людське здоров’я.
До Української Академії Наук Наталя Околітенко вступала одразу по трьох номінаціях: біологія, економіка і гуманітарний цикл. Вона є Гранд доктором з філософії і доктором біологічних наук – за оригінальну концепцію походження ракової пухлини.
Наталя Околітенко є найретинговішим автором журналу «Жінка», який, будучи чи не єдиним тиражним українським виданням входить до десятки найчитабельніших. Її виступи по радіо і телебаченню незмінно викликають великий суспільний резонанс.
Та ми зосередимося на постаті Наталі Околітенко як на письменниці, зокрема, на історичному романі «Рось-Марія», в якому вперше в українській літературі досліджено долю того, хто став предтечею Шевченкового генія – Івана Сошенка, котрий організував викуп нашого Кобзаря з кріпацтва й зіграв велику роль у становленні його особистості, вторувавши його творчі шляхи.
"Саме Сошенко дав поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей Шевченка"
– Наталю Іванівно, що нового про Кобзаря відкрилося Вам у процесі роботи над історичним романом про Івана Сошенка?
– Ми знаємо про нього з автобіографічної Шевченкової повісті «Художник»: у сяєві білої ночі юнак замальовує грецьку статую, до нього підходить студент Академії мистецтв... Це схоже на казку: бідар зустрічає доброго чарівника, який виводить його на світлу життєву дорогу. Насправді ж, як згадує тогочасний письменник і педагог Олександр Кониський, Шевченка привели до земляка босим, і він нахилився, щоб поцілувати йому руку, а Сошенко дав урок гідності, сказавши, що рук цілувати не можна ні в кого.
Шевченко тоді навіть не здогадувався, хто в ньому гряде, – він дивився на світ з прірви безмежної приниженості й самотності. Кожний пророк потребує свого предтечі – Шевченко як особистість сформувався біля Сошенка за ті чотири місяці, що вони разом прожили. Сошенко не просто організував викуп обдарованого юнака, перевівши, за словами того ж Кониського, через той Рубікон, який межував світло із темрявою – він займався з ним самоосвітою, зокрема вивчав природознавство та астрономію, бо здобутих у вільшанського самоука Степана Превлоцького знань не вистачало. Завдяки цим студіям Шевченко прозрів те, що не вдалося Карлу Марксу – вплив науково-технічного прогресу на соціальну ситуацію, що засвідчив відомий запис у Шевченковому «Щоденнику», який починався словами «Великий Фултон і великий Уатт...». І, що не менш важливо, Сошенко не втомлювався нагадувати Тарасові, звідки вони вийшли й задля кого мають працювати, коли петербурзька аристократія почала запрошувати чарівливого українця на світські вечірки. Коротко кажучи, саме Сошенко дав поштовх туго стиснутій пружині його потенційних можливостей.
– Однак наставник і учень дуже скоро помінялися місцями.
– Так. Й це призвело до непорозуміння, яке й досі кидає тінь на нашого національного світоча. Будучи автором поеми «Катерина», Шевченко відбив у Сошенка дівчину, на якій не збирався одружуватися... Що це – легковажність юності чи цинізм митця, який дозволяє собі те, чого не хоче бачити в інших? Тим часом автобіографічну повість «Художник» Шевченко писав у зрілому віці, коли полову з його голови вимели оренбурзькі вітри – а там немає і тіні каяття за недостойний по відношенню до свого благодійника вчинок. Повість «Художник» кінчається промовистим штрихом: та, з кого мальовано геніальну «Мадонну», латає незавершеною картиною дірку в ширмі. Це є мірилом життєвої прірви, в яку збирався стрибнути Сошенко, як схилений для поцілунку в руку Шевченко є мірилом прірви, з якої піднявся геній нашого народу.
І по-новому прочитавши цей твір, я зрозуміла що відбулася підміна рольових установок: Шевченко передбачив те, що могло б статися із Сошенком, коли б він одружився «на красній німочці». Адже то була панночка-безприданниця, дочка виборзького бургомістра, котрий, програвшись у карти, застрелився. Типаж, добре знайомий з повісті Миколи Гоголя «Невський проспект», де художник, закохавшись в незнайомку та знайшовши її в домі розпусти, запропонував їй разом трудитися над створенням сімейного гнізда, а у відповідь почув: «Як можна! Я не прачка й не швачка, щоб займатися роботою...».
Яблуко розбрату, що впало поміж друзями, було отруйним... Річ у тім, що Шевченко до зустрічі із Сошенком вже мав досвід стосунків із Ядвігою Гусиковською, яка навіть сорочки йому шила, але вимагала, щоб він зрікся рідної мови. Юнак, котрий зробив вибір між любов’ю і власною духовною суттю, не міг не бути далекоглядним. Та й взагалі Тарас був сміливий з жінками: закохувався, однак тверезий глузд йому ніколи не зраджував. А Сошенко, хоч був старший від свого друга на сім років, лишався в стосунках з ними безнадійно інфантильним. Дуже скоро Сошенко зрозумів, від якого лиха його врятував Шевченко, бо вони розлучилися як «добрі приятелі і земляки» й надалі підтримували теплі стосунки. Дружиною Сошенка стала Марцеліна Віргінська – вже немолода дівчина шляхетського походження, котра сама заробляла собі на хліб. Коли Сошенко, перебравшись за станом здоров’я до Немирова, втратив роботу, вона пішла в чужий дім працювати гувернанткою, хоч по тих часах для одруженої жінки це було останнім ділом. Зізнаюся: мене дуже зацікавила ця постать, і я не дивуюся, коли чую, що в моєму романі саме Марцеся вийшла на передній план.
– Хоч це й парадоксально звучить, та по Шевченку лишилося чимало «білих плям», які дають підстави для спекуляцій, чим, зокрема грішить Олесь Бузина.
– Зокрема Шевченку закидають, що він у поемі «Царі» облив брудом своїх благодійників, котрі дали гроші на викуп його з кріпаччини. А насправді гроші дала та, про яку Пушкін сказав: «При дворе она не ко двору» - вюртембурзька принцеса Фрідеріка Вільгельміна Шарлотта, хрещена як Марія Павлівна – дружина молодшого царевого брата. У київському Музеї російського мистецтва є її портрет, де вона зображена без коштовностей: вона їх продала, щоб послати кошти голодуючим Греції. А в Українському музеї є автопортрет Шевченка – у вишитій сорочці, парубкуватий. Він же його створив тоді, коли був виснажений і смертельно хворий. Марія Павлівна купила цей портрет, та й взагалі все життя матеріально підтримувала Шевченка. Цікаво, що вона – моя колега, біолог, слухала лекції Жоржа Кюв’є, займалася науковою роботою. Це була надзвичайно цікава жінка. Якщо доля продовжить мій творчий шлях, я постараюся вжитися в епоху й написати про неї.
І Сошенко і Шевченко були живими людьми, й до них не можна ставитись як до пам’ятників. У їхньому бутті траплялося всякого. Наприклад, був випадок, коли бідні студенти вкрали в якоїсь купчихи гуся, зварили його в самоварі й з’їли. Дослівно не цитую, бо це не вписалося в мій твір, але по Шевченкові, котрий заради гострого слівця й рідного батька міг не пожаліти, лишився лист до Михайла Чалого, де він називає Сошенка «старим ледащом», бо той довго йому не відповідав, а коли відповів, то так «змережав, що курці ніде клюнути» та все так «по-письменному, що я насилу второпав».
У свою чергу, Шевченко читав Сошенкові «Катерину», а у відповідь чув: «Гей, Тарасе, чого ти діла не робиш?», тобто не малюєш. І чи можна дорікати йому, що він не вгадав у своєму молодому другові майбутнього Кобзаря? Адже Сошенко керувався народною мораллю, яка відбилися в пісні «Взяв би я бандуру». Зазвичай її виконавці співають «через ту бандуру бандуристом став», а має бути: «Люди скажуть – здуру бандуристом став», бо орати треба, сіяти, а тут через «тії очі» рука потягнулася до музичного інструменту. Але саме Сошенкові Кобзар довірив свої вірші, які ховав від царських посіпак, не сумніваючись, що надійніших рук бути не може. І Сошенко читав їх своїм учням.
.