Микола Шелест

Інтерв'ю - частина 1

– Ви пройшли тернистий життєвий шлях, чітко усвідомлюєте нашу трагічну дійсність, у живому спілкуванні висловлюєте абсолютно реалістичний суворий філософський погляд на життя, яке нас не тішить. Проте Вас називають сонячним художником. Фактично всі Ваші роботи випромінюють радість, позитив. Навіть твір «Поховайте та вставайте» заряджений непереборною надією. Чому так?

– Колись я малював багатофігурні композиції, батальні сцени, скажімо, бої партизанів. Потім прийшов до висновку: це потрібно, але одиницям. Нині на моїх картинах нема боїв, нема трагедій. Навіть зображуючи поховання Шевченка, я показую: сонце зайде, але ранком воно підніметься. Коли дивишся на сонячну картину, жити хочеться радісно і щасливо.

Якось трапилося таке. Одна жінка забажала купити у мене після виставки картину. Вона думала, що це коштує копійки. А лише одна рама (шість років тому) коштувала тисячу двісті гривень. Жінка принесла тисячу гривень, бо колись ходила до салонів, де навіть картини знаних художників продавали за тридцять радянських карбованців. Я кажу: «Зрозумійте, 1200 коштує тільки рама». – «Ну тоді без рами скільки буде?».

Після умовлянь я згодився повторити цю роботу. Але замотався. Вона телефонує, кажу: «Я пообіцяв – точно зроблю». Врешті намалював схід трішки рожевого сонця, росу на траві, таку, щоб відчувалася прохолода, сонячні промені на землі, дитинку, яка біжить за метеликом. Жінка прийшла, я віддав їй картину без рами за тисячу гривень. Після того вона телефонує: «Ви знаєте, раму не можу купити. Дуже дорого… Як бути?» Тож підібрав зі своїх старих запасів раму, підігнав розмір і подарував. Жінка, поки була жива, постійно телефонувала, казала: «Я вам дуже вдячна, дивлюсь і жити хочеться». Якби не ця картина, вже давно померла б». От вам сила мистецтва. Коли ти бачиш красу, жити і боротися хочеться.

Микола ШелестТому я відмовився малювати трагедії з десятками фігур, і навіть в картині «Поховайте та вставайте» намагався в людських постатях подати віру. До речі, легенда твердить, що незаміжні дівчата у віночках, в українських сукнях за дишло тягли-везли домовину з Шевченком до могили (для перепоховання). Я подумав: так робили рабині. Тож впріг коней (як насправді було), а люди йдуть поруч, зокрема кобзарі, скрипаль… Шевченко, до речі, чудово співав. Правильно кажуть: коли є дар Божий, то він в усьому. Лауреат Нобелівської премії Бунін написав: «Тарас Шевченко – найталановитіший, найрозважливіший із людей, абсолютно геніальний поет!»

Я думав над тим, чому видатні майстри епохи Відродження практично не зображували трагедій. Вони малювали і ліпили красу, і ця краса залишилися у віках. У музеях саме біля таких творів зупиняються люди. А абстракції швидко проминають. Класика не вмирає. В музеї приходять для того, щоб зосередитися на красі і відчути, що жити приємно.

Втім, на моїх картинах не все безжурно. Я схильний до алегорій. Не просто пейзажі, коні, хмари, ліс і квіти. Скажімо, у творі «Двобій» на передньому плані зображені в шаленій динаміці два коня у двобої. А за ними розбігається у протилежні боки табун – на схід і захід. От глядач і думай.

Микола ШелестНа яблуках – сльозинки роси… У гарбуз увіткнуто ніж. Рушником-українством прикрито розруху розбитої України, де голі й босі люди ледве кінці з кінцями зводять. Точніше, не люди, а народ. Пригадую розмову філософа Сократа з учнями Федром і Платоном. Федр запитав: «Чому в нашій метрополії так погано живе народ?» Сократ відповів: «Тому що бидло обирає, а народ страждає». Платон запитує: «А чому ж ви про людей нічого не сказали?» «А люди вже визначили своє життя». Сказано 2500 років тому.

--Тобто під людьми він мав на увазі вищу касту, обраних?

– Напевно. А ви знаєте, що плебеї і були народом у Римській імперії, а плебс – ніхто. Здавна існували засоби знеособлювати, підкоряти людей. У далекому Китаї тисячі років тому в маленькому королівстві Юань (можливо, звідти гроші-юані пішли) постало питання, як завоювати набагато більшу країну. Тамтешні лікарі придумали манкуртів. Шкіру верблюда надягали людині на голову, прив’язували до коня і під палючим сонцем залишали вниз головою. Той, хто виживав, втрачав пам’ять роду і розум. Манкуртів посилали вбивати правителів і знать у сусідніх князівствах. Так юані приєднували території. Минали тисячоліття. Щось подібне відбувалося і до 1917 року. Зрозуміло, для «виготовлення» манкуртів потрібно багато верблюжої шкіри. Тож в Російській імперії почали виховувати жовтенят, піонерів, комсомольців, комуністів – підлеглих одній касті. В Україні людей перетворювали у бидло пахани. Українофоби почали обзивати націоналізм фашизмом, хоча націоналіст це людина, яка любить рідну землю і дбає про свій народ і державу.

Микола ШелестА що таке шовінізм, який процвітає в Росії? Колись в малесенькому лігурійському королівстві жив такий собі князьок Шовіні. Він завойовував інші князівства і перетворював людей в рабів. Таким чином виникла Римська імперія. Минули тисячі років. З молодим Наполеоном стрівся привид Шовіні і сказав: «Ти здібна людина, я тебе звеличу». Шовіні почав йому пропагувати завоювання інших країн і перетворення людей в рабів. Наполеон піднявся високо-високо, дійшов до Росії, і Москва упала. І вона, може, і досі не встала, але сталося так, як сталося. У Росії давно збагнули: шовінізм – це чудово. Завойовуй інші країни і перетворюй людей на бидло. Ще в часи Московщини приєднали Україну. Термін «Російське царство» виник за кривавого Петра, котрий плекав у душі шовінізм.

Нині великодержавний шовінізм північного сусіда розквітнув махровим цвітом. Він поклав лапу на Крим. Збурив брата проти брата той, хто розум загубив. Путін вже нікого не чує. Просто бреше.

У живописі я не хочу говорити про страшну трагедію України, та вона проривається навіть у моїх натюрмортах. Колись художники зображували череп на столі, свічку, манускрипт тощо. У XVI-XVII століттях це було зрозуміло. А нині глядачі запитують: «А чому чорний ніж з кістяною ручкою встромлено у гарбуз, тече сік і оса його п’є? То трутень п’є нашу кров, як це робив екс-президент Янукович, який щогодини випивав один мільйон доларів.

Микола Шелест– Художника живлять люди, події, обставини. А Ви людина кількох «епох», народжена до війни. Деякі ваші роботи мали непросту, часом невтішну долю. В які драматичні колізії Ви потрапляли?

– Поганого не пам’ятаю. Ну хіба що скажу, коли я отримав нагороду на міжнародній виставці (сімдесяті роки) і ще не встиг повернутися в Україну, як написали анонімки: «Яке право мав Шелест отримувати іноземні гроші і ганьбити великий Радянський Союз від сходу до заходу сонця? Просимо прийняти заходи». Писали в КДБ і в партійні органи.

У вісімдесятих забороняли друкувати деякі серії гравюр.

– Що ж там за крамола була?

– Скажімо, я зробив ілюстрації на твір Євгена Гуцала «Співуча колиска з верболозу». Цей геніальний письменник міг так описати прозою, що ніби читаєш розкішний вірш. Ключову гравюру «Що ви дієте люди?»довелося назвати не за назвою твору Гуцала. Крамоли ніякої. Я просто зробив життєвий опис нашого народу. Одного отруїли – падає, хлопчина – у жаху, монах запитує: «Що ви дієте?», літає стерв’ятник… В тому вся Україна. Не друкували. Я показав серцевину страшного тяжкого, деформованого, спотвореного життя народу. Засобами краси, довершених форм. Красу перевів у філософську площину.

В іншій серії на гравюрах я показав, як українці самі себе полонили, заковували, відправляли до Сибіру на каторгу. Знову Україна в риданнях. Коли почалася гласність, перебудова, тоді надрукували. І портрет поета Володимира Самійленка оприлюднили, якому якийсь панок надягає терновий вінок на голову. Дуже довго не друкували серію гравюр «Лемківські народні пісні». Лемків з заходу України вислали на схід, а Польща вислали їх до німецьких кордонів. Розпорошили народ. У гравюрах ніякого протесту, але навіть слово «лемки» вважалося крамолою. Проте ще за радянщини одна з гравюр обійшла багато країн, і нині перебуває у Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва.

Микола Шелест– На вашу виставку прийшло багато письменників і артистів, гуманітаріїв. Хто є в колі ваших друзів?

– Друзі – це складне необмежене багатозначне поняття. Ми завжди прагнемо близьких за духом людей. Я спілкувався з письменниками Євгеном Гуцалом, Олексієм Довгим, Миколою Луківим. Але найбільше спілкуюся з Дмитром Григоровичем Янком, мистецтвознавцем, заступником Бориса Олійника в Українському фонді культури. Людина дивовижна. Багатьох порятував. Лише два приклади. Народного художника, який три місяці пролежав у лікарні, виключали з партії за недоплату партійних внесків. Інший художник подарував свою картину польській державі, теж постало питання про його виключення з партії, бо це надбання СРСР.

До кого ми тільки зверталися з тодішнім головою Спілки художників Валентином Знобою. Врешті, до Янка прийшли, він порятував обох художників. Дмитро Григорович все життя стоїть на обороні талановитих і порядних, ба сам такий. От кажуть, людей не замінимих немає. Та не можна замінити тих, хто був і хто є. Прийде інший, але не той, хто був перед цим. Янко – це феноменальний трудяга, хоч йому вже вісімдесят з гаком років. Він поєднує митців, науковців, громадських діячів. Безкоштовно пише, безкоштовне видає… Людина з великої літери.

Микола Шелест– Переводжу стрілку на Вас. Які картини в роботі?

– До виставки зробив все задумане. Все встиг. Тепер обмірковую продовження теми Шевченка, до осені зо дві картини напишу. Для одної вже зробив рисунок на полотні. Я їздив по Кавказу, етюди малював, зокрема гору Ельбрус. У Шевченка є слова: «І вам слава, сині гори, кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая». Якось побачив горобину, яка мені здалася калиною Шевченка. Я намалював з натури гуашшю оці білі гори, кригою окуті, довкола яких літали літаки. Тепер хочу написати олійними фарбами, переосмисливши, велику картину і назвати словами Шевченка з поеми «Кавказ» «І вам слава, сині гори…»

– Бачимо, що живопис спонукає Вас поглиблено осмислювати творчість Шевченка.

– Безперечно. Найпершим поетичним твором Шевченка вважається «Реве та стогне Дніпр широкий…». Можливо, раніше були ще, але вони не збереглися. Шевченко стрімко ріс. Проте писали, що він неук, тільки у маляра навчався. Не забуваймо, що до Петербурзької академії він два роки вчився в академії у Вільно, столиці Литви. Його послав вчитися граф Енгельгард як найздібнішого, найталановитішого. Козачок – не про нього, це не його статус, він не був хлопчиком на побігеньках, бо досконало володів не тільки основами малювання, а й, певно, писав вірші. Поміщик Павло Енгельгард не просто так взяв Тараса до себе, той уже був майстром. Сошенко лише привів його до Брюллова. Є виконаний 16-літнім Шевченком жіночий портрет, у 19 років Шевченко написав портрет поміщика Павла Енгельгарда. Академіки нині так не відтворюють. А візьмемо твір «Розп’яття Себастьяна». Себастьяна мали вбити, але прирекли до страждань. Шевченко у п’ятдесяті на засланні намалював його так анатомічно, так чудово, ніби все життя перебирав оці кісточки, і тільки шкіру надів на того Себастьяна, що перебуває в русі.

Микола ШелестДо речі, найтяжче у мистецтві відтворити людину в русі. Я не люблю писати нерухомі портрети, нерухомих людей, це – чуже, це – фотографічно. Я завжди малюю людей, тварин, навіть хмари у динаміці. Тоді ти справжній художник.

У будь-якому творі Шевченка немає природи в чистому вигляді. Там все про людей. Тополя, калина, птах, річка… За цим завжди людина. У Шевченка: «Сичі в гаю перекликались, та ясен раз у раз скрипів». Сичі – це провісники людей. Не скрипіть, підіймайтесь, досить вам сидіти. Ніхто не розуміє цього. З Тараса Григоровича зробили плакальника кріпаччини. Тому нам тяжко зрозуміти його твори. А він – енциклопедичний за тематикою.

Шевченко не був вчителем, він був просвітителем. А це вища каста людей.

Я свого сина і внука вчив на Шевченкові. Якось з онуком прийшло троє хлопців. Я кажу: «Хлопці, у вас пам’ять хороша. Хто вивчить і зрозуміє поему «Сон», отримає від мене грошову винагороду». І вони вивчили поему «Сон», ми її проаналізували. Всі ці здібні хлопці згодом успішно закінчили виші. І дотепер, коли ми зустрічаємося, вони говорять: «Якби не Шевченко, чи змогли б ми вступити у виші і справдитися як люди?

Микола Шелест– Вони прийняли щеплення українством.

– І дуже ефективно. Уявляєте, роки проходять, де б мій син не був, він ніколи не заговорить зі мною чужою мовою. Лише коли я розпитую у нього про англійські терміни під час користування комп’ютером. Мало того, моя невістка росіянка вивчила українську мову. Не кожний українець може так розмовляти, як вона. Невістка страждає через те, що сталося з Україною. Зателефонував мій онук з Москви: «Дідусю, я полечу чартерним літаком. Готуйтеся, ми забираємо вас з Києва!». Я категорично відповів: «Сашко, нікуди ми не полетимо. Тут жили і житимемо».

– На превеликий жаль, російська пропаганда, просочена отрутою, цинізмом і обманом, спотворює стосунки двох народів.

– Зомбування тотальне. Образотворче мистецтво теж має великий вплив і залежить від чистоти рук. Пригадую таке. Вітчизняна війна. Німці окупували Новомосковськ. На будівлі хтось написав: «Вставайте, кайдани порвіте, вражою злою кров’ю волю окропіте». А внизу намалювали повзучу червону гідру.

У 1944 році, коли прийшли радянські війська, гідру замазюкали чорною свастикою, пронизану червоним багнетом на гвинтівці. Слова залишилися.

– Тобто кардинально поміняли зміст.

Микола Шелест– Добрі і злі люди робили так, як хотіли. А може, злі і злі чинили на свій лад. Поряд полонені німці мостили каменем дорогу. До них горнувся безногий юнак, який віртуозно грав на скрипці. Згодом я дізнався, що цей німецький хлопець з гітлерюгенда дружить з нашою дівчиною Катериною (йому було десь 17, їй 15), вечорами зустрічаються. Якось вони попливли на човні через річку Самару і мене з собою взяли. Гралися, бігали, купалися в річці, співали. Скрипаль на скрипці грав. Кінець серпня, радісне сонце, гарячий пісок. Коли Катерина побігла, скрипаль гайнув за нею, упав, перевернувся. Хлопець ревів-плакав, як звір, бив по дерев’яному протезу, по культі. Від безсилля, розпачу, що ногу відірвало.

Знайшовся донощик, який на цих дітей «накапав». Зник безногий хлопець-скрипаль і зникла Катерина разом з родиною.

Володимир КОСКІН, фото автора