Михайло Слабошпицький

Письменник Михайло Слабошпицький потішив читачів новим твором «Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші» із приміткою: “Біографія, оркестрована на дев’ять голосів” (видавництво “Ярославів Вал”, 2012 р.).

 

Автор зробив спробу через призму біографії великого письменника розповісти про випробування української людини історією. Про її екзистенційну самотність і про неубієнну надію, яка оживає в кожному поколінні. У творі діють Михайло Коцюбинський та його видатні сучасники: Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Володимир Самійленко, Володимир Леонтович, Володимир Винниченко та їхні сучасники.

Хоч як дивно, але час Коцюбинського вельми нагадує нашу теперішню дійсність.

 

– Михайле Федотовичу, після прочитання вашого роману напрошуються певні висновки. По-перше, Вам вдалося відобразити не стільки образ Михайла Коцюбинського, скільки передреволюційну добу. По-друге, з монологів сучасників Коцюбинського, створених, до речі, Вами, постає трагедія національного буття. Взагалі, вся книга – це демістифікація нашої історії і багатьох поглядів, зокрема народницьких ілюзій і радянської брехні.

– Що ми знаємо про Коцюбинського зі школи? «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія і стиха хлипає сум». Реального Михайла Коцюбинського нам підмінили. Вийняли з історії його справжнього, а на його місце підсунули ідеологічний муляж. То ж треба було зробити кілька посутніх нотаток на берегах його біографії. Як відомо, в тому часі, в який ми оглядаємося, нам не дано нічого порушити. Ми не можемо зробити з поразок перемоги й навпаки; нам не дано дару оживити мертвих, народити з різних причин ненароджених. Але можемо виправити-уточнити масу, здавалося б, геть неістотних подробиць – і тоді далеке минуле змінить у собі насвітлення та забарвлення предметів і постатей.

 

У соцреалістичних біографіях письменника свавільно пересмикувалися факти його життя, щось замовчувалося, а щось вигадувалося. Когось звідти депортовували, а поселяли тих, кого там ніколи не було, скажімо, якихось старих більшовиків. Історики літератури, а ще більше біографи, принижували Коцюбинського, прикрашаючи його політичними барвами, ідеалізуючи в комуністичному дусі, підтягуючи до рівня послідовника Максима Горького й остаточно прозрілого від ленінського слова. Добріхувалися до того, що Коцюбинський начебто зустрічався на Капрі з Леніним і мало не під його диктовку писав «Фата Моргана».

 

– А насправді, що він сповідував?

– Коцюбинському ще від днів юності завжди були близькі політичні ідеї, які він сприймав крізь національну призму, але він ніколи не був близький до тих, хто зробив революцію своєю професією. Отже, український письменник – це вже дисидент мимоволі. Замість іти в імперську літературу й, як Гоголь, примножуючи її славу, досягати спокусливих чинів та високого становища, він каганцював десь у темряві поміж свого напівписьменного люду, притягуючи до себе підозріливі погляди філерів та неласку начальства на службі. Коцюбинський був трохи благополучнішим за Василя Доманицького, Архипа Тесленка, Анатоля Свидницького, Опанаса Марковича, але і йому довелося дорого платити за право мати літературне існування, оскільки його умовини були позначені гіркою українською специфікою: під безжальним колоніальним чоботом у холодному й жорстокому морі малоросійства

Водночас це нетиповий український письменник. Українські письменники були дітьми селян, інколи священників, домінувала простота поведенції. Та всі констатують його аристократизм, зокрема Сергій Єфремов. Хоткевич пише: «Ви ж єдиний український письменник у краватці» (фігурально – мав на увазі). Коцюбинський підтримував легенду, що він з роду ледве не румунських бояр, підтверджував версію про своє дворянське походження, хоч не був дворянином. Але це не має значення. Він справді поводився як аристократ.

 

Михайло Слабошпицький

– Але ж мав коханку.

– Він не був донжуаном. Життя Коцюбинського – життя без екстремізму. Він свідомо не шукав любовних пригод. Та раптом з’являється Шурочка Аплаксіна. Я довго думав: що ж таке знайшов Коцюбинський у тій безвиразній особі з кирпатим носом? Мабуть, треба бути письменником для того, щоб побачити в людині те, чого не бачать інші, або й те, чого там узагалі немає.

 

– Яке місце займає Коцюбинський в українській літературі?

– В листі до Могилянського він пише: «Мене переклали у Польщі, Німеччині, в Чехії. Вийшло три томи в Росії. От тільки в Україні – не густо». Зрозуміймо, якого це калібру письменник, котрого відчули поза Україною! На моє глибоке переконання Коцюбинський посунув українську прозу на сто років уперед. Почавши як сумлінний учень Панаса Мирного і Нечуя-Левицького, він пішов далі і вище, з’являються такі шедеври як «Інтермеццо» та «Тіні забутих предків». Я відчуваю його відлуння в латиноамериканській літературі, хоч не стверджую, що Коцюбинський на неї вплинув.

Та я зрозумів, що мене не цікавить літературна проблематика, хоч вона дуже цікава, це тема монографії. Сергій Єфремов написав: «Цей великий письменник ніколи не буде популярним в Україні, тому що є проблема читача». Коцюбинський – для підготовленого філологічного читача, який може, мов перед дивом, зупинитися перед реченням і побачити, скільки там повітря, сонця, пластики! Коли Коцюбинський вийшов на свою дорогу, він почав писати так, як в Україні не писали. Це дуже важливо для української літератури, для її майбутнього. Але – гірка дивина! – читача для Коцюбинського не було. Він ще не народився.

Тож я вирішив зрозуміти, хто він – Михайло Коцюбинський, що це за «годинник». Взявся за психографічний аналіз. Вивчив його оточення, тодішній український світ. Людина живе не на острові, на неї постійно хтось впливає. Я захотів, щоб у моїй книжці заговорили такі авторитети як три Володимири – Леонтович, Самійленко, Винниченко, Сергій Єфремов, Михайло Могилянський. Коли розмірковував про Коцюбинського, думав про доброго янгола в його житті – Євгена Чикаленка. Нині таких святих людей немає. І нема постатей такого літературного, національного подвигу як Борис Грінченко.

 

– І при тому вимальовується мало привабливий «портрет» українців.

– Нашу романтичну наївність живлять такі доблесні речі як національно-визвольні змагання, УНР. Та простежуючи долю сина письменника – червоного командира Юрія Коцюбинського, який розстрілював українську душу, я побачив неймовірно страшні речі. Правильно Винниченко сказав, що нашу історію не можна без брому читати. Історію зрад, дріб’язковості, українського натхненного самопоїдання, самознищення. Чикаленко пише в листі до того ж Винниченка: «У вас дві успішні речі були – ви двічі завалили Україну. Українську державу, Скоропадського. Яка держава була, інша річ, я не говорю про це, але ви її знищили, і почалося падіння».

Єфремов сказав, що більшого ворога українцям на світі, аніж самі українці, немає, не треба бажати страшнішого недоброзичливця. Слід мати мужність поставити діагноз самому собі. Візьмемо провінційний нещасний Чернігів, куди ідуть листи із Стокгольму, Парижу, Варшави, Москви, Петербургу, з Капрі. Там живе український письменник, якого визнали, але він не може кінці з кінцями зводити, ледь не жебракує. Російського письменника, бува, публіка на руках носить, він має високі гонорари (згадаймо винагороди Горького, Андрєєва, Буніна, Купріна…), почувається мало не центром світу, бо за ним стоїть «государство Российское» – а це надто багато важить! А український письменник – мов якийсь партизан у чужому таборі. Зайде в гімназію – а там усе окупувала російська література, українському авторові годі й сподіватися десь приткнутись. Зайде в університет – і там така ж сама картина. Поткнеться до дворян із українців, а вони чути про малоросійське наріччя в книжках не хочуть.

Взагалі не зрозуміло нащо український письменник пише? Ніякого пожитку з того він не має. Для кого він пише? Перестаньмо дурити себе, що у нас читають. Винниченко писав: «Нечитання зжене українців зі світу». Славний Ігор Качуровський, який живе у Німеччині, каже: «Як не читають українці, так ганебно ніде в світі не читають. Хіба якісь племена канібалів». Винниченко, відчувши всю ганебність і безвиглядність ситуації, пішов для заробітку в російську літературу, став писати російською мовою. А Коцюбинський як приречений далі творив рідною. Може, правильно зробив Винниченко, що писав і друкувався твори російською в Росії (бо інакше не завоював би читача), ми їх тепер читаємо, бо він сам їх переклав на українську.

Коли починаєш думати над усіма цими речами, голова йде обертом. Перед початком роману я все розумів, міг по поличках розкласти. Та коли писав і «втикався» в кожну долю, ґрунт уходив з-під ніг, до такої міри все виявилося складним та неоднозначним.

Колись Флобер таку сентенцію видав: «Давньоримську історію треба переписувати кожні десять років». Здавалось би, там нічого не змінюється, кістяки – в могилах, перемоги не стали поразками і навпаки. Але змінюється система наших уявлень, наша оптика. Мені дуже хотілося, щоб певні речі зазвучали сьогодні, об’єктивність і правда вийшли з тіні, а не якісь спеціальні акценти і аналогії. В українців є не тільки подвиги, звитяги, обов’язки, естафети, які живуть у віках, але й ганебні речі. Їх треба знати і пам’ятати, позбавлятися від них, видушувати із себе.

 

Михайло Слабошпицький

– У романі вустами Леонтовича зазначено, що «з’явилася мода на мародерство, що є лише три з половиною українських пани в Україні – Чикаленко, Леонтович, Липинський, Симиренко покійний, однак і їхні маєтки спалили».

– Цю страшну руїнну силу, яка є в наших генах, треба зауважувати. Дуже легко більшовикам було загітувати селянство. І в цьому, каже Чикаленко, незрілість українського селянства. Ми говоримо, що це національний оплот, так, але селяни одразу загітувались і пішли палити, нищити, грабувати (звісно, не тільки будівлі, а й мистецькі і культурні шедеври). Косинка глибоко схопив те, як людина протидержавницьких настроїв узагалі часто змагається геть проти всіх влад, хоч би які вони були. Це справді властиво українцям. Косинка змальовує такі настрої селян: «голий грабить, палить, хай грабить», «У такого можна красти, йому з пельки пре».

Геніальне оповідання «Що записано у книгу життя» – це чистий екзистенціалізм Коцюбинського, страшний авторовою відвертістю про людину. Син везе матір на цвинтар, щоб вона померла. Надто вона затрималася на цьому світі. Автор пробує пояснити, звідки взялася безсердечність у його персонажа. Добре, що останньої хвилини синові мовби полуда спала з душі, він повертається на кладовище...

Сподвижник Коцюбинського Леонтович міркує: «То що там записано в книгу українського життя? А записано там гірку поразку й глибоку зневіру. Є такі, що дурять себе. Мовляв, ще не кінець. Ще візьмемо реванш. Ще буде свято і на нашій вулиці. І вони так щиро й охоче в те вірять. Їм значно легше. Тому я не можу не заздрити їм, хоч я чоловік не заздрісний. Не я перший і не я останній із тих, хто так багато сподівався від життя, а підійшов до кінця свого земного шляху вкрай розчарованим і спустошеним».

Моя книжка – про українські поразки. Погляньмо: у всіх поразки – у Винниченка, Чикаленка, Леонтовича, Самійленка, Могилянського, Єфремова... Вони спричинені загальноукраїнською поразкою, колосальної депресією. Що ж нам залишається? Чи буде хоч надію записано у книгу життя? Може, я знайду відповідь у другій книзі про Коцюбинського і його добу.

 

– Ви – критик і прозаїк, який працює на документально-біографічному матеріалі. Видали понад тридцять власних книжок, опрацювали колосальний обсяг інформації. Знаний письменник Валерій Гужва зазначив, що «енциклопедичний Слабошпицький фактично давно є доктором наук, академіком». Що Вас стримує захистити дисертацію?

– Нині стримує небажання розбазарювати час. Колись, працюючи заввідділом критики «Літературної України», я закінчив аспірантуру, моїм керівником був академік Ігор Дзеверін, у мене була тема (ще за часів СРСР): «Проблема жанрово-стильових пошуків у багатонаціональному історичному романі». Я тоді вивчав історичну прозу, знав її від Чабуа Амереджибі до Дато Туташхіа, від Отара Чиладзе до Яана Крооса. Знав всіх, особливо українських авторів.

Я тоді сказав: краще писатиму документально-біографічні твори. Не став писати дисертацію через низький рівень тодішнього українського літературознавства. Було дуже багато розумних людей, та час не давав розгорнутися-проявитися. Літературознавство було політизоване, вульгарно-соціологічне. Я не захотів цим займатися.

Отже, дилему писати дисертацію чи роман про Марію Башкирцеву вирішив на користь роману. Вибір відбувся. Втім, я дуже любив справжнє літературознавство, читав зарубіжних дослідників, культурологів. Студіював праці усіх видатних критиків з республік радянських: від Гурама Асатіані, редактора «Літературної Грузії» до Енделя Маллєне в Естонії, не кажучи вже про Льва Аннінського, Анатолія Бочарова, Ігоря Дєдкова…

Та тепер вже не хочу поринати в дисертації, та й пізно. У мене задумано ще одинадцять романів, і я з жахом думаю, що мені 66 років. Як встигнути? Враховуючи, що для кожного твору потрібна велика підготовча робота.

 

– Не можу Вас уявити, щоб Ви, скажімо, лежали на дивані, ходили по дачі і нюхали квіточки, з вудкою сиділи, або десь у санаторії відпочивали.

– Ні, це не про мене. Мій відпочинок – читання того, що не пов’язано з моєю роботою, скажімо, художньої літератури. Я можу тільки мріяти про те, щоб виїхати на природу на кілька годин, фізично відчути, що є земля і трава. В Будинку творчості в Ірпені зазвичай тільки пишу, перериваючись на сніданок, обід, вечерю.

Мій друг Євген Гуцало нюхав кожну квіточку, кожне деревце, дивовижно знав природу, вона була одніэю з дійових осіб його творів.

Іншим був Василь Земляк, який, думаю, взагалі нікуди не їздив, а своєю фантазією грандіозною все витворював. У нього її було на десятьох письменників, йому не треба було ні в природу, ні в книжки заглядати. Щось десь чув, поринав в асоціації – і створював «Лебедину зграю», «Зелені млини».

А я – книжковий черв. Бібліотека – мій дім. Я навіть часто віддаю перевагу спілкуванню з книжками, а не з людьми, тому що долі людські можуть бути цікавіші за книжки, але книжки цікавіші за людей. І я розумію Пушкіна, який, коли помирав, плакав-промовляв: «Прощайте книги». Я розумію Анатоля Франса, якому набридли люди, він казав: «Якщо я можу спілкуватися з Аристотелем, Платоном чи Сенекою, то нащо мені мої сучасники?». Я вважаю, що кабінетний, книжковий письменник так само має право на існування і збагачує літературу як і літератор іншого складу. Суть у багатоманітності, розмаїтості тем і стилістик. Це як рослини у квітнику: різні – і цим тішать око.

Володимир КОСКІН, фото автора

СТК