Микола Славинський

Наш гість – Микола Славинський, типовий український галерник в царині слова з нетиповим, тобто талановитим поглядом на життя.

Свою ниву він виорює широким плугом: як редактор, прозаїк, поет, критик, видавець, голова творчого об’єднання пригодників та фантастів Київської організації НСПУ.

Вельми красномовними є назви його книжок та досліджень: «Ключі до заповітного», «Зупини мене, Господи», «Зачароване коло кохання», «Срібне диво», «Тайнопис миті», «Світова вдова», «Молюсь, тому і вірую…», «Козацькими шляхами, гетьманськими столицями»…

З цього позитивного ряду випадає зловісна назва кримінального роману «Немовлята сатани», проте і в цьому творі Микола Славинський виступає непримиренним воїном світла.

Славинський активно реагує віршами, аналітичними роздумами і статтями, рецензіями, есеями, оповіданнями. Підносить найкраще в людині. Плекає рідні заповідники – літературу, культуру та духовність.

 

Вражає класичними рядками:

 «Жита прожитого прижухли,

Уже димлять багаття днів.

Березового суму кухоль

Ще вип’ю з сонцем на весні,

Ще подивлюся у минуле,

Ще засміюся в майбуття,

І янголи мої почують,

Як сію жито для життя».

 

Микола Славинський

– Пане Миколо, якими стежками прийшли до себе теперішнього?

– Народився я в селі Павлівка Світловодського району на Кіровоградщині. Це неподалік від Дніпра, але навколо – вже степ. Простий його син, я до п’ятого класу абсолютно був незрозумілий нікому й насамперед самому собі. З одного боку, пробував курити вже в третьому класі, пробував навіть тютюн-самосад, одержував двійки, міг зранку до вечора купатися і ловити в Тясмині рибу. Ту норовисту річку дитинства вперше переплив у найширшому місці. Нікого не попередив, просто шубовснув у воду – і поплив до «чужого» берега. А з другого боку, вже тоді мені математичну долю визначали, певно, жартома.

У п’ятому класі стався неочікуваний злам: несподівано для себе і вчителів написав своєрідний (як для школяра) твір про «Слово о полку Ігоревім», який фактично визначив всю мою подальшу долю. Я на все життя відклав убік, якомога далі від власних очей, підручники з математики, фізики та хімії й став постійним відвідувачем непоганої сільської бібліотеки. Спочатку читав усе поспіль, а згодом – поезію Шевченка, Пушкіна, Максима Рильського… І якось самі в гості прийшли вірші. Згодом я передивлявся, що мережив у п’ятому, шостому, сьомому класах, – мої безпосередні, наївні вірші були настільки експериментальними, націленими на пошуки слів і образів, що я й нині дивуюся. Тоді я вже читав словники. Пізніше це стало моїм найголовнішим захопленням.

Друга несподіванка: вчителі почали потихеньку тягнути мене на медаль. (мій однокласник йшов на золоту, а мене націлили на срібну). Ще одне, для мене вкрай важливе: в одинадцятому класі газета «Літературна Україна» не просто надрукувала невеличку заміточку, а й під прізвищем подала мою повну сільську адресу. За нею відомий літературний критик Володимир П’янов, який тоді опікувався творчою молоддю, викликав мене на семінар юних літераторів. Це сталося в січні 1966 року, сніги стояли тоді такі високі, що доводилося просто-таки пробиватися чи й прориватися крізь замети. Та поїздка до Києва перевернула все моє життя. На семінарі я зустрівся з Павлом Тичиною, багатьма талановитими ровесниками, зокрема з Валентиною Отрощенко, Анатолієм Гризуном та Юрієм Ковалівим. Представляли мене як молодого критика, єдиного серед усіх учасників семінару. Саме на цьому наголошували Арсен Іщук, Марія Пригара та Анатолій Хорунжий. І я вже не наважувався показати вірші та якісь там прозові образки, хоча для публікації подав саме їх.

Як мислив хлопець із глибинки? Треба вступати до Львівського університету, бо це, думалося, буде легше, ніж у столиці. Та після семінару враз відбувся однозначний вибір: Київ і лише Київ. Саме з нього надійшов пакуночок із газетами «Радянська освіта», яка надрукувала в різних номерах два моїх прозових образки. Один із них, пам’ятається, називався так: «Дичка». Та ще й подали фотографію: у центрі – Павло Тичина, навколо ми, сяк-так одягнені школярі. Я стояв у новенькому вовняному светрі, який купив батько для себе, але на честь несподіваної поїздки подарував мені.

Усе це й визначило мій подальший шлях. Я подав документи на філологічний факультет Київського державного університету. Броджу столицею, і раптом – приголомшлива думка-рішення: забрати документи з філологічного і подати їх на факультет журналістики. У приймальній комісії з подивом сказали: «Ми посприяємо вступу, на філологічному бракує хлопців». Та хтось мені мовби нашіптував: «Не слухай нікого». Не зупинили ні великий конкурсний відбір, ні те, що не мав дворічного виробничого стажу. Начебто хтось за руку вів. Вів і на іспитах. Я довго, воістину безтямно дивився на три теми, визначені для написання твору. Зрештою вибрав вільну, часу вже було обмаль, тож відразу виклав гарячкові міркування на чистовик. І несподівано отримав п’ятірку. І ось – усний з української мови та літератури. Перед відповіддю – дивне прояснення в голові. Туман щез, і я відтарабанив усе так чітко, що екзаменатори й слова не вставили. Ще одна п’ятірка – і я, завдяки срібній медалі, вже студент. Мої майбутні однокурсники складали іспити з іноземної мови та історії СРСР, а я никав біля Будинку письменників на Банковій, щоб показати комусь із «живих класиків» своє оповідання. Вибрав найдовше, найсолідніше, але ніхто до мене не підійшов. А я посоромився когось зупинити й попросити: мовляв, прочитайте. Поїхав додому з тим горопашним оповіданням, яке ніхто так і не прочитав. Сьогодні розумію: на щастя, не прочитав. Таких «на щастя» було в житті чимало.

– Зокрема й на факультеті журналістики ?

– На першому курсі не читав для заліку Гомера, а поглинав Пруста й Джойса. Керувався двома мотивами. Кумедні вони були чи ні, але я їх дотримувався. І ось чому. Я тоді писав повість і хотів знати, які прийоми оповіді використовують популярні, але майже заборонені прозаїки. Їхні романи твори ледве виблагав у знайомого бібліотекаря. Пізніше захопився творами Хемінгуея та Ремарка. По-друге, наш декан Дмитро Прилюк казав: «Ви поети і прозаїки сьогодні, а завтра працюватимете в районній газеті, тож готуйтесь до цього». І я відразу прорахував, що в моєму Світловодську чи в якомусь іншому степовому містечку навряд чи знайду Пруста або Джойса, а Гомер точно є. Втім, залік з античної літератури я склав: на щастя (воістину – на щастя!) випали запитання, відповіді на які я простудіював в останню передекзаменаційну ніч. Гомера читав і перечитував у зрілому віці, як, до речі, і Пруста, але вже українською мовою.

Микола Славинський

– Це правда, що студентом Ви взяли псевдонім?

Дмитро Прилюк подивився на мої публікації в газеті «Молода гвардія» й зненацька порадив: « Пиши в прізвищі не «і», а «и», тобто Славинський. І прізвище буде ніби довше, і сприйматиметься воно як українське, а не польське». Не знаю, чому, але я довго не вагався. Так і повелося: у паспорті та в інших документах – Славінський, а під усіма публікаціями та на книжках – Славинський. Правда, з нагородами і відзнаками офіційними зазвичай виникає плутанина, доводиться уточнювати, пояснювати. До речі, з’ясувалося, що моє прізвище не польського, а церковного походження. Священикам (а ним був мій дід) давали прізвища урочисті, піднесено поетичні: Рождественський, Вознесенський, Славінський… Отож моя донька – Славінська. Знов-таки на щастя, вона, журналістка, під час одруження його не змінила. Чоловік, теж за покликанням журналіст, поставився до цього з розумінням…

Після другого курсу – новий поворот долі. Набирали штат у тижневик «Орбіта», який видавався в Кустанаї й висвітлював працю українських студентів на цілинних землях. Я виграв жорсткий конкурс і став завідувачем будівельного відділу цього, на той час, популярного видання. Отож нерідко доводилося писати про своїх майбутніх колег, котрі будували корівники і збирали врожай, зокрема про Сергія Правденка ( через роки й роки – головного редактора газети «Голос України). Він, до речі, програв творчий конкурс, але активно публікувався на шпальтах «Орбіти».

За літо заробив гроші, відчув смак самостійного життя й попросився працювати в столичну «Молоду гвардію», де постійно друкувався. Головний редактор газети Юрій Цеков зарахував студента у штат – у відділ науки, техніки та інформації. Мав 21 рік, а тому дуже швидко (хіба це не юнача мобільність?) там освоївся, ба навіть брав інтерв’ю в академіка Віктора Глушкова і видатного хірурга Миколи Амосова. Готувався до розмов не один день: студіював монографії, обмірковував фундаментальні ( в лапках, звичайно) запитання.

– Стрімка кар’єра…

– У «Молодій гвардії» працював сім з половиною років, чимало з них очолював згаданий відділ. Писав і писав про науку, навіть книжку про її здобутки видав. Не забував і про рецензії, огляди, якісь роздуми про шляхи та роздоріжжя красного письменства, тим-то 1976 року перейшов до «Літературної України». Паралельно закінчив заочне відділення факультету журналістики, одержав диплом. У цій поважній газеті спочатку працював у відділі літературної критики, потім очолив відділ публіцистики. Тоді це була справді престижна елітарна газета. Нам надавали творчий день, ми приходили на роботу о дванадцятій годині, на відміну від колег в інших виданнях, які гарували з дев’ятої. Під час робочого дня вели теревені під надійним підвальним склепінням знаменитої кав’ярні «Еней» Будинку письменників, до якого я колись посоромився зайти, щоб показати комусь оповідання.

– І довго так розкошували?

Коли створювали журнал «Київ», мене затвердили завідувачем відділу літературної критики. Було так. Борисові Олійнику подали список з дванадцятьох претендентів. Невідомо з яких міркувань він проти мого прізвища поставив галочку. Це було несподівано для мене і для тодішнього головного редактора «Літературної України» Бориса Рогози. Я на цю посаду не претендував, бо очолював відділ публіцистики, працював у справді творчій атмосфері. Але журнал – це не газета. Блискавично дав згоду на перехід. Іду, як зараз пам’ятаю, вулицею Чкалова (нині Гончара) до приміщення видавництва «Український письменник» і бачу біля нього Бориса Рогозу. Після привітання (у нас були шляхетні взаємини) він запитує: «А чого ти тут ходиш?». Я не відважився випалити правду, бо мій головний редактор щойно повернувся з відпустки й ще нічого не знав. Наступного дня він довідався, що мене «висмикнули» з газети й, звичайно, сказав усе, що може сказати старший колега молодшому. На щастя, ми дуже швидко помирилися. Хоча, сьогодні думається, по-справжньому й не сварилися.

Микола Славинський

– Під чиє керівництво потрапили?

– Журнал очолив відомий прозаїк Володимир Дрозд. Почали з нуля готувати перший номер. То був вересень. Цікаво, що підпис про створення журналу поставив сам Леонід Брежнєв. Під час підготовки першого номера влітає головний редактор і злякано вигукує: «Переверстуємося, переверстуємося!». – «Чому?» – «Помер Брежнєв». Час був, і ми спокійнісінько оновили верстку. Робили це ще не раз: у журналі я працював аж до 1996 року. Очолював його тоді знаний поет Петро Перебийніс. Редакція займала двоповерховий особняк на Десятинній вулиці, кожен завідувач мав окремий кабінет. До нас (бо в центрі!) любили заходити найвідоміші письменники.

Зрештою, мені завжди таланило на зустрічі з яскравими особистостями, талановитими, ба навіть геніальними сучасниками. Серед них – Павло Тичина, кібернетик Віктор Глушков, астрофізик Сергій Всехсвятський… Перші мої образки читав Євген Гуцало. Я й сьогодні вдячний Володимирові П’янову. Сталося так, що через роки й роки мені поталанило видавати його останні книжки.

У «Літературній Україні» близько заприязнився з Михайлом Стельмахом, чимало писав про нього. Він – живий класик!– відвідав мене в лікарні після першої складної операції. Здмухнув уявні пилинки із зірочки Героя Соціалістичної Праці й пішов роздобувати дефіцитні ліки. Щоосені привозив мені додому кошик яблук зі свого ірпінського саду. Багато доброго можу сказати про Павла Загребельного, Бориса Олійника. Рекомендацію до Спілки письменників мені давав Микола Вінграновський.

З болем ставився до непорозумінь, які були між Максимом Рильським і Павлом Тичиною, Олесем Гончарем і Михайлом Стельмахом, Павлом Загребельним та Борисом Олійником… На жаль, це типове явище для української історії. Велика вина тут – оточення і влади, але найбільша – самих талантів. Диявольські спокуси славою, винагородами, амбіції, образи – все це дається взнаки й нині.

Нерідко траплялося прецікаве. Якось, працюючи в «Літературній Україні», я одним реченням несхвально відгукнувся про дитячі вірші Наталі Забіли. Простую на роботу й бачу біля Будинку письменників вже немолоду сердиту поетесу. Через якийсь час секретарка повідомляє, що мене на розмову запрошує Павло Загребельний, який тоді очолював Спілку письменників України. Заходжу до велетенського кабінету, вельможний господар дивиться на мене й без передмов різко кидає: «Доживете до її віку, станете жінкою, тоді й критикуйте Наталю Забілу. Все зрозуміли?». – «Павле Архиповичу, мені двічі повторювати не треба». Розвертаюся – і до кав’ярні. Справді, не мені ( та й нікому) не випадало робити якісь закиди сивій-пресивій Наталі Забілі. Це те саме, що критикувати вічність. Пізніше я не раз і не двічі писав про твори Загребельного, їздив до нього в Кончу-Озерну брати інтерв’ю. Маститому письменникові подобалося відповідати на мої запитання. Подобалося вже тому, що, я на відміну від багатьох журналістів, читав усі його твори. Стомлений життям і славою прозаїк уже звично повторював: «У них перше запитання: а що ви написали?» Ну, про що з такими говорити?». На схилі життя романіст письмово – своїм розгонистим почерком – відповів на всі мої п’ятдесят (таки стільки!) запитань. Усі вони акуратно пронумеровані. Певна річ, я на це не сподівався. Зберігаю унікальний рукопис в окремій течці. А ще в одній – десятки світлин, зроблених на дачі незабутнього майстра слова.

– Миколо Борисовичу, є люди солодко-однорідні як бісквіт або пісні як черства хлібина. Ви ж випікаєте коржі за різними рецептами, і всі вони мають різний смак. Отже, з чого складається Ваша діяльність?

Якщо образно, то перший корж – поезія. Вірші пишу, повторю, з п’ятого класу. І лише ті, які можна було б прочитати матері. Коли її не стало (батько-фронтовик помер молодим, він, до речі, був головою сільради, війну закінчив старшим лейтенантом, командував підрозділом гармат, нагороджений, зокрема, орденом Богдана Хмельницького), мережу рядки, які не соромно показати сестрам чи доньці і які не треба розшифровувати для шанувальників красного письменства. Переконаний: коли ясна думка, то ясне й образне слово. Затуманене мислення породжує тягуче, нерідко непроникне хмаровиння метафор.

Другий корж – проза. Третій – літературна критика. Четвертий – журналістика й публіцистика. Внутрішньо я й досі не знаю, ким би я став, якби закінчив філологічний факультет. А пішов у газету «Молода гвардія» й відразу відчув значущість для початківця журналістики. Вже тоді до мене у відділ ходили поети й делікатно пропонували купити за карбованця ту чи ту книжку, а потім ішли випити вина. Я вже тоді сказав собі, що ніколи таким не буду, ніколи нічого не проситиму, тим паче грошей. З 21 року й до сьогодні заробляю на хліб насущний не поезією чи прозою, а журналістикою, публіцистикою та літературною критикою. Навіть кримінальні романи пишу не для того, щоб мати якусь копійку.

Свого часу я принципово не возвеличував римованими рядками партію, не «дихав Леніним», як це робив, скажімо, Іван Драч. Те, що нотував для душі, не друкували, а те, що могли опублікувати, я не писав. А ось як журналіст, за традиційними завданнями редакції газети «Молода гвардія», безжурно й легко складав прозові оди звитяжним справам комсомолу.

Життя складалося так, як складалося. Перша поетична збірка «Зупини мене, Господи» вийшла до мого п’ятдесятиріччя. Це стало несподіванкою для багатьох. Очікували книжку літературно-критичних статей, ще щось, але не вірші. Про це видання (чимале за обсягом) багато писали колеги з літературно-критичного цеху й принагідно просили вищі сили не зупиняти мене на життєвому шляху. А я мав на увазі інше: вберегти мене від марноти марнот, відвернути від суєти. Так чи так, а це прохання почало відлунюватися в моєму повсякденні. Творець знову й знову зупиняв мене: п’ять разів я побував на тому світі – це лише офіційно, тобто із записами в медичних документах. А неофіційно, лише з карбами на душі, – ще кілька разів. І щоразу, на щастя, невидима рука повертала мене до людей.

Микола Славинський

– Розкажіть бодай про деякі з таких випадків.

– Якось уранці перепливав затоку Дніпра, щоб з острівця рибу ловити. Раптом краєм гострого, ще школярського ока бачу: з туману баржа висувається. Розвертаюся й тікаю-пливу назад. Піднявши високо голову вгору, повторюю подумки: «Тільки не ковтни води...». Це й дало змогу втриматися серед бурхливих хвиль, сягнути берега. Старший товариш каже: «Ну що ж, давай ще раз». – « Та ні, ловитиму рибу з цього берега».

На цілині літачок і раз, і вдруге не міг приземлитися. То падав, то раптом здіймався в небо. Мали час попрощатися з життям. У всіх кульки були повні. А я тримався. Коли врешті-решт сіли, побіг до кущів. Тримався, коли підстерегли біля вхідних дверей до квартири й жахнули залізякою по голові. Вивудили все з кишень і портфеля, а я дякував Господу, що не добили, не забрали життя. До речі, ключі, як непотріб, кинули в куток біля сміттєпроводу. Були дуже складні, восьмигодинні операції… Ці та інші випробування постійно мене зупиняли, і я ніби заново починав жити. І робив кілька справ, які мені подобаються донині. Все життя читав, писав і дивився на гарних жінок. Дозволяв собі пити каву, пригощати кавою інших, і ніколи не чекав, коли мене пригостять. Це, можливо, найголовніше. До цього додалася залюбленість у польоти птахів і різнобарв’я квітів, закоханість у спокійну мудрість дерев… На схилі літ нас тягне до землі й ми придивляємося до неї, бо знаємо, що вийшли з рідної тверді й перейдемо в неї. А земля дивиться й дивиться нам у вічі. Не квапиться розгорнути свій сповиточок, терпляче очікує.

Ніцше називав людину стрілою, спрямованою в майбутнє. Та з кожним роком дедалі більше хочеться не лише вдивлятися в прийдешнє, а й подумки мандрувати в минуле. У босоноге дитинство спогади линуть із так само босоногої зрілості. Босоногої, бо на схилі натруджених літ ( я все життя працюю) чимраз дужче кортить пройтися росянистими стежками без будь-якого взуття.

Читати далі - частина 2