Микола Славинський

Повернутись - частина 1

 

– Чи не ідилія якась? Ви кажете, що ніколи не писали «паровози», трепетно любите природу. Натомість запитаю, а чи не горнетеся Ви до політики, чи не заграєте з владою, адже Ви були помічником народного депутата, вхожі в кабінети, отримуєте відзнаки і нагороди?..

Існує такий постулат: якщо творча людина заходить у владу, вона звідти практично уже не повертається творцем. Політика вихолощує, митець стає яловим. Можливо, чи не єдиний виняток – поет Борис Олійник. Що Ви скажете про це?

– Я цю тенденцію відчував давно, ще за радянської влади. Для мене оптимальний варіант, якого я довго тримався, це – завідувач відділу з мінімумом підлеглих. Так було в журналі «Київ» – один підлеглий. У «Літературній Україні» – троє підлеглих, і то була мука Господня, бо вони були старші за мене: Микола Кагарлицький, Марія Влад та нині, на жаль, покійний Анатолій Седик, який подарував мені збірку Миколи Вінграновського «Сто поезій». Я не люблю керувати людьми, не можу, не хочу та й не вмію давати вказівки.

Після багатьох спонукань (не влади, а людей, далеких від неї) я підвищив свій статус: почав займати серйозніші посади. Та скрізь висував одну вимогу: не підписувати фінансових документів, не опікуватися грішми. Скажімо, був заступником головного редактора журналу «Слово і час», де відповідав лише за «санацію» матеріалів. То були кошмарні наукові тексти, які я називав «пташиною мовою» й нещадно правив. І знав, що автори не підуть жалітися до Миколи Жулинського, директора Інституту літератури, бо так само я правив і його статті. І він не ображався: відразу вловлював, що виправлення доречні. Мову птахів я люблю, а «пташину мову» людей я люто ненавидів і ненавиджу сьогодні. Аспіранти і щойно оперені кандидати філологічних наук часто-густо навмисно пишуть так, щоб звичайні читачі не могли збагнути їхні словеса. І лише згодом починають розуміти, що викладати думки (якщо вони є) треба ясно, артистично, шляхетно. Наприклад, так, як їхні колеги, умудрені досвідом Віталій Дончик чи Григорій Сивокінь.

Нерідко я «сидів» на двох стільцях: працював у часописах і займався видавничою діяльністю. Створював видавництва, але принципово «призначав» себе головним редактором, а друзів просив бути директорами. Коли мені запропонували стати генеральним директором видавництва «Книга роду», я висунув єдину умову: без права розпоряджатися фінансами. Це з великим задоволенням робив президент товариства, а ми під його егідою готували до друку бібліотеку мемуарів, зокрема спогадів та роздумів Винниченка, Нестора Махна, Юрка Тютюнника… На таких самих засадах започаткував серію «Шевченко – всіма мовами світу». Коли побачили світ переклади творів нашого геніального поета англійською та німецькою мовами з 60 кольоровими репродукціями його картин, мені порадили усунути претензійне «всіма». Довелося погодитися, бо й справді це – нездійсненна мрія.

Микола Славинський

– До дисидентства маєте стосунок?

Лише дотичний. Завжди намагався триматися подалі від влади. Проукраїнське начало в мені однозначне. Дотримувався його з перших днів навчання на факультеті журналістики. Тоді така атмосфера формувалася, і ми в ній душу свою виліплювали. Коли мені заборонили виступати на українському радіо, я запитав: «Чому?». Відповіли туманно, а потім зізналися: «Як Борис Олійник скаже, так і буде». Він тоді очолював партком Спілки письменників України. Уславлений лірик так сформулював свою відповідь на телефонний запит: «Микола Славинський не настільки небезпечний для радянської влади, щоб йому забороняти виступи на радіо». Це формулювання збереглося в пам’яті. До Бориса Ілліча я ставлюся з незмінним пієтетом. Так само шаную інших наших класиків. Скажімо, для мене Тичина – це «співала стежка на город», а не ті рядки, які він вимучував про сталінську мудрість чи про МТС. Це стосується й Олександра Довженка, Юрія Яновського, Максима Рильського. Треба пережити те, що вони пережили, а потім судити. Нещодавно я опублікував у журналі Верховної Ради України «Віче» розлогу розвідку про духовні муки Максима Рильського у Лук’янівській в’язниці. Скільки болю у вимушених свідченнях видатного поета, скільки там туги за свободою, родиною, робочим столом. Я тричі побував, хвала всім святим, лише на екскурсіях у Лук’янівці. Коли зачиняються одна брама, друга, брязкають металеві двері, коли у тебе забирають мобільник, особливо гостро починаєш розуміти, що туди, за колючий дріт, краще не потрапляти. Я бачив пекельні завошивлені, усіяні тарганами камери, де сплять по черзі, покотом. Свого часу в одній із них безпідставно страждав Борис Гуменюк, прозаїк, член творчого об'єднання пригодників та фантастів НСПУ, яке я очолюю. Після виходу з-за грат він завершив роман з промовистою назвою «Лук’янівка». Твір настільки разючий, що мороз проймає аж до серця.

Я спілкувався з різними дисидентами, видав книжку спогадів Левка Лук’яненка. Його побратими наші цінності не завжди сприймають, ми їхні цінності шануємо, але не хотіли б повторювати долі в’язнів. Якось я попросив гумориста й сатирика Гриця Гайового: «Скажіть щось про Левка Лук’яненка». Він відповів так: « А що я можу сказати про нього? Я відсидів лише п’ять років, а він перебував у камері смертників». І замовк. Нещодавно Гриць Гайовий запитав мене: «Ти хотів би поїхати на Соловки?» Я відповів: «Це так далеко. Краще залишуся в рідному краї». І подумав тоді: то ж після Переяславської ради до України приєднали і Соловки, і Сибір несходимий та й почали туди засилати наших гетьманів і полковників. Я об’їздив-обходив усю козацьку Україну, написав про неї великий цикл оповідей і надрукував їх не десь, а в журналі Верховної Ради України. Бачив реліквії, слухав легенди й знаю, як ми громили не лише ворогів, а й самих себе.

Загравання з владою не було, але й не було різкого протистояння. Було інше: тверде прямостояння під високими небесами України. Нинішня моя незалежницька позиція визначальна, однозначна. Я завжди прихильно ставився до Юлії Тимошенко та її доньки, ба навіть завершив переклад з англійської мови (Юрій Андрухович почав це робити) пісню про шахтарів для колишнього чоловіка Жені. Шон Карр співав цю пісню – принципово українською – у Донбасі. До нинішньої влади я в опозиції як поет і публіцист, як громадянин України. Не приймаю й ніколи не прийму того режиму, який намагаються утвердити так звані новочасні господарі життя.

Микола Славинський

– Нещодавно Ви стали лауреатом...

– Отримав премію імені улюбленого поета. Офіційно вона називається так: Мистецька премія «Київ» у галузі літератури імені Євгена Плужника. Національна Спілка письменників України вручила символ свого найвищого офіційного визнання – медаль «Почесна відзнака». Та найдорожча для мене подяка від київської середньої школи «Еллада», де мій внук Данилко вже чотири роки вивчає грецьку мову. До речі, подяку на офіційному бланку написано дитячим, мовби летючим, почерком. Такий ясний, летючий почерк був у Михайла Стельмаха.

Зізнаюся чесно: винагород не прошу, але й не відмовляюся від них. За радянських часів мав чимало різноманітних матеріальних і моральних заохочень (на кшталт почесних грамот), але не оббивав пороги, щоб одержати квартиру, не вициганював легковика й не вимолював дачі. До речі, все це здобули чи не всі шістдесятники, які з різних причин не опинилися за колючим дротом. Саме вони, «гнані й переслідувані» (здебільшого в лапках, бо для профілактики), стали лауреатами Шевченківської премії, а пізніше – Героями України. А ось їхні молодші колеги – сімдесятники, надто ж вісімдесятники – виявилися скромнішими й не такими спритними в гонитві за славою.

– Вам є за що себе картати?

Мабуть, я зробив не один хибний крок. Не треба було розпорошуватися, перейматися щоденною колотнечею. Але… Найістотніше для мене одне: я жодного вірша не написав за гроші й для грошей, в ім’я заробітку. Знаю, що творчість вимагає самозречення. Однак повсякдення невблаганно диктує своє. На жаль, поет у драній сорочці смішний, він викликає співчуття, а це вже – не для мене.

– Ми вкрай рідко ведемо мову про гідність поетів…

– Гірко, коли вони злидарюють, клянчать копійки, просять пригостити вином… Незатребуваність віршованих текстів беззаперечна, а тому образ їхнього автора – це образ прохача, неприкаяного мрійника, беззахисного книжника, якого часто-густо не сприймають і не шанують навіть рідні. Нечасто ми говоримо вголос про побут ліриків за покликанням, їхні домашні клопоти. Якось я сказав як щось звичне старшому колезі: «Попросіть у кіоску сьогоднішній номер газети…». А він, не дослухавши, сумно зронив: «Якщо я придбаю газету, то не зможу купити хліба». Від такого післяінфарктне серце знову починає боліти.

– Цікаво було б почути від Вас самохарактеристику.

– Я – людина відкрита, добра, лояльна, хоча буваю різким, іноді хряпаю дверима. Та, гадаю, не варто бути ворогом собі. Скажімо, я був заступником директора у видавництві «Український письменник». Оскільки директора довго не призначали, керував видавництвом, мав шикарний довжелезний стіл, за яким сиділи всі попередні керівники, зокрема Олег Чорногуз та Вадим Скомаровський. Наближалося моє шістдесятиріччя. Я встав із-за помпезного, воістину незрушного столу й пішов працювати у журнал Верховної Ради України «Віче». Там доточив необхідні роки до державного стажу, заробленого ще юнаком у газеті «Молода гвардія», й одержав пристойну пенсію. Та все одно працюю: не хочу рахувати копійки, як деякі мої колеги.

Реакція в мене на все блискавична. Рішення ухвалюю вмить і не шкодую, коли воно хибне. На зустрічі зазвичай приходжу вчасно, до тих, хто запізнюються, ставлюся з легкою іронією. Я – степовик, навіть узимку засмаглий і обвітрений сонцелюб. Не завжди сумирний, але загалом доброзичливий, мирний. Не раз і не двічі допевнювався в себе: «Яке я маю право піддавати стражданням ближніх, позбавляти їх права на гідне життя?». Для мене це риторичне запитання. До речі, а яке я маю право ображати дерева, траву чи птахів? Безхатьків я не шаную, але й не принижую. Нікому – навіть ситим голубам – не заздрю. Люблю лагідних швидколетних ластівок, захоплююся великими оптимістами – горобцями, милуюся снігурами й дятлами. У Дорогинці (це село між лісами на Фастівщині) плекаю два кущі калини й дві вербички, доглядаю жасмин (незабутній Михайло Стельмах казав: ясмин), вшановую водою шовковицю, хоча вона, невтомно вивищуючись, затінює бузок. А ще маю за чималим садом і крихітними грядками тридцять соток пирію, який люблю косити й складати в копички. Бережу на подвір’ї від місцевих знайомців і незнайомців лопухи, нещодавно пересадив будяк, щоб він не заважав троянді, пересадив і пригадав рядки Миколи Вінграновського: «Цвіте і плаче жовтими слізьми, // Очима жовтими – одна-єдина квітка!». Звичайно, квітки в будяка не жовті, але ж він теж може заплакати. І я побачу – ні, почую! – його сльози. І це головне.

Врешті відремонтував свою шевченківську хатку. Нинішньої страшної зими три доби в ній просидів, відрізаний снігами від світу. Під вікнами бігав лише сусідський собака. Він заглядав у вікно, дивився на мене, я відчиняв кватирку й кидав хліба чи маслачок. Це були чудові дні на самоті з собою. Якщо у світі немає гармонії, то її можна знайти лише у власній душі. Хоча це примарна втіха. Отож не уникаю самотності й воднораз здавна горнуся до кола старших колег. Колись це були Михайло Стельмах, Григір Тютюнник, Павло Загребельний, Євген Гуцало, Іван Білик, а нині (та й раніше) – Борис Олійник, Юрій Мушкетик, Олег Чорногуз і Євген Дудар (шаную їх однаковою мірою, хоча вони самі далеко не в приязних стосунках), невтомний трудар, недооцінений Юрій Логвин, Петро Перебийніс…

Певно, рисою моєї натури є й таке: якщо не пишу, то читаю ( про інші захоплення промовчу). Читаю змалечку. Мабуть, небагато моїх колег, пізнали, скажімо, «Війну і мир» чи «Тихий Дон» спершу російською, а потім українською мовами. Перечитую рідною мовою Пушкіна і Лермонтова, Достоєвського, Чехова та Шукшина…

– Від наших авторитетних письменників можна почути діаметрально протилежні бачення майбутнього України. Скажімо, Володимир Базилевський дотримується апокаліптичної лінії: Україна вже проминула точку неповернення і впевнено рухається до краху. Лесь Танюк сповідує дивовижний оптимізм, каже: все йде еволюційно, ніякої катастрофи в Україні не буде, українську мову й державність не подужають. А якої точки зору Ви дотримуєтеся?

– Я не поділяю твердження мого земляка, чудового есеїста й поета Володимира Базилевського, який, до речі, один із тих, хто голосував за те, щоб мені присудили премію «Київ». З великою прихильністю ставлюся до нього, люблю, шаную, але схиляюся до поглядів Леся Танюка, дивлюся на рух української історії оптимістично. У шістдесяті роки минулого століття здавалося, що після хрущовської відлиги настають пропащі дні. Потім були інші сутужні етапи. Та коли я нещодавно пішов до Києво-Могилянської академії, подивився на студентів і згадав себе, колишнього, то сказав: «Ні, Україна невмируща. Вона тут, у них, у нас і з нами». Не треба бути песимістом, треба бути борцем, а якщо не борцем, то несхитно стояти на позиції українства. Отож я цілком поділяю таку сентенцію згаданого Леся Танюка: «Ми не дозволимо перетворити Україну на смітник інших культур і цивілізацій. Не уподібнюйтеся відомій тьоті Моті з комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», яка вважала, що «гораздо пріятнєє бить ізнасілованной, чем українізірованой». До речі, ніхто зі справжніх українців ніколи нікого не гвалтував українізацією.

За моїми спостереженнями та відчуттями, переважна більшість (можливо, вісімдесят відсотків) нашого населення не любить, не поважає чи ненавидить цю владу, протистоять їй. Люди внутрішньо готові зробити все, щоб режим змінити. І тут я поділяю погляди Юрія Луценка, який вважає, що треба усунути не тільки президента, каральну систему нинішньої влади, а й все те, що наросло, весь накип. Це страшний механізм знищення не тільки українського начала, а й основ державності України.

Розкрадання землі неймовірне! Розграбовані ліси, привласнені угіддя, озера, ставки, ба навіть річки. Те саме відбувається в духовній і науковій царинах. Я – українець на генетичному рівні, а тому вже на генетичному рівні не сприймаю такої влади. Духовне неприйняття нинішнього режиму також однозначне. Я – степовик, а тому прямостояння в неозорому просторі під недосяжними небесами – це ще одне протистояння нинішній повзучій тюремності. Протистояння словом, душею, мисленням, світосприйняттям і світорозумінням, усвідомленням того, що понад усе – любов і свобода. Коли влада посягає на святині, на любов і на свободу, вона приречена. До речі, нинішня влада ялова, безплідна, отож тяглість її обмежена не лише в просторі, а й часі.

Будь-який режим минущий, мова і народ незнищенні. Звідси – мої оптимізм і віра в те, що раніше чи пізніше переможуть добро, справедливість і милосердя Хочу наголосити на визначальному: влада ще не поставила народ на коліна. І ніколи не поставить.

– Що є для Вас щастям?

– Щастя для мене – це коли телефонуєш доньці, а вона каже: «На жаль, не зможемо зустрітися, бо я стою в черзі, щоб спуститися з Ейфелевої вежі». Це коли внук Данилко – перейшов до п’ятого класу – вивчає грецьку мову й по-дорослому планує втретє побувати на Криті. Це коли ми випадково зустрічаємося не лише на Хрещатику, а й на березі Червоного моря. Щастя, коли я піднімав з колін стареньку хатку, робив так, щоб вона дивилася вікнами не в землю, а на вишневе квітування, коли прийнялися всі деревця й кущі, які посадив нинішньої ранньої весни, коли одинадцять кущів картоплі не їдять жуки, коли ти косиш улюблений пирій, а його зелений сік і ранкова роса бризкають на обличчя… Велике щастя, коли пишуться вірші. Тоді не страшні ні самотність, ні жорстоке усвідомлення, що єдина твоя любов – це література.

Діалог зі словом розпочинається тоді, коли душа починає шукати істину. Наснилася метафора – прокидаєшся з думкою: «Не забути». І в темряві майже біжиш до робочого столу…

Як зазначив, блискучий російський прозаїк Вікентій Вересаєв, «жизнь – не бремя, а крылья творчества и радость: а если кто превращает ее в бремя, то в этом он сам виноват». Чи справді це так?

– Я часто бачу похмурих чи й понурених українців. Вони, опустивши до землі очі, повсякчас кудись квапляться, ні до кого не всміхаються. Мовчу про завжди життєрадісних американців чи про галасливих німців, які гучно ковтають пиво над твоїм вухом і вважають, що їм належить якщо не весь світ, то принаймні пляж в Анталії чи на Криті. Мовчу про цих справді великих оптимістів, але з великою приязню згадую чорногорців: не вельми багаті вони, але завжди – із гордо піднесеною головою. Для них, як і для греків, шведів чи французів, одне слово, для переважної більшості європейців життя – не якийсь тягар, а радість, насолода. Саме так і я сприймаю життя. Я щасливий уже тому, що живу, отже, працюю, кохаю, пишу.

Володимир КОСКІН