Кирило Стеценко

Кирило Стеценко:
проблеми шоу-бізнесу в Україні лежать за межами шоу-бізнесу

Кирило Стеценко – це вихор. Вихор ідей, яскравий новацій, незвичних поглядів на звичайні, здавалося б, речі. З розрізнених фактів він миттєво створює аналітичну і струнку конструкцію явища. Він бажаний гість багатьох радіо і телеканалів – змістовність і переконливість його поглядів у царині сучасної культури є безперечними, а особиста харизма – заворожуючою. Він може вразити і навіть щокувати екстравагантністю. Але це – продумана і стильна екстравагантність. Вистрижені на скронях руни символізують його особистий зв’язок з Небом та рух до розкриття духовного потенціалу. Увінчує стрижку суто кохацька чуприна з оселедчиком. Насправді наш гість – це жива легенда сучасної української музики, відомий скрипаль, композитор, педагог. Він очолює кафедру менеджменту шоу-бізнесу в Національному університеті культури й мистецтва, а також веде активну концертну і громадську діяльність.

— Є очевидним, що в Україні шоу-бізнес не процвітає, він є такою химерно-хирлявою примарою з дуже запутаними правилами гри. За п’ятнадцять років незалежності наш шоу-бізнес мав би досягти якогось певного рівня, хоча б такого, як в Польщі. Складається враження, що ми повністю відірвані від європейського контексту. Чому так? Є величезна кількість проблем і питань в цій галузі, які б мала б вирішувати держава, але не вирішує. Дехто стверджує, що у нас взагалі ця сфера відсутня за визначенням. Натомість існує кафедра менеджменту шоу-бізнесу. Чи немає тут парадоксу?

— Я частково погоджуюсь з тезою, що шоу-бізнес у нас не існує. Образно кажучи, шоу-бізнес – це такий собі «кентавр», складений з мистецтва і комерційної доцільності. Якщо баланс одного й другого непорушний, то цей «кентавр» вже нагадує якогось мутанта, потвору. Проблеми шоу-бізнесу у нас лежать за межами шоу-бізнесу. Тут усе залежить від стану суспільства, а його духовна складова – постколоніальна. І мистецька – також. Але процес виліковування громадського суспільства вже відбувається, він йде на рівні спонтанних громадських рухів, одним з яких був Майдан 2004-го року. Ми здивували самі себе і увесь світ. Усе це свідчить про процес розкріпачення душі, звільнення себе на рівні духовному і шлях у напрямі того, щоб цей народ став насправді тим, ким він насправді є. Фактично, це шлях до себе. І тоді сенс існування шоу-бізнесу в Україні дійсно настає, тому що мистецька і духовна складова отримує сенс. Якщо прибрати цю складову, то це вже буде не шоу-бізнес, а «індустрія розваг». У шоу-бізнесі важливим чинником є масовість і популярність мистецького твору. Якщо твір стає масовим – він стає комерційним.

І тут від мистецької складової шоу-бізнесу ми переходимо до пошанування національних цінностей. Для споживача-покупця має бути важливим слухати саме ту музику, де звучит його мова, різні музичні інтонації. Отже, споживач не має бути пасивним. Пам’ятаю, як говорила моя бабуся: - Їж, що дають". Це була психологія радянської людини з її невибагливістю, повною покірністю щодо того, що тобі дають. Саме про такий ринок мріють не лише російські та американські бізнесмени. Про нього мріють і наші бізнесмени, які є байдужі до долі свого народу, які до нього ставляться як до "сировини", з якої можна заробляти гроші. Але сподіваюсь, що процес духовного оздоровлення є незворотнім, хоча й суперечливим. Суспільство все ж таки рухається в напрямку усвідомлення своїх цінностей, своєї гідності і до пошуку своєї унікальності. Шоу-бізнес є частиною культури, охоплює якийсь сегмент духовної сфери.

Але парадокс шоу-бізнесу в тому, що він також спирається на матеріальну сферу. Іншими словами, тому, хто виробляє диски, або проводить концерти має бути вигідно це робити. Поки що, на жаль, середньомісячна заробітня платня середнього українця не забезпечує нормального функціонування шоу-бізнесу, який у нас має риси не ринково-капіталістичні, а феодально-адміністративні. Якщо ми порахуємо вартість одного компакт-диску,, враховуючи не лише вартість носія, а й працю усіх, хто створював цей продукт, то його ціна мала б складати гривень 40-45. На Заході, ми знаємо, вартість диску складає десь 75-100 гривень, а це – приблизно пів-процента, чи процент від середньої американської зарплатні. Це означає, що якщо середня зарплата в середньому по Україні складає 700 гривень, то диск в магазині має коштувати 7 гривень… Саме стільки коштує піратський диск на базарі "Петрівка". Але в наших магазинах ліцензійні і легальні компакти коштують втричі дорожче, порівняно з тим "одновідсотковим" західним стандартом. Якщо легально продавати компакт-диски по 7 гривень, їхнє виробництво стане збитковим. І навпаки – якщо підняти ціну до вигідної позначки в 40 гривень, диск купуватимуть одиниці. Тут у нас конфлікт між масовістю і комерційністю. Тобто головна проблема нашого шоу-бізнесу – в стані українського ринку, в неплатоспроможності покупця. А покупець має бути масовим. Ось таке виходить зачароване коло.

У нас "зірки" виживають наступним чином. Стаючи популярними для мас, вони стають привабливими для окремих "феодалів", багатіїв з розряду бізнесменів чи політиків, які їм платять добрі гроші за так звані корпоративні вечірки. Цей "бренд" "зірки" є привабливим для тих, хто замовляє музику для вузького кола своїх друзів. Таким чином "зірка" розвивається далі, записуючі нові пісні, знімаючи відеокліпи. Є ще одна форма утримування "на плаву". Це бути жінкою, коханкою або коханцем цих людей. Але усе це заперечує головну формулу шоу-бізнесу, яка засвідчує, що споживач має бути масовим, а не елітарним. Тут є важливим економічний аспект. І ще одне. Для артиста, аби стати масово-популярним є ще один бар’єр. Цей бар’єр – засоби масової інформації. Тут ми знайдемо відповідь на питання "чому не розвивається шоу-бізнес в Україні".

Шампунь для собак

Справа в тому, що наші електронні ЗМІ трактують артистів як рекламодавців. Вони привчили усіх що кожне звучання пісны в радіо або телеефірі це не щось інше як ротація реклами цього артиста. Виконавець сприймається як рекламний продукт, а телеканал – як організація,, що надає послуги з просування на ринок цього продукту. До речі: це є абсолютно незаконно і тут наявні подвійні стандарти. З юридично-правової точки зору цю тіньову схему діяльності ЗМІ дуже легко розвінчати й ліквідувати. Але цього не відбувається. У цьому полягає найбільший парадокс українського шоу-бізнесу. А відтак – щось не в порядку в нашому королівстві, тому що в інших країнах, які не належать до пострадянського простору, цього немає. Там мас-медіа заробляють на рекламі, а не на артистах.

У нас телеканали і радіостанції заявляють, що ми не будемо крутити молодого виконавця, тому що він невідомий, а будемо крутити «зірку», тому що «зірка» підвищує наш рейтинг і відповідно притягує капітал рекламодавця. Але «зірка» не буде платити каналу, тому що її і так будуть крутити через її «зоряний» статус. І виходить, що платити за ротації мусить найбідніший – молодий виконавець. Причому платити чималі кошти, аби про нього хтось щось знав і щось чув. Тут без втручання держави цей гордіїв вузол неможливо розв’язати. У нас є такий закон, згідно якого кожна радіостанція зобов’язана транслювати не менш 50 відсотків національного музичного продукту.

У Франції франкомовний продукт складає 60 відсотків, з яких 20 – це твори молодих і невідомих артистів. Така динамічна ротація наповнює ринок новими іменами. У нас є проблема з прохідністю нових імен на ринок. Починаючи з 1998-го року у нас цей процес оновлення сильно загальмувався. Якщо державу можна порівняти з людським організмом, то можна сказати – що в неї суцільні закрени… Інша проблема полягає в тому, що власниками більшості крупних мас-медіа є не українці, які розглядають Україну як територію для просування продукту інших країн. Ведеться така гра, аби не пускати на ринок український продукт, а якщо й пускати, то на дискримінаційних умовах. Це є поясненням того, чому на українському ринку домінує російська попса. Якщо ми будемо пасивними, а держава не захищатиме свого виробника національного продукту, це загрожує повним витісненням з ринку всього українського. Поки що тут домінують російські бізнесмени, але коли середня зарплата українця сягне 800 доларів, тут миттєво з’являться американці, аби проштовхувати свої інтереси.

Колись "Червона Рута" була потужним виробником нових імен, але "зірок" з них робили інші – "Таврійські Ігри", "Слов’янський базар". Робили разом з підпорядкованими їм мас-медіа. Коли "Червона Рута" припинила свої тинанічні пошуки талантів, це одразу стало відчутно. Однак шоу-бізнес України, на мою думку, не має комплексувати з приводу своєї творчоспроможності, це стосується його величезного фольклорного підгрунтя і природно-генетичної схильності до музики. Адже наші музиканти, які опиняються в інших країнах світу, ніколи не пасуть там задніх. Більшу частину російського шоу-бізнесу складають вихідці з України. Можна сказати, що наш генетичний скарб працює на шоу-бізнес Росії. Окрім суто соціально-економічних чинників, про які я говорив раніше, існує культурологічна-психологічна проблема недооцінення себе і непроявленості своєї сутності. Цей комплекс меншовартості, який сидить і в споживачеві, що легко піддається на те, щоб його провокували на споживання закордонного продукту. Через те, що ми у своїй історії рідко бували державними, у нас відсутня своя міцна школа менеджменту. Рядок з Гімну "Запануємо ми, браття, у рідній сторонці" якраз і свідчить про прагнення отримати свою управлінську модель, але поки що вона не сформована через те, що тривалий час була атрофована.

Відповідь на питання про те, чому ми не реалізуємо свій багатющий потенціал, є тільки одна: відсутність професійного менеджменту. А професійний – це стратегічний менеджмент. Йдеться про визначення сукупності цілей і послідовного руху до реалізації. Це має здійснювати ціла армія менеджерів нового типу. Тому перше завдання держави – це формування школи національного менеджменту, зокрема – школи менеджменту шоу-бізнесу, адже наш шоу-бізнес є відзеркаленням проблем нашої економіки.

Паралельно має іти процес формування державної культурної стратегії. По третє – безумовне оволодіння інформаційним простором України і встановленням чітких правил гри для власників мас-медіа. Йдеться не про націоналізацію ЗМІ, хоча питання можна ставити так: якщо засоби масової інформації працюють проти України, то чому Україна не працює проти них? Якщо організм інфікований вірусом, то організм лікують і вірус знищують. Наші ЗМІ намагаються знешкодити національний оранізм. І це робиться на глибинному рівні цінностей, суспільних настроїв. Це – сіяння настроїв зневіри, розчарування, безсилостї, власної неспроможностї. Увесь інформаційний простір працює на зниження людської сутності і зведення людини до звичайного споживача матеріальних цінностей. Йдеться про вимивання духовного й заміну його суто тваринною субстанцією. І це, до речі, робиться також засобами шоу-бізнесу. Радикальний і швидкий шлях лікування ЗМІ – це їхня націоналізація. Мені закинуть, що це не демократично. Однак демократичні Франція, Англія і Німеччина ніколи не дозволять своїм ЗМІ нищити державу… У нашому випадку держава повинна запропонувати усім ЗМІ – приватним і державним – єдині правила гри, де головним приорітетом будуть загальнонаціональні цінності, екологія інформаційна та екологія культурна.

У другій частині розмови з Кирилом Стеценком ми торкнулися його унікальної праці яка має очевидну культурологічну й практично-прикладну цінність. "Стратегія культури України. Філософія і менеджмент самоздійснення нації."- концентрований досвід різних галузей знань. Мистецькознавчі і філософські розвідки межують з правничими і економічними викладками і об’єднуються універсальним механізмом сучасного стратегічного менеджменту. Робота, покликана самим життям, пропонує чітку і прозору модель державної стратегії розвитку культури.

Своїми думками, спосереженнями і ідеями щодо державної стратегії розвитку культури в Україні ділиться Кирило Стеценко:

- Насправді я чекав, що в Україні зявиться праця, яка поєднає увесь гуманітарний масив з механізмами державного управління. Однак цього не сталося і я відчув власну відповідальність, посилену тим, що Україна отримала шанс стати самою собою після Помаранчевої революції. Я відчув, що прийшов час мого покоління і якщо ми не запропонуємо щось нове-то вже буде наша вина. Змусив себе кожного дня "лупати сю скалу", намагаючись зробити такий лаконічний продукт, який би був зрозумілий Президентові. Чому Президентові? Тoму що за своїм походженням, вихованням, культурою, за своєю підсвідомістю це людина, яка виросла на цінностях української культури. Такий Президент - це велика надія для України. Але я розумію, що в Україні немає школи прикладної культурології, яка б виробляла якісь алгоритми управління культурою на рівні держави. Переконаний, що потреба в таких документах є більш ніж актуальною.

Отже, "Стратегія культури України" побудована на чотирьох базових підходах. Перший – світоглядний філософсько-метафізичний, де ми з’ясовуємо сутність нації, культури, цілі й призначення. Другий – це підхід з точки зору культурології й мистецтвознавства, де дається аналіз ситуації дійсної. Третій підхід – правовий. Йдеться про аналіз з точки зору юридичної і економічної. Четвертий підхід об’єднує все – це методологія стратегічного менеджменту. Ця методологія виникла у США наприкінці 70-х років для того, щоб знайти спосіб управління бізнесовими корпораціями в умовах вільного ринку. Інструмент стратегічного менеджменту є, власне кажучи, інструментом досягнення цілей, коли стає можливим зовнішній вплив на розвиток економіки вільного ринку.

Наше стратегічне планування не має нічого спільного із стратегічним менеджментом, а є лише механічним способом впливу. Адже об’єкт управління – це живий організм, який неможливо розчленувати. В основі успішної діяльності підприємства в конкурентному середовищі є усвідомлення своєї неповторності, розуміння головної причини свого створення. Це вимагає від його керівників особливої чесності перед собою, перед Богом. І це робить його сильним в конкурентній боротьбі. Будеш чесним – переможеш. З Україною чи з будь-якою іншою країною – ситуація подібна. Тут ми виходимо на метафізику і мусимо мислити з точки зору… Творця.

 

Якщо нація існує, то гіпотетично Творець мав щось на увазі, створюючи її. Ми мусимо розшифрувати промисел Божий і зрозуміти, яка наша роль, який наш обов’язок. Якщо ми не бачимо цілісності, то наші висновки про більш низькі рівні цієї системи будуть помилковими… Метафізика не є лженаукою, лише межею між знанням-незнанням, тобто тим, що поки що є для нас незбагненним. Я спирався на досвід мислителів українських, німецьких, польських 19-20 століть. Чому? Тому що процес самоусвідомлення націй в Європі відбувався саме в цей період. Одним вдалося створити національну державу, а іншим не вдалося. 20 століття – це постіндустріальне, яке є феноменом інформаційної доби. Україні доводиться вирішувати завдання усіх трьох століть. Це – колосальне навантаження на мозок еліти, яка явно з цим не справляється. В таких умовах потрібен компактний документ, який би був теоретичним інструментом для практичних дій. Тут важливим є розуміння трьох субстанцій: - народ, культура і держава. В моєму розумінні це є іпорстасі одного цілого – нації. Духовно-інформаційна матриця нації – це культура. А народ є матеріальним носієм цієї матриці. Держава є інструментом, щоб здійснювати реалізацію кодів матриці. Таким чином маємо струнку вертикаль. Культура, яка збудована на базових цінностях, об’єднує націю. Культура буває або національною, або ніякою.

Культура – це є традиція, яка передається з покоління до покоління. Її завдання – пристосовуючись до зовнішніх змін, залишатися собою. Щоб вижити в глобалізальному світі, Україні потрібно позбутися вульгарного матеріалізму, серйозно змінивши світоглядні засади у процесі державотворення. Також потрібен перехід до системності, власне – до стратегічного менеджменту. І головне – потрібне чітке самоусвідомлення того, хто ми є. Якщо відбудеться революція світоглядна, ми виходимо на новий виток історичного розвитку. Якщо ні – ми приречені на блукання по колу з поступовим розпорошуванням первинної енергії Творця космічного простору.