Євгенія Шудря

Євгенія Шудря: вишивання – це щоразу молитва

Більшість із нас прагне залишити слід на землі. Не тільки чорною роботою щодення, а й святом творчості.

Усяк вишиває полотно життя по-своєму. У когось кольорова нитка співає у буквальному сенсі, вимережуючи життєві стежки. Як, скажімо, в Євгенії («життєдайної») Шудрі. У її доробку – дев’ять персональних виставок (недавня відбулася в Національному музеї декоративно-прикладного мистецтва в Києво-Печерській лаврі).

Вона працює в жанрі тендітної мініатюри, монументального панно, володіє вишивальними техніками хрещика, низі, тамбурного шва. Багатство колірних, тональних засобів, складні світлотіньові враження у вишиваних полотнах поєднується в неї із простотою й роздумливістю народного рукомесла, адже в духовній основі цих робіт лежить національна традиція.

Окрема сторінка творчої біографії Євгенії Шудрі – наукова праця в царині мистецтвознавства.

Євгеніє Стефанівно, з’ясуймо одразу, що таке «українська народна вишивка»?

Євгенія Шудря– Це система кодів: природи, роду, побуту. Вона зазнала західноєвропейських впливів, тому переплелися течії: народна і дворянська. У поміщиків були спеціальні майстерні – світлиці, де селянки вишивали для їхнього побуту європейські візерунки. За межами цього селяни по-своєму прикрашали рушники, сорочки, спідниці. Нині все дуже перемішано й розпорошено. Витвори в суто народній манері можна знайти хіба що в музеях. Я займаюся світською міською вишивкою.

Зазначу, що тепер неймовірна кількість українців вишиває. І це не сплеск, ця «хвиля» постійно зростає.

А коли особисто у Вас це відбулося?

– У дитинстві. Я спостерігала, як літні сусідки вечорами збиралися на ґанку й бралися за вишивання. Десь 12-ти літ прийшла до клубу заводу «Комсомолець» – там навчали художнього шитва. Вишила кілька робіт, ними дуже пишалася мама.

Потім я стала іншим захоплюватися. Ковзани, лижі, легка атлетика... У міській олімпіаді брала участь в естафетному бігу.

Десятикласницею пішла до сусідки шити випускне плаття, побачила в неї доріжку з ліліями на темному тлі і не заспокоїлася, поки не вишила її. Вона в мене донині зберігається, як раритет.
Євгенія ШудряЗгодом стала чемпіоном області зі стрільби по рухомій мішені. Власне, дитинство і юність – це активний пошук себе.

Вступила до Ленінградського целюлозно-паперового інституту, в 1962 році перевелася до Київського харчового інституту, а закінчила факультет електронних обчислювальних машин КПІ (заочно). Працювала інженером, виховувала двох дітей.

У травні 1979-го всією родиною поїхали до Закарпаття. Зупинилися для ночівлі біля Замкової гори – на мальовничій околиці Ужгорода. Господиня будинку відвела нам кімнату на другому поверсі. Скрізь вражали плетені серветки, запинала, фіранки. На стінах, біля сходів – вишивані речі в багетах. Та щойно прочинилися двері однієї з опочивалень, погляд упав на барвистий килим ручного виготовлення. Я була шокована – побачила тризуб, квіти...

У 1979 році за крамольний тризуб цілком могли посадити як націоналістів.

– На жаль, килим не вдалося сфотографувати, щоб відтворити. Вразило, що у Закарпатті скрізь продавали нитки муліне й малюнки. Вишивальниць – море. Купила нитки й малюнок замку. Удома за літо вишила його «ялинкою» (пізніше дізналася, що це угорський шов).

Відтоді моє захоплення вже не вщухало. Вишила орнаментальний шкіц «Шлях до себе», композицію «Троянди», мініатюру «Братки» (Анютины глазки), «Гетьманський килим»... «Квіти землі» потрапили на Всеукраїнський різдвяний салон у Спілці художників України.

Євгенія ШудряЯкось мою роботу побачила співробітниця відділу образотворчого мистецтва бібліотеки імені Вернадського, запропонувала: «Євгеніє Стефанівно, зробіть у нашій бібліотеці виставку».

Цій події передувало знайомство з моїм натхненником і згодом другим чоловіком Миколою Шудрею, письменником, кінодраматургом, заслуженим діячем мистецтв України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Наш шлюб – окрема дивовижна історія. Раз на рік, завдячуючи сестрі мого тодішнього чоловіка, ми зустрічалися в сім’ї Шудрь на дні народження дружини Миколи Архиповича – Катерини Петрівни, доктора філологічних наук. Після святкування приятелювання затихало. І раптом дзвінок від Катерини Петрівни. Вона, на мій подив, особисто запросила мене на день народження. Я тоді якраз зібралася в Тамбов до старенької мами на тривалий період (діти виросли, з чоловіком співіснувала в цілковитому відчуженні). Перенесла від’їзд. На дні народження сказала: «Катерино Петрівно, я принесла нитки. Вам подобається колір? Я зв’яжу вам шаль – це буде мій подарунок». У Тамбові зв’язала шаль. Після повернення дізнаюся, що Катерина Петрівна в лікарні. На дні народження вона здавалася абсолютно здоровою жінкою. Щоправда, у хвилини розставання сказала мені, що дуже погано почувається. Через півтора місяця я побачила зовсім хвору жінку.

Згоріла...

– У неї була саркома крові. Я за інерцією розгортаю шаль, показую, дарую. Але розумію, що це їй уже не потрібно.

Євгенія ШудряСестрі чоловіка запропонувала: «Почергуймо. Розділимо добу на двох, вибирай: ніч чи день». Вона вибрала день. Після наступного чергування ми з Катериною Петрівною обидві зрозуміли: це наша остання зустріч. Я зателефонувала Миколі Архиповичу й розповіла про самопочуття його дружини. Він вислухав і з болем сказав, що йому подзвонив брат із села й повідомив, що вмерла їхня мама. Поїхати на похорони не зможе, бо після другого інсульту з дому не виходить. Просив про цю звістку Катерині Петрівні не казати. Першого січня її не стало.

Із співчуття я іноді телефонувала Миколі Архиповичу. У відповідь завжди чула радісний привітний голос.
Звісно, щодо першої виставки порадилася з ним: «Чи варто братися?» – «Робіть обов’язково! Я прийду». І я, інженер на пенсії, нікому не потрібна, морально пригнічена, взялася за цю виставку, щоб якось самоствердитися. Шудря завітав. Я тоді навіть не підозрювала, що він вперше вийшов із дому самостійно. Це було 12 квітня 1996 року. У книзі відгуків написав лаконічно й красиво, по суті.

Після виставки запитала в Шудрі: «Що далі?» – «Приходь до мене, обговоримо». Прийшла, він став розпитувати про батьків, рідню. Кажу: «Брат вірші писав. Збереглися татові листи з фронту. Дідусь щоденник вів, він – учасник російсько-японської війни». Так виникла ідея книги «Древо мого роду». Стихійно у нас з’явилася спільна справа. Власне, я все життя про це мріяла. Якщо людина піднімає колоду, то треба, щоб інший кінець теж підняли, а не сіли на нього. Я вперше відчула допомогу, якої мені духовно так бракувало.
Мої вісім персональних виставок пройшли під пильним оком Миколи Архиповича. Ми скрізь ходили разом – на виставки, концерти, вечори. Якось запросив мене до народної художниці Марфи Тимченко. Вона повела його на кілька хвилин на кухню. Потім ми пили чай, спілкувалися. Згодом Микола Архипович сказав: «А знаєш, навіщо вона мене покликала тоді? Сказала: «Якщо ти цю жінку втратиш, будеш великим дурнем». Я запитала: «Нащо ти мені це говориш?» – «Я тобі пропоную руку і серце».

Євгенія ШудряНа прохання дати згоду на розлучення, мій чоловік зажадав, щоб я відмовилася від усього майна. У письмовій заяві я відмовилася від квартири, машини, гаража. На тім і розлучилися 20 січня 1998 року. Коли повернулися додому із суду, уже колишній чоловік сказав: «Щоб завтра я тебе тут не бачив». Телефоную Миколі Архиповичу й кажу: «Я їду в Тамбов до мами». – «Ні, їдь до мене. Я чекаю». 25 квітня ми розписалися.
Нас поєднала сердечна приязнь і творчість. Удвох легше було долати всілякі труднощі. Кожен по-своєму, але у спільній супрязі, ми утверджували своє «я»: він – у письменстві, я – в дослідженні вишивки. Микола Архипович запропонував мені укласти енциклопедію вишивання. Я пішла по бібліотеках, музеях, архівах, наукових фондах академічних інститутів. Додатковим поштовхом стала моя виставка в театрі «Бенефіс» на Хрещатику.

З Музею декоративно-прикладного мистецтва завітала завідувачка відділу вишивання. Подивилася мої роботи, написала відгук і запросила до музею, щоб я ознайомилася з колекцією вишивок. Пішла. Які фарби, візерунки, орнаменти!.. Микола Архипович, дивлячись на моє захоплення, сказав: «Напиши статтю». Написала. Віднесла до журналу «Українська культура». Надрукували.

Наступний крок – розвідка «Золотий рій Пчілки», про вишивання в родині Олени Пчілки (матері Лесі Українки).

Отже, Шудря стимулював запал дослідництва?

– Так. Між реанімаціями і доглядом за ним я спрагло тягнулася до його висоти. Уже добре розумілася на першоджерелах, знала, які існують білі плями. Дивувалася: постаті є, а біографій – нема, навіть дати життя розмиті. Стала вишукувати, збирати, складати біографії. Віднесла їх до редакції «Енциклопедія сучасної України». Згодом вони були надруковані в перших томах. Невдовзі кількість досліджених біографій вишивальниць сягнула 21. Завдяки доктору мистецтвознавства Михайлу Селівачову вийшла книжечка «Подвижниці народного мистецтва. Зошит перший». Згодом я дослідила ще 21 ім’я – вони увійшли до другої книжки. Посипалися численні публікації в журналах. До енциклопедичного довідника «Художники України» увійшло 33 мої статті.

Євгенія ШудряНаступною була книжка «Дослідники українського орнаменту» (25 чоловічих постатей). Щоразу мене вражав зорепад гарних рецензій.

Підсумком моєї наукової праці стала книжка «Оранта нашої світлиці», до якої увійшли мої попередні зошити про подвижниць та дослідників народного мистецтва, відгуки на виставки, рецензії на книжкові видання й журнально-газетні публікації. Надруковано забуті, майже не відомі й малодоступні розвідки в декоративно-прикладній галузі. Подано велику бібліографію. Ця книга – історія української вишивки в особах і долях. Вона є своєрідною мапою-довідником: хочеш вишивати в певній техніці й манері – іди у відповідному напрямку...

Читати далі - частина 2