Володимир Барна - частина 1
Володимир Барна: "Письменники не дозволяють країні здичавіти"
Наш гість – письменник Володимир Барна, який, наче мотрійка, складається з кількох Барн: поета, перекладача, публіциста, літературознавця.
Життям тертий-битий, тож має багатющий матеріал для творчості. Вражень (й стресів) нахапався по самі вінця, працюючи на радіо і на посаді голови Тернопільської обласної письменницької організації.
Не солодко (зате неймовірно цікаво) було і в Бюро пропаганди художньої літератури Національної спілки письменників України – Володимир Барна організував понад десять тисяч письменницьких зустрічей на теренах західної України, подолав колосальні відстані. Отже, Барна ще й мандрівник, напрочуд ініціативно-енергійний, чого потребує і нинішня його зовсім не чиновницька посада відповідального секретаря НСПУ, він опікується життям-буттям письменницьких організацій в областях.
Ще україноцентричний Барна-лемко цікавий тим, що щиросердно опікуючись національними цінностями, доносить їх іншими мовами через своїх друзів-колег у Польщі і Білорусі, відповідно (бо ж має інтернаціональну жилку) перекладає твори братів-слов’ян для українського читача.
– Пане Володимире, у лиховісні дев'яності роки у Вас почали рясно виходити книжки, просто ренесанс стався. Що до цього призвело?
– Пояснення просте. Вихід першої книжки (1991 рік) у державному видавництві «Молодь» я чекав п’ять років. Утвердження України як держави, зняття бар’єрів дало можливість оприлюднити те, що було написано і чекало своєї черги. Але навалилась інша обставина. З одного боку, воля, роби і пиши що хочеш, а з другого – економічна криза переломного часу так вдарила, що – ого-го-го. Але я дотримуюся простої істини: якщо є Божий промисел, якщо ти йдеш дорогами творчими до Творця, напрацьоване буде реалізовано.
В 1992 році вийшли збірка поезій «Бескиди» і книжка публіцистики «Лемківщина в серці моїм», в 1994 – «Пейзажі душі», в 1996 і в 1998 – «Мелодыя срэбной ночы» («Білорусь»), у 2002 – три книжки. І так далі.
– А як фінансово це забезпечувалося?
– Я не стидаюся попросити, поклонитися, бо розумію, що коли ти не матеріалізуєш свою творчість, тобто з різних причин не видаєш підготовлену книгу, вона стримує весь твій творчий шлях. Тому треба знаходити меценатів, все написане має бути подано у поліграфічному вигляді.
Єдина книжка, за яку я отримав гонорар, перша. Після цього – безгонорарщина, одні, як кажуть, збитки у поетичному форматі. На творчих зустрічах люди підходили і запитували: «А де можна придбати вашу книжку?» Я відповідав: «Тільки у мене». Бо книжковий роздрібний і гуртовий ринок «Укркнига» був знищений, облспоживспілка свою структуру занедбала.
В ті часи лиховісні ми були враз кинуті напризволяще: опинились сам на сам зі словом, з книгою, яку треба було видавати і прилаштовувати, із виживанням. Разом з тим мені, може, було трошки легше, бо я з 1985 року працював у Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників (тобто у сфері просування книжок), спочатку у Тернопільській області, потім в Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій, Хмельницькій, згодом опікував весь західний кущ. Тому напрацювання дали можливість розповсюджувати свої книжки під час зустрічей, тим паче, що читач був зголоднілий за таким спілкуванням.
– І що конкретно вдалося зробити?
– Я організував і провів понад десять тисяч письменницьких зустрічей. Розробив програму «Національне відродження» для кожного району в названих областях. Залучав письменників з різних регіонів України і світу. Ці зустрічі виливалися в несподівані творчі контакти. Наприклад, на моїх очах творилася пісня «Цвіте черешня у мами на городі», яка стала шлягером. Я запросив на фестиваль «Дністрове перевесло», зокрема, поета Миколу Луківа і композитора Анатолія Горчинського, тоді заслуженого артиста України, театрального режисера. В атмосфері довіри, зичливості, позитиву в якийсь момент виникла іскра між двома авторами і було створено чудову пісню, в якій, до речі, слова приспіву належать мелодисту Горчинському. Цей твір набув всеукраїнського звучання і понині живе (хоч Анатолій Аркадійович Горчинський уже у засвітах). Навіть заради таких подій треба проводити фестивалі, дні літератури, різні мистецькі заходи.
Я ніколи не відмовляв людям (з села, міста, заводу, з установи чи організації), коли телефонували: «Приїдьте». Оперативно йшов на контакт, залучаючи поетів, прозаїків, драматургів, гумористів, сатириків. Зазвичай запрошував артистів обласної філармонії і театру, композиторів. З моєї легкої руки десятки пісень пішли у світ завдяки нашим творчим заходам.
– Ви примудрилися навіть у Польщі видати книжку.
– Так, у той самий переломний час. З моїм побратимом Владиславом Грабаном створили книжку-білінгву, тобто українсько-польську, – «Rosa na Lancetach trav” («Роса на списах трав»). Презентація була у 1998 році, перепрезентація – у 2000-му, проходила у фундації Святого Володимира (м. Краків), якою опікується професор Володимир Мокрий. У залі зібралася українська публіка із співвітчизників, які там живуть. Зазначу, що у Кракові на Раковицькому цвинтарі похований видатний письменник Богдан Лепкий, довкола цієї великої української душі тримається все українське духовне життя Кракова і околиць того регіону. Разом з тим прийшло студентство польське, професура.
– Певно, і польську мову знаєте?
– Авжеж, бо моє коріння за сто кілометрів від Кракова, у Лемківщині. Батько і мати звідти. Вони були депортовані в Україну після війни, якби не це, їх знищили б. Багато чого пережито. Я не думав, що отак в крові потім озиватиметься ця земля завдяки гену незбагненному. Здавалось: та нічого страшного не було, та коли заглибився в «тему», спливла страшна правда.
На тому вечорі я почав польською мовою, потім перейшов на українську, зробив паузу і запитав: «Чи панство все розуміє? Чи часом потребує перекладача з Москви?» Панство все розуміло. Виявляється, ми напрочуд близькі. Коли в духовному плані стаєш на спільний рівень, розумієш: почуватися європейцями – шанувати одне одного. Я читав свої вірші, тут же запрошував польського студента: «Чуєте, молодику, українською мовою, послухаймо ще польською. Адже йдеться про літературний процес, все має бути чітко, вишукано, грамотно, достойно, з потрібними акцентами, щоб ми мали відповідну рівновагу». Це був незабутній вечір. Потім, коли настав час «лямпки вина», для розмови підходили задоволені професора, казали: «Нам би побільше таких контактів».
У Бресті в той період у мене вийшла книжка білоруською мовою «Мелодыя срэбной ночы». Її переклала моя посестра Ніна Мацяш, яку я назвав «білоруська свічниця». Ми познайомилися літньої пори 1976 року під Сочі у Будинку творчості «Хоста». Ця жінка, прикута все життя до візка, мала дивовижну нескоримість духу. Під час листування вона завше писала білоруською, я до неї – українською, знову ж таки перекладача з Москви не треба було. Порозуміння було стовідсоткове, навіть сокровенні речі довіряла мені ця людина.
Ми провели репрезентацію книжки в листопаді 1998 року у Бресті. На зустріч запросили білоруських поетів з усієї Берестейщини, виникла чудова атмосфера. Згодом до Ніни Мацяш я приїжджав у гості зі своєю дружиною поетесою Мирославою Іванців. Серед відвертого спілкування Ніна раптом спитала: «Володю, хочеш я тобі заспіваю нашу пісню материнську?» Кажу: «Цікаво почути». І вона заспівала прекрасну українську пісню (яку саме?), я аж занімів від здивування. «Цю пісню мене навчила моя мама», – сказала Ніна.
Переплетення наших народних мелосів говорить про спільне коріння, яке навдивовижу в крові пробивається – і дух знаходить побратимів. Через десяток літ я взявся за обов’язок випустити Ніни Мацяш збірку, і вона побачила світ під назвою «Вічний корінь душі» українською мовою. Художнє оформлення здійснив мій син Андрій, хоч хімік, нині науковець, але свого часу вчився у художній школі, у нього виникло цікаве художнє бачення книжки, яке подивувало Ніну Мацяш. У цій збірці – фотографія Ніни, яку я зробив саме тоді, коли ми з нею познайомилися, у 1976 році в Будинку творчості «Хоста».
Здається, що в цих словах: «Ким би я була? Чим би я була? Без світла твого, без твого крила, моя Білорусь». Слова прості, а яка глибина, сила…
Збірку репрезентували у 2006 році у Бресті, запросили нашого генерального консула України у Бресті Івана Баранчика, який родом з Закарпаття. Приїхали письменники з України.
Цікаво, що Ніна Мацяш написала поему «Олекса Довбуш». Чому? От запитання. І ця книжка теж перекладена, пішла у світ, мала позитивні відгуки. Ми елементарно віддячили їй за те, що вона багато творів наших письменників переклала білоруською мовою, випустивши у Мінську інші книги. Зокрема, коли Ліна Костенко була принижена і зацькована, я, маючи один екземпляр «Марусі Чурай», відіслав його Ніні. Вона переклала. Консультувалася зі мною, бо деякі слова не розуміла, просила, щоб я їй пояснив, як кажуть, у словниковому порядку.
Ця книжка вийшла – і Ліна Василівна була, звичайно, подивована, що такі речі відбуваються в час страшної економічної кризи, коли все валилося. «Маруся Чурай» отримала життя у Білорусі несподівано. Це робиться від любові, яка в тобі є, від орієнтирів життєвих, які ти сповідуєш.
– Ви написали книжку «Лемківщина в серці моїм». Розкажіть про стрижень національного характеру лемків.
– Якщо брати Україну як велике дерево, то Лемківщина – найзахідніша гілка, вона вклинюється в Європу і простягається під Краків, в Словаччину.. Коли ж заглибитися в історію, то ще за часів Володимира Великого (X-XI ст.) з чернігівських і центральних теренів Київської Русі частина русичів переселилась на захід і злилася з білими хорватами, утворивши феномен лемків. Це поняття почало функціонувати десь з половини XIX-го століття; частка «лем», часто вживана в діалекті, дала назву цілому етнографічному пласту – Лемківщині.
Проживання у горах виробляє особливий характер. Людина людину не має права зрадити, не подати руки допомоги, бо в горах і в лісі це питання життя і смерті. Отже, характерні особливості лемка – незрадливість, стійкість, вимогливість. Разом із тим доброта, зичливість і любов.
Є така бувальщина. Два сусіда-лемки через щось посварилися і не балакають – день, другий, третій… Один поїхав в ліс по дрова, навантажив воза, вертається і… застрягає. Б’є коня, сам штовхає – дарма. Підійшов сусід, мовчки підставив плече, випхали разом воза. Посварений Лемко пішов далі мовчки. Дай Боже, щоб ми всі були так «переварені» і одне одного так толерували і шанували. В горах поняття зрадництва не існувало. І двері не зачиняли замками.
Побутує дурна побрехенька, що на двох українців припадає три гетьмани. Українцям приписують фрази: «Хай в сусіда корова здохне», «Якщо не з’їм, то все понадкушую». Ці дурниці розроблялися у відповідних «комітетах глибокого буріння» (КДБ, – В.К.), з тим щоби накинути певну матрицю на українців. Таких щирих, душевних відкритих, безпорадних, люблячих, добрих людей, як українці, немає більше на світі. Без сумніву, як і в кожного народу, є свій відсоток відродків. Але коли ми чітко розумітимемо, що такий відсоток є в кожному народі, то питання викалібровування генотипу української нації буде поставлено у правильну площину.
В анекдотах українця, бува, виставляють зрадником, заздрісником, жаднюгою. Це північно-східний сусід культивує, наклеюючи нам ярлики, і західні сусіди культивують. А внутрішні покручі підхоплюють. Вони, здатні розмовляти лише суржиком, а не російською мовою, плескають язиками, що щирий українець – це «бандьора», «націоналіст», «різун» мало не фашист. Чому? Бо любить Україну і рідну мову. В усіх країнах Європи, де я був, національна гідність починається з любові до рідного народу, до рідної мови, родичів, сусідів, знайомих, близьких. Від землі до неба весь простір – це любов. А нам втовкмачують, що ми заздрісні, що у нас на плечах по чотири жаби, що ми лукаві, підступні і таке інше. Лемки мають особливість: говорять прямо, в очі, не лукавлять, тому що самі гори спонукають їх бути такими.
Я був спричинений до створення першого на Тернопільщині товариства «Лемківщина» – 19 січня 1990 року. Заходячи до зали, де ми мали провести зібрання, я побачив старого сивого лемка, який плакав. Запитав: «А чого плачете?» – «Я цієї миті чекав майже п’ятдесят років». Вартувало рвати жили заради цих слів, які він сказав вустами тисяч і тисяч депортованих.
А депортували лемків з елементарної причини. УПА вела бойові дії на території Лемківщини. З підходом радянських вояків воювала вже не на два, а на три фронти: проти німецьких фашистів, червоних завойовників і врешті проти польських кривдників. Місцеве населення – це базовий ресурс, людський і продовольчий. Фронт пішов на Німеччину, перемога не за горами, а тут точаться страшні бої. Щоби покінчити з УПА, комуністи польські і совєцькі змовилися: вирішили цілий масив лемків депортувати (ще в 1945 році підписали угоду про їхнє, так зване «переселення»; в 1947-му відбулась ганебна операція «Вісла»). Війна завершилася для всієї Європи, а для лемків вона тривала ще два з половиною роки. На території Лемківщини було спалено, сплюндровано десятки сіл, люди живцем горіли у церквах, концтабір Явожно був переповнений (перша хвиля арештованих – вся інтелігенція: лікарі, вчителі, громадські діячі, просвітники, діячі «Соколу» і «Лугу», священики). У мирний час для лемків почалися найбільші тортури. У підсумку на цих територіях не залишилося жодної живої душі. Понад півмільйона уродженців не лише Лемківщини, але й Надсяння, Холмщини, Підляшшя були депортовані на східні, тобто на радянські території, і на північ Польщі, на колишні німецькі території. За таємною директивою по селах розпорошувати по дві-три родини, не більше.
В Україні нині лемки проживають в Луганській, Донецькій, Миколаївській, Херсонській, Одеській, Вінницькій, Черкаській, Полтавській, Харківській, Житомирській областях, у Криму. Найбільш купно в Тернопільській, Волинській, Рівненській, Львівській, Івано-Франківській і Чернівецькій областях. Отже, лемків розсіяли по всій Україні.
Коли нині говорять, що лемки – це українці зі знаком якості, то я розумію, що це може бути усмішка, але разом з тим так, як лемки постраждали за Україну, жодна етнографічна група українців не постраждала. Уявімо на хвильку. Приходять чекісти. Добротна хата, господарство, коні, корови... Дають дві години часу. Що візьмете із собою на підводу, то ваше, а все решта залишалось. Лемки в першу чергу брали Біблію, «Кобзар», «Історія Лемківщини» Юліана Тарновича, патріотичну літературу: твори Михайла Грушевського, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Лесі Українки, Богдана Лепкого… Коли ж вони приїжджали на радянську Україну, ці книжки вилучались і спалювалися. Лемки не розуміли: куди ж вони приїхали – до рідних братів чи?.. Місцеві по-різному сприймали їхній приїзд. Одні думали: от прийшли на наше добро, другі, розумніші, підставляли плече, старалися допомогти.
Дух незнищенності, доброти і любові, віри в Бога, власне, лемків тримає. Не зважаючи ні на що, лемки себе ідентифікують з праукраїнським корінням, зберігають мову.
Ще така подробиця. Моє родинне село Кам’янка розташовано неподалік Дукельського перевалу (нині це територія Польщі, від Кракова на південь, у Бескидах). У Дукельській долині смерті, яка вся прострілювалася, йшли страшні бої. Радянські війська, ідучи через Закарпаття на Словаччину, забирали всіх молодих хлопців. Так само рекрутували мого тестя Петра Іванціва юнаком на Львівщині, щоб кинути на Сандомирський плацдарм, де новобранці мали одну гвинтівку на двох. Радянське верховне командування під Сандомиром і під Дуклею всіяли закарпатськими хлопцями землю. Коли замислюєшся над цими речами, то не хочеться говорити про Другу світову війну. Це жахлива рана.
.