Сайт "Домівка.Net"

Сайт "Домівка.Net"Автор — Володимир Коскін, фото автора
Джерело: Vox.com.ua. Портал українця

 

Музику люблять майже всі. На рівні подобається – не подобається. На жаль, в цій царині мало просвітників, які допомагали б відсіювати полову від зерна, щоб менше процвітав «сердючкізм-поплавкізм». На щастя, у джазовій сфері є Олексій Коган, а в рок-музиці – Олександр Євтушенко, який нещодавно зробив черговий серйозний вклад в музичну критику, видавши напрочуд кваліфіковану книжку «Україна IN ROCK» (видавництво «Грані-Т»), в якій подає панораму української рок-музики.

Українськими є не лише вареники, гопак і писанки. Українським є РОК. Подорожі до витоків найсуперечливішого з видів музичного мистецтва, «сканування» його неоднозначного сьогодення здійснено зусиллями не просто музикознавця-очевидця, а й безпосереднього учасника подій і процесів. Олександр Євтушенко – редактор першої регулярної музичної газети в незалежній Україні «Аудіо-толока», альманаху «Рок-око», музичного журналу «Галас», постійний ведучий музичної телепрограми «Тинди-Ринди» (1994-2002 рр), автор та ведучий радіопрограми «Рок української вдачі», працював ведучим програми «Музичний острів» на Радіо «Свобода».

Співавтор та автор книжок: «Зірки Червоної Рути», «Сто альбомів з України», «Легенди химерного краю. Українська рок-антологія», «Обличчя музики. Творчі портрети українських зірок», «Кому вниз: Музика Високого Духу».

В різні роки Євтушенко був прес-аташе і музичним продюсером фестивалів «Мазепа-фест», «Кобзар Forever», виконавчий продюсер кількох CD-серій.

Книга «Україна IN ROCK» ліквідує велику «білу пляму» на культурній мапі модерної України.

– Олександре, почнемо з початку. Яким чином мистецтвознавець і художник, який має відповідну освіту, став музикознавцем, музичним критиком?

– Коли я навчався у Київському художньому інституті, я вже, можна сказати, був таким собі закінченим меломаном. Щосуботи відвідував так звану «балку», де обмінювалися дисками. Продавали і купували західну музику такі ж самі колекціонери – молодь і студенти. Окрім того у ті часи наш інститут мав у місті репутацію найбільш волелюбного учбового закладу, що став колискою однієї з найпопулярніших тоді груп «Червоні дияволенята», на концерти якої у Худінститут збиралися студенти з багатьох вишів. Потроху свої мистецтвознавчі студії я зміщував у музичний бік, почав друкуватися у газеті «Молода гвардія». Музична сторінка «Фонограф», яку вів журналіст Олександр Рудяченко, була наприкінці 80-х шалено популярною і я тоді пишався своєю причетністю до того.

Моє любительське захоплення перетворилося на професію. Після «Фонографа» була газета «Аудіо толока», яку з моїм другом Віктором Кулішенком ми заснували у 1992-му. Це була перша всеукраїнська музична газета про музику, яку любила і слухала молодь. Згодом – у 1996-му представник компанії «КМ Мультимедіа» Віктор Спірідонов запропонував мені очолити кольоровий музичний журнал. Власне, я й назву придумав – «Галас».

– Чому саме рок опинився в центрі вашої уваги? І як, до речі, нині виглядає зріз української рок-музики (жанрово, естетично, ідеологічно)?

– Видання, які я редагував і працював там як музичний журналіст – усі були переважно про рок-музику. І це було невипадково, оскільки естетично і ідеологічно саме світова рок-музика являла собою найбільш креативний загін популярної музики. Джиммі Пейдж – один із видатних гітаристів зі знаменитого британського гурту «Led Zерре1іn» – якось зауважив, що рок – це народна музика наших часів. Нині українська рок-музика розвивається у контексті світової, має свої самобутні національні риси й формує культурний портрет сучасної нації.

– В чому головна суть Вашої довгоочікуваної енциклопедично-есейної книжки «Україна IN ROCK»?

– Головна суть книжки – у її необхідності, оскільки величезна кількість прихильників жанру позбавлена якісних інформаційних джерел про українську рок-сцену. У книзі розглянуто основні музичні напрямки жанру, їхні особливості і відмінності на прикладах найбільш яскравих героїв жанру. До речі – в окремий розділ виділено розповідь про бард-рок, а точніше – про співану поезію, її героїв.

Один із мотивів появи цієї книги – це послідовне ігнорування медійниками цілого жанру, тобто – цілої культури, що не вкладалася у рамки офіціозу. Натомість у масовій свідомості ті ж медіа десятиліттями культивують винятково розважальні стандарти поп-музики. Усе вищесказане спонукало автора створити детальну і водночас компактну за обсягом книжку, яка ліквідує велику «білу пляму» на культурній мапі модерної України.

– Як би Ви охарактеризували нинішню музичну мапу України, зокрема, з огляду на сформульовану Вами «систему БГРП»?

– Нинішня культурна ситуація є, на жаль, дуже викривленою з огляду на реальні потреби різних сегментів суспільства. Маю на увазі той факт, що задовольняються музично-культурні потреби тільки найнижчого з естетичної точки зору прошарку, а це – поп-продукція невисокого рівня. І це, що дуже прикро, цілеспрямована політика держави, яка намагається відсікати усе найбільш креативне, творче, живе… Справжня креативна культура намагається виживати у маленьких клубах, на фестивалях, не маючи при тому ніякої підтримки з боку мас-медіа. Умовний термін «БГРП» розшифровується як «Барбізація, гламуризація, русифікація, порнографізація поп-культури». В одному розділі книги я спробував зібрати усі найкарикатурніші вади «попсового» мислення наших естрадників задля більшого контрасту зі справді креативно-творчими пошуками продвинутих рокерів.

Система БҐРП – це не партія, скоріше певне угрупування людей, об’єднаних спільними інтересами, естетичною платформою, адже йдеться про систему спільних цінностей, точніше – про головні тренди популярної сцени. Що саме сучасну субкультуру всевладної попси робить її схожою на політичну партію? Передусім – чітко визначені корпоративні інтереси, по-друге – належність до однорідної ідеологічно-естетичної платформи, по третє – наявність власних медіа ресурсів, найбільші з яких – телеканал М-1, «Русское радио», «Хіт-ФМ, «Радіо Шансон»… До системи БҐРП входять також обслуговуючий персонал та замовники музики разом із спонсорами.

Цікаво, що в світі цінності пострадянської поп-культури не оцінили ніяк, утім, в Росії, Білорусії, Україні та Казахстані саме цей різновид масової культури є шалено запитаним. Підтримку діячі БҐРП знаходять у нас на найвищому державному рівні і стають офіційно шанованими артистами.

Барбізація у нас виникла внаслідок знайомства нашої поп-культурної еліти з артефактами американського маскульту, зокрема з впливом на масову свідомість майбутніх домогосподарок ляльки Барбі, яка є найбільшим брендом цього самого маскульту, тобто – омріяним ідеалом мільйонів. І це призвело до тотального копіювання символу щастя усіма, хто має на це гроші й натхнення. Аргументація наших «барбізованих» артистів залізна: якщо Барбі є модною у цілому світі, то і ми маємо виглядати так само, аби бути запитаними й успішними. І вони витрачають шалені кошти на рихтовку зовнішності, замість того, аби бути хоч трохи цікавими в музичному плані і намагатися «відкривати Америку» в цій площині. Слідом за «інкарнацією в стилі Барбі» йде автоматична «ґламуризація». Тут деякі адепти просто б’ють рекорди меркантильності. Як-от народна артистка Наталя Могилевська, яка влаштувала справжнє шоу – аукціон із продажу власного фотопортрету у стилі «ню». Така собі легка еротика від біло-блакитної зірки. І уявіть собі – цей шматок фотопаперу без натяків на художню цінність пішов з молотка за десять тисяч… Знайшовся таки небайдужий до жіночих форм уславленої артистки, а саме шоу було презентацією найґламурнішого бомонду столиці, яке зібралося, аби всій країні продемонструвати не лише естетичну, а й економічну самодостатність і незалежність від… здорового глузду.

Наступна складова системи – це русифікація, найлегша, між іншим, для будь-якого адепта БҐРП. Із «вєліким і могучім» вони, ясна річ, на ти. Хочете, щоб із «масковскім акцентом»? Будь ласка. Одне слово – разом із тотальним ґламуром майже вся тусовка заторохтіла на «общепонятном». Окрім того, як така, русифікація не потребує ніяких матеріальних витрат.

Елементи порно, поки ще не відвертого, чим далі, тим густіше наповнюють відеокліповий контент адептів попси, але поки що обізнані з кримінальним кодексом артисти не мали з тим реальних проблем. Просто сама ідеологія БҐРП передбачає подібну полуничку в контексті. Один мій приятель гостював на селі у бабусі, якій 80 років і яка пережила у 30-ті голодомор. Якось вони разом увечері дивилися «Євробачення». Бабуся мовчала-мовчала, а потім виступ Світлани Лободи узяла і прокоментувала: «Життя не знає, а гола стрибає як навіжена. Чи, може, з жиру біситься?».

– Ваше ставлення до всіляких «фабрик» і конкурсів з виявлення талантів?

– Ставлення негативне, оскільки увесь цей телевізійний шоу-бізнес «заточений» під відвертий примітив, що всіляко заохочується власниками телеканалів, для яких це тільки бізнес і більше нічого.

– Розкажіть про долю колись дуже впливових альтернативних фестивалів: «Червона рута», «Мазепа-фест», «Кобзар Forever» тощо.

– «Червона Рута» ще жива, але вже не має колишнього глобального впливу на смаки і долі людей, оскільки нині в суспільстві домінують зовсім інші настрої, далекі від прагнення до національно-культурної самоідентифікації. «Мазепа-Фест» так само живий, він традиційно відбувається у Полтаві з року в рік і намагається знайомити спраглу публіку з новим іменами української рок-сцени. Цього року відзначає своє двадцятиріччя фестиваль «Тарас Бульба» у Дубно. Це – один з найстарших рок-фестивалів у країні, який має славні традиції і вірних прихильників. Активно і плідно працює широковідома імпреза «Країна Мрій», яку заснував Олег Скрипка та багато інших. Нині такий час, що усі вони намагаються виживати в той чи інший спосіб, оскільки скрізь запанували цинічні схеми відмивання коштів, нехтування культурною складовою, пресинг з боку владних структур і таке інше…

– Тож триває відтік наших талантів за кордон…

– Увесь нинішній російський шоу-бізнес побудували вихідці з України. Ну якщо не в повному обсязі, то відсотків на 70 – це точно! Подібне твердження – досить парадоксальне – доводиться чути нерідко. Особливо – в кулуарах нашого шоу-бізу. Особливо, коли немолоді вже й досвідчені музиканти і звукорежисери згадують часи минулі, як-то воно було «за совка», в часи тотальної регламентації і могутніх творчих спілок.

Звичайно ж, у ті часи всі їздили до Москви не лише самостверджуватися, а й з конкретною меркантильною метою, бо Союз був гігантський і роботи вистачало всім. Зрозуміло, що споконвіку музично обдарована Україна була безвідмовним донором для Росії, яка вшановувала «малоросів», прибирала їх до рук, а згодом їхні імена поповнювали золотий фонд «російської класики». Ми не будемо забиратися в історичні «хащі», лишень прослідкуємо – побіжно – творчі долі сучасників, екс-земляків.

У доперебудовчі часи чимало естрадних груп, які користувалися величезною популярністю в Росії та її околицях, складалися з українських музикантів. Згадаємо «Діалог», «Червоні маки», «Галактику», «Зимовий сад», «Скандал». Можна згадати Олександра Назарова, який приїхав у Москву з Вінниці і зробив «Електроклуб». Дещо раніше зі Львова переїхав тато Анжеліки Варум. Із міста Суми до Москви значно пізніше перебралися Богдан Титомир і Сергій Лемох. Батьки Володимира Кузьміна мешкають у Дніпропетровську, який є батьківщиною Йосифа Кобзона. Сонячна Одеса, окрім Жванецького та інших гумористів, подарувала світові Утьосова, а пізніше – Ларису Доліну. Інше портове місто Миколаїв породило такого шоу-бізнесового монстра як Ігор Крутой, а трохи згодом – солодкоголосих Олександра Сєрова та Валерія Меладзе. З Кам’янець-Подольського до «білокам’яної» переїхав Аркадій Укупник, а з Харкова – Борис Моїсеєв. Значно пізніше звідти ж до Пітера виїхав Чиж (Сергій Чиграков). Як тут не згадати екс-парочку «академістів» із Подолу – Сашу з Лолітою, колишнього метрдотеля Таню Овсієнко та Наталю Корольову – усі ж корінні кияни й киянки.

Цілих вісім років у культурній еміграції провів Тарас Петриненко, якому на Батьківщині надійно «перекривали кисень». Повернувшись до Києва, співак зібрав групу «Гроно». Після тривалого туру в США та Канаді музиканти «Грона» лишилися за океаном.

Тарас зібрав ще один склад. І ці музиканти, виїхавши на гастролі, теж не повернулися додому… Одна з зірок «Червоної Рути» Віка Врадій добилася мак-симального успіху вдома. Видавалися альбоми, були гастролі, знімалися кліпи. Співачка отримала Гран-прі на міжнародному фестивалі «Міс-Рок», але все одно… виїхала до Америки, де мешкає і нині.

Одна з перших зірочок танцювальної музики Руся разом із чоловіком виїхала до Канади. Чудовий гітарист колись культової групи «Крок» Володимир Ходзицький перебрався до Німеччини. Це сталося після чергової безуспішної спроби працювати по-людськи вдома. Олег Верницький, соліст і шоу-мен блискавичної групи «Квартира 50» мешкає в Нью-Йорку, клавішник і композитор групи «Кредо» – Віктор Карасик – в Портленді (США), віртуоз із колись найміцнішої джаз-рокової формації «Динамо Київ Оркестр» живе і працює в Канаді. Музиканти, артисти, художники, поети, яких ми пам’ятаємо, або забули – усі вони в свій час вирішили – хто твердо, а хто вагаючись, покинути Батьківщину.

А що б робила колись Алла Борисівна без талановитого аранжувальника, керівника «Рециталу» і вихідця з Боярки Руслана Горобця… Не будемо розмінюватися на довгі і нудні згадки про наших інших менш помітних «двигунів» російського шоу-бізу, як-то «Ненсі» з донбаської периферії, чи там «Шао-Бао» з Херсону. Ім’я їм – легіон! Проблема культурної еміграції існує. Відтік з України людей справді творчих і амбітних – фатальна проблема для країни. Майже містичне протистояння бездушної тупої бюрократичної машини та талановитої розумної творчої інтелігенції в Україні в усі часи набувало драматичних і зримих рис. Може, й справді винна «ментальність раба», що старанно культивувалася в Україні протягом століть імперськими «селекціонерами» з Москви?

Усіх штовхала в еміграцію жага самореалізації, усі вони психологічно були травмовані Системою. Чи можемо ми сьогодні сказати, що наша країна виробила власну стратегію культури, механізми захисту артистів і людей мистецтва? Чи послабшали бюрократичні мури? Навряд чи… Висловлю припущення, що вчорашній типовий емігрант нині – «напівемігрант», який намагається працювати десь за кордоном, а жити – на Батьківщині. Колишній ідеологічний тиск нині змінився тиском економічним. Якщо в минулі роки витискали людей з країни заборонами і циркулярами, то нині вони їдуть «добровільно», рятуючи себе і свої сім’ї від принизливо-жебрацького існування в рідній країні. Так триватиме і далі, поки ми не маємо справді державницької культурної політики.

– Хто є нині гідним обличчям української рок-музики?

– Насамперед ті, хто й були, а це «В.В.», «Плач Єремії», «Кому Вниз», «Вій», «Мертвий півень». Це вже класики. З молодших це, безумовно, «Океан Ельзи», «Скай», «Друга ріка», «Бум бокс», «Моторолла», «Мандри», «ТІК».

– Якщо наші мас-медіа ігнорують рок-музикантів, то в якій мірі вони визнані і запотребовані у світі?

– Найцікавіше те, що по справжньому у Європі і світі запотребовані етно-рокові виконавці із самобутньою манерою звучання і виконання. Це, передусім «Гайдамаки», яких вже добре знають у світі, група «Перкалаба» з Івано-Франківська, «Сонцекльош», «Дримба да Дзиґа» і «Дахабраха» з Києва, «Атмасфера» зі Львова. Успішно долають кордони «В.В.», «Бумбокс», «Океан Ельзи», «Вій»… Одне слово, незважаючи на несприятливі умови розвитку у себе вдома, наші найкращі колективи явно не пасуть задніх принаймні у країнах Європи.