Музична «Атлантида» України
Джерело: «Рапорт про стан культури і НУО в Україні» – це другий із семи рапортів, творених у рамках заініційованого Фундацією «Open Culture» циклу «Рапорт про станнезалежної культури і НУО в країнах Східного партнерства і в Росії». Він виходить як спецвипуск часопису «Культура Ентер» – у співпраці з Фундацією «Культура Ентер».
Незалежний рок і ментальна матриця
Якщо замислитися, то сьогодні більшості знакових або культових формацій України виповнилося 20 років з добрячим «хвостиком». Себто наші незалежні рокери є ровесниками нашої державної незалежності. І це, погодьтеся, цілком логічно. Наприкінці 1980-х після справді епохальних транснаціональних фестивалів «Червона рута», «Оберіг» і «Тарас Бульба» Україна із подивом дізналася, що має цілу низку класних, а часом і видатних рок-груп. Саме тоді наш андеґраунд змінив прописку, витягнувши під світло софітів (на національному телебаченні тоді їм була зелена дорога) свій оригінальний і самобутній доробок. Водночас була продемонстрована музична залежність від західних «батьків» та стильова - від російських «братів». Насправді команд, які в короткий термін спромоглися подолати проклятий «комплекс меншовартості», що тяжіє над країною століттями, знайшлося не вельми багато. Вони не лише позбулися того тягара, а дуже швидко стали справді популярними, гостро затребуваними у себе в країні артистами. Це, ясна річ, «Брати Гадюкіни», «Віка Врадій», «Воплі Відоплясова», «Кому вниз», «Плач Єремії», «Вій», «Мертвий півень», «Сестри Тельнюк», Віктор Морозов і «Четвертий кут», Олександр Тищенко і «Зимовий сад». І ще велика компанія бардів, серед яких виділялися Марія Бурмака, Едуард Драч, Олександр Смик, Сергій Шишкін. Але головним було якраз те, що стрижнем їхньої творчості назавжди став український національний егрегор. І став не просто символом і ментальною матрицею, а був вдало поєднаний з фактурними ритмічними конструкціями рок-н-ролу - актуальної світової музичної мови бунтівної молоді. Зрозуміло, що усі ці команди відпочатку були дуже неоднорідними, власне тому для сценічного втілення вони обрали різноманітні образи і уособлювали певні яскраві типажі блазнів і мудреців, воїнів і відьмаків.
Жити в добу тотального міксу усіх можливих трендів і добре орієнтуватися в ситуації - нелегке завдання. Виручають дві речі - досвід і смак. Як і закордонні колеги, наші не гребують експериментувати і роблять вилазки на сусідні території… Чим відрізняються групи, котрі належать до стилів «фолк-рок» і «етно-фюжн»? Тим, що перші прямолінійно синтезують народний мелос і рок, а другі намагаються сполучати елементи модних трендів ска, реггей, даб, психоделіки, електроніки і джазу з мелосом різних етно-культур світу. Окремі елементи фолку нині використовують геть усі - і металева «Мерва» і поп-роковий «Скай», і готичний «Кому вниз».
Окупований медіа-простір - проблема номер один модерної України
Як це не дивно усвідомлювати сучасній європейській людині, головним ворогом вільного і незалежного музиканта в нинішній Україні є телебачення - десятки і сотні телеканалів, які в сумі являють собою потужний генератор бездуховності і кітчу. А головне - саме телебачення є транслятором чужинської мови, політики, смислів, цінностей. Воно просто не є українським за своєю суттю, а є типово постколоніальним і упослідженим. На 99 відсотків воно захаращене медіа-продуктом путінської імперії. На цьому тлі ледь жевріють усього два (!) справді незалежні канали – «TBI» та «5 канал». Єдине місце, де може жити незалежна музика - це «Музика для дорослих з Марією Бурмакою» - тижнева програма на каналі «TBI». Отже, рятують наших свідомих музикантів лишень фестивальні імпрези, яких, Слава Богу, ще доволі багато в країні та мережа незалежних клубів, які, вряди-годи, дають хоч якусь роботу музикантам. Так званий український шоу-бізнес - це створена медіа віртуальна реальність або реальне соціо-культурне явище? Ясна річ, концертна діяльність українських прокатних компаній «заточена» виключно під імпорт - під західних поп і рок-зірок (меншою мірою) та безперервний конвеєр нахабної московської попси - цього добра хоч греблю гати. Ось і перше питання: чи можливий розвиток національного шоу-бізнесу за таких умов? Мушу визнати - цей розвиток відбувається якраз всупереч, а його апологети - самі музиканти, а зовсім не держава. Ну як не згадати лавиноподібний прорив у світі легендарних «Гайдамаків» (нині «Козак-систем», арт-хаусної формації «Дахабраха», стабільно прогресуючу «Перкалабу», фольк-рокову «Дримба да Дзигу», львівський «Бурдон» та багато інших. Один з явних парадоксів цього процесу полягає в тому, що незалежні музиканти мають мізерні шанси працювати в Україні і отримувати адекватну платню. Як правило - це відбувається на виїзді, поза країною. Отже, сучасний незалежний від будь-яких мейджорів музикант все одно щодня живе обплутаний абсурдними суперечностями, проблемами ідентичності всередині себе і зовні. Чим не передреволюційна ситуація? Жарти жартами, але музиканти дуже добре згадують про помаранчеву всенародну ейфорію і дедалі все частіше говорять про створення незалежних музичних профспілок, аби музикант почувався б більш захищеним від сваволі чиновників. Не менш серйозна проблема - абсолютна відсутність хоча б більш-менш чітко артикульованої стратегії культурної політики держави.
Знакові альбоми, які змінили обличчя незалежної рок-сцени країни.
Насправді в українській дискографії існують альбоми, які кардинальним чином вплинули на розвиток незалежної сцени і стали чимось на зразок «лакмусових папірців», за якими можна чітко оцінити самодостатність і самобутність одного з найсуперечливіших музичних жанрів. Щодо глобальних інспірацій української незалежної сцени, тут вирішальну роль зіграли альбоми світових епохальних гуртів-явищ, зокрема «Sgt.Peppers lonely hearts club band» (Beatles), «The dark side of the moon» (Рink Floyd). Ці та багато інших альбомів були концептуально-знаковим, мали найвищу концентрацію меседжів, адресованих цілому світу.
Вперше українська рок-сцена стала масово-популярною у 80-х, особливо після тріумфальної ходи країною лауреатських концертів «Червоної Рути». На Олімпі глядацьких симпатій тоді опинилися «Брати Гадюкіни», «ВВ», Віка Врадій, «Кому вниз» та інші. Переломний час суспільних змін на хвилі національного відродження не міг не дати нових героїв і революційних альбомів-символів змін, які згодом і стали класикою жанру.
Тотальний стьоб, або естетика «антигероїв»
Пам’ятаю стан ейфорії, викликаний касеткою із першим альбомом «Всьо чотко» незрівняних «Братів Гадюкіних». Кому б не ставив, першим їхнім бажанням було її переписати. Це був 1989 рік і в країні розпочиналася справжня «гадюкоманія». Певно, у піратський спосіб той альбом розійшовся країною у сотні тисяч примірників, адже він являв собою портрет епохи змін крізь призму неповторного гумору й сарказму. Тоді ж, 1989-го, світ побачили «Танці» - перший магнітоальбом іншої мега-зірки «ВВ», виданий київською студією «Фонограф». Альбом містив головні «вевешні» хіти тих часів: «Політ-рок», «Були деньки», «Товариш майор», «Полонина», «Махатма», «Гей, любо!», «Танці». Звісно, в неконтрольований спосіб записи поширювалися країною і на концертах Олегу Скрипці доводилося ставити фанам автографи на контрафактних касетах ще доволі тривалий час… Саме в той час «Братів Гадюкіних» почали сприймати як відповідь Львова на панківську експансію київських «ВВ». Музично «гадюкіни» являли собою суміш блюзу, року й гуцульського фольку. Однак якщо Скрипка експлуатував суржик київських передмість і мав вигляд типового люмпен-розбишаки, то Кузьмінський випромінював образ поміркованого западенського рогуля. Обидва вивели на сцену антигероя, а насправді - типового хлопця з народу, який не є поганий або хороший, а є самим собою. Обидва перетворили сленг і брутальність на естетику тотального стьобу - саме тим і відрізнявся тодішній андеґраунд - літературний і музичний.
Інша автентична «панк-королева» Віка Врадій отримала 1988-го Гран-прі міжнародного фестивалю «Міс-рок». Вона легалізувала на сцені образ ПТУ-шниці, внаслідок співпраці з талановитим басистом і аранжувальником Володимиром Бебешком реалізувала чудовий альбом «По цимбалам», де були зафіксовані її головні хіти - «Тинди-Ринди», «Український рок-н-рол», «Шахтарське бугі», «Не треба, Стьопо», «Ганьба», «Мамо, але я дурна».
Культурний шок або рафіновані нон-конформісти
Інший культовий герой рок-андеграунду буремних 80-х- «Колезький асесор», який залишив по собі сукупний химерно-фантастичний образ. У цієї групи незвичайним було все - від вигадливих звукових конструкцій і текстового хуліганства - до чудернацьких лахів, запозичених з різних епох. Незмінно «Колезький асесор» викликав шквал протилежних емоцій: фронтмену Василю Гайденко вдавалося натискати на такі потаємні струни душ, куди не могли проникнути інші «ловці душ від рок-н-ролу». Група Гайденка постійно експериментувала у межах від сюрреалістичного арт-року до пост-панківської психоделії. Ясна річ, велика кількість саморобних альбомів ходила по руках, але найбільш концентрований мікс найкращого було зібрано на компакті, виданого лейблом «М.Гоголь» у 2001-му.
Серед команд пошукового крила помітний слід залишив «Біокорд», який грав гітарний арт-рок з елементами психоделії. Генератором ідей групи був Микола Биков - дипломований архітектор з нестандартним композиторським мисленням. Виданий у 1995-му альбом «Високі небеса» містить найкращі твори «Біокорду»: «Хмари», «Сутінки», «Хвиля за хвилею», «Агресія», «Дистанція». Цікаво, що численні радіостанції до цього часу активно використовують музику групи як аудіо заставки до різноманітних передач.
На ниві електронних експериментів особливо відзначилася «Фоа-Хока» - чернігівсько-київський проект. Дмитро Куровський, Владислав Діхтяренко та Іван Москаленко використовували ритмічні, шумові та мелодійні «лупи» у поєднанні з живими інструментами та мелодекламацією. Відомі два альбоми - «Музика без хазяїна» та «Невідомість», видані у Варшаві лейблом «Кока-рекордз» Володимира Наконечного. Також позитивний резонанс мав вітчизняний реліз 2002-го року «Індпошив». Це - нігілістичний реквієм за споживацьким суспільством, а «Фоа-Хока» - яскравий зразок цієї естетики.
Літературно-заангажований рок
Із прикольних веселих башлабайських студентських капусників виросла найбільш літературно-заангажована львівська формація «Мертвий півень». Роман Чайка, Михайло Барбара та компанія мають чималу дискографію, але найбільший концентрат «перлин» містить альбом 1998-го року «Шабадабада», який являє слухачеві строкату іронічну півнівську естетику. Як ніхто інший, «півні» популяризували творчість поетичного угрупування «Бу-Ба-Бу» - Андруховича, Неборака, Ірванця. Також серйозний розголос мали спільні роботи «півнів» з Віктором Морозовим (альбом «Афродізіяки») та з Юрієм Андруховичем («Пісні для Мертвого Півня», «Кримінальні сонети»).
Із поетичним словом завжди водили дружбу Тарас Чубай і «Плач Єремії». Велика частина пісень «плачів» була інспірована поетичною спадщиною батька Тараса - дисидента-шестидесятника Григорія Чубая, а також - поезіями Костя Москальця. У 1998-му світ побачила збірка «Добре» - чудова компіляція з трьох альбомів групи «Най буде все як є», «Двері, котрі насправді є», «Хата моя». Цей диск уособлює найкращі здобутки мелодійного українського рок-мейнстріму. Також цю скарбницю можна доповнити трьома сольними альбомами Тараса Чубая: «Наше Різдво», «Наш Івасюк», «Наші партизани».
До крила «літературно-заангажованих» можна додати й «Королівських зайців» з того ж Львова. У альбомі «Казки королівства А-Мазох» лідер-вокалістка Леся Герасимчук втілила поезії Лесі Українки, Ліни Костенко, Павла Тичини і Беранже у жанрі, який вона сама визначила як «альтернативний романс».
Ще один безсумнівний еталон якості - творчість гурту «Тельнюк сестри» з Києва. Їхній альбом «Жовта кульбаба», записаний на перехресті стилів нью-ейдж та традиційного романсу, зроблено на поезії батька Станіслава Тельнюка, Івана Козаченка, Василя Стуса. Також вони створюють власні поетичні шедеври, які мають невелике, але вірне коло прихильників. Останній альбом «Дорога зі скла» створено за участі тріо віолончелістів на основі поезій Оксани Забужко.
Нарешті справжним егрегором плинності традицій на естраді, другом і партнером багатьох музикантів з різних поколінь є Віктор Морозов - львівський співак, музикант, літератор, перекладач, колись лідер ансамблю «Арніка», керівник театру пісні «Не журись». У 90-ті він створив ансамбль «Четвертий кут», обидва альбоми групи створено на поезії барда і поета Костя Москальця. Цей творчий альянс отримав своє продовження в альбомі «Армія світла».
Хто Ви, рок-поети?
Серед гуртів, орієнтованих на власну авторську поезію, помітними були «Рутенія», «Вася club», «Мандри», «Вій», «Кому вниз», «Небесна копалина». Остання видала єдиний, але насправді розкішний диск «Сплять янголи», який активно розвивав саме інтелектуальний дискурс рок-поезії. Урбаністичний фольклор несамовито-талановитого поета-актора-співака Василя Гонтарського було втілено у трьох студійних альбомах його команди «Вася club». Певною мірою хрестоматійним є перший альбом «Хіпан», для прихильників творчості Василя і компанії - це класика чистої води.
На повну силу як поет-романтик і стиліст народного мелосу Сергій Фоменко (Фома), лідер групи «Мандри», розкривається вже у дебютному альбомі «Романсеро про ніжну королеву». Такі речі як «Дочка мельника», «Картата сорочка», «Старий шинок», «Човен», «Різдвяна ніч» нині також сприймаються як цілком хрестоматійні для свого жанру.
Як нетривіальний поет київського студентського андеґраунду 80-х сьогодні постає Анатолій Сухий - лідер «Рутенії». Пісні «Рожеве місто», «Крук», «Політ під крилом кондора», «Колискова», «Ніч пурпурових вогнів» - це унікальні зразки поезії студентського спротиву початку 90-тих.
Серед інших поетів лідера групи «Вій» вирізняють глибоко містичний світогляд і своєрідна харизма. Взірцевим з точки зору високої концентрації образів та ідей залишається альбом «Чорна рілля», який вже кілька разів успішно перевидавався. Фундаментальні композиції - «Політ коршака», «Змія», «Очі відьми», «Різдвяна балада», «Туман», «Між небом і землею».
Іншого крою поет-нонконформіст Андрій Кузьменко (Скрябін) збагатив сучасну сцену цілим арсеналом поетичних знахідок, які присутні в альбомах «Мова риб», «Казки», «Птахи», «Хробак». Лукавий адепт галицького сленгу Кузьма збагатив скарбницю рок-поезії сотнями колоритних перлів. Два десятки альбомів за двадцять років існування команди - результат реактивної роботи Кузьми і компанії.
Однак окремо і справжньою брилою бовваніє в історії українського року готик-фольк-індастріел гурт на ймення «Кому Вниз». Знаменитий хіт на поезію Шевченка «Суботів» Андрій Середа написав і подарував батькові на День народження ще в 1983-му. Від першого виконання «Суботова» на «Червоній Руті»у 89-му увесь час цю пісню-гімн люди на концертах зустрічали підводячись з місць. Взагалі, «Кому Вниз» мають найвищу концентрацію духовної міці, самобутності і новаторства в усьому, що роблять як музиканти, аранжувальники і виконавці. До цього часу їм належить ніша ідейних нон-конформістів, де ніхто не зміг втриматися так довго. Ці музиканти ніколи не пристосовувалися до наявної у шоу-бізнесі системи координат, а завжди рухалися власним маршрутом. Їхній еталон якості - альбом «In kastus».
Етно-роковий дискурс
Років 12-14 тому в Україні виник і динамічно розвивається музичний напрямок, що його умовно можна окреслити як «Етно-фюжн». Батьки-засновники і адепти стилю - сьогодні широко відомі «Гайдамаки», «Перкалаба», «Бурдон», «Атмасфера», «Очеретяний кіт», «Дримба Да Дзиґа». Вони й уособлюють головні досягнення цієї течії та мають багатьох прихильників і послідовників. Є і чимало великих регулярних імпрез, що популяризують естетику етно-року. Відомо, що перший постріл - найгучніший. За цією логікою таким став дебютний альбом «Гайдамаків» із його щирим пафосом відновлення майже забутих цінностей. Власне це і послужило мотивом для Войцеха Ваглевського - лідера «Voo-Voo» запропонувати Олександру Ярмолі і компанії кілька всепольських концертних трас і видання спільного альбому, який за рік за результатами продажів став у Польщі «золотим». До 2012-го року «Гайдамаки» були найбільш активно гастролюючим у Європі та у світі українським колективом, аж поки лідеру групи не спало на думку повністю замінити склад музикантів. Зберігши за собою назву, він набрав нових музикантів, анонсував новий альбом, але за півроку не спромігся показати майже нічого, натомість музиканти старого складу назвалися «Козак систем» і нині постійно мандрують по усіх фестивальних майданчиках вкупі з мегазіркою Тарасом Чубаєм.
Яскравий ска-панківський різновид етно-дискурсу івано-франківської «Перкалаби» представлено дебютником «Гор-р-ри». Нині із останнім альбомом «Дідо» група успішно торує свій шлях у західній Європі. Вінницький «Очеретяний кіт» так, здається, і не зробив щось цікавішого за власний супер-стильний альбом «Мандрівка в Косаківку». А от найвиразнішим у доробку львівського «Бурдону» є їхній третій альбом «Тайстра чугайстра». Щодо молодої генерації адептів ворлд-мюзік, хотілося б відзначити етно-хіп-хоп групу з Запоріжжя на ймення «Крапка» та їхній другий альбом «Хрестики й нулі».
25 років на орбіті
Грандіозне ювілейне шоу від української популярної команди відбулося в київському Палаці спорту минулого року під назвою «25 років на орбіті» і стало центральною музичною подією року. Також там було презентовано новий DVD із записом фільму-концерту «ВВ на сцені фестивалю Рок-січ».
Усе нове - добре забуте старе. Цей афоризм одразу спадає на думку, щойно запускаєш останній студійний альбом «Були деньки» (2006). У пам’яті зринають шалені рок-н-рольні гульбища другої половини 80-тих, поламані стільці, вибиті вікна, лавиноподібний драйв турбо-панк-рок-машини та Олег Скрипка, який літає понад сценою, рясно политою потом. Наче цирковий жонглер, він міняє баян на трубу, а трубу - на гітару. У спогадах постають переповнені зали, масовий ажіотаж, дикі танці попід сценою та розборки неформалів «усіх мастей». Справді, були деньки. 90 відсотків треків саме звідти й походять - із золотих 80-тих - незабутніх часів панківської юності Олега Скрипки, Юрка Здоренка, Сергія Сахна, Олександра Піпи, що була помножена на неоковирний, але веселий сумбур пізнього совка. У ті часи хлопцям не вдалося більш-менш якісно записати пісні, тож вони регулярно обкатувалися на концертах і часто ставали надбанням аудіо піратів. Тож головна ідея альбому «Були деньки» - емоційна реставрація класичного вевешного саунду. У 80-тих у київському рок-клубі «Кузня» щільно тримали оборону металісти, тож для альтернативників типу ВВ було створено концертну контору «Рок-артіль». Тоді то й почалося «життя на колесах» для нашої неліверпульської четвірки - суцільні гастролі в Україні, Росії, Прибалтиці, Польщі. Саме після концерту у Варшаві, де лунали панківські хіти, Скрипка на біс виконав попурі з українських народних пісень у своїй стилістиці, чим просто підкорив публіку. Відтоді ВВ не забували включати у концертні програми фольклорний матеріал. Професійне зростання хлопці отримали внаслідок «французького періоду», коли разом із Скрипкою і Піпою грали двоє фахових музикантів-парижан. Для наших то був дуже цінний досвід життя за справжніми шоу-бізнесовими правилами.
У кожного - безліч причин любити або не любити ВВ. Любити за непідробний драйв, за пронизливу щирість, за нештучну театральність і пластичність, за сентиментальність і ліризм, за започаткування знаменитого етно-фестивалю «Країна мрій». Не любити за несвідоме нівечення літературної мови, хоча у вевешному варіанті маємо своєрідний суржик, за участь Скрипки у гламурних телевидовищах. Однак плюсів все одно більше. Крім того вже чверть століття ВВ є істинно народним гуртом, який завжди був у гущавині доленосних подій у країні.
Музична мапа 2000-их
Жити в добу тотального міксу усіх можливих трендів і добре орієнтуватися в ситуації - нелегке завдання. Виручають дві речі - досвід і смак. Як і закордонні колеги, наші не гребують експериментувати і роблять вилазки на сусідні території… Чим відрізняються групи, котрі входять до розділів «фолк-рок» і «етно-фюжн»? Тим, що перші прямолінійно синтезують народний мелос і рок, а другі намагаються сполучати елементи модних трендів ска, реггей, даб, психоделіки, електроніки і джазу з мелосом різних етно-культур світу. Окремі елементи фолку нині використовують геть усі - і металева «Мерва» і поп-роковий «Скай», і готичний «Кому вниз». Це для української сцени сьогодні є визначальною рисою. Нижче вказані лише по кілька провідних груп у кожному зі стилів.
Воплі Відоплясова (Київ), Вій (Київ), Мандри (Київ), Очеретяний кіт (Вінниця), Тінь сонця (Київ)
Козак System (Київ), Перкалаба (Івано-франківськ), Тельнюк сестри (Київ), Дахабраха (Київ), Дримба Да Дзиґа (Київ), Сонце кльош (Київ), Полікарп (Київ), ТаРута (Київ)
От Вінта (Рівне), Фліт (Івано-франківськ), Брем Стокер (Рівне), Борщ (Київ), Абздольц (Київ)
Квадраджессіма (Київ), Димна Суміш (Чернігнів-Київ), Карпа (Київ), Крихітка (Київ), Пост-сенс (Біла церква), Люк (Харків), Онейроїд (Полтава)
Тол (Київ), Анна (Львів), Карна (Івано-франківськ), Мерва (Рівне), Армада (Київ)
Кому вниз (Київ), Холодне сонце (Тернопіль), Інферно (Київ), Вінки (Київ), Полинове поле (Львів), Даст Хевен (Одеса)
Танок на майдані Конго (Харків), Тартак (Луцьк), Роллікс (Херсон), Хорта (Запоріжжя), Крапка (Запоріжжя), Флайза (Луцьк)
Плач Єремії (Львів), Мертвий півень (Львів), Мотор’ролла (Хмельницький), Mad heads (Київ), Сад (Київ), Брати Карамазови (Київ)
Оркестр Янки Козир (Київ), Ті, що падають вгору (Тернопіль), Мандариновий рай (Черкаси), Королівські зайці (Львів), Транс-Формер (Полтава)
Океан Ельзи (Київ), Скрябін (Київ), Друга ріка (Київ), Скай (Тернопіль-Київ). ТІК (Вінниця-Київ), Антитіла (Київ)
.