Олександр Євтушенко інтерв'ю
"Карабас Live". Інтерв'ю


Олександр Євтушенко: «Я хотів, щоб музична преса була не жовтою, а жовто-блакитною»

Олександр ЄвтушенкоВетеран української музичної журналістики - про цензуру на "Червоній Руті", нашу відповідь журналу Q та унікальність ONUKA

Музичної журналістики в Україні не існує? Чи вона лише зароджується? Правильні відповіді на ці запитання — поза міфами та стереотипами. Ті, хто виросли в «доінтернетні» часи друкованої преси, добре пам’ятають цілі окремі видання, повністю присвячені музиці. Безсумнівно, одним із найактивніших і найпомітніших музичних авторів тих років є Олександр Євтушенко.

Пан Олександр був літописцем української музики трохи більше, ніж два десятиліття. Він одним із перших проголосив народження українського року на фестивалі «Червона Рута» у кінці 80-х, ставив професійний діагноз зіркам молодого вітчизняного шоу-бізнесу в 90-ті, відкрито критикував наші ЗМІ за культурний колабораціонізм у 2000-х.

Починав кореспондентом комуністичної «Молодої гвардії», продовжив у безкомпромісних меломанських виданнях «АУТ» і «Галас», зміг познайомити із якісними виконавцями радіослухачів у проекті «Рок української вдачі» та телеглядачів у програмі «Тинди-Ринди», а після смерті друкованої періодики взявся за просування фестивалів та написання книжок.

Сьогодні Євтушенко майже не пише і не з’являється на людях. Не тільки тому, що з кожним роком вітчизняні музиканти подобаються йому все менше і менше. А й тому, що вже не дозволяє здоров’я. Тим не менше, ми вийшли із паном Олександром на зв’язок, аби поцікавитися у нього, як звучала попередня епоха і чи подобаються йому відзвуки нинішньої.


«Забрали всіх – і Цоя, і Науменка»

Ваші «стосунки» із музикою розпочалися наприкінці 80-х, так?

Запеклим меломаном я став ще у дитинстві, років у дванадцять-чотирнадцять. Тоді почав збирати всю доступну на той час музику – українську, російську, західну. Я закінчив художній інститут у Києві і мав би бути мистецтвознавцем. Але любов до музики змінила мої плани.

У студентські роки я навідувався на «Балку». Було таке місце в Києві, де збиралися меломани і обмінювалися платівками. Там познайомився із Олександром Рудяченком, який працював журналістом газети «Фонограф» – музичного відділу видання «Молода Гвардія». Він і запропонував мені писати.

Тоді я підсів на так звану «Красную волну». Це явище об’єднувало тогочасні актуальні рок-гурти із Пітера – «Аквариум», «Кино», «Зоопарк». У 86-му чи 87-му я поїхав у Петербург (до 1991 року місто називалося Ленінградом – ред.) і першим серед українських журналістів взяв інтерв’ю в Гребенщикова.

Це правда, що ви отримали на горіхи на квартирнику Віктора Цоя і Майка Науменка із «Зоопарку» в Києві?

Було таке. У липні 84-го, під час «мертвого сезону», мої друзі-студенти з політехнічного інституту по-тихому влаштували концерт Цоя та Науменка в якійсь страшній «сталінці» на вулиці Десятинній. Музиканти відіграли хвилин сорок, і тут дзвоник у двері. На порозі – міліція. Напевно, хтось із сусідів «настукав». Коротше, нас всіх забрали. Розумієш, всіх – і Цоя, і Науменка! Музиканти переночували у відділку і наступного дня повернулися до Пітера. А нам, студентам, ще довго погрожували, дзвонили на кафедри в університети. Але з навчання нас так і не вигнали, якось обійшлося.

Писати до офіційної газети про рок-музику – як таке взагалі стало можливим?

Розумієш, «Молоду Гвардію» робила молодь. Видання було не партійне, а саме комсомольське. Тобто, за ним стояв комуністичний молодняк, який, попри свої політичні погляди, чудово розумів, що цікавить їхніх однолітків. «МГ» завжди крокувала в ногу з часом, і тому стала чи не першою в Україні газетою, яка після розпаду СРСР почала заробляти сама на себе, перетворившись на комерційний проект.

Щоправда, навіть в останні роки «совка» на нас ще намагалася тиснути цензура. У 89-му я зробив великий репортаж на цілу шпальту про перший фестиваль «Червона Рута». Коли номер вийшов, нам зателефонували із Главкому з обуренням: «Про що ви пишете?! Це ж збіговисько націоналістів!» А ми вже тоді виходили на самоокупність і фактично ні від кого не залежали. Тому спокійно відповіли, що така у нас редакційна політика (сміється).

«Червона Рута» підштовхнула вас до думки, що треба писати передусім про українську музику?

Так. Я усвідомив, що читачам «Фонографа» цікавіше українська музика. Хай наше, можливо, десь і за звучанням не дотягує, але ж воно наше!

У 87-му я познайомився із Мирославом Мельником і Анатолієм Калініченком, майбутніми засновниками «Рути». За два роки вони запросили мене на перший фест до Чернівців. Тож тріумф «Братів Гадюкіних», Віки Врадій та інших чудових нових українських музикантів відбувся у мене на очах. Після «ЧР» переможці фестивалю поїхали із гастролями по Україні. Країна, яка до цього не знала жодного рок-гурту, отримала цілу плеяду прекрасних музикантів.

Тоді ви були редактором фестивальної газети. Що це за історія про те, що вам довелося боронити наклад від партійців?

Це було у 1991 році, коли «Червона Рута» проводилася в Запоріжжі. Фестиваль тривав кілька днів, кожен день виходила газета про перебіг подій на ньому. За цей короткий час спокійна російськомовна провінція українізувалася просто у всіх на очах! Зрозуміло, що місцеві партійні «божки» були від цього не в захваті. Вони ходили колами біля фестивалю і шукали, до чого б причепитися. Нарешті прийшли до мене і заявили, що ми не маємо права видавати газету і що наклад потрібно заарештувати. Я почав дзвонити по різним інстанціям і все-таки його відстояв.

Система помирала, а ми увігнали останній цвях в її домовину. На завершення фестивалю бард Тризубий Стас виконав пісню «Гудбай, компартіє, гудбай!», яку скандував весь стадіон. На наступний ранок я прокидаюся в готелі, вмикаю «ящик», а там – «Лебедине озеро»…


«Сучасним музичним журналістам не вистачає тваринного патріотизму»

У 90-ті ви писали до музичної газети «АУТ-Толока». Ваш стиль, як і всього видання, був більш розважальним – із каламбурами та іншими фішками. Як ви тоді зрозуміли, що можна і треба писати саме так?

До цієї думки я прийшов під час роботи над книгою «Зірки “Червоної Рути”», яка вийшла 94-го року в співавторстві з моїм колегою Віктором Кульшенком. Я хотів, щоб книжка добре продавалася, тому відсунув всі свої розумування подалі, почав жартувати у текстах, аби вони були читабельними. У такому стилі писав і в майбутньому.

Надихався західною музичною пресою. Найперше – британським тижневиком Q, який ми виписували на редакцію «АУТа». Тамтешні журналісти чудово орієнтувалися в музичній термінології, при цьому розтлумачували її простою розмовною мовою. Англійську я розумів добре, адже систематично вивчав її в школі та інституті.

Ви ж навіть передруковували матеріали із Q українською!

Так, ми отримали на це офіційний дозвіл. Просто написали листа до їхньої редакції з проханням перекладати тексти, і нами відповіли – окей! Матеріали Q до 10 тисяч знаків «АУТ» забирав до себе абсолютно безкоштовно, а от вже за більші потрібно було платити.

У 1996-му ви стали головним редактором музичного журналу «Галас». Зараз годі собі й уявити, що в той час у нас виходило повноцінне кольорове видання про музику, та ще й державною мовою!

…З постійним штатом і фрілансерами! Штат, щоправда, мінімальний: видавець, головний редактор, літературний редактор, редактори відділів, дизайнер, секретар.

До речі, наш видавець Віктор Спірідонов був ще й журналістом, час від часу дописував до «Галасу». Зараз він відійшов від музики, займає керівну посаду в компанії «Квазар Мікро». Окремо із авторів хотілося б відзначити мого тодішнього заступника, Андрія Бєлая.

Як вибудовувалася робота в редакції «Галасу»? Якою була ваша редакційна політика?

На «летючки» ми збиралися – не повіриш! – у понеділок (сміється). Теми матеріалів формував я як головний редактор, багато пропозицій надходило в листах від читачів.

Щодо редакційної політики. Я робив усе можливе, аби «Галас» не перетворився на збірку пліток, які любили обсмоктувати журналісти. Прагнув, аби наше видання було не жовтим, а жовто-блакитним (сміється).

Під час роботи в журналі я постійно стикався із дилемою: про що писати більше – про західне чи українське? Редакція одразу вирішила, що російської музики на наших шпальтах буде мінімум. Російська попса, яка вже тоді звучала з будь-якої праски, здавалася нам мерзенною.

Я особливо пишаюся своїми великими матеріалами про команди «Скрябін» і «Кому Вниз» (останній гурт – взагалі один із моїх найулюбленіших українських). Круто, що нам вдалося написати про американський фестиваль Lollapalalooza – такі назви й імпрези не забуваються! Добре пам’ятаю інтерв’ю із Деном Маккаферті з Nazareth у 97-му, коли британські хард-рокери приїхали до Києва. Тоді я паралельно працював на радіо, тому ще й запросив Дена до себе у програму.

Вважаю, що за три роки існування «Галасу» нам вдалося зацікавити музикою читаючі маси. Але, на жаль, три роки – занадто мало, аби впоратися із цим завданням до пуття. Уяви, яким міг бути журнал сьогодні, якби не закрився!

Чому все закінчилося?

Мені завжди неприємно про це говорити, але в певний момент наше керівництво почало займатися фінансовими махінаціями. Кошти, які «Галас» заробляв на рекламі, йшли не на розвиток журналу, а в кишеню видавця (конкретніше – його дружини). Коли я дізнався про це, то пішов із проекту.

Можливо, видавець міг би зібрати нову команду і відродити журнал. Але наприкінці 90-х все зіпсувала фінансова криза.

Після «Галасу» музична журналістика мого покоління ніби здулася. Але я залишився в формі (сміється). Взявся за написання книжок. З-під мого пера вийшли «Легенди химерного краю», «Обличчя української музики», монографія про «Кому Вниз» із диском, «Україна In Rock»…

Сучасна музична журналістика фактично повністю пішла в інтернет. Ви стежите за новими музичними сайтами? Чого їм, на вашу думку, бракує?

Не вистачає здорового тваринного патріотизму. Я вважаю, що ти повинен любити свою батьківщину, якщо хочеш бути журналістом. У матеріалах сучасних музичних журналістів я цієї любові часто не бачу. Коли автор надає перевагу закордонному гурту, а не українському, такий матеріал стає мені не цікавим, як би добре написаним він не був.

А як ставитеся до соцмереж? Критиком на цих майданчиках може бути кожен.

Ставлюся позитивно. Для мислячих людей соцмережі – це можливість для висловлювання. Багатьох із них інакше просто не почули б.

Вас навряд можна назвати активним користувачем Facebook.

Так, в мене є сторінка, але я не є лідером думок у цій соцмережі. Багато сил забирає хвороба.


«У піснях Монатіка та Дорна немає сенсу. Чого не скажеш про Джамалу»

Ви у своїх матеріалах називали телебачення «розсадником кітчу та несмаку». Зараз переважна більшість меломанів сидить в онлайні. Інтернет змінив їхнє ставлення до музики?

Слава Богу, змінив кардинально. Особисто я завдяки інтернету дізнався про такі явища, як «ДахаБраха», ONUKA.

Чудово розумію успіх ONUKA серед молоді. Вперше за 26 років незалежності Україна вивела на міжнародну сцену модерну музику, зав’язану на фольклорі. Почитайте відгуки під відео її виступу на «Євробаченні» – іноземці в приємному шоці!

Що думаєте про сучасні вокальні шоу?

Я дивлюся на них крізь пальці. «Х-Фактор» на СТБ, на мою думку, взагалі ніякий. А ось «Голос країни» подобається – це шоу робить справжні вокальні відкриття. Однак якби я відповідав за музичний зміст цієї передачі, наполягав би на тому, аби конкурсанти виконували виключно український репертуар.

Як вам поява на «Голосі…» Каті Chilly – зірки «Червоної Рути», яку ви свого часу активно хвалили?

Абсолютна несподіванка. Катя Chilly в телевізорі? Ну анекдот! Її номери і вокал – потрясні. Не сподобалося лише те, що вона в коментарях «по-русски щебечет».

Ще одна тема ваших матеріалів – критика FM-радіостанцій за брак на них української музики. Нині ефір «ефемок» на 25% повинен складатися з україномовного продукту.

Ці квоти треба було впроваджувати ще роки три тому, аби ринок насичувався українським контекстом. У цьому питанні ми все робимо правильно. Але із запізненням.

Ви писали, що гурт Esthetic Education ніколи не здобуде популярності в Україні, якщо співатиме англійською. Команда розпалася, але після Революції Гідності з’явилося чимало молодих англомовних формацій, які сприймають її за орієнтир. Ви залишилися при своїй думці?

Своєї точки зору я не змінив. Практика показує, що англомовні гурти в Україні можуть мати успіх, але на дуже обмеженому, клубному рівні. Не можу пригадати жодного такого гурту, який став у нас національно важливим чи всенародно популярним. Чим швидше молоді музиканти це зрозуміють, тим краще буде для них.

Ви стежите за новою українською музикою?

Звичайно. Є команди, які мені подобаються (Починає гортати нотатник). Не можу зараз знайти назви. Але менше з тим.

Нова вітчизняна поп-музика в обличчі Джамали, Івана Дорна, MONATIK вам імпонує?

Танцювальний брейк-данс у стилі Дорна та Монатіка мені не цікавий. Ритмічні конструкції в їхніх піснях прописані зі смаком і розумом. Є драйв, але немає змісту. Чого не скажеш про Джамалу. Осердям її музики є голос, цим інструментом вона володіє пречудово.


«Я перескочив із музики мільйонів на музику сотень»

На початку 2010-х ваша цікавість до української музики різко знизилася.

Поясню, чому. Мені здається, що за два десятиліття музика в Україні вже пройшла повне коло розвитку. Вона зародилася у 80-х із новою хвилею року і зараз дійшла до повної втрати сенсів. У піснях зникає зміст, він сходить нанівець.

Яка доля книги «Уся популярна музика нині», яку ви анонсували раніше?

Нова моя книга буде скоріше про музику експериментальну, ніж популярну. Я перескочив з музики мільйонів на музику сотень.

У минулому році ви написали передмову до музичної платівки «Kiev Underground 1986-1995».

Видавці з «Aby Sho Music» самі вийшли зі мною на зв’язок, коли дізналися, що в мене в архіві є записи «Колезького Ассесора», Ivanov Down та інших тогочасних андеграундних гуртів, які їм були потрібні. Тому передмовою моя участь у збірці не обмежилася.

На сайті «Рок-Око» ви виклали свої матеріали для безкоштовного ознайомлення в цифровому форматі. Вам не хотілося б перетворити його на повноцінний інтернет-ресурс?

Були такі думки. Зараз регулярно роблю на сайті інформаційні бюлетені про останні музичні події в Україні, бо хочеться тримати руку на пульсі. Але, знову ж таки, на повноцінну реалізацію цього задуму в мене просто не вистачає здоров’я.

Над чим працюєте зараз?

Нині взяв тайм-аут на рік. Хочу привести себе до тями і рухатися далі. А взагалі продовжую співпрацювати із канадської компанією Ukraina Inc. як консультант. У нас спільна мета: утверджувати і розвивати усе найкраще в українській культурі.


«Був і залишаюся агітатором української музики»

Розпочали із «Червоної Рути», нею ж із закінчимо. У нещодавньому інтерв’ю Karabas Live засновник фестивалю Мирослав Мельник зауважив, що 90% сучасного музичного ринку складають вихідці із «ЧР». Чому ж тоді більшість зірок перших фестивалів відійшли у небуття?

Мені здається, це природня втома. У 90-х музичний ентузіазм в Україні був аж занадто сильним, через що швидко пішов на спад. До того ж, в якийсь момент у «Рути» з’явилися конкуренти, які просували протилежні нам ідеї й закріпили на нашому ринку російську попсу. Ті ж «Таврійські Ігри», які возили в Каховку Кіркорова та Аллу Борисівну.

На початку 2000-х ви були музичним продюсером фестивалів «Мазепа-фест», «Кобзар Forever». Як перейшли від журналістики до промоції?

А я ніколи не розрізняв для себе ці галузі. Фактично я завжди був і залишаюся агітатором української музики. Якби я не любив свою справу, то навряд міг би нею займатися довгий час. 26 років українські музиканти руками і ногами билися, аби вижити і вистояти у протистоянні із шоу-бізнесовою Москвою. А для цього треба бути на три голови вище за тамтешніх артистів.

Після 2013-го року в українській музиці відбувся новий потужний сплеск. У вас немає побоювань, що із молодими українськими музикантами із часом може статися те саме, що із зірками «Червоної Рути»? Що їм треба зробити, аби не повторювати помилки попередніх поколінь?

Ми мусимо створити справжній національний шоу-бізнес із великої літери. Всі попередні роки ми не могли цим займатися, бо боролися за своє виживання. В мене є надія, що ця машина буде створена і вона буде конкурентоспроможною. Для цього повинен відбутися потужний творчий симбіоз музикантів, продюсерів і журналістів. Ми досягнемо мети лише спільними зусиллями.

Розмову вів Фил Пухарев

Олександр Євтушенко інтерв'ю
"Карабас Live". Інтерв'ю