МеdiaLab
Галас - легендарний украінський жкрнал про музику. Інтерв'ю

Олександр Євтушенко

«Вас вітає "Галас".
Музичний журнал, якого ще не було».

Так починається лист редактора в першому номері новоспеченого журналу. Історія «Галасу» почалась наприкінці 1995 і припинилась 1998 року. На його сторінках сусідили Таїсія Повалій і Пол Маккартні, Володимир Івасюк і Селін Діон, Руслана й Іґґі Поп. У журналі можна було прочитати, що басист «ВВ» на сцені «як завжди вдає дебіла, але грає як бог», як «Океан Ельзи» змагалися за титул «Перлини сезону» разом із гуртом «Слимак на пекучому перці», а Наталя Могилевська – «сама невезуча» в українському шоу-бізі, бо розбивала свої машини та музичні нагороди. Марія Педоренко знайшла людей, які робили «Галас», і розпитала їх про те, як усе починалось і чому закінчилося.

 

Олександр Євтушенко
головний редактор

На початку 90-х я робив першу в Україні музичну газету «АУТ», що розшифровувалось як «аудіотолока». Згодом, коли газета вже не виходила, мені зателефонував менеджер фірми «Квазар Мікро» Віктор Спірідонов (він помер 2015 року, — ред.). Він займався комп'ютерами й усім, що з ними пов'язано. Мав амбітні плани, хотів охопити все, до чого міг дотягнутись. А ще дуже любив музику. Спірідонов запропонував мені робити музичний журнал. Проект мав бути принести компанії і прибуток, і розголос. Команду зібрали швидко: половина — мої знайомі, автори з газети «АУТ», ще половина — його. Назву вигадали разом.

Старт, рок-н-ролл і «клубнічка»

На початку 90-х я робив першу в Україні музичну газету «АУТ», що розшифровувалось як «аудіотолока». Згодом, коли газета вже не виходила, мені зателефонував менеджер фірми «Квазар Мікро» Віктор Спірідонов (він помер 2015 року, — ред.). Він займався комп'ютерами й усім, що з ними пов'язано. Мав амбітні плани, хотів охопити все, до чого міг дотягнутись. А ще дуже любив музику.

Спірідонов запропонував мені робити музичний журнал. Проект мав бути принести компанії і прибуток, і розголос. Команду зібрали швидко: половина — мої знайомі, автори з газети «АУТ», ще половина — його. Назву вигадали разом. Ми мали мету робити музичний журнал для сучасної молоді, й ця назва підходила якнайкраще. Це був дуже цікавий час. Закінчувалась епоха рекетирів і бандитів, й з усіх боків почали наступати олігархи. Бабло шурувало в повний зріст, усі навколо ніби показились.

У Києві з'явились перші дорогі ресторани, а на музичній сцені — величезна кількість несподіваних персон, яких сьогодні навіть в архівах не знайдеш. Панував російський шансон, і це було жахливо. Ми вважали своєю місією естетично протиставити щось цій херні. Насамперед — українську ідею. Саме тому на обкладинці першого номера був лідер гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай. Ми з ним дружили, й він дуже зрадів моїй пропозиції зробити красиву кольорову статтю в новий журнал. На обкладинку ми свідомо ставили тільки українських виконавців. По-перше, щоб люди звикали до своїх героїв, по-друге, щоб артистам була реклама. Навіщо просувати західного монстра, якщо можна рекламувати своїх?

Нам дали повну творчу свободу: робіть, що хочете, аби лише журнал був популярним. Ми чудово розуміли, чого хочемо. Передусім внутрішньої та зовнішньої незалежності, ментального та фізичного звільнення від «совка». Тому відкриття нових імен у будь-яких музичних жанрах було завданням номер один. Ми зловживали іронією та сарказмом, але в ті часи по-іншому не можна було. Артисти на нашу манеру не зважали. Не було такого, щоб після чергового номера хтось зателефонував і обурився: «що це ви про мене написали?» Вони розуміли, що це засіб популяризації. В нас була рубрика «Плітки + оповідки». У редакції була пара ушлих дівчаток, які мали хист до пліток. Сама по собі дєвочка — це вже спокуса для музикантів попліткувати. Рубрика була заради «клубнічки», бо час від часу журнал треба було оживляти.

Мафія і Чехія

Перші номери ми друкували в Чехії. Тоді це було вигідніше, ніж в Україні. Ми все порахували на калькуляторі й вирішили, що так буде найкраще. Їхали туди, озвучували замовлення, потім забирали. Наклад 15 тисяч примірників був реальним.
Розповсюджувати спершу було важко. Передплатників було мало, а мережу кіосків тримала мафія. Там продавали російське гівно еротичного плану, а рідні видання брати не хотіли. Така була засада. Ламали ми їх поступово: з кожною бабусею, яка сиділа в кіоску, було легше домовитись, ніж із її шефом.

У нас був цільовий індивідуальний маркетинг. Кожна бабуся отримувала якийсь бонус за те, що продавала «Галас»: цукерки, косметику. Це був натуральний підкуп. У мережу ми вийшли тільки після третього номера. Але були інші способи розповсюдження. Їздили до навчальних закладів, запитували в ректорів, чи не проти вони, якщо в холі продаватиметься журнал. І продавали: в консерваторії, в художньому, в театральному училищі тобто. Молодь була нашою цільовою аудиторією.

Новачки та супер-люди

Було кілька західних видань, на які ми орієнтувались, коли робили «Галас». Наприклад, британські Q і Melody Maker. Був час, коли їх можна було придбати на «Балці» (київському напівлегальному книжковому та музичному ринку, — ред.), та після незалежності ми почали передплачувати їх і отримувати напряму з Великої Британії. Коштувало це недешево, але інтернет тоді ще не був розвинений, а з журналів ми брали актуальну музичну інформацію та матеріали, які потім перекладали — про Бйорк, Шінед О'Коннор, Metallica.

Ми мали письмовий дозвіл на кожен текст, який публікували. Писали листа до редакції й отримували відповідь: «Таким-то таким-то дозволяється публікувати те-то і те-то». Єдине, що вони забороняли — друкувати великі матеріали. Дві машинописні сторінки — ще можна було, більше — потрібно було платити. На відповідь доводилось чекати три-чотири тижні. Але ми обирали матеріали про супер-людей, які не втрачали актуальності.

Із третього-четвертого випуску ми почали додавати до журналу касети — тематичні збірки української рок- чи поп-сцени. Робили це, поки нам вистачало сил і фінансів. Треки для збірки обирали всією редакцією. Кожен пропонував своїх улюблених виконавців, тому збірки були відображенням різних смаків, не лише мого. Головними критеріями добору були якість і привабливість. Музика мала бути професійною і водночас цікавою для читача.

Нова українська музика потрапляла до нас різними шляхами. Коли в Україні з'явились стабільні музичні видавництва, вони почали надсилати нам свої новинки на рецензію. Ми брали дозвіл на те, щоб безкоштовно розмістити композицію на касеті, та представляли артиста одним треком. До збірок включали тих, хто вже був відомим, а для новачків були окремі збірки, які так і називались: «Новачок».

Фініш

На жаль, журнал не вижив. У «Квазар Мікро» почались проблеми, коли ми вже майже вийшли в нуль. Але коштів на те, щоб розвиватися, не було. Журнал заробляв на рекламі, але був нюанс: рекламу продавала дружина Спірідонова. А зароблені кошти витрачала не на журнал, а на свої потреби. Спірідонов це знав, намагався боротися, але йому не вдалося. Це було однією з головних причин того, що журнал перестав виходити. Але ми свою справу зробили.

Читати увесь матеріал

Розмову вела Мері Купер