ІКААПУ Інформ
Інформаційно-аналітично-координаційне Агентство
Авторської Пісні України
Упорядник:
Петро Картавий 40034 м. Суми, вул. Інтернаціоналістів, 22, кв.376
тел. дом. (0542) 606-310 Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Бюлетені за 1998-2013 роки, новини, довідники, записи авторських пісень, вірші, статті та книги про долю В. Івасюка, книга П.Картавого "Сучасна українська авторська пісня" на сайті www.bardlitopys.sumy.ua
Авторська пісня, співана поезія - новини, концерти, фестивалі, презентації, репортажі, фотографії та ін.
Читайте також - Титани западної музики
ELO
I
Не багато зараз знайдеться людей, що пам`ятають групу THE MOVE, хоча наприкінці 60-х це був суперпопулярний колектив, який неодноразово повертався до британських хіт-парадів з такими піснями, як «Night Of Fear», «I Can Grass Grar», “Flowers In The Rain»,"Fire Brigade” та «Blackberry Way». Створена в лютому 1966 року в Бірмінгемі за ініціативою музикантів, які раніше грали в аматорських ансамблях MIKE SHERIDAN VIKINGS та DANNY KING AND THE MAGLAIR SET, група почала свою роботу, з, деякою мірою, анахронічного репертуару для другої половини 60-х. В текстах пісень відображались настрої епохи хіпі, в записах THE MOVE відчувався вплив музики попереднього періоду – хітів THE BEATLES та THE BEACH BOYS, THE KINKS та THE WHO середини 60-х.
Рой Вуд, співаючий гітарист, - був автором майже всього репертуару колективу, але не вважався його лідером. Ним був (за незрозумілими причинами) вокаліст Карл Вейн – автор легких мелодраматичних пісеньок, які Вуд наполегливо намагався зробити багатішими та різноманітнішими в музичному плані. Для цього йому довелося скористатися гобоєм, фаготом, окариною, скрипкою, віолончеллю та клавесіном (“Flowers In The Rain», «The Girl Outside», “Beautiful Daughter”, “Mist On A Monday Morning”), подбати про найбільш якісну обробку матеріалу, його вокального боку («Here We Go Round The Lemon Tree»). Також він почав здійснювати несміливі електронні експерименти (“Yellow Rainbow”). Чим більший досвід накопичував, тим більш його та колег по групі приваблювала, так звана, кабаретна творчість (жартівливе наслідування стилю “галант” в “Mist On A Monday Morning”), спроби пародіювання Преслі (“Don`t Mess Me Up”) та інших популярних виконавців. Крім того Рой Вуд опікувався тим, щоб в репертуарі групи, яка зробила ставку на скандальний успіх (за прикладом THE WHO, що ламала під час концертів апаратуру, ввімкнені телевізори та взяті із звалищ уламки авто) – вистачало простих динамічних рокових творів з гітарним звучанням (“Don`t Make My Baby Blue”, “Brontosaurus”, “Until Your Mona`s Gone”, “Message From The Country”).
Беззмістовність репертуару повинна була обернутися проти THE MOVE. Який ансамбль може розраховувати на підтримку публіки, яка дезорієнтована в характері його починань - і Вуд чудово це розумів. Якось йому в голову прийшла думка почати все спочатку, зовсім по-новому. Рішення було ризикованим, та необхідним. Десь у 1969 році перед безвідповідальними музикантами (така думка про них склалася після виступу, який скінчився пожежею) зачинилися двері концертних залів Британії. Після 1969 року діяльність THE MOVE скоротилася до нечастих сейшенів, що Вейн, а пізніше і басист Рік Прайс пішли. В складі групи лишились, окрім Вуда, барабанник Боб Бовен, а також гітарист (який прийшов з ансамблю IDLE RACE), піаніст та вокаліст, композитор, автор творів “No Time” і “The Minister” Джефф Лінн. Офіційна зміна назви на ELECTRIC LIGHT ORCHESTRA відбулася в жовтні 1971 року. До співробітництва були запрошені деякі інші музиканти, серед яких був Річард Тенді (клавішні), який інколи брав участь в записах THE MOVE (партія клавесіна в “Blackberry Way”). Звучання збагатилося струнними.
Дебютний альбом ELECTRIC LIGHT ORCHESTRA вийшов у грудні 1974 року, а композиція “Lynne`A 10538 Overture” з нього, відібрана для сингла, потрапила до хіт-параду. Перший публічний дебют відбувся 16 квітня 1972 року в Кройдоні, після чого група поїхала в турне по Італії. Тоді Вуд зрозумів, що його план провалився, а ELECTRIC LIGHT ORCHESTRA став черговим перевтіленням THE MOVE – групою без визначеного стилю, яка тяжіє до простоти рок-н-ролу та одночасно до більш масштабних, рафінованих форм; насиченою інструментально та прив`язаною до стереотипів молодіжної музики попереднього періоду, яка ще й мамагається знайти своє місце в епосі EMERSON, LAKE & PALMER, YES та KING KRIMSON.
Вуд пішов з ELO в липні 1972 року. Пізніше він виступав з групами WIZARD, THE WIZZO BAND, ROCK BRIGADE, HELICOPTER, співав і як соліст. Всю свою увагу він сконцентрував на репертуарі з пастельним офарбленням, використовуючи спадщину розважальної музики 60-х та шлягери ери свінга. Працював він такаж як сесійний музикант — в 1976 році йому вдалося почати співробітництво з групою, яка завжди являлася для нього прикладом – THE BEACH BOYS.
Лінн узяв на себе керівництво ELO, з легкістю використовуючи досягнення попередника. Він робить групу найпопулярнішою серед виконавців розважальної музики середини 70-х.
Джефф Лінн народився в 1947 році в Бірмінгемі. Його батько, шанувальник Шопена, завжди мріяв, щоб його син став піаністом. Та юнакові більш до душі були гітара й рок-н-рол. У 1963 році Лінн створює свій перший ансамбль, а в 1967 році стає лідером, на той час популярної в Бірмінгемі групи IDLE RACE. Колектив опинився в лондонській студії “Abbey Road”, де в той самий час THE BEATLES записували свій альбом “Abbey Road”. Контакт з THE BEATLES здійснив на Лінна величезний вплив. Як лідер ELO він багато разів доводив своє поклоніння перед групою-легендою, у вигляді натяків на бітлівські шлягери в текстах своїх творів (“Shangri-La”, де образ придуманного раю розгоряється і гасне, як в “Hey Jude”; “Big Wheels”, де з`являється цитата із “I`m The Walrus”), використовуючи бітлівські рішення (“Bluebird`s Dead”, “New World Rising”, “Mr.Blue Sky”, “Telephone Line”, “Showdown” і зафарблений цитатою із оперети Оффенбаха “Орфей у пеклі” твір “Diary Of Horace Wimp”).
Першим шлягером керованого ним складу ELO була переробка виконаного багато років тому THE BEATLES рок-н-рольного стандарту – композиції Чака Беррі “Roll Over Beethoven”, дуже явно прикрашена основним мотивом “V симфонії”. Текст твору говорить про визнання привабливості рок-н-рола, експресії і бадьорості цієї простої, примітивної музики, більш хвилюючої (за думкою автора), чим серйозний і скучний Бетховен. Лінн неодноразово наполягав на цій думці, про що свідчать тексти рок-н-рольної стилізації ”Rockaria”, доповненою переробкою оперної арії. ELO ніколи не був рок-н-рольним колективом, навіть якщо в його репертуарі час від часу з`являлися твори, зроблені в такому стилі, такі, як “Do Ya”, “Pocker”, “Rock`N`Roll Is King”.
На початку своєї діяльності в ELO Лінн, всупереч деклараціям про прихільність до рок-н-ролу, робить спроби створення ефектного, претензійно-розважального репертуару, перероблюючи власні пісні, збагачуючи їх інструментальними відступами та інтермедіями. Така музика переважала на платівці ELO для того, щоб виокремити твір “From The Sun To The Wolrd” (“Boogle №1”), який тяжів до романтизму. Подібним був і наступний альбом “On The Third Day”, в якому всі пісні були об`єднані в спільну програму з попереднім інструментальним вступом (“Ocean Breacup”), в якості епілога була транскрипція музики Гріга до опери “Пер Гюнт” (“In The Hall Of The Mountain King”). До подібних заходів Лінн звертався і надалі. До альбому “Out Of The Blue” він включив програмний цикл “Concerto For A Rainy Day”.
За ці роки багато було написано про проблеми створення Лінном рок-музики (скоріш розважальної) з оригінальним симфонічним звучанням, яке одержується за допомогою струнних та електронних клавішних. Результати цих пошуків не завжди були успішними. В другій половині 70-х ELO обмежувалися створенням стереотипних оркестрових ефектів-аранжувань Луіса Клерка, який очолив збільшену секцію струнних (“Eldorado”, “Waterfall”, “Standin`In The Rain”, “Wishing”). Деякі зміни з`явилися в альбомі “Time” в 1981 році. З того часу група максимально використовує різні клавішні інструменти, роль акомпаніменту в секції струнних інструментів (аранжування Райнера Паєтса) була зведена до мінімуму (“Yours Truly 2095”, “The Way Lifes Meant To Be”, “Secret Messages”, “Loser Gone Wild”, “Take Me On And On”).
Козирем ансамблю стали збагатілі з роками (починаючи з платівки “Discovery”)обробки групових вокальних партій. Одним з прикладів для наслідування стала в даному випадку творчість вже згадуваної групи BEACH BOYS. Але належить додати, що Браєн Вільсон, лідер цього колективу, вважав ELO одним з найулюбленіших своїх ансамблів, попадаючи, в свою чергу, під його вплив. Нема чому дивуватися. Лінн – насамперед композитор та автор легких симпатичних пісеньок. Саме вони: “Evil Woman”, “Livin`Thing”, “Sweet Talking Woman”, “Shine A Little Love”, “Don`t Bring Me Down”, “Confusion”, “I`m Alive” та витримані в дискотечному ритмі “Turn To Stone” та “Twilight” гарантували ELO світовий успіх.
“Меді дійсно нема чого сказати”, - зізнавався лідер ELO в інтерв`ю для тижневика “Record Mirror” влітку 1979 року. І справді. Як автор текстів він обмежився експлутуванням мелодраматичних стереотипів розважальної музики. “Вулиці міста спорожніли, згасло світло. А все це тому, що пішла кохана”. Ця маленька цитата з твору “Turn To Stone” найкраще освітлює атмосферу пісень ELO. Більшість шлягерів ансамблю розповідали про сердечні страждання, самотність людини в великому світі, спробах піти від проблем та турбот до світу мрій. Винятків було небагато. До них можна віднести “The Birmingham Blues” із змістом автобіографічного характеру чи “Jungle” – жартівлива розповідь про тварин, які спільним хором виконують в джунглях гімн на честь прекрасного блакитного човна (мова йде про земну кулю, яка повертається навколо Сонця).
В останні роки Лінн робив спроби відновлення старої формули. Наприклад, героєм творів, зібраних на платівці “Time”, була людина, перенесена до 2095 року, яка відчувала ностальгію за 70-ми XX-століття і сумує за дівчиною, яка залишилася в 1981 році… В цій розіграній на межі сна і дійсності розповіді можна побачити ще один варіант мелодраматичної схеми. В ній відобразилась невпевненість людини в майбутньому світу, в його подальшій еволюції.
ELO багато разів змінювали склад. В середині 70-х, в період перших великих успіхів до групи входили: Лінн – вокал, гітара, клавишні, Тенді – клавишні, Бівен – ударні, Кіллі Гроукутт – бас-гітара, Мік Камінськи – скрипка, Мельвин Гейл – віолончель та Хай Макдауел – віолончель.
В 1978 році три останніх пішли, а невдовзі після цього розстався з ансамблем басист. Камінськи створив пізніше ансамбль VIOLINSKI та записав з ним одну платівку – “No Cause For Alarm” (JET 1979). Авторський альбом, який носив назву “Kelly” (RIVA 1980), записав також Гроукутт.
Артур Саммерсколл
