СОНЦЕКЛЬОШ

Народними піснями, які є основою репертуару молодого, стильного і модного колективу СОНЦЕКЛЬОШ професійні фольклористи цікавляться не дуже. Адже там забагато суржику, кітчу, впливу міської романсової культури кінця 19 – початку 20 століть. Це – слобідська міщанська культура, яка розвивалася но межі села і міста. Така слобідська пісня здатна заворожити сучасне вухо наївною безпосередністю і щирою задушевністю. Першою це відчула і почула Олена Грозовська – одна з двох майбутніх героїнь нової київської формації з незвичним у нас присмаком декадансу. Якось в майстерні знайомого художника Олена заспівала ті пісні Марії Кудрявцевій – учаснику гурту БОЖИЧІ, фаховому етнологу, яка частенько буває в експедиціях, збирає автентичний фольклор.

Дівчата разом продовжили пісенні дослідження. Відпочатку вони розуміли, що знайдені «перлини» вимагають спеціального оздоблення – якісного і стильного аранжування. Пошуки музикантів тривали довго – не усі «врубалися» в естетику «етно-кабаре». Саме такий термін якнайкраще, на їхню думку, розкривав сутність того музичного театру, образ якого вони вже чітко уявляли. Самі пісні або «магнетизували» людей, або залишали байдужими. Зрештою, у складі команди залишилися найбільш «намагнетизовоні» – Костянтин Бушинський – гітара, Сергій Топор – акордеон, Кирило Мачинський – бас, Олексій Гмиря – ударні, Олександр Чаркін – тромбон, Володимир Молошнюк – труба. Репетиції групи проходять у вельми живописному місці – у художній галереї «Партком».

Олена Грозовська вважає, що півтора роки тому трапилося диво самозародження і виник СОНЦЕКЛЬОШ. Перший сольний концерт стався у славнозвісному клубі «Квартира Бабуїн» і одразу викликав інтерес до групи. З появою відеокліпу на хітову пісню «Лєночка», позитивні вібрації СОНЦЕКЛЬОШУ відчуло багато людей і не забарилися запрошення на різні імпрези. Це дивовижно, але успіх супроводжував їх скрізь – на «Етноеволюції», «Країні Мрій», «Мазепі-Фест». На столичному фестивалі «Чайка» групі довелося виступати одразу після панк-рокової капели АБЗДОЛЬЦ. Уявіть – попід сценою розігріті спиртним панки з ірокезами, а на сцені – тендітне «етно-кабаре».

Спочатку дійсно було лячно, але невдовзі СОНЦЕКЛЬОШ панків «переформатував» і примусив їх танцювати «під свою дудку». Як вважає Олена, СОНЦЕКЛЬОШ відновлює саме той різновид забутої традиції, який дозволяє грати різними культурними контекстами – це мистецтво музичного пост-модерну.