Рок-легенди України / Facebook


Тарас Петриненко

Тараса, як колись діда Панаса з УТ-1, знають усі. «Жива легенда» за номінацією «Таврійських Ігор» має відповідний калібр і колорит. Тарас Петриненко написав найбільший (після івасюківської «Червоної рути») український хіт — пісню «Україна». Яку чули всі, а половина точно знає слова. Тарас як артист — живе уособлення українського універсуму. Найточнійший архетип нації з усіх можливих архетипів. Уявіть на його кучерях солом`яного бриля, люльку в бороді, полотняну сорочку, підперезану шкіряним паском… Йому до лиця навіть черевце, яким легенько трусить, походжаючи по сцені. Стороннє око, напевно, сприйматиме постать Тараса як такого собі гуру — мудрого й досконалого. Хто скаже, що в душі цієї людини йде війна — з суспільством і з самим собою? Що він один з найбільш незаспокоєних і незаангажованих артистів? Він — сам по собі. Незалежний і мудрий.

Мистецька майстерня Тараса Петриненка була місцем акумуляції творчих ідей. Є студія, є концертний апарат. Несподіваним для багатьох був прихід до «майстерні» молодої генерації, яку висвітив фестиваль «Червона Рута». Тарас запросив. Серйозно і уважно поставився до них, хоча то зовсім інша естетика порівняно з тією, яку сам сповідує. СПАЛАХНУВ ШИФЕР, ІОА-4, Денис Койдо, Яна Яновська та Юлія Лорд вже мали спільні виступи з метром. Цілком успішно. Василь Ткач зробив рімейки на старі й нові речі Петриненка. По-новому зазвучала «Пісня про пісню», «Не кажи прощай» та інші маленькі шедеври. Але незважаючи на зусилля з обох сторін ідея нового продюсерського центру не була втілена в життя. Напевно, існують різні причини, але факт залишається фактом: молодь пішла своєю дорогою.

Дві пісні «Крик душі» та «Любов моя» — програмні речі для Тараса, який, як відомо, ніколи не ставив написання пісень на конвеєр.

Якось Тарас нарікав на відсутність української танцювальної музики. Нині маємо вдосталь танцювалки і адептів денсу в електронних мас-медіа. Маємо навіть перекіс. Жанровий перекіс у бік бездумного техно. Тараса засмучує те, що вимивається з пісні душа і зміст. Зараз мало йдеться про Пісню як мистецтво. Совкова хвороба тотально-масового мавпування не відпускає нас. Тарас занепокоєний відсутністю чогось дійсно глобального — музики, непідвладної часовим моментам, скороминучій моді: «Чомусь і Стінг і Елтон Джон завжди в моді. Їм непотрібно обов`язково потрапити в струю…».

Здавалося б, хто-хто, а Тарас Петриненко міг би спокійно видавати по альбомчику щороку, однак його продукція майже відсутня на аудіоринку. Подвійний альбом «Господи, помилуй нас» отримав відзнаку фестивалю «Нові зірки старого року» як кращий альбом 1994 року. З того часу — з`явився лише один альбом «Любов моя». Так, Тарас не поспішає закривати амбразуру, а спокійно «настоює» матеріал, додаючи нових фарб, нового звучання. Втім, будь-яка нова робота не примусить менеджера Петриненка робити надто активні рухи по її розкрутці, оскільки його ім`я — то ніби гарантія якості і мистецької вартості.

ЕНЕЙЕНЕЙ, ЧАРІВНІ ГІТАРИ, КРАСНЫЕ МАКИ, ДЗВОНИ, ГРОНО… Кожна з формацій залишила свій слід, свою Пісню. В кожній з них — частина життя Тараса, частина його серця. Несвобода, атмосфера задухи й цинізму приснопам`ятних художніх рад, які запросто могли знищити артиста одним розчерком пера, боротьба за право бути собою — Тарас пережив усе це. Все почалося тоді, коли на початку 70-х був заборонений ансамбль ЕНЕЙ — перша його група — внаслідок звинувачень у буржуазному націоналізмі. Хлопці тоді просто пропагували українську народну пісню. Не менш драматичною була доля наступних формацій ДЗВОНИ і ГРОНО. Коли в Україні йому остаточно перекрили кисень, він фактично емігрував до Росії, незважаючи на те, що ціна свободи була дуже високою. І працював там довгих сім років. А план був простий: досягти всесоюзного визнання в Москві, яке б відкрило двері рідних філармоній. В складі КРАСНЫХ МАКОВ об`їздив увесь Союз. З ким лише він не працював, у тому списку Кузьмін, Барикін, Як Йола.

Якось Йола запросив Тараса з родиною до себе в Естонію. Тарас на власній «Ниві» прибув у гості і вони вирішили разом поїхати на море. А було вже пізно. Вночі добралися на місце. А їхали якось так дивно, що заїхали в самісіньку воду. Посвітили вперед — море. Посвітили назад — вода. Довго шукали власного сліду, але все-таки вибрались. На зворотній дорозі завернули до сусідів Яка на якийсь хутір. Подивились — хазяїв немає (поїхали на весілля) і вирішили пожартувати: відв`язали старого собаку і забрали з собою. Через день совість їх замучила і повезли вони пса назад. Приїхали, а хуторяни вже вичерпали всю воду з криниці, бо думали, що пес утопився…

Багато різного-смішного траплялося на гастрольних трасах. Якось запросили Тараса і Володю Кузьміна до Ростова-На-Дону. Робота є робота. Артисти сіли в поїзд і поїхали. Співали, пили вино цілу дорогу. А вранці в Ростові на вокзалі побачили вивішені прапори з чорними стрічками. Організатори концерту зустріли їх зі словами: «Вибачте, але в країні траур. Помер генсек Андропов. Концерти відміняються, гроші за квитки людям повертаємо». Через рік ті ж самі люди запрошують Тараса і Кузьміна знову. Ті сідають у поїзд. Співають, грають на гітарі цілу дорогу. Приїхали. Та сама картина: прапори, стрічки. Підходять організатори зі словами: «Хлопці, ви будете сміятися, але в країні траур і концерти відмінено… Слухайте, а може б ви частіше приїздили?..» Тоді помер наступний генсек Черненко.


Українська музика - поп-рок мейнстрім. Модулі мейнстріму


В Україну Тарас повернувся 1986 року. Разом з Валерієм Смаглієм — менеджером і адміністратором — вони заходилися створювати новий проект. Вони враховували тодішню ситуацію вдома, адже дехто не сприйняв цього повернення. Серед недоброзичливців був і Микола Мозговий, який очолював партбюро в Укрконцерті. Тарасові взагалі завжди «щастило» з чиновниками вищого ешелону, які інтуїтивно відчували загрозу «устоям» з боку волелюбного артиста. Але йому було не звикати працювати в режимі спротиву, тому новий проект досить швидко почав жити своїм життям, звичним для живої групи. ГРОНО Тараса Петриненка записувалося і гастролювало по повній програмі. Були гастролі в Америці і Канаді, внаслідок чого там залишилися усі музиканти. По-різному склалися їхні долі. Хтось грає на забавках і весіллях, хтось викладає музику. Трагічно склалася доля клавішника ансамблю Михайла Котляренка: він помер від раку крові і похований в Торонто. Про хворобу всі знали ще в Києві. Коли від`їжджали, була надія, що тамтешні лікарі допоможуть хлопцеві. Михайлові було 26.

19 серпня 1991-го Тарас і Тетяна Горобець були в Філадельфії. По телевізору побачили путч і вирішили негайно повернутися в Україну. Можливо, зараз це звучить ідеалістично, але в ті хвилини Тарасові спало на думку, що на референдумі за незалежність може не вистачити двох голосів. І вони вилетіли до Києва. Тарас такий в усьому: може півроку записувати одну пісню, але коли йдеться про долю країни — рішення приймає миттєво. В ньому зійшлися ідеаліст і максималіст. І дотепер вони уживаються. Певно тому, що український космос — неосяжний і незбагненний.

Тарас Петриненко - шарж І.Баранька«Ми не закінчили розмову» — назва пісні та одночасно сольного концерту Тараса Петриненка і групи ГРОНО в Палаці «Україна». Формально цей концерт присвячений 30-річчю творчої діяльності співака, композитора, музиканта. Справді багато людей пам`ятають пісні Тараса початку 90-х. Творча харизма Петриненка-пісняра завжди складалася з двох половинок — бунтарської і ліричної. Парадоксальним є те, що Тарас-бунтар і Тарас-лірик — однаково переконливі і щирі. Таким він постав перед численною публікою на сольному концерті в Україні. Зрозуміло, що таких банальних реплік на кшталт: «я вас люблю», «я не бачу ваші руки» не було і близько. В кількох словах співак абсолютно чітко змалював становище сучасної української культури, яку влада не те, що не підтримує, вона її не помічає.

Можна сказати, що в Палаці «Україна» ми бачили нове втілення групи ГРОНО і — за великим рахунком — нового Петриненка. «Колись мандрівний філософ Григорій Сковорода запрошував до саду ангельських пісень, а я запрошую Вас у світ моїх нерозкручених пісень», — з такими словами Тарас звернувся до публіки. Його іронію зрозуміли дещо пізніше, коли у зал зі сцени полилася чудова музика. Подібної якості пісень не знайдеш у репертуарі більшості наших виконавців. Адже кожна пісня Тараса — це маленька сповідь, що йде від серця до серця. Поменше було б перешкод між серцями…

Концерт Тараса Петриненка / Фестиваль "Червона Рута". Київ, 28.09.2013