Новини одним рядком:

25 січня – концерт КАП “Біла ворона” пам’яті Висоцького, Миколаїв, Науково-Педагогічна бібліотека (Адміральська, 31)

25 січня – програма «Висоцький» від гурту «Грусть пилота» і Олексія Горбунова, Київ, Caribbean Club Concert Hall

25 січня – презентація книги Йосипа Крука «Молитва любові...» за участі Т. Компаніченка в Музеї Івана Гончара в Києві

25 січня – вечір пам'яті В. Висоцького на Одеській кіностудії, де відкрито туроб`єкт і експозицію про барда

25 січня – вечір пам'яті Володимира Висоцького у Дніпрі

27 січня – концерт «Жил на свете человек» до ювілею В.Висоцького, Маріуполь, ПК “Металургів”

27 січня – програма "Кав’ярня Пока: у харківському «Латинському кварталі»", ЕрмиловЦентр (майдан Свободи, 4)

27 січня – барди з Чернігова, Києва та Рівного святкували ювілей В.Висоцького у Ріпках на Чернігівщині

27 січня – зібрання «Григорій Сковорода – посланець Всесвіту» за участі Т. Компаніченка і К. Стеценка та ін.. в Києві

28 січня – пісенний проект до ювілею В.Висоцького, Запоріжжя, ПК “Титан”

29 січня – прем'єра вистави Чернігівського театру "Балада про Крути" в Києві (театр ім.. І. Франка )

29 січня – до 100-ліття битви: проект - "Крути. В мої сни прийшла війна..." у Хмельницькому міському будинку культури

29 січня – концерт-реквієм “Нескорені” пам’яті героїв Крут у Сумській філармонії (12.00, вхід вільний)

31 січня – день народження Григорія Вагапова, автора пісень із Києва (дует “Вперше Чую”)

2 лютого – день народження поета Євгена Маланюка (роки життя:1897-1968)

3 лютого – концерт В.Каверіна (Київ) за участі С.Шаханової, І.Деменчука, О.Мадея, Центральний Палац культури Чернівців

 

Євген Маланюк

ОДА ДО ПРИЙДЕШНЬОГО

 

Дні Твої скалічено криваво,

За туманом мерехтить мета...

Так обридла підозріла слава,

Так гнобить нещадна самота.

 

Вию псом на мертвім полі бою,

Стережу сей попіл і кістки, –

Знаю, Бог розсудить нас з Тобою:

Сходять зерна, пружаться ростки.

 

Під морозним вітром – біла тризна,

Сніг сліпить, вирує рівнина, – 

То встає озимина залізна,

Крізь крижаний сніг – озимина.

 

Бачу їх – високих і русявих,

Зовсім інших, не таких, як ми, – 

Пристрасників висоти і слави,

Ненависників тюрми і тьми.

 

Ось їх стислі руки, ясні лиця,

Голос невблаганний, як наказ,

В гострім зорі зимно-синя криця –

Вірний щит від болю і образ.

 

Спадкоємці бою, бурі діти!

Загримить ще раз така пора –

Сміливо могили перейдіте,

Коли треба – розтопчіть наш прах.

 

Щоб без вшанувань, без академій

Кров жадала неминучих кар,

Криця зустрічала серця кремінь,

Викресала іскрами удар!

 

Щоб тверезі зимно-сині очі

Загорались, гострі і палкі,

Лиш тоді, як обрій зарокоче,

Боєм зустрічаючи полки.

 

І коли доба метальним словом

Збудить в серці переможний ямб,

Присуд Божий в даль Твою громово

Ознаймить гарматний дифірамб.

 

 

Повідомлення  від бардів та прихильників авторської пісні та поезії

Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.netbardlit@i.ua

 

Cайт_https://ye.ua/kultura/33924_Do_100_littya_bitvi_pid_Krutami_u_Hmelnickomu_pokazhut_teatralno_kinematografichniy_proekt.html

 

До 100-ліття битви під Крутами у Хмельницькому покажуть

театрально-кінематографічний проект

Наталя ГАРМАТЮК

 

Назва проекту - "Крути. В мої сни прийшла війна..."

У понеділок, 29 січня, у Хмельницькому міському будинку культури відбудеться прем’єра театрально-кінематографічного проекту "Крути. В мої сни прийшла війна...". Як повідомляють у міській раді, виставу приурочать до 100-ліття битви під станцією Крути, яка відбулася 29 січня 1918 року.

«Дія вистави відбувається у двох часових поясах, розділених сотнею років: у 1918 році та у наші дні, коли розпочалася війна на сході України. Події, котрі відбуваються у 1918 році зображено як фільм, сьогодення відображається у формі класичної театральної постановки. Зв’язок долі студента – ідейного борця за самостійність України у 1918 році з долею юнака-добровольця, що йде боронити незалежність своєї Батьківщини, виражений засобами театру і кінематографу. Загалом у проекті задіяно троє персонажів – батько, син та його наречена», - йдеться у повідомленні.

Режисер-постановник, актор та сценарист – Володимир Веляник, автор ідеї – Ярослав Мельничук, режисер телеверсії – Оксана Деліта.

Вистава відбудеться 29 січня у Хмельницькому міському будинку культури. Початок о 19.00 годині. Вхід вільний.

 

 

Чернівці – сайт https://molbuk.ua/chernovtsy_news/143128-u-palaci-kultury-koncert-kyyivskogo-barda-z-cherniveckymy-vykonavcyamy.html

 

У Палаці культури - концерт київського барда з чернівецькими виконавцями

 

Третього лютого у Центральному Палаці культури Чернівців відбудеться авторський вечір "Концерт у колі друзів" київського автора та виконавця власних пісень Володимира Кавєріна.

У концерті також братимуть участь солістка Чернівецької обласної філармонії Олена Урсуляк, письменниця та вокалістка Діана Пугачова-Канюченко, автори і виконавці Світлана Шаханова, Ігор Деменчук та Олександр Мадей.

Початок – о 15.00 год.

Вхід вільний.

 

 

Харків – Літературний музей

 

Дорогі друзі, ЛітМузейна Кав'ярня Пока йде до ЄрміловЦентру :)

 

27 січня о 16.00 у межах виставки "Лесь Курбас у Харкові" запрошуємо на програму "Кав’ярня Пока: у харківському «Латинському кварталі»"

Місце проведення — ЕрмиловЦентр (майдан Свободи, 4).

 

Загадкова кав’ярня Пока, за словами Юрія Смолича, — «місце перепочинку літераторських душ 20-х рр.». Адреса її досі не встановлена, але автори вистави-ревю 1929 року «Алло на хвилі 477», Майк Йогансен і Ко, помістили її в Пекло. Може, небезпідставно?

Цього разу в нашій літературній кав’ярні на вас чекають:

- детектив – пошуки адреси славнозвісної кав’ярні.

- пригодницький роман – події, що відбулися завдяки надихаючій атмосфері «Пока».

- драма – як Остап Вишня потрапив до кав’ярні «Пекло».

- наукова робота - мовознавчі цікавинки Майка Йогансена.

- А також прикладна література – «кулінарне» меню від письменників 1920-х.

 

Вхід вільний. Подія на фб: https://www.facebook.com/events/1831206643558789/

 

 

Лютий у ЛітМузеї

 

Щочетверга (1, 8, 15, 22 лютого), 18.00 — клуб співу в ЛітМузеї

10 лютого, 12.00 — «Поетичні сніданки з Наталкою Маринчак». Гість – драматург, актор театру «На Жуках» Дмитро Терновий

14 лютого, 18.00 — «Слобожанський Амур» у ЛітМузеї

19 лютого, 18.00 — «Увязнені історії». Український рух опору 1960-1980 рр.

23 лютого, 18.00 — «Люті читання» з харківською поетесою Наталкою Маринчак

26 лютого, 18.00 — «Хроніки Нарнії: історії про любов». Презентація дитячої інтерактивної програми

 

У розкладі можливі зміни, слідкуйте за новинами на нашій сторінці

у фб https://www.facebook.com/litme.ua/?fref=ts, а також на сайті ЛітМузею http://litme.com.ua/

 

 

Виставки

 «Григорій Сковорода: мандрівка за щастям»

Постійна експозиція Харківського ЛітМузею присвячена творчості Григорія Сковороди, українського мандрівного поета і філософа XVIII ст., його міркуванням про щастя.

 

Адреса: м. Харків, вул. Багалія, 6 (ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова»).

 

Вартість вхідного квитка до музею – 20 грн (для учнів та студентів – 15 грн ), екскурсії чи інтерактивної програми – 100 грн. Довідки за телефоном: 050 14 95 818.

 

 

Миколаїв – Ольга Золотухіна

 

Концерт "Памяти Высоцкого":

25.01, четверг

Научно-Педагогическая Библиотека (Адмиральская,31)

Начало в 17:30

Вход свободный

 

Аркадий Суров

Владимир Гидулян

Наталья Оконская

Виктор Белоног

Дмитрий Данильчук

Илларион Кузнецов

Оксана Шевченко

Елена Стоянова

Андрiй Бабенко

Сергей Зотиков

Юрий Любаров

Александр Вербицкий

Сергей Бондаренко

 

https://scontent-frt3-2.xx.fbcdn.net/v/t1.0-9/26734014_1775156749181494_5310455859422043287_n.jpg?oh=e69936b532f096623565e4591c02398c&oe=5AF8DA70

 

 

Суми – Петро Картавий

10 років сайту літопису АП України

 

Літом 2007 року отримав кілька пропозицій щодо створення сайту інформаційного бюлетеня авторської пісні України (так тоді називався літопис). Як прикладний програміст розумів, що зроблений іншим сайт складно буде доробляти і постійно оновлювати поточну інформацію. Отже буде залежність від когось, тому вивчав можливість самому розробити програмне забезпечення сайту.

На фестивалі "Бардівська ватра-2007" у Запоріжжі домовився із Тетяною Савченко, що вона допоможе мені методично, бо не мав досвіду роботи із створення сайтів. Після фестивалю заїхав до Тетяни на роботу в університет, і вона в обідню перерву  продемонструвала початок роботи над сайтом з використанням команд html, а потім з Інтернету скопіювала описання команд. Повернувши в Суми обміркував структуру сайту з максимумом інформації необхідної відвідувачам.

Опановуючи мову програмування розробляв ідеологію сайту. Висилав заготовки Тетяні Савченко, яка консультувала і робила критичні зауваження, особливо до підбору кольорів. Проблема була у відсутності в мене вдома комп’ютера. Працював на комп’ютері в обласній бібліотеці, але там надавали тільки годину роботи на день. За цей час збирав інформацію для літопису, а залишок використовував на розробку сайту. Щоб збільшити час роботи доводилося відвідувати міську бібліотеку. Розробки записував на дискети.

Багато часу займала рутинна робота над створенням довідників (барди, клуби, фестивалі, автори віршів, дописувачі, статті ЗМІ та упорядника), тому п’ять місяців працювати над сайтом. Довідники дають можливість читачам знати у яких бюлетенях згадується певний об’єкт. Обробив інформацію з раніше випущених бюлетенів, а таких було більше 90. У січні 2008 року завершив прикладні роботи і мені допомогли організувати сайт на сервері. Так почав діяти сайт, який постійно доповнюється. Набравши www.bardlitopys.sumy.ua/  побачите вгорі фото з Володимиром Самайдою і Григорієм Лук’яненком на фестивалі “Зашків”, а після заголовків – меню (синій колір) і куплети із віршів “Літопис” та “Конотоп” Івана Малковича:

 

 

ЛІТОПИС АВТОРСЬКОЇ ПІСНІ УКРАЇНИ: пишіть - p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua

 

У меню виберіть: літопис по роках виходу (у дужках номер з початку випуску), новини, довідник або інше

 

     За 98-2000 р. - 1-13 номери                 За 2014 рік - №1(274)-№53(326)             Довідник. Статті упорядника
     За 2001-02 р. - 14-25 номери               За 2015 рік - №1(327)-№52(378)             Вірші поетів і авторів пісень
     За 2003 рік - №1(26)-№9(34)               За 2016 рік - №1(379)-№54(432)             Архів новин за 1999-2018
     За 2004 рік - №1(35)-№12(46)             За 2017 рік - №1(433)-№54(486)             Записи авторських пісень
     За 2005 рік - №1(47)-№14(60)             За 2018 рік - №1(487)-№3(489)               Статті про Володимира Івасюка
     За 2006 рік - №1(61)-№15(75)             Новини та адреси сайтів
     За 2007 рік - №1(76)-№19(94)             Довідник. Автори і вик. України            Брошури П.Картавого (відкрив. довго):
     За 2008 рік - №1(95)-№20(114)           Довідник. Барди з інш. країн                  Авторська пiсня - як явище культури
     За 2009 рік - №1(115)-№21(135)         Довідник. Фестивалі, зльоти                   Сучасна українська авторська пісня
     За 2010 рік - №1(136)-№28(163)         Довідник. Дописувачі до літопису         Світ осиротілих дітей: крізь біль і міфи...
     За 2011 рік - №1(164)-№27(190)         Довідник. Об'єднання авт. пісні              Віра особи – чуття таїни знань неба і роду
     За 2012 рік - №1(191)-№36(226)         Довідник. Автори віршів у літоп.           Із досвіду створ. середов. шан.авт.пісні
     За 2013 рік - №1(227)-№47(273)         Довідник. Статті зі ЗМІ та Інтерн.          Гени добра і честь близьких предків

 

 

"Збережена пам'ять дитинства": Фотооповіді Петра Картавого, де сторінки гортають вручну

 

   Частина І. "Юнаківський дитбудинок у 1944-63, 1965-66 роках"    Частина ІІ. "Книга, зустрічі, успішні вихованці, ювілеї"

 

 

                                       І ніде, і ніщо – сто століть                      “Боже! – чути волання крізь дим, –

    Іван Малкович:      мої очі літопис читають:                         я не прошу потопу,

                                       «Цей народ не встигає дозріть –            лиш дозволь моїм коням гнідим

                                       мов абортом його виривають…»           досягти Конотопу…”

 

 

Київ – сайт http://umoloda.kiev.ua/number/0/2006/119794/

 

У колонній залі КМДА відзначили сторіччя проголошення незалежності УНР

 

Лариса ГРОМАДСЬКА

 

Сторіччя проголошення української державності відзначили у колонній залі Київської мерії. Серед організаторів був історичний клуб «Холодний Яр».

1918 року Українська Народна Республіка стала самостійною, вільною, суверенною Державою українського народу. Проте, за словами дослідника Романа Коваля, Михайло Грушевський, який проголосив IV Універсал, вже після проголошення незалежності УНР писав у своїх статтях, що самостійність — це лише етап до федерації. Не вірив в Українську державу і Володимир Винниченко. «Сьогодні вшановують не Миколу Міхновського, не Петра Болбочана, не Євгена Коновальця, а політичних русофілів, які не вірили у незалежність, яку проголошували», — наголосив Роман Коваль і висловив надію, що наші нащадки відзначатимуть вже не століття проголошення Незалежності, а 100 років реального існування могутньої Держави Україна.

І все ж слова про українську Незалежність пролунали з вуст офіційних осіб УНР і були законодавчо оформлені. І було багато людей, які готові були зі зброєю в руках захищати свою державу. Віра у самостійну Україну не полишала національно свідомих українців упродовж багатьох років совєтської окупації. Були ті, хто завжди вірили, що самостійна Україна — це головна мета їхньої боротьби (а не федерація з Росією).

Звучали розповіді про засновника Організації українських націоналістів, полковника Армії УНР Євгена Коновальця, ідеолога українських націоналістів Миколу Міхновського, отаманів визвольних змагань початку ХХ століття.

Роман Коваль нагадав, що 21 січня відбулося багато пам’ятних подій у нашій історії, зокрема: 370 років тому почалася визвольна боротьба українського народу від польського гніту під проводом Гетьмана України Богдана Хмельницького; 21 січня 1978-го біля могили Тараса Шевченка у Каневі на знак протесту проти російської окупації України спалив себе Олекса Гірник; 1990 року, напередодні Дня Злуки, відбувся живий ланцюг між Києвом і Львовом.

«У період московсько-української війни 1918—1921 років нас окупували, — констатував Олег Тягнибок. — Тож ми маємо самі усвідомити й переконати інших, що лік нашої незалежності потрібно рахувати не від 1991 року, а від 22 січня 1918-го, коли Українська Республіка проголосила незалежність Української держави».

Кандидат історичних наук Олександр Алфьоров пояснив, що 100 років у контексті історії — це зов­сім невеликий час, адже ми — нащадки скіфів, трипільців, Князівства Київського, періоду Гетьманства... Історик нагадав, що у 2018 році є ще важливі дати: 29 січня 100-річчя бою під Крутами і 29 квітня 100 років встановлення Української держави і прихід до влади Павла Скоропадського. Тому ми святкуємо 100 років відтворення української державності. 

100 років Української революції і УНР зобов’язує виконати обіцянку, яка давалася чверть століття тому. У 1992 році останній президент УНР у вигнанні та голова ОУН Микола Плав’юк передав повноваження Державного центру УНР новообраному Президенту України Леоніду Кравчуку. При цьому Плав’юк зробив заяву: «Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки». 

Слово мали й учасники нинішньої війни на Донбасі. Хвилиною мовчання вшанували Героїв України різних епох, які полягли у боях за волю рідної землі. Лунали заклики про визволення у майбутньому етнічних українських територій, які перебувають у складі інших держав, і звільнення від московської окупації земель Донбасу і Криму.

У стінах КМДА після кожного виступу лунали гасла «Слава Україні! — Героям Слава!», «Слава Нації, смерть ворогам!», «Україна — понад усе!»... 

Пісні періоду УНР та власні твори виконали заслужені артисти України Тарас Компаніченко і Тарас Силенко, гурти «Хорея козацька», «Рутенія», лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк, музиканти Василь Лютий, Григорій Лук’яненко, Анатолій Сухий, Володимир Самайда, Валерій Мартишко. 

Загалом понад півтисячі свідомих українців з різних областей України зібралися у колонній залі Київської міськдержадміністрації. 

 

 

Сайт http://omr.gov.ua/ua/news/103230/

 

В Одесі відкрили туроб`єкт і експозицію, присвячені Володимиру Висоцькому

 

До 80-річчя від дня народження Володимира Висоцького на Одеській кіностудії відкриті новий туроб'єкт, експозиція до фільму «Небезпечні гастролі» і демонструються кінокартини

 

25 січня 2018 року, у день 80-річного ювілею від дня народження Володимира Висоцького, на Одеській кіностудії відбувся урочистий вечір пам'яті. Під час зустрічі звучали спогади, пісні і вірші, присвячені популярному артисту.

У Музеї кіно відкрито експозицію, присвячену фільму «Небезпечні гастролі» за участю Володимира Висоцького. В експозиційному залі глядачам представили візуалізований кадр з фільму зі сценою, роялем і старовинними меблями.

Також учасникам вечора презентували: хлопавку-нумератор кадрів з написом на ній назви фільму, прізвищ режисера і оператора, виставку афіш і фотографій Володимира Висоцького, раритетні автомобілі з кінофільму «Місце зустрічі змінити не можна», кінокамери, реквізити, костюми з картин, знятих на Одеській кіностудії.

Крім того, гості заходу ознайомилися з текстами пісень з фільму «Небезпечні гастролі», показ якого відбувся після виступу артистів.
Поряд з павільйоном відкрита «лава Висоцького», де артист любив відпочити й обговорити зйомки.

У фойє для гостей оформлені фотозони, де всі охочі можуть відчути себе в ролі актора або режисера.


До 80-річчя Володимира Висоцького на Одеській кіностудії проходить тиждень кіно, протягом якого демонструються фільми за участю популярного актора, поета і барда.

27-28 січня 2018 року о 16:00 на Одеській кіностудії відбудеться показ фільму «Місце зустрічі змінити не можна».

 

 

Київ – сайт https://www.radiosvoboda.org/a/29001334.html  (початок)

 

В'ятрович зарахував Висоцького до «щупальців «русского мира». Соцмережі сперечаються

 

27 Січень 2018, 20:00  

Софія Середа

 

Радянський співак Володимир Висоцький, якому днями могло б виповнитися 80, – культова особистість чи представник «русского мира»? Суперечки щодо російського актора, поета і барда спричинив пост очільника Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича.

«Навіть висоцькі і цої в руках Кремля – ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення», – написав історик і наголосив: «Саме культура є фундаментом, на якому кожен імперіалізм зводить храм своєї величі».

 

Volodymyr Viatrovych

І знову про «геть від Москви!».

Не всі щупальця «руского міра» такі огидні і очевидні як совок і московська церква. Деякі більш симпатичні, вишукані та респектабельні, але не менш небезпечні. «Іроніясудьби», «восьмоємарта», булгакови, пугачови, і навіть висоцькі і цої в руках Кремля - ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення. А саме культура є фундаментом на якому кожен імперіалізм зводить храм своєї величі.

 

У частини користувачів позиція Володимира В'ятровича знайшла підтримку. Зокрема, вони припустили, що якби Висоцький жив зараз, то, вірогідно, підтримав би «Кримнаш» і агресію Росії на Донбасі:

 

Тиміш  @sfw_UA 

Впевнений, що якби сьогодні Висоцький був живий - щонайменше підтримував би анексію Криму.

А може і на Донбас би їздив підтримувати "апалчєнцев".

 

Інші вважають, що кожен хоч і має право слухати те, що хоче, але: бодай «дітей своїх не виховуйте на цьому, а якщо й виховуєте дітей, то принаймні не вводьте ці цінності в публічний простір»:

 

Мірко Саблич

Володимир Вятрович задав дуже цікаву тему для дискусії: про привабливі аспекти російсько-совєцької культури, ностальгію, "ленінградський рок", "Приключения Шурика" тобто про все те, що у свідомості більшості громадян України сприймається зі знаком +

 

Дві тези:

1) Образ ворога зі свинячим рилом, рогами і хвостом годиться тільки для дитячих казок. Насправді, ворог буває різним. Як і зрештою союзник. Є багато близьких мені по духу росіян, і є багато далеких мені по духу українців. Але перші в цій війні є ворогами, а другі союзниками, спільниками. На війні істиний критерій не "добрий/злий", а "свій/чужий". Великою і поширеною помилкою є змішувати ці поняття.

2) Визначити Цоя, Висоцького, "олів'є" і "Весну на Заречной улице" "тригерами руssкої культури", на яких виховувалося не одне покоління нас з вами, означає обмежити їхній вжиток в публічному просторі. Так, ми намагаємось обмежувати публічний простір для російської попси, кіно тощо... Це довготривале і клопітне завдання культурної самоідентифікації народу. Але це не означає, що люди самі собі не можуть й далі слухати їх. Слухайте на здоров'я, якщо ваш зв'язок настільки глибокий. Але хоч дітей своїх не виховуйте на цьому. А якщо й виховуєте дітей, то принаймні не вводьте ці цінності в публічний простір. Якщо вони не будуть в постійній ротації, їх важливість з часом маргіналізуватиметься. Цього достатньо.

Висновок: любиш Цоя — слухай; любиш Пугачову — слухай; любиш "Иронию Судьбы" — дивись! Але не вимагай, щоб ці тригери російської культури існували в публічному просторі. Це принципово. В ЗМІ, на радіо, ТБ, публічних концертах тощо їм не місце. В цьому, на мою думку принципова різниця між суспільним очищенням і індивідуальною залежністю.

Volodymyr Viatrovych

 

Також лунає думка про те, що ті, хто критично відреагували на заяву В'ятровича, просто не враховують, що «руский мир» вперся у наші кордони і вбиває нас»:

 

 

Рубрика – «ЗМІ про митців»

 

Оксана Логачова. Музика. Василь Стус: “І я гукну, і край мене почує…”

https://uain.press/culture/music/oksana-logachova-muzyka-vasyl-stus-ya-guknu-kraj-mene-pochuye-653977

09.01.2018

 

Є в мене добра знайома – засновниця і організатор молодіжного фестивалю, що поставив собі за мету – популяризувати творчість славетного літературного класика. Музиці у цьому процесі відведено чільне місце. Адже саме вона важить чи не найбільше в житті кожної молодої людини. І ця ж знайома колись зізналася, що мріє, аби кожен значущий поет в Україні мав свій пісенний фестиваль. Ту нашу розмову згадала я нещодавно, коли упертий свідок щодення – календар – нагадав Україні про те, що цими січневими днями поету-шістдесятнику Василю Стусу минуло б вісімдесят.

Історія, як відомо, не шанує припущень. І все ж таки до припущень, узагальнень та аналогій вдаються мало не всі, хто торкається історії Василя Стуса – непересічної людини: поета з великої літери, справжнього патріота і мученика, свідомого свого призначення і таланту, який сплатив за свої переконання найвищу ціну з усіх можливих.

Від дня його смерті минуло майже стільки ж, скільки він прожив. А прожив він усього 47. Історики літератури все ж таки не втримались аби не провести аналогій між Василем Стусом і Тарасом Шевченком: і у віці майже однаковому залишили наш світ, і переслідувала їх обох імперська влада, і на заслання за свої переконання вони потрапили, і творче кредо їхніх поезій – завжди за Україну і проти “рабської неволі”. Справді, це їх об’єднує, та водночас і міфологізує: ікону важко любити щиро і по-справжньому.

А що ж насправді ми знаємо про Василя Стуса?

Насамперед те, що Василь Стус – дисидент-шестидесятник, уродженець Донецька, який писав патріотичні українські вірші, за що був засуджений радянською владою та загинув в ув’язненні.

Звісно, за цими короткими рядками не побачиш і не почуєш живої людини. Таку можливість дають лише спогади тих, хто знав Василя Стуса особисто. Найбільш змістовні, об’єктивні та емоційно насичені з них належать Василю Овсієнку – нині публіцисту, історику та громадському діячеві, а у 70-ті та 80-ті – політв’язневі одних із Василем Стусом мордовських та пермських таборів. Читаючи спогади Овсієнка про Василя Стуса, починаєш сприймати його не як офіційний символ незламного борця, а як надзвичайно цікаву і талановиту особистість. І ще – дізнаєшся про майже не освітлені в інших джерелах факти з життя поета.

Так, руйнуючи стереотипи про донецьке походження Василя Стуса, ми дізнаємось, що багатодітна родина Стусів походить з Вінницької області, там же і народився Василь. І сталося це не 6-го січня, як офіційно вважається, а 7-го – саме на православне Різдво. Та на дворі був лиховісний 1938 рік, і батьки побоялися записати народження сина на цей день. А згодом, рятуючись від голоду та примусової колективізації, переїхала на промисловий Донбас.

Про Стуса не можна сказати що він був природнім бунтарем. Зовсім ні! У молодому віці він, за радянськими критеріями, був доволі успішною і поважною людиною. Освічений вчитель, молодий науковець, поліглот, талановитий журналіст і літератор, твори якого залюбки публікували. Здавалося, його чекає безхмарне, а може й славетне майбутнє радянського письменника.

І раптом ця молода людина з чудовими життєвими перспективами у вересні 1965-го опиняється в кінотеатрі “Україна”, де на прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, разом з провідними діячами дисидентського руху, виступає з протестом проти арештів української інтелігенції!

Звичайно, ця подія повністю змінила життя Василя Стуса: не стало улюбленої роботи, не стало можливості подальшого навчання, радянські видавництва перестали видавати його твори. Тепер трибуною поета став “самвидав”, а “робочим кабінетом” – мордовські та пермські табори…

За дивним фатальним збігом 4 вересня 1985 року – день, коли Василь Стус пішов з життя – припав саме на двадцяту річницю його виступу в кінотеатрі “Україна”.

Щодо порівнянь Стуса з Шевченком… Незважаючи на деякі паралелі у їхніх долях, вони, все ж таки, дуже різні. Здається, про це краще сказав сам Стус: “Мені, при всій моїй повазі до Шевченка, іноді хотілося б витрусити його з кожуха. Тому я й не перечитую його, бо боюся розчарування”.

Та як би хто не ставився до ролі Василя Стуса у становленні Української державності, є один беззаперечний факт – його поезії досі цікаві українцям. Вірші, від яких колись відмовлялися радянські видавництва та які нищіли лагерні наглядачі, нині видаються! А ще – на вірші Василя Стуса українці співають пісні…

Творчі люди завжди кажуть, що гарний поет – вже музикант. Відомо, що до одного зі своїх віршів навіть сам Василь Стус колись підібрав мелодію… Зараз важко визначити – хто першим із професійних авторів заспівав пісню на його поетичні рядки. Головне – аби цей “пісенний” ланцюжок ніколи не переривався і поєднував покоління.

Певно одними з перших розчули мелодику стусових поезій були українські барди. Свою музику і голоси подарували їм Володимир Шинкарук, Ольга Богомолець, Володимир Скоробський (дует “Журборіз”), Василь Лютий, Сергій Мороз. Іще зовсім юна Марія Бурмака на початку 90-тих вразила композицією “Верни до мене, пам’яте моя”. А 2008-го (року, що був офіційно проголошений Президентом України Віктором Ющенком, роком Василя Стуса), відбулася прем’єра літературно-музичного проекту “Стусове коло”. Пісні до якого написали і виконали Леся та Галина Тельнюк. Сучасний кобзар, бандурист і лірник Тарас Компаніченко має у своєму репертуарі пісні на поезію Василя Стуса.

Українським рокерам поетична філософія Стуса теж видалась не чужою. Одна з 5-ти композицій міні-альбому “На вірші” гурту “Фіолет” – це покладений на музику вірш Стуса “Напевно, так і треба”. А його ж поезія “У цьому полі, синьому як льон” стала піснею, яка потрапила одразу до двох альбомів: козак-рок-гурту “Тінь Сонця” під назвою “Танець серця” та акустичного альбому Сергія Василюка – “Сховане обличчя”.

 

2010 року в Ірпені на фестивалі «Гайдамака.UA» Сергій Василюк співав свою пісню на слова Василя Стуся. Упорядник

 

                    * * *

 

У цьому полі, синьому, як льон,

де тільки ти і ні душі довкола,

уздрів і скляк: блукало серед поля

сто тіней. В полі, синьому, як льон.

А в цьому полі, синьому, як льон,

судилося тобі самому бути,

судилося себе самого чути –

у цьому полі, синьому, як льон.

Сто чорних тіней довжаться, ростуть,

і вже як ліс соснової малечі

устріч рушають. Вдатися до втечі?

Стежину власну поспіхом згорнуть?

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні.

Стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон, і власної неволі

на рідній запізнати чужині.

У цьому полі, синьому, як льон,

супроти тебе – сто тебе супроти.

І кожен ворог, сповнений  скорботи,

він погинає, але шле прокльон.

Та кожен з них – то твій таки прокльон,

твоєю самотою обгорілий,

вертаються тобі всі жальні стріли

у цьому полі, синьому, як льон.

 

 

 

Дух Тичини, що не спідлився

https://hvilya.com/ekskliuzyvna-khvylia/dukh-tychyny-shcho-ne-spidlyvsia.html

Січень 25, 2018

 

Події Української революції 1917 року від початку березня почали розгортатися доволі динамічно, на високому патріотичному піднесенні. Павло Тичина, який на той час уже пройшов школу («суботи») Михайла Коцюбинського і був причетний до націоналістичної організації «Братство самостійників», беззастережно усім серцем прийняв національно-визвольні прагнення найпередовіших представників українського народу.

При цьому, слід зазначити, Тичина схилявся до найрадикальніших державотворчих поглядів. Про це чітко свідчить, зокрема, його поетична спадщина.

Зважмо, коли поступовці й соціалісти (М.Грушевський, Д.Дорошенко, В.Винниченко, С.Єфремов, Д.Антонович та ін.) запобігали перед петербурзьким Тимчасовим урядом, націлюючи суспільство на єдину з Росією державу на правах автономії, і заперечували необхідність створення української армії, молодий поет позиціонував себе прибічником ідеї Миколи Міхновського про негайну організацію національного війська.

Нагадаємо, що, за деякими джерелами, саме М.Міхновський першим зініцюював утворення Української Центральної Ради (3 березня); відомо, що він особисто провів з 210-ма українськими офіцерами військове «Підготовче віче» (6 березня); скликав збори офіцерів Київського гарнізону, на яких створили Установчу військову раду і проголосили відозву до українських військовиків (9 березня); організував Військове віче в Києві, під час якого було обрано тимчасове військове бюро (11 березня); взяв участь у нараді вояків Київської залоги, де створено було військовий клуб імені П.Полуботка (на чолі з М.Міхновським) і одноголосно прийнято ухвалу про розбудову Української армії та організацію Першого українського полку імені Б.Хмельницького (16 березня); вивів на маніфестацію в Києві українських військовиків під жовто-блакитними прапорами і гаслом «Хай живе самостійна Україна!» (19 березня).

І ось 30 березня 1917 року в газеті «Нова Рада» з`являється вірш Тичини «Гей, вдарте в струни, кобзарі…», що по суті був славнем Українській армії, яка існувала лише в уяві найвідданіших синів України, але поет уже тоді оспівав її, як реальну силу:

Гей, рясно всипте цвітом шлях,
У дзвони задзвоніте!
Вкраїнське військо на полях
Йде славою повите.

У час Української революції початку ХХ століття Павло Тичина, виявивши себе палким її прихильником і активним учасником, здобув визнання як бард Української Народної Республіки. Адже саме йому судилося написати найвидатніші поетичні твори про тогочасну національно-визвольну боротьбу рідного народу: «Ой що в Софійському заграли дзвони…», «Дума про трьох Вітрів», «Золотий Гомін», «Скорбна Мати», «Війна», «Як упав же він з коня…», «На майдані…», «Одчиняйте двері…». Знаковою річчю у цьому переліку високомистецьких і патріотичних творів став його вірш-реквієм «Пам`яті тридцяти».

Історія написання цього твору пов`язана з трагічною, але й славною подією — битвою під Крутами у січні 1918 року українських патріотів-добровольців з московсько-більшовицькою бандою Муравйова. Безпосереднім поштовхом до творення вірша стало перепоховання на Аскольдовій могилі, в Києві, близько тридцяти загиблих у крутянському бою українських юнаків. У цьому траурному заході, що відбувся 19 березня, взяв участь молодий 27-літній поет. І вже 21 березня в газеті «Нова Рада» (1918,ч.38) публікується поезія Павла Тичини «Пам`яті тридцяти», у якій з великим болем і пієтетом автор називає полеглих героїв святими і цвітом України.

Це був перший поетичний твір, присвячений героям Крут. В ньому привертає увагу різке осудження не стільки іноземного більшовицького бандформування (ворог є ворог), як своїх відступників («На кого посміла знятись зрадника рука?»), братовбивць («На кого завзявся Каїн?»). Тут доволі прозоро вбачається пряма аналогія з «Листом без конверта» Сергія Єфремова (котрий, до речі, як соціаліст, що виступав проти створення українського війська, мав би визнати і свою провину за ту, як він висловився, власну «несилу»). Вражає у цьому вірші й тривожне передчуття, передбачення, що стало, на жаль, реальністю: «По кривавій по дорозі нам іти у світ».

Дещо згодом чи не до цих же загиблих патріотів звертався поет (уже на небеса) у диптиху «Війна»: «Не сумуйте, смерті той не знає, хто за Вкраїну помирає»? Андрій Ніковський висловив думку, що геніальна поема «Скорбна Мати» теж написана під враженням бою під Крутами.

Є всі підстави вважати, що декого з героїв-крутян поет знав особисто. Принаймні відомо, що один з тих юнаків, котрих перепоховали на Аскольдовій могилі, Микола Лизогуб, як і Тичина, був членом «Братства самостійників». Учасником битви під Крутами був і очільник «Братства самостійників» Валерій Отамановський, який не загинув у бою, але його розстріляли у часи сталінських репресій. (До слова, у червні 1917 року до «Братства самостійників» увійшов і М.Міхновський). Тож недаремно трагедія Крут стала особистим горем для Павла Тичини і ятрила душу протягом усього життя, про що маємо численні свідчення поетових сучасників.

Так, згадуючи про свої зустрічі з Павлом Тичиною на початку 1930-х років, Юрій Лавріненко зокрема писав: «Говорив різне, а переважно про важливі для нього речі, здебільшого про українську історію… Якось у ході розмови він здивовано сказав: «То, виходить, ви не знаєте навіть — що таке Крути?!» Я признався чистосердечно, що й слова такого не чув. «То, може, ви не знаєте, що таке і Кодня?! О Боже, що ж то буде з нашою молоддю — як вона не знає історії навіть своєї власної країни!..» Між іншим, саме бесіди з Павлом Григоровичем спонукали молодого літературознавця Ю. Лавріненка до копіткого вивчення історії України, зосібна, й періоду Української революції 1917-1921 років.

Добре відомо, що в 1950-1960-ті роки Тичина періодично відвідував місце вічного спочинку героїв Крут на Аскольдовій могилі, хоч саме поховання зрівняли із землею стражі імперсько-російської ідеології, але, звісно, не всі знали, чому саме в цьому місці поет, як він декому пояснював, «любив гуляти». Про це маємо згадки багатьох письменників — Івана Сенченка, Леоніда Первомайського, Захара Гончарука та інших.

Скажімо, зі слів Олеся Гончара знаємо, що саме від Павла Тичини він вперше почув про героїчний чин українських студентів і гімназистів у битві під Крутами та про велелюдне траурно-урочисте перепоховання загиблих юнаків на Аскольдовій могилі, біля якої власне й відбулася довірлива бесіда двох письменників. Як зазначав Олесь Терентійович, з розповіді поета відчувалося, що ті події і через кілька десятиліть пекучим болем озиваються в його серці.

Як свідчив Володимир П`янов: «До Аскольдової могили Павло Григорович приходив як у храм. Кожного разу зупинявся в одному і тому ж місці — на узвишші, звідки унизу видно Дніпро, вгорі, на вищому ярусі круч, — золоті бані Печерської лаври».

Прикметно, що у вірші «Напровесні» (1962 рік) Павло Тичина переказує, як він, знайомлячи «школярку, гарненьку гостю із села» з Києвом, приводить її і до святого йому місця:

Прийшли. Аскольдова могила, —
Так добре видно далечінь!

Безперечно, поета постійно гнітило й те, що до кінця його життя вірш «Пам`яті тридцяти» перебував під забороною радянської цензури. Загалом же твір знаходився «під арештом» понад сімдесят років: після публікації в «Новій Раді» 1918 року вдруге був надрукований аж 1990-го в дванадцятому томі (в «Додатках») Зібрання творів Павла Тичини. Те, що ця поезія для автора була дорогою, свідчить послідовне його бажання включити вірш до другого випуску (1920 року) своєї геніальної збірки «Сонячні кларнети», як це видно із збережених трьох планів-начерків змісту, власноручно ним написаних. Але щось завадило цьому прагненню. А втім, не важко здогадатися, що саме.

Однак, не можна стверджувати, що цей твір був геть забутим і став зовсім недоступним для читача. У колах свідомої української інтелігенції він передавався із рук в руки в машинописному вигляді, про що свідчили, зокрема, шістдесятники. Невипадково ж Василь Стус на початку 1970-х років у своєму дослідженні «Феномен доби» навів повністю цей вірш. Також маємо відомості, що у 1944-1945 роках сліпий бандурист Михайло Башловка, мандруючи по Київщині, Полтавщині й Харківщині, разом з іншими піснями та думами співав твір «Пам`яті тридцяти», покладений ним на музику.

З відновленням незалежності України вірш пережив нове народження, його незмінно згадують у дні вшанування героїв Крут. Талановита співачка Марічка Бурмака написала музику до цього твору і періодично виконує його на концертах. Відомі й інші новітні музичні інтерпретації «Пам`яті тридцяти», зокрема музикознавця Олександра Правдюка і кобзаря Миколи Мошика. І це, безсумнівно, визначає неперебутню ідейно-мистецьку вартість видатного тичининського вірша.

Вище наведене ясно показує, що Павло Тичина все життя пам`ятав і болісно переживав ту трагічну і героїчну подію під Крутами 1918 року, завжди залишався відданим українській ідеї, зберіг почуття національної гідності, попри непрості історичні обставини і нелегкі особисті перипетії.

Як, до речі, і не втратив поваги до Миколи Міхновського, про що свідчить одна-єдина уціліла згадка П.Тичини в листі до письменника і громадського діяча Григорія Коваленка, написаному невдовзі після загадкової смерті видатного політика: «Про смерть М.Міхновського сказав я Гнату Мартиновичу (Хоткевичу — Г.Д.), та краще було б не казати: неприємно, коли мертвих лають». Ну, а вимушені дифірамби окупаційній владі — річ, на жаль, традиційна для будь-якого «радянського» письменника (поодинокі винятки лише підкреслювали правило, настільки неприйнятними і навіть смертельними вони були). «Царів і тиранів ми часто всупереч волі нашої втішаємо», – мовив Григорій Сковорода ще у ХVІІІ столітті, усвідомлюючи долю поета поневоленого народу.

Великий український педагог Костянтин Ушинський слушно зауважував: «Художній твір мало зрозуміти, його треба відчути». І те, що «радянізовані» твори Тичини сповнені іронії, гротеску, лялькової вертепності, примітивно-нарочитої декларації важко не відчути. А це свідчить про внутрішнє несприйняття поетом «есересерівської» дійсності. Мав рацію Віктор Петров: «У своїх партійно-патріотичних поезіях Тичина доходить до стилю й манери, що справляють враження пародійності». Бо й справді, як по-іншому можна розуміти хоча б ось такий панегірик:

Всемогутня партія Леніна-Сталіна:
Кожна її думка масами схвалена.
Скільки дала щастя нам — як ніхто ще зроду!
Нерушима єдність Партії й народу.
Правдивішої немає,
комунізм метою має,
все собою обіймає
те, що є, чого ми ждем,
напрям, по якому йдем,
і ясну в людину віру,
і бажання миру, миру, —
матір`ю її ми звем,
матір`ю ми звем!

Приймати і сьогодні отакі «одкровення» чи, скажімо, той же вірш «Партія веде» за «чисту монету» — майже все одно, що, наприклад, «Щасливий край» (“Ельдорадо”) Володимира Самійленка вважати уславленням Російської імперії. Власне, такі поважні тичинознавці, як Остап Тарнавський, Станіслав Тельнюк, Анатолій Погрібний, Євген Сверстюк аргументовано висловлювались про іронічність «партійних» віршів Тичини. І тут річ не тільки в тім, що поет свідомо як блискучий стиліст творив прихований шарж.

При вимушеному написанні хвалебних од глибинний душевний супротив міг і мимоволі «видавати» агітковий поетичний текст з карикатурним підтекстом. Врешті, давно вже пора відійти від імперських стереотипів, зауважених Василем Баркою: «Тичину, по смерті, зразу ж режим поставив до народу боком — як автора безвартісних «частушкових віршів» радянського орденоносця, замість подати обличчя геніального співця національного українського відродження».

Андрей Шептицький 1939 року надіслав вітальну телеграму Сталінові не через те, що вірив у його міфічну велич або ж у добродійність комуно-московського режиму, а щоби хоч якось запобігти передбачуваним репресіям. Навіть Томас Еліот, що жив у цивілізованій Великій Британії, констатував: «Поет постійно зрікається самого себе в ім`я чогось вищого».

То що вже говорити про умови брутальної окупації, у якій перебував український народ, коли треба було дбати, щоб у найважчі, найтрагічніші часи зберегти від повного нищення рідне слово, національну культуру, саме українство як таке. Тож доводилося йти на компроміси, одягати маску, відступати в духовне підпілля, писати «оди». «Це ж щит!» – пояснював такі метаморфози сам Тичина, як знаємо зі споминів Юрія Лавріненка. «Складна річ життя, та ще — письменника, та ще – на Україні, та ще – в наш час!» – писав у листі до Тичини Микола Чернявський в 1930 році.

Заради вищої, стратегічної мети треба було пристосовуватись, грати роль такого собі простака на межі блазнювання. (Чи не про себе писав Тичина у щоденнику: «Люди стають коміками з великого горя»?). Та разом з тим не втрачати сумління, не змінювати свої ідеали; не опускатися до маніфестацій на зразок: «Я – громадянин Планети і плюю на тимчасові поділи людей на держави», як це дозволив собі відомий прозаїк і політичний діяч УНР; не підписувати «викривальні» листи, як це зробили, скажімо, відомі письменники-ваплітяни, осудивши «ганебну роботу академіків-бандитів», що фігурували у справі Спілки визволення України… Знаємо, що Тичина «не споганив себе жодним доносом, жодним свідченням на кого-небудь, і через нього ніхто не дістав кулі в потилицю, ані багатьох років ув`язнення в далеких таборах» (Б.Антоненко-Давидович).

Тільки одне те, як Павло Тичина ставився до героїв Крут, переконливо підтверджує його відданість національній ідеї. Професор Павло Охріменко абсолютно справедливо наголошував: «Хто особисто знав Павла Григоровича Тичину, той мав змогу переконатися, що його дух не спідлився, ніколи не був остаточно підкорений партійно-радянською системою, яка хитро і підступно затягла його в свою липку павутину як «перебудованого» талановитого поета, що буцімто добровільно і свідомо перейшов на «комуністичні рейки». Чи не тому так сміливо й довірливо до нього приходила колядувати патріотична молодь, серед якої бували Василь Симоненко, Вячеслав Чорновіл, Алла Горська, Віктор Зарецький, Надія Світлична, Микола Холодний…

За свідченням дружини художника-шістдесятника Веніаміна Кушніра, 1965 року під час колядування вони заспівали стрілецьку «Червону калину», а потім і «Ще не вмерла України…». Коли лунали ці пісні, у Тичини котилися сльози. Як мовив сам Павло Григорович: «Хіба великий талант може бути без серця?»

Навіть датою свого народження (23 січня) Павло Тичина був близький до найзнаменніших подій Української національно-визвольної революції: 22 січня 1918 — проголошення самостійної УНР, 29 січня 1918 — бій під Крутами, 22 січня 1919 — злука УНР і ЗУНР. Такий збіг, звісно, випадковий, та зовсім невипадково ці дати в осягненні поета залишалися святими на все життя.

 

Григорій Донець, м. Київ

 

Уточнення. Із довідника “Письменники України”: Павло Тичина народився – 27 січня.

Наведу згаданий вірш поета із книги Юрія Лавріненка “Розстріляне відродження”. Упорядник

 

Павло Тичина

 

ПАМ'ЯТІ  ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…

На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам  іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квитне сонце, — грає вітер
І Дніпро ріка…


На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.

 

Газета “Нова рада”, 1918, ч. 38 (Київ).

Цей вірш присвячений бійцям київського Студентського Куреня, що в кількості 300 чоловік поляг у нерівнім бою під  Крутами з 6000 війська Совєтської Росії 29 січня 1918; 30 знайдених пізніше тіл поляглих були поховані 19 березня 1918 на Аскольдовій Могилі над Дніпром у Києві.