Бюлетень№53 (485) 2017 рік
Новини одним рядком:
11 грудня – Юрій Поліщук співав пісні Олександра Смика з нагоди 100-річчя Товариства “Просвіта” на Рівненщині
18 грудня – перший фестиваль патріотичної пісні й поезії «Україна – це ми» в Луцьку
21 грудня – вечір до ювілею Зої Слободян, Івано-Франківськ, центральна міська бібліотека
21 грудня – 100 років з дня народження Василя Цвіркунова, директора кіностудії ім. Довженка у роки поетичного кіно
21 грудня – концерт до 9-річчя молодіжної студії КАП “Булат” «Ко дню рождения», Суми, бібліотека ім.Т. Шевченка
23 грудня – вечір пісенної терапії тріо “Акварель” (Дніпро), Одеса, обласна наукова бібліотека, вул.. Троїцька, 49/51
23 грудня – фестиваль духовної пісні «Аскольдів глас», університет ім. М. Драгоманова (м. Київ, вул. Пирогова, 9)
25 грудня – фестиваль «Благодатне НЕБО», м Київ, вул. Терещенківська, 3
26 грудня – лекція Тараса Компаніченка – «Повстанське Різдво», Київ, клуб «Наш Формат»(провулок Алли Горської, 5А)
26 грудня – концерт Антона Ворожейкіна, Дніпро, центральна міська бібліотека, вул. Воскресенська, 23
27 грудня – «Кав'ярня Пока в ЛітМузеї» у харківському ЛітМузеї
30 грудня – день народження виконавиці авторських пісень із Сум Євгенії Торопової, лауреата фестивалів АП
30 грудня – «Вихідні в ЛітМузеї» у харківському Літ музеї
31 грудня – день народження Гната Хоткевича, письменника, бандуриста, композитора, мистецтвознавця
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua
Сайт http://news.church.ua/2017/12/22/festival-blagodatne-nebo-zaproshuje-na-koncert-kiyan-25-grudnya-video/
Фестиваль «Благодатне НЕБО» запрошує киян на концерт 25 грудня (+відео)
Розміщено 12345v
0
У Києві 25 грудня 2017 року з благословенням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія пройде Другий тур V Міжнародного православного фестивалю авторської пісні «Благодатне НЕБО». Про це повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ.
На сцені виступлять кращі автори-виконавці та композитори з різних міст України. У цьому році фестиваль відзначає десятиліття.
Нагадаємо, фестиваль «Благодатне НЕБО» традиційно проходить у три етапи — два тури (прослуховування учасників) та гала-концерт. 26 листопада відбувся перший тур фестивалю. У ньому взяли участь 15 музикантів з Києва, Херсона, Чернігова, с. Каменського (Дніпропетровська область), с. Княжичі, м Макарова (Київська область). Заключний гала-концерт пройде у 2018 році.
У концерті другого туру візьмуть участь конкурсанти, лауреати та гості фестивалю, у тому числі — протоієрей Роман Барановський, Ксенія Нікольська, група «ОскольДір», дует Коняєва, дитячий хор столичного храму на честь святих Косьми і Даміана «Радуйся» та інші.
Автори-виконавці, композитори і музичні колективи (дуети, ансамблі, групи) ще можуть надіслати свої заявки до участі. Контактний e-mail: infasdb@ukr.net. Телефон для довідок: 050-648-56-63.
Початок концерту о 16.00. Вхід вільний.
Адреса: м Київ, вул. Терещенківська, 3, актовий зал (станція метро «Театральна»).
Організатори: студія «ДелоБЛАГО», Клуб православної пісні та творчості м Київ.
Київ – сайт http://kiev.carpediem.cd/events/5449049-lekciya-tarasa-kompanichenka-povstanske-rizdvo-at-ekspertniy-korpus/
Лекція Тараса Компаніченка – «Повстанське Різдво»
Запрошуємо вас разом із командою Експертний Корпус та кобзарем, бандуристом, лідером гурту Хорея Козацька Taras Kompanichenko опинитися за повстанським столом та дізнатися:
— Як зберігалися традиції у криївках;
— Як і де проводили Святий Вечір вояки;
— Як святкувалося Різдво у підпіллі;
— Якими були 12 страв у бункері;
— Маловідомий пласт повстанської творчості: листівки та пісні;
— Мотиви, образи, сюжети повстанських колядок.
Чекаємо 26 грудня 2017 року о 19:00 у Клуб «Наш Формат» (провулок Алли Горської, 5А).
Вхід на подію вільний за умови попередньої реєстрації — goo.gl/NVk44V
«І кров заграла боєм молода –
– Христос родився! – в борах загриміло.
– До сіл з мечем летіла коляда –
– І Правді гімн співала зброя сміла».
Дніпро – сайт http://gorod.dp.ua/afisha/afisha_event.php?event_id=43793
Творча вітальня «Відлуння»
Дніпровська Центральна міська бібліотека запрошує всіх шанувальників поезії та музики на творчій вечір авторської пісні Антона Ворожейкіна.
Захід ведеться російською мовою.
Соціокультурний центр, 4 поверх.
26 декабря 2017
Центральная городская библиотека
ул. Воскресенская, 23, тел.: 056-740-38-75
Время: 18:00
Цена билета: вхід вільний
Сайт http://trioakvarel.com.ua/23-dekabrya-2017g-trio-akvarel-koncert-v-odesse/
23 декабря 2017г. Трио «АКВАРЕЛЬ» в Одессе
23 декабря (суббота) 2017г. в 17:00 Одесский клуб «Афалина» и квартет «Звуки ветра» приглашают вас и ваших друзей на вечер песенной терапии и представляет лауреатов фестивалей авторской песни Трио «АКВАРЕЛЬ» из Днепра:
- Виктория Славинская
(вокал, гитара, менеджер) — улыбка коллектива и промо-директор - Ольга Бережная
(вокал, перкуссия, звуковые эффекты, подтанцовка) — обаяние коллектива и шоу-директор - Максим Бережной
(вокал, гитара, аранжировщик) — совесть коллектива и арт-директор
От исполнителей:
«Поем вместе авторскую песню, наверное, всю жизнь!
Любим этот жанр, в котором есть все — Радость, Ликование, Грусть, Мудрость, Лукавство, Скоморошество… Поем с удовольствием а, главное, искренне и с любовью!!! Делимся этой любовью с вами, наши дорогие слушатели…»
В предновогодние дни приходите отдохнуть душой, напитаться теплом общения с песнями и друзьями. После концерта трио «АКВАРЕЛЬ» вы пойдете домой вдохновленными, окрыленными и в прекрасном настроении. Приходите отдохнуть душой!
А еще мы предлагаем вам сделать доброе дело и помочь очень хорошему человеку поверить в исцеление и победить болезнь! Этот человек – ИГОРЬ ЛИ исполнитель и автор песен. Он наш друг! И мы очень хотим ему помочь обрести надежду на выздоровление!
У Игоря генерализованная форма миастении, осложненная сахарным диабетом. Нужна операция и последующее лечение.
Каждые 100 рублей или 50 гривен могут помочь. Каждый лайк может помочь. Каждый репост помогает лучше, чем лайк.
Реквизиты:
Рубли — карта Сбербанка: 5469 1300 1650 8192 Омельченко Евгения Эдуардовна
Гривны — карта Приватбанка: 5168 7572 7923 2443 Ли Игорь Владимирович
Pay Pall — kigelm@mail.ru Мария Кигель (помечать «на лечение»)
Место встречи: Одесская областная научная библиотека имени М.С.Грушевского
Адрес: Одесса, ул. Троицкая, 49/51
По всем вопросам звоните: +38 095 500 35 91
FacebookTwitterGoogle+EmailWhatsAppViberOdnoklassnikiVKПонравилась статья? Поделититесь
Запоріжжя – сайт http://osvita.zoda.gov.ua/news/...
Потяг Святого Миколая завітав до Запоріжжя
Грудень 19, 2017
Напередодні Дня Святого Миколая у Запоріжжі побував десятий потяг національного єднання «Труханівська січ». На його борту – сто школярів із різних регіонів держави. Вони вже побували в офіційній резиденції Святого Миколая у Чигирині та зібрали подарунки для наших солдатів на Сході.
Зустріти гостей на вокзалі «Запоріжжя-1» зібралися десятки наших земляків, представники обласної та міської влади, волонтери, батьки з дітлахами.
Свято продовжилося в Палаці культури «ЗАЗ», куди прийшли запорізькі учні, студенти, вихованці інтернатів, військовослужбовці. Керівник громадської організації «Коло медіа» Микола Бондар розповів про внесок Запорізького краю в розбудову волонтерського руху та протидію російській агресії. До привітань приєдналися діти – учасники потяга з Вінниці, Дружківки, Слов’янська, Хмельницького, Львова, Конотопа та Чернігова.
Звернулася до присутніх директор Департаменту освіти і науки облдержадміністрації Тетяна Озерова: «Атмосфера надзвичайної єдності та справжньої дружби наповнює цю залу. Адже ті, хто тут зустрівся, щодня та щохвилини своєю працею та творчістю укріплюють нашу державу, об’єднують людей, наближають перемогу над загарбниками».
У рамках заходу також відбулося нагородження. За активну допомогу українській армії почесними грамотами Генерального штабу було відзначено ліцей «Захисник», Запорізький січовий колегіум, козацький ліцей, ЗОШ № 70, гімназію № 2 та колегіум «Елінт».
Подяки від обласної влади вручили 27 коледжам, школам та дитсадкам, педагоги та вихованці яких постійно передають на фронт солодкі подарунки, прапори, листівки та малюнки для українських захисників. Справжнім подарунком для учасників свята став виступ військового оркестру 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу України, проникливий монолог волонтера у виконанні відомої української письменниці Ірен Роздобудько, роздуми про війну барда Юрія (Ігоря) Жука. Концерт продовжили вокальні та хореографічні колективи Запоріжжя, лауреати конкурсів «Голос країни» та «Яскраві діти» і, звичайно, Святий Миколай із цілим вертепом колядників.
Потяг «Труханівська січ» продовжив свій шлях на Донбас, де побуває в Маріуполі, Волновасі, Покровську та Сватовому.
Івано-Франківськ – сайт http://mcbs.if.ua/
Мистецька інформина “Прекрасна співачка, за фахом художник”
до 70 років від дня народження Зої Слободян
З любові до прекрасного починається і музика,
і поезія, і пісня, і живопис, і саме життя…
Зоя Слободян
Хто не знає цього імені? Художниця, співачка, композитор… Як у своїх малярських полотнах, так і в піснях Зоя Слободян завжди прагне бути оригінальною і неповторною. Вона – учасниця багатьох художніх виставок. Пісенні твори Зої Слободян – мелодійна течія, яка має свій лад, свій духовний образ, ритмічну стихію.
З нагоди ювілею мисткині, працівники краєзнавчого відділу ЦБ (вул. Г. Мазепи, 1) Департаменту культури міської ради провели 21 грудня 2017 року мистецьку інформину “Прекрасна співачка, за фахом – художник”. На заході користувачі мали змогу дізнатись про життєвий і творчий шлях Зої Слободян, переглянути альбом з репродукціями, а також послухати пісні у її виконанні.
Присутнім бібліотекарі запропонували переглянути тематичну полицю “Струн торкаючись рукою, Ви торкнулися душі…”.
Матеріал підготувала завідувач краєзнавчого відділу ЦМБ Паркулаб Г. А.
Сайт https://www.youtube.com/watch?v=8kE8wNm2jco (відео)
Доброволець Олекса Бик про поезію, війну і руїни Кремля
Український репортер
У своїх віршах та піснях Олекса Бик поет, воїн, лауреат літпремії імені Василя Симоненка — здебільшого “заглядає” у майбутнє. Десять років тому він написав поезію про те, що кремлівську імперію все одно буде зруйновано, і не без участі України: “На руїнах Москви, Вавілону і Третього Риму сонце витче узор українських моїх рушників”. Олекса Бик побував в редакції “Українського репортера”.
Відеооператор: Євгеній Майоров.
Олекса Бик
***
Доки світ молодий,
Доки тіні його невловимі,
На світанку століть
Закривавиться обрію схід,
І останній підйом
Просурмлять на зорі херувими,
Закликаючи нас
Лаштуватися в новий похід.
Най сконають усі
Лжепророки і псевдомесії,
Що в священну ріллю
Засівають облудний посів…
Зрозумій мене так,
Як я сам себе не розумію,
Як ніхто і ніколи
Мене іще не розумів.
Не рахуючи літ,
Що мені накувала зозуля,
Я сідлаю коня
І ступаю в своє стремено.
Передсмертний ривок –
Я поважчаю рівно на кулю
І впаду у траву,
Як в старому німому кіно.
Передсмертний акорд –
Я полегшаю рівно на риму,
В цій агонії сну
Заблукавши на віки віків,
На руїнах Москви,
Вавилону і Третього Риму
Сонце витче узор
Українських моїх рушників…
Львів – сайт http://wz.lviv.ua/ukraine/212302-bud-iakyi-kulturnyi-zakhid-u-krymu-maie-buty-uzhodzhenyi-zi-spetssluzhbamy
«Будь-який культурний захід у Криму має бути узгоджений зі спецслужбами»
21.12.2017
Марія Доротич
Про сірі будні на окупованому півострові журналісту «ВЗ» розповіла співачка Юлія Качула.
Близько 23% українців, які залишилися в окупованому Криму, почуваються там, м’яко кажучи, некомфортно. Живуть у стані анабіозу (сповільнені процеси) і не знають, чого чекати від завтрашнього дня. Нелегка доля і україномовних артистів, які не приховують любові до України. Їх неабияк утискають, не допускають виступати на жодній сцені. Про це розповіла “ВЗ” кримська співачка, перекладач, громадський діяч, автор проекту «Слухай українською!» Юлія Качула.
28-річна Юлія народилася на Київщині. Її батько Віктор Качула багато років працював головним редактором україномовної газети “Кримська світлиця” (газету закрили, тепер видання працює в інтернет-версії). Мама Галина – вчитель української мови та літератури. Згодом сім’я переїхала до кримського Сімферополя, де мешкає досі. У Криму майбутня співачка закінчила школу-гімназію та музичну школу, клас фортепіано. Навчалася на факультеті української філології та українознавства Таврійського національного університету імені Вернадського, де здобула кваліфікацію філолога, викладача української мови та літератури. Юлія дебютувала з організації фестивалю авторської пісні «Львівська струна – на кримський лад!». Брала участь у фестивалі «Пісенна світлиця», у першому фестивалі української пісні кримських авторів, фестивалі авторської пісні «Осіння Ялта». Разом зі своїм батьком видала ліцензійний аудіодиск власних пісень «Може, мамо, я хоч трохи кращим світ зроблю!» та збірку поезій «Небо вище там, де ми!».
…Я поспілкувалася з Юлією Качулою через скайп. Напередодні нашого знайомства співачка попередила: розраховувати на телефонний зв’язок з окупованого півострова не варто. Сказала, що вона – єдина україномовна співачка в Криму, яка свято вірить у те, що колись півострів знову стане територіальною частиною України. “Пісні народжуються постійно, але найкраще вони мені пишуться саме в Криму, – каже Юлія. – Їздила на концертні тури до Львова, Києва, Івано-Франківська. Виступати в Криму зараз, на жаль, не можу. Свого часу нас з татом наші добрі знайомі (кримські татари) запросили на виступ в одну зі шкіл Сімферополя. Але керівництво школи сказало: “Не треба!”. У Криму мені блокують концерти українською мовою – від філармонії до шкіл… Влада усе це узгоджує з представниками Російської Федерації. Будь-який культурний захід має бути узгоджений зі спецслужбами”.
Співачка каже, що на керівних посадах держустанов Криму працюють службовці з Росії. Заробляють від 200 доларів на місяць. Якщо на нижчих ланках залишилися українці, то їхні заробітки скромніші. Щоб влаштуватися на роботу, українцям потрібно виробити російський паспорт. Кримські татари працюють лише у сільрадах півострова. “Для російських чиновників тут створено хороші умови – високооплачувана робота, соцпакет, службове житло, їхнім дітям забезпечують місця садочки, – наголошує Юлія. – Для тих, хто має російський паспорт, багато переваг. Наприклад, вони раз на рік можуть звернутися в лікарню і безкоштовно пройти медогляд”.
Патріотичні українці в Криму, каже Юлія, не мають права на вільне висловлення своєї позиції. “Українці в Криму спілкуються між собою українською, але тихо, щоб ніхто не чув, – каже співачка. – Якщо українську почують у громадському транспорті, на вулиці, на публічних заходах – отримаєш такий негатив. Не раз ставала жертвою агресії на мовному ґрунті”.
“У Криму бракує роботи, особливо для українців, – розповів “ВЗ” батько співачки, пан Віктор, який теж долучився до розмови через скайп. – Тут інше законодавство – російське. Формально я ще залишаюся редактором, ідейним натхненником “Кримської світлиці”. Наразі працюю неофіційно (не уточнив, де саме. – Авт.). Заробляю лише, щоб заплатити за квартиру та комунальні послуги. Неофіційно можна там щось підзаробляти, щось, наприклад, мити. Але я професійний журналіст, знаю літературне редагування, верстку…”.
Співачка Юлія в одному із навчальних закладів викладає факультативний курс польської мови. Вона єдина на півострові, яка працює у цій царині. Заробляє 500 рублів за годину.
“Деякі українці в Криму сліпо вірять у “реформи” Російської Федерації, – наголошує Юлія Качула. – Мовляв, у деяких містах півострова нова влада будує нові дороги, житло, дитячі садочки… Мовляв, тепер є хоча б якийсь захист і впевненість у завтрашньому дні. Як аргумент наводять відсутність жебраків на вулицях міст півострова.
Запитую Юлію, як живуть курортні зони Криму. “Людей у відпочинковий сезон стало менше, хоча цього літа сюди приїхало більше українців, ніж минулих років, – каже. – На кордоні, зокрема у Каланчаку, влітку були кілометрові черги. На море в Крим їдуть жителі Донбасу. А росіян тут мало”.
Чернівці – сайт пам’яті Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
У Меморіальному музеї Володимира Івасюка відбулася благодійна акція
«Миколаю, Миколаю! Я на тебе так чекаю!»
15 грудня 2017 року у Меморіальному музеї Володимира Івасюка вже вдруге відбулася благодійна акція «Миколаю, Миколаю! Я на тебе так чекаю!» для вихованців Чернівецького притулку для дітей. На захід завітали 11 діток віком від 3 до 15 років, які мали змогу оглянути музей і ознайомитися із життєвим і творчим шляхом письменника Михайла Івасюка та його сина, геніального композитора Володимира.
Розважати малечу прийшли студенти педагогічного коледжу ЧНУ ім. Ю. Федьковича, які під керівництвом викладача німецької мови та методики її викладання Тетяни Сергіївни Головатої підготували чимало цікавих конкурсів, загадок, пізнавальних та рухливих ігор, а також виконали кілька новорічних пісень.
Сивобородий Святий Миколай — улюбленець всіх українських дітей, прийшов із дарунками, які вручив із побажаннями зростати в мудрості й здоров’ї, бути слухняними і ввічливими. Дітки також готувалися до зустрічі із Чудотворцем — декламували багато гарних віршів, співали пісень про нього та демонстрували свої уміння, чим дуже подивували Святого.
Подарунки для юних гостей підготували співробітники музею на зібрані кошти від небайдужих відвідувачів музею та щедрих на добро буковинців — чимало солодощів та цікавинок, серед яких були і книги, блокнотики й ручки, хустинки, пазли, ліхтарики для хлопчиків, для дівчаток кольорові гумки й гребінці для волосся, аби ручки й ніжки завжди були в теплі — рукавички й шкарпетки.
Безмежна подяка Лесі Жетарюк — фінансовому директору «Майстерні карамелі» за дивовижні великі різнобарвні льодяники, які надзвичайно потішили діток, голові товариства українських студентів-католиків «Обнова» Ірині Заяць, керівнику вокальної студії «Шарм» Центрального палацу культури м. Чернівці Людмилі Кірнадз та її вихованцям Емілії Кусяк, Катерині Бовкун, та Артурові Поничу, які своїми радісними й запальними піснями «Свято Миколая вже прийшло до нас», «Хуртовини», «Старий рік минає» водили хороводи і тішили присутніх.
Наприкінці заходу співробітники музею роздали дітлахам тексти пісні «Червона рута» та брелоки-ліхтарики у вигляді скрипочок, які виблискували різними кольорами під час її виконання. Сподіваємося, що маленькі серця юних відвідувачів наповнилися радістю, добром і бажанням бути чемними і розумними. А нам, дорослим, залишається лише не забувати, що навколо нас є такі дітки, які зазнали своїх життєвих негараздів, і взяти до уваги наступні слова:
«Не економте доброти…
Нехай у нас завжди болить
Людська душа, як вир, глибока,
Стражденна, добра, не жорстока…»
Олена Горобієвська,
науковий співробітник Чернівецького обласного меморіального музею
Володимира Івасюка
Київ - сайт http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/chajka-beregynya/#more-7410
Чайка-Берегиня
Дана МАСЛЮК, студентка ІІ курсу Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка
Олеся Чайка — поетеса, бард, філософ. Cмілива, закохана в Україну співачка Революції. Прибула до Києва з рідної Тернівки, міста на березі козацької Самари, тільки-но почувши про розгортання Майдану 2013 року. Приїхала з друзями, аби влитися в людське море, бути в його епіцентрі, зі своєю Піснею. Вже згодом вона чарувала співом багатотисячну аудиторію героїв, виконувала Славень пліч-о-пліч з Русланою, розмовляла з кобзарем Юрком Фединським…
Справжнє ім’я Олесі Чайки – Олена Андруська. Чайкою стала називатися на честь улюбленого персонажа з роману Річарда Баха «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон». Пізніше точність вибору псевдоніма підтвердив випадок. Коли жила та працювала в Києві, зустрівся їй на Хрещатику дід з виголеною головою та сивим чубом-оселедцем, і прорік минаючи: «Будеш чайкою…»
Отой дивний стрічний, старий козарлюга на гамірній київської вулиці, схоже, таки був характерником. Згодом Олесю прийняли до Війська Запорозького Низового, зі статусом «Берегиня».
Пережите-переболене у столичному серці Революції Гідності, люди Майдану, які стали славою України, – все це лягло тематичною канвою у дві Олесині збірки: поетичну «Вінчана з сонцем» і прозову «Слово-зброя». Пам’ятне знайомство з Русланою Лижичко: співачка одразу запросила її виконати з нею Гімн на сцені перед могутнім величезним натовпом. Наступну пісню Олеся співала соло, свою «Думу про Правду».
Згодом їй часто доводилося виступати на великій сцені, проте та прем’єра, з Русланою, закарбувалася на все життя.
«Справжні артисти мають освіту і досвід, а я поки що – тільки пісні, народжені серцем», – зізнається Олеся.
…З Юрком Фединським познайомилася несподівано. Підійшла до русявого чоловіка, котрий співав думу, вмостившись просто на холодній долівці метро. Його і каліку, який лежав поруч, омивала невпинна течія: люди йшли «творити революцію, щоби змінити світ», – описує Олеся це у своїй книжці.
Кобзар співав українською, проте з акцентом.
– Ви іноземець? – спитала Олеся.
– Ні, це багато байдужих українців іноземці, – тужно відповів музика, дивлячись услід перехожим…
Наступного дня, розмовляючи з ним у будівлі КМДА, Чайка дізналася, що Юрко народився та виріс в Америці, а Україну полюбив з розповідей бабусі та дідуся. Юнаком приїхав сюди, щоб лишитися назавжди: відчуває себе українцем. Тут зорганізував безкоштовну кобзарську школу.
…Революція скінчилася, почалася війна, вимостивши Олесі тяжку волонтерську дорогу в зону АТО, до шпиталів.
«Чи потрібні мої пісні хлопцям, які повертаються з пекла живими? Вважаю, що потрібні. Бо що ж, як не добре слово і пісня для душі, може підтримати людину? Іноді бачу чоловічі сльози, їх від мене не ховають. А мені свої ховати доводиться», – розповідає Олеся.
Її впевненість та натхнення – у надії та вірі в майбутнє України. А сила – у злагоді, вважає співачка.
«В країні криза: людей треба підтримувати, надихати одне одного, і не тільки тих, хто повертається з АТО. Людям треба не сваритися, а об’єднуватись, якщо хочемо зажити у мирі та злагоді. У взаємодії внутрішнього і зовнішнього світів вибудується життя. Наші проблеми – це дзеркало внутрішнього світу привитих агресією, ненавистю. Все – в нашому розумі, в наших руках. Хочемо жити краще? А що ми для того робимо? Кожен зокрема? Зміни починаються з нас. Маємо відчути себе монолітом, народом. Отоді!..», – обриває по-філософському фразу Олеся Чайка.
Рубрика – «ЗМІ про кобзарів»
31 грудня − 140 років від дня народження Гната Мартиновича Хоткевича (1877-1938), українського письменника, актора, мистецтвознавця, режисера, бандуриста, композитора
http://www.uamodna.com/
31 грудня 1877 року в Харкові, у сім'ї кухаря та прислужниці народився Гнат Хоткевич. Родина купця, в якого служили батьки майбутнього письменника, щоліта виїжджала у село Деркачі, забираючи з собою Хоткевичів. Там малий Гнат якось познайомився зі "сліпим дядьком Павлом", який навчив хлопчика грати на бандурі – і з тих пір Хоткевич не розлучався з інструментом.
Вчився кмітливий хлопець у Харківському реальному училищі, яке блискуче закінчив, і потому вступив до технологічного інституту. Ще в училищі Гнат почав захоплюватись історією та фольклором, всерйоз узявся за українську літературу, до вивчення бандури додав заняття з гри на скрипці. На час студентства припадають перші кроки Хоткевича в письменництві: 1897 року було надруковане його оповідання "Грузинка". Студентів-одногрупників дивувала неймовірна працездатність Хоткевича: мало того, що він гарно вчився, то ще й встигав годинами грати на бандурі, часто – просто неба, разом зі сліпцями-кобзарями, яких на той час було багато на харківських вулицях. "Ловко грає. Аби ще очі вийняти, то був би знатний кобзар", – казали старці, почувши гру молодого Хоткевича. Звісно, така діяльність не залишилася поза увагою царської охранки: студента виключили з інституту й на два роки вислали з Харкова.
Не довго думаючи, Хоткевич прихопив бандуру й поїхав "у Київ, до Лисенка". На той час Гнат мав уже солідний репертуар, який складався не тільки з народних, але й із його власних композицій. Микола Віталійович почув гру молодого музики та запропонував йому місце соліста-бандуриста з зарплатнею – 60 карб. за місяць. Почалися численні виступи з бандурою, а тим часом керівництво інституту поклопоталося за здібного студента, й згодом його повернули на навчання.
У 1902 р. Хоткевич зібрав кобзарів та лірників України й організував їх виступ під час ХІІ археологічного з'їзду у Харкові. Після закінчення університету молодий інженер влаштувався у технічний відділ Харківсько-Миколаївської залізниці. Там він організував перший в Україні робітничий театр, видав першу книжку "Поезія у прозі".
Захоплення музикою звело письменника з дочкою запорізького купця Катериною Рубанович. Дівчина була музично обдарованою – тож спільні інтереси з часом сприяли одруженню молодих людей. 1905 року Гната обрали головою страйкового комітету й відправили делегатом до Москви. Повернувшись до Харкова, Хоткевич опинився у "чорних списках" і емігрував до Галичини. Робітники-залізничники таємно провезли його до кордону, перетнути який допомогли зв'язки Лесі Українки – з нею Хоткевич товаришував, – так митець із дружиною та двома дітьми опинився у Львові. Там письменник-кобзар давав концерти, швидко зблизився з інтелігенцією.
За порадою нових знайомих Хоткевич поїхав на Гуцульщину, у село Криворівню, й просто-таки закохався у цей край: "Як я роззявив рота від здивування, то так із роззявленим ротом ходив усі ті шість років", – згадував пізніше письменник. Його дивували Карпати, гуцульські звичаї та мова. Він так надихнувся цим краєм, що написав місцевим діалектом повість "Камінна душа", п'єсу про Довбуша і великий роман про нього, серію оповідань "Гірські акварелі" та "Гуцульські образки".
Хоткевич створив унікальне явище – Гуцульський народний театр. Переважна більшість "акторів" були неписьменними селянами й вивчали ролі на слух, але грали настільки переконливо, що з часом їх почали запрошувати на гастролі Буковиною, Галичиною і навіть до Польщі. Захоплювалася цим театром Марія Заньковецька – кажуть, на його розвиток вона віддавала чи не всі свої заощадження. Паралельно Хоткевич виступав із концертами й уклав перший підручник із гри на бандурі. Однак заняття Хоткевича не приносили грошей – родина фактично жила у злиднях. Не витримавши нужденного життя в далекому селі, дружина покинула його й поїхала до батьків у Москву, залишивши чоловіка з дітьми (на той час їх було уже троє) на руках.
"Солом'яний удівець" страждав недовго: він почав зв'язок із заміжньою жінкою – вчителькою та письменницею-початківцем Катрею Банах-Гриневичівною. Згодом Хоткевич вирішив, що небезпека арешту минула, й повернувся на "велику Україну" – і коханка поїхала за ним, але, народивши сина Володимира, вчинила, як і її попередниця: залишила малюка чоловікові й свекрусі, а сама повернулася до Львова. (Під час Другої світової війни Катря переїхала до Німеччини, де й упокоїлася).
Гнат залишив матері чотирьох своїх дітей і оселився в Києві. Він влаштував гастролі Гуцульського театру на Наддніпрянській Україні, навіть встиг організувати поїздку з виставою до Москви. За деякий час його все ж затримали й вислали поза межі України – до Воронежа, де він прожив п'ять років – з 1912 до 1917.
Із вигнання Хоткевич повернувся зі значним доробком: одразу видав перший том "Історії України", завершив і надрукував тетралогію "Богдан Хмельницький", взявся за тетралогію про життя Тараса Шевченка під назвою "В сім'ї геніїв", працював над перекладами Шекспіра, Мольєра, Гюго та розвідками на тему театру, досліджував українські народні інструменти. Працюючи викладачем літератури в Харківському технікумі, паралельно читав лекції про кобзарів і бандуристів, вів клас бандури в Харківському музично-драматичному інституті, організував робітничий хор та інструментальний ансамбль у одному з прилеглих до Харкова сіл; редагував літературно-громадський тижневик "Гасло".
У технікумі 43-річний Хоткевич познайомився з 20-річною студенткою Платонідою Скрипко й вони одружилися. Через 10 років Хоткевич у селі Високому під Харковом придбав недобудований дім для родини: на житло він витратив аванс, отриманий за восьмитомник власних творів. Там і народилася його найменша дочка Галина на додачу до старшенького Богдана. Так і виживали з латочки городу, на якому рачкувала уся родина.
Та чорне крило репресансу накрило Хоткевича: його твори зняли з друку за "невідповідне ідейне спрямування". Видавництво вимагало повернути гонорар, і, щоб віддати борг, письменник розпродавав власні речі, працював на кількох роботах одночасно – але злидні все одно не відступали. Зацькований і принижений, Хоткевич зважився написати листа батьку Сталіну з проханням виділити пенсію. "Як мені далі жити? Мене позбавили праці і хлібних карточок. Ми голодуємо. У нас немає чим топити. Я спроможний купити лише один кухоль квасолі на день, із якої варимо на всіх юшку... На двох дітей маємо тільки одну пару чобіт, а їм же треба ходити до школи... В нас нічим топити... Вода в хаті замерзає..."
Революційна трійка розглянула скаргу Гната Хоткевича. Відбувся трус на квартирі письменника: вилучено паспорт, профквиток, конфісковано мисливську рушницю. Хоткевича арештували.
Через три місяці допитів 60-річний письменник "зізнався" у тому, що є німецьким шпигуном, а 8 жовтня 1938 року його розстріляли, а особисте майно конфіскували.
Того ж року сина Богдана виключили зі школи за те, що відмовився вступати до комсомолу. 10 років радянських концтаборів довелося відбути дружині Хоткевича, а синові – 15! Тільки Галині удалося втекти від комуністичного раю за кордон.
Все о современных кобзарях: старинные песни, язык и кодекс предков
https://www.segodnya.ua/ukraine/vse-o-sovremennyh-kobzaryah-starinnye-pesni-yazyk-i-kodeks-predkov-1097226.html
Владели тайным языком и умели постоять за себя, а сегодня возрождают традиции
Скрытное сообщество. В начале ХХ века кобзари не только путешествовали по городам и селам, но также преподавали музыку и получали звания народных артистов.
Мужчина с густыми седыми волосами или оселедцем, усами, зачастую незрячий, в изношенной одежде и обязательно с кобзой в руках. Именно таким представляют себе украинцы кобзарей, которые жили много лет назад. Путешествуя по городам и селам, в песнях они рассказывали о давно минувших исторических событиях, героях восстаний и современных проблемах. Сейчас их дело продолжают десятки врачей, педагогов, докторов наук, которые берут в руки кобзы и бандуры и продолжают петь старинные и современные думы.
"Сегодня" выяснила, чем живут современные кобзари, как изготавливают уникальные музыкальные инструменты и почему их ряды пополняют иностранцы.
ИСТОРИЯ. Кобзарство называют уникальным явлением не только украинской, но и мировой культуры. Историки уверяют, что первые певцы-путешественники появились еще во времена Киевской Руси.
"Прямой их предшественник — вещий Боян, "Соловей старого времени". Предшественниками кобзарей также были музыканты, изображенные на фресках в Софии Киевской", — писал историк Гнат Хоткевич.
Кобзари во все времена были очень дружным и несколько тайным сообществом. Был у них свой тайный язык, лебийский (способ общения незрячих. — Авт.), традиционный танец — лебийская скакома. Общие собрания певцы устраивали в основном в темное время суток, чтобы никто из зрячих не мог узнать о традициях и кодексе кобзарей. Были у певцов и свои книги, правда, их содержание они передавали друг другу устно, от этого и появилось название сборника "Устинские книги". В 12-ти томах были оговорены и правила поведения кобзарей или лирников перед братством и народом, техника игры на музыкальных инструментах, изучение народных дум и песен. Также была книга и об особенной борьбе кобзарей — "костурец". Названия этой техники пошло от "палки-костурца", которая должна была быть у каждого кобзаря, да и "священный нож" они носили на груди. Поэтому этих путешествующих певцов сложно было назвать беспомощными и слабыми.
Большой любви к власть имущим любители свободы никогда не питали и при любом режиме многие песни посвящали пробуждению национального самосознания. Но особым притеснениям они подвергались в советские времена, особенно в 1930-е. Тогда же состоялся Харьковский съезд кобзарей, после которого бесследно исчезло несколько сотен путешествующих певцов. По одной из версий, их расстреляли в районе поселка Казачья Лопань недалеко от Харькова, по другой — отправили в ссылку. Но неоспоримым остается факт, что именно в первой столице их след обрывается.
"Кобзари старой формации "перековыванию" не поддавались, они были уничтожены. На их месте появились новые, угодные власти музыканты с нужным репертуаром", — считает краевед из села Алексеевка Краснокутского района Харьковской области Юрий Свистун.
Многие годы он изучает биографию выдающегося кобзаря начала ХХ века Ивана Кучугуры-Кучеренко, история жизни которого является хрестоматийным примером того, что довелось пережить сотням музыкантов на территории страны в то непростое время. Родился Иван Кучугура-Кучеренко в 1878-м в слободе Мурафа в 30 километрах от Харькова. Чтобы парень мог заработать на кусок хлеба, его отдали в ученики к кобзарю. Осваивать дело пришлось долгих 18 лет, но годы труда не прошли даром: он преподавал, давал концерты и получил звание народного артиста УРСР. Но в 1930-е ситуация резко изменилась, его лишили работы, концертов, регалий. А в 1937-м и вовсе арестовали, обвинив в участии в так называемой контрреволюционной организации. Сам кобзарь антисоветских взглядов не отрицал, и в ноябре 1937-го его расстреляли.
Наше время: медики в цехах и аполитичность
Современные кобзари, как и их предшественники несколько веков назад, продолжают петь для слушателей у церквей и на рынках, ходят в учебные заведения и проводят фестивали. А вот традиционные концерты с разноформатной музыкой редко становятся площадкой для их выступлений.
"Мы являемся носителями украинского мировоззрения, специфического украинского музыкального языка. Наша музыка, возможно, является неформатной, ее нельзя исполнять, например, в стиле рок. Раньше организаторы концертов обижались, почему мы не можем быть рядом с исполнителями других стилей. Мы не бегаем за политической конъюнктурой, а пытаемся объективно рассказать о происходящем через исполнение старинных вещей, которые не теряют актуальности и сегодня", — объясняет цехмейстер харьковского кобзарского цеха Константин Черемской.
Репертуар современных кобзарей составляют не только старинные песни и думы, но и произведения о недавних событиях, к примеру, о событиях на Майдане в 2014-м.
Сегодня в стране существуют несколько кобзарских цехов. Один из них находится в Харькове. Здесь трудятся около 20 человек, среди которых можно встретить врачей, архитекторов, инженеров и философов, для которых кобзарство — это увлечение, согревающее душу и помогающее в самоорганизации.
Так, врач-анестезиолог Константин Черемской начал интересоваться кобзарством еще в 1989-м, осваивая науку в медуниверситете. Два года он был поводырем и учеником кобзаря Анатолия Порфиненко, затем учился у других известных музыкантов. Сейчас кобзари пытаются восстановить знания своих предшественников.
"Лебийский язык" и "Устинские книги" входят в наше кобзарское образование, но их употребление кобзарскими братчиками — это только внутреннее дело", — говорит Константин.
Работают в цеху музыканты по духу безвозмездно, часто отдавая на нужды организации собственные сбережения. Собираются харьковские кобзари в основном в частных домах, в некоторых из них оборудованы и мастерские для изготовления кобз и бандур.
В лесу ищут груши и сосны
Музыкальные инструменты современные кобзари изготавливают самостоятельно: у каждого в арсенале — по несколько бандур и кобз. На заказ инструмент делают лишь в исключительных случаях, когда человек проникся идеями кобзарства и планирует посвятить этому жизнь.
"Для изготовления инструментов мы используем технологии и материалы, как и кобзари много веков назад. Раньше это был минимальный набор столярных инструментов, который позволял сделать кобзу на колене", — рассказывает цехмейстер харьковского кобзарского цеха Константин Черемской.
Материал для будущей кобзы или бандуры мастера ищут за городом, отправляясь в ближайшие леса. Искать подходящее дерево можно в разное время года, но наиболее благоприятной порой музыканты называют зиму, дескать, в это время в дереве уже не движется сок. Кобзу из зимнего материала можно изготовить быстрее, потому что древесине не нужно время, чтобы "вылежаться".
"Да и такие деревья пилить и обрабатывать легче", — говорит Черемской.
Для верхней части музыкального инструмента мастера используют красную иву, белый клен, грушу, а для нижней — хвойные породы деревьев. Колышки изготавливают из акации.
"Есть параметры, требования к дереву для каждой части кобзы и бандуры", — говорит цехмейстер.
Струны для инструментов кобзари покупают в обычных магазинах, они могут быть разными, в зависимости от того, какого эффекта звучания инструмента хотят добиться. Например, если музыкант планирует играть на улице, то выбирают металлические струны из бронзы или серебра.
После того как инструмент готов, кобзари непременно идут в церковь, чтобы освятить инструмент.
За океаном: дети и кобзарь из Японии
Кобзарство — музыкальное явление, которое может не только объединить украинцев в разных уголках земного шара, но и привлечь к этому творчеству иностранцев. Так, учитель из Канады Виктор Мишалов, который является этническим украинцем, посвятил большую часть своей жизни изучению кобзарства, собирая за океаном рукописи, книги и информацию у соотечественников, которые выехали из страны в начале XX века.
"Большинство украинцев в Северной Америке — галичане, поэтому они немного иначе относятся к бандуре, нежели другие. А после войны (Второй мировой. — Авт.) приехало много людей из Восточной Украины, и эта игра распространилась. Кобзарство стало популярным в конце 1960-х, когда начали привозить инструменты черниговской фабрики. До этого использовали бандуры кустарного производства, что было недешево. Также начали появляться летние лагеря, где детвора изучала игру на бандуре", — рассказывает бандурист Виктор Мишалов.
Свой путь музыканта он начал в 10 лет, когда еще жил в Австралии, где и окончил музыкальный факультет Сиднейского госуниверситета и педагогический институт. Затем игре на бандуре он учился у семи известных бандуристов, а с переездом в Торонто (Канада) еще глубже начал изучать кобзарство и историю бандуристов, собирал исторические сведения, ноты, тексты песен, которые привезли с собой украинские музыканты за океан. Все это он передавал в Украину, собственно, где и стал заслуженным артистом. Сегодня же кобзарство в Канаде очень популярно у представителей диаспоры — в выходные детей обучают игре на бандуре в украиноязычных школах и регулярно дают концерты.
Представителям украинской диаспоры в канадском Эдмонте удалось влюбить японца Чарли Сакума в нашу культуру. Теперь он не только профессионально играет на бандуре, но также обучает детей в Японии игре на этом инструменте и дает концерты в разных странах.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Андрій МАЛИШКО: «Ми були всі роз’єднані. Ми, як черв’яки, підточували один одного,
раділи нещастю свого друга. І в цьому – наше безсилля»
http://litgazeta.com.ua/articles/andrij-malyshko-my-buly-vsi-roz-yednani-my-yak-cherv-yaky-pidtochuvaly-odyn-odnogo-radily-neshhastyu-svogo-druga-i-v-tsomu-nashe-bezsyllya/
Олена Артюшенко
Грудень 20, 2017
ІЗ ДОНЕСЕНЬ АГЕНТІВ НА ПОЕТА АНДРІЯ МАЛИШКА (1940-і роки)
ДОКУМЕНТ ПЕРШИЙ ПРО РОБОТУ А.МАЛИШКА НАД ЛІБРЕТТО ДО ОПЕРИ «МОЛОДА ГВАРДІЯ»
Совершенно неприемлемым и недопустимым было «поэтическое», образное оформление всего текста либретто, последовательно выдержанное автором в духе националистической ограничености. Почти все песни, арии краснодонцев Малышко в националистическом духе «разукрасил» бесчисленными упоминаниями о «вишневих садках», «чебрецях», «крутых бережечках», «червоной калине» и проч. Автор текста сознательно избегал упоминаний хотя бы об одной черте, характеризующей, новое, социалистическое лицо Донбасса, новый, советский характер его людей. Герои либретто А.Малышко говорили и пели, как будто они являлись персонажами какого-нибудь Панька Кулиша. Помниться, в хоре партизан Малышко заставлял советских партизан называть себя не то «гайдамаками», не то «повстанцями», а командира отряда – «отаманом». В качестве «шахтерской» песни Л.Шевцова на вечеринке пела: «Дивчино моя, переяславко».
А.Малышко был извещен о том, что в его либретто были обнаружены крупнейшие недостатки и пороки, но, несмотря на неоднократные вызовы в ЦК КП(б)У, не являлся…
1.В либретто А.Малышко была сильно раздута и подчеркнута сцена паники при эвакуации. При этом Мейтус (композитор – Ред.) ссылался на то, что «так и в романе», однако это место ошибочное в самом романе Фадеева было еще больше усугублено либреттистом А.Малышко.
2.Либретто оперы совершенно замалчивало то самое важное для оперы, что борьба молодогвардейцев велась под руководством партии Ленина-Сталина, во имя свободы и независимости нашей советской социалистической Родины. В разговорах (ариях, дуэтах, диалогах) молодогвардейцев… совершенно отсутствовали такие слова и понятия, как Советская Родина, партия большевиков, недопустимо мало (или совсем ничего…) говорилось о том человеке, чей гений обеспечивал нам все победы – о товарище Сталине.
Больше того, все содержание борьбы молодогвардейцев фактически сводилось к «борьбе за Краснодон» – т.е. глубоко извращалось в антипартийном, несоветском духе.
3.Было специально обращено внимание на одно из мест в 1-м акте, где Валько, беседуя с Олегом, спрашивает у последнего: «Что же нам делать?». Тогда же И.Назаренко и Л.Новиченко было указано, что это не может быть истолковано иначе, как противопоставление комсомола партии и принижение руководящей роли партии…
4.В первом акте отступающие бойцы по либретто Малышко поют песню, содержание которой чрезвычайно пессимистично и не содержит в себе даже намека на неминуемую будущую победу Красной Армии над врагом. Было предложено часть ее переделать и дописать вторую о вере в победу, о неминуемости этой победы.
ДОКУМЕНТ ДРУГИЙ ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС КІНЦЯ 1940-Х РОКІВ
С Малышко я встречался в театре, на просмотре премьеры «Молодая гвардия» и на торжественном вечере в клубе писателей. Малышко и дальше наполнен духом оппозиционности ко всему происходящему сейчас в литературе. Он воздерживается от точных формулировок, но проявляет свое отношение резкими репликами, намеками, мимикой. В таком же духе он проявляет и свое отношение к Кагановичу: пожатие плеч, недовольное выражение лица.
Малышко возмущается статьями в «Литературной газете», вышедшими к тридцатилетию (Жовтневого перевороту – Ред.), в которых не упомянуто ряда имен писателей старшего поколения. Он говорит: «оказывается, что литературу эту тридцать лет делали не мы, а Руденки и Тихие, начавшие печататься только на тридцатом году». Это Малышко также считает результатом «официальной групповщины». Он возмущается, что «перечеркнули литературу за тридцать лет, выкинули всех, кроме Первомайского, Усенко, И.Лэ с Рыбаком».
СПРАВКА. Поэт Малышко состоит на формулярном учете. О его разработке даны указания, кроме «Стрелы», агенту «Ленскому».
ДОКУМЕНТ ТРЕТІЙ ПРО НАЦІОНАЛІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Поэт А. Малышко при встрече говорил мне:
«В руководстве Союзом писателей произошли большие изменения. В частности меня выгнали из заместителей Корнейчука. Выгнали меня также из редколлегии журнала «Днипро». Вообщем, я сейчас «генерал на пенсии». Мне все время противопоставляют Первомайского. Его считают марксистом, а меня – националистом. Чем же я виноват, что родился мужиком украинцем? Почему украинец не может быть марксистом-коммунистом? Выходит, что марксистом может быть только неукраинец…».
«Как они меня все покупали, – продолжал Малышко. – Задавал мне Первомайский вопрос, какое мое мнение: включать Максима Рыльского в антологию или нет. Мол, что я скажу. Если скажу да, они будут иметь против меня еще один аргумент. Я, мол, Малышко, поддержал националиста Рыльского». Я ответил: этот вопрос надо согласовать з ЦК. Как оттуда скажут, так и сделаешь.
Все это как будто мелочи, но они говорят о большой напряженной обстановке в союзе писателей. Там происходит затаенная и очень упорная борьба.
Тов. Шевко (начальник відділення 5-го управління МГБ – Ред.): Малышко очевидно группирует вокруг себя националистические элементы. Следите за ним и его связями.
ДОКУМЕНТ ЧЕТВЕРТИЙ ПРО ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНЦІВ
Малышко выказывался: «Я веду список. Уже съедено двадцать семь писателей украинцев. Эта цифра о чем-то говорит… Ведь что сейчас делается в украинской литературе? Писателю украинцу нельзя даже переступить порог правления союза писателей, он там как бы чужой человек». Это мнение об атмосфере, создавшейся в Союзе писателей, я слышал и от многих других писателей. «Хорошо Северову, вдруг восклицает А.Малышко, – он русский писатель и ему никто не забросит обвинения в национализме. Живи, пиши, пей спокойно водку…».
«У нас, украинцев, никогда не было группировок (Малышко говорит о последнем периоде) – наоборот, мы были все разобщены. Мы, как черви, подтачивали друг друга, радовались несчастью своего друга. И в этом – наше бессилие».
СПРАВКА: Поэт Андрей Малышко разрабатывается по делу-формуляру, как украинский националист, значительно активизировавшийся за последнее время. Агенту дано задание о необходимости дальнейшего сближения с Малышко и большей активной разработки и выявления его связей.
ДОКУМЕНТ П’ЯТИЙ ПРО БОРОТЬБУ КАГАНОВИЧА З УКРАЇНСЬКИМ НАЦІОНАЛІЗМОМ
Малышко говорит: «Каганович допустил, что его ставленники использовали борьбу з украинским национализмом для своих личных целей и карьеристской спекуляции. А еврейские националисты использовали ее для реванша».
Малышко говорит: «С уходом Кагановича борьба з украинским национализмом не прекратится, только дураки на это расчитывают, но ее постепенно вернут на правильне рельсы – она не должна быть избиением кадров честной украинской интеллигенции».
Малышко в разговоре ссылается на свою партийность, на то, что говорит в интересах партии и государства. Он говорит, что «пойдет к Хрущеву и, как коммунист, как младший старшему, расскажет обо всем, что ему известно». В частности он, по его словам, «собирает документы – цитаты и формулировки», с которыми «двуличничали и дворушничали все эти Стебуны, Смульсоны, Первомайские, Усенки и Иваны Лэ». Малышко говорит, что он «расскажет Хрущеву всю правду о том, какую политику они проводили», расскажет «о каждом из них всю подноготную».
ДОКУМЕНТ ШОСТИЙ ПРО НЕСВОБОДУ ТВОРЧОСТІ
Малышко… возмущался тем, что должны появиться статьи, критикующие Рыльского и Яновского. Он говорил: «Копицю (критика – Ред.) завтра выгонят и нет Копыци, а Рыльский бессмертен…».
Малышко по существу не согласен з критикой романа Яновского «Жива вода», считая его вполне доброкачественным…
В день начала совещания молодых писателей мы втроем с Малышко и Рыльским завтракали в ресторане клуба писателей. Рыльский тяжело переживал, как оскорбление то, что его «не пустили на совещание молодых». Малышко возмущался: «Это хамство и б…!»
Потом пошел разговор вообще о литературе. В завуалированных выражениях, а больше в намеках и при помощи многозначительной мимики – высказывались мысли о несвободе творчества, о том, что писать приходится не то, что хочешь и не так, как хочешь». Малышко говорил: «От нас требуют примитива! Примитив отталкивает читателя от важных вопросов современности».
Підготувала Олена Артюшенко,
ст. наук. працівник Обухівського
музею-садиби А.Малишка