Бюлетень№48 (480) 2017 рік
Новини одним рядком:
10 листопада – зустріч з бардом Тарасом Житинським, Кам’янець-Подільський, Галерея мистецтв, вул.. П’ятницька, 11
11 листопада – Олексій Кабанов, Тарас Силенко, Тарас Компаніченко, Василь Лютий виступили у клубі “Київське Коло”
13 листопада – 80 років з дня народження бандуриста з Криму Остапа Кіндрачука
13 листопада – у "Видавництві Старого Лева" вийшла книга "Маленький Вовчик - отаман зграї" у перекладі В. Морозова
13 листопада – 95 років з дня народження Миколи Моренця, автора пісні «Барбарисовый куст»
14 листопада – майстер-клас скрипаля Кирила Стеценка і бандуриста Тараса Силенка, Київ, ін-т філології КНУ Т.Шевченка
15 листопада – концерт Сергія Василюка на Виставці-аукціоні "Для бійців від митців" у Києві
15 листопада – Віктор Морозов і "Батяр-Бенд Галичина" виступали в коледжі культури у Львові
15 листопада – помер Іван Веснич, член журі Сумського відбірного туру до фестивалю “Срібна Підкова-2008”
16 листопада – концерт Олекси Бика на Виставці-аукціоні "Для бійців від митців" у Києві
16 листопада – Віктор Морозов виступав у рамках конференції "Dare to Create" у ELEKS тренінг-центрі у Львові
18 листопада – концерт гурту Рутенія за участі Г.Лук’яненка і А.Сухого, Київ, арт-паб Бочка на Подолі (Верхній Вал, 22)
19 листопада – програма Юрія Чайки (Харків) "Що ж воно коїться в світі...", бібліотека міста Дніпро, Воскресенська, 23
22 листопада – концерт барда із Сіетлу (США) Джоша Ланца, Чернівці, мала зала Центрального Палацу культури
23 листопада – виступ Василя Жданкіна у концерті Олександра Клименка, Рівне, Палац культури «Текстильник»
24 листопада – конкурсний концерт фестивалю авторської пісні та СП «Гіт-арт Fest - 2017», Рівне, Палац дітей та молоді
24 листопада – день народження харків’янки Олени Тимченко, дописувачки до літопису
24 листопада – програма «Якщо Любиш – Кохай» капели бандуристів Ірини Родіонової, Київ, Будинок актора
24 листопада – «Кав'ярня Пока в ЛітМузеї» у харківському літературному музеї
24 листопада – сольний концерт бандуристки Людмили Посікіра, Львівська обласна філармонія
24 листопада – концерт Віктора Пашника, Полтава, актова зала першого корпусу ПДАА (вул. Сковороди 1/3)
25 листопада – Мар'яна Садовська: зустріч-дискусія "Вплив війни на урбаністичне мистецтво", Суми, Центр освіти дорослих
25 листопада – день народження Олександра Музики, автора пісень з Києва
25 листопада – лекція до ювілею Гната Хоткевича у Харкові
25 листопада – концерт Дениса Голубицького "На сегодня назначена осень" у малому залі київського КАП “Арсенал”
26 листопада – програма Мар'яни Садовської "Ніч лише починається", м. Лебедин, Міський будинок культури і мистецтв
27 листопада – концертна програма Мар'яни Садовської "Ніч лише починається", Сумська обласна філармонія
28 листопада – концертна програма Мар'яни Садовської "Ніч лише починається", м. Охтирка, Районний будинок культури
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua
Харків – Літературний музей
Дорогі друзі,
на ваші численні прохання продовжуємо буккросинги, але тепер вже не на Книжковій Клюмбі, а в затишних залах ЛітМузею! Цього разу запрошуємо на книгообмін із харківським письменником, громадським діячем та креативним директором видавництва «Віват» Ігорем Зарудком.
Тож 17 листопада о 18.00 чекаємо на вас із книжками.
Вхід вільний.
Суми – Людмила РОМЕН — Веснича не стало...
На 71 році життя вчора відійшов У Божі Світи поет, композитор, співак, аранжувальник, лауреат і дипломант Всеукраїнських конкурсів та фестивалів, член Асоціації діячів естрадного мистецтва України, член "Просвіти" - ВЕСНИЧ Іван Миколайович.
Народився 21 липня 1947 року в с.Комиші Охтирського району Сумської області. Середню та музичну школи закінчив в Охтирці. Вищу освіту здобув в Сумському педінституті за фахом вчитель української мови та літератури в 1970 році. З 1972 року працював естрадним артистом в різних філармоніях Союзу та України. У 2016 р. вийшла його збірка поезії, прози та пісень "Скрипти слова і музики".
Ось деякі його вірші:
* * *
Піду до Львова на поклін
Почути рідну неню-мову.
Піду до Львова, свій уклін
Віддати мученику – слову.
Піду до Львова на поклін,
Бо стоголосий, стошумлячий
Наш Київ срібний Лаври дзвін
Змінив на кухлик бід жебрачих.
Піду до Львова на поклін, –
Стрічай, вітчиме-Львове, сина.
Ні перед ким не гнув колін,
А зараз –
стану на коліна!
* * *
Земля моя стара і молода,
Розхристана, багата і розп’ята...
Стікає кров’ю з рік твоїх вода –
Не знали ми, – за все гряде розплата.
За те, що топчем, ріжем і рвемо,
І голови рубаєм до порога,
За те, що живемо і помремо
Нехрещені, не прощені, без Бога.
У нетрищах бетонних куренів,
Брели “впєрьод” до скону, до останку,
Предсмертний хрип зарізаних півнів
Вважали ми провісником світанку.
Все в світі поглинає часу плин –
Безжальний Хронос звів свою кирею...
А ми, тавровані червоною зорею,
Дітей народжуєм під зіркою Полин.
Не відали ні страху, ні жалю,
Навчились лайці, і навчились красти,
Ми сіяли, забувши, що в ріллю
Крім зерна треба також душу вкласти.
Зведи лице на небо – серед гроз
Чорніє хрест – для нас пересторога –
То не літак, – поглянь – летить Христос,
Розп’ятий на крилах Хреста Святого.
Згадавши Бога, я хрещусь невміло,
Благаю, знявши шапку з голови,
Якщо ти, земле, зовсім оніміла,
То хоч прокляттям нас благослови!
КОЛИМА...
Колима, Колима, Колима...
Чути в слові гойдалку Фортуни, –
А навкруг лише тундра німа
Та бараки чорніють, мов труни.
Колима, Колима, Колима...
Світить сяйво, як символ свободи, –
Ні хреста, ні могили нема –
Тут поховано цілі народи!
Колима, Колима, Колима...
Не розквітне над ними калина...
Лише холод, сніги та зима –
Тут поховано пів-України!
Колима, Колима, Колима...
Тут кісток, як картоплі в городі, –
Білим саваном сніг сповива,
Тут поховану “дружбу народів”.
Колима, Колима, Колима...
Сніг вальсує по білому полю...
Колима – ти, як вічність сама,
Ти, як реквієм вічного болю.
Я НЕ ХОЧУ…
Я не хочу світанку. –
Вже сіріє, роситься та й свіне,
І навшпиньки наш ранок приходить до нас…
Тож чи буде весна?
А куди ж то вона себе діне –
Ще сплететься вінком нам на щастя якраз!..
І кувала зозуля епохи й століття,
І все плакала скрипка, сміялась, вела
В дим кармічний, у щастя і сплетене віття,
В вен сплетіння, в буяння зела.
Ну а кава все гусла, все стигла й холола,
Набрякала небавом приструнками губ,
І злітала душа, пробиваючи міць заборола,
Й осипались слова, як мізерія круп.
Сайт http://www.pdm.org.ua/iii-miskyy-festyval-avtorskoyi-pisni-ta-spivanoyi-poeziyi-git-art-fest-2017
Умови проведення ІІІ міського фестивалю авторської пісні
та співаної поезії «Гіт-арт Fest - 2017» серед учнівської молоді
ЗНЗ міста Рівне в рамках проекту «WЕвторOk»
Мета проведення фестивалю:
- популяризація акустичної музики серед молоді; - надання можливості творчого виявлення;
- популяризація української мови і пісенності; - збереження та розвиток української культури.
Організатори фестивалю
Рівненський міський Палац дітей та молоді,
клуб співаної поезії «Гіт-арт» Рівненського міського Палацу дітей та молоді.
Терміни та місце проведення фестивалю
Фестиваль проводиться в 2 етапи:
- 1 етап – прослуховування демо - записів творів, які надсилаються на електронну адресу фестивалю разом з заявкою на участь.
Форма заявки:
П.І.Б.
Дата народження
Місце навчання
Назва твору і автори
Контактний телефон
Повна форма заявки знаходиться у додатку.
Після прослуховування демо - записів надсилається запрошення на участь в фестивалі.
- 2 етап – виступ на конкурсному концерті – 24 листопада 2017 року у приміщенні театральної студії Рівненського міського Палацу дітей та молоді (вул. Князя Володимира, 10).
Твори виконуються у супроводі гітари або інших акустичних інструментів як власні так і твори інших авторів. Виконання творів під супровід електронних інструментів або під фонограму не допускається. Можуть бути також виконані тільки інструментальні твори.
Учасники фестивалю
Фестиваль має вікові категорії, які встановлюються, зважаючи на чисельність і вік конкурсантів. Заявки приймаються до 23 листопада 2017 року.
Заявка надсилається на email: guitart-fest@ukr.net.
Конкурсна програма фестивалю проводиться 24 листопада 2017 року о 18:00.
Виступ на конкурсному концерті, визначення переможців
За результатами виступів на конкурсному концерті журі фестивалю визначає лауреатів в наступних номінаціях:
- автор пісні;
- автор музики;
- виконавець;
- оригінальність виконання пісень.
Крім того, журі може ввести додаткові номінації.
Лауреати фестивалю нагороджуються почесними дипломами та призами.
Керівник клубу і голова журі Павелко Павло Костянтинович
м. т. (068) 51– 40– 422 email: guitart-fest@ukr.net
Культорганізатор Гордійчук Олена Олександрівна
р.т. (0362) 26 – 57 – 43 м. т. (097) 54 –46 –154
Сайт https://ivano-frankivsk.in.ua/lviv/ludmila-pos%D1%96k%D1%96ra-dyma-ce-janr-iakii-ma%D1%94-lishe-nash-narod/
Людмила Посікіра: «Дума – це жанр, який має лише наш народ»
Вона любить українські думи понад усе й називає їх унікальними у всьому світі. Вона співала їх у США та Мексиці, в Італії та Німеччині. А сучасні українські композитори – Віктор Камінський, Мирослав Корчинський, Іван Майчик та Йосип Яницький – створювали для неї оригінальні обробки народних пісень й нові композиції… 24 листопада бандуристка Людмила Посікіра запрошує на сольний концерт до Львівської обласної філармонії.
– Розкажіть, що очікує на глядачів 24 листопада?
– Вечір має назву за Шевченком: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…». Я планувала його як концерт патріотичного змісту. Щоб показати народні та авторські думи, які рідко виконують. Насправді їх нелегко виконувати. Але дума – це жанр, який має лише наш народ. На моє переконання, його треба популяризувати, бо ж він несе в собі історію та глибокий зміст. А це особливо важливо й актуально в наш час, коли йде війна. Я співатиму 14 творів. Серед них – «Дума про козацькі могили» Кос-Анатольського, дума про козака-бандуриста, композиція на слова Тараса Шевченка з «Невольника» та «Плач Ярославни». Також виконаю декілька романсів і народні пісні. Концерт розпочне твір Віктора Матюка на слова Костянтини Малицької «Родимий краю», а завершую я «Жайворами» Олександра Білаша на слова Дмитра Чередниченка. Він також дуже актуальний до цієї війни, там навіть є слова «упали в жито материні мрії, поклали голови сини». Також заспіваю колискову бандуриста Китастого, який емігрував і очолював капелу бандуристів у Детройті. Його колискова теж несе патріотичний зміст, але з відтінком діаспорного погляду. Я подаю і лірику, та патріотика все ж переважає. Мені хочеться, щоб жанр думи існував, щоб його слухали – бо стільки народних пісень, як на мене, жоден народ у світі не має. Думи – це перлина нашого етносу.
– Чи серед творів у програмі будуть ваші обробки?
– Ні. Прагну не робити цього – є багато професійних авторів. Я роблю переклади, наприклад «Жайворів» Білаша. Ці твори написані в супроводі фортепіано, а я перекладаю для бандури. Роблю аранжування. Музику пишуть професійні композитори.
– А чим вас зацікавила бандура на початку вашої кар’єри?
– Любов до цього інструменту мені прищепив брат. Він значно старший. Навчався у Львові, в консерваторії, яка в 60-ті діяла у приміщенні нинішньої філармонії. Він співав, зокрема, і думу з «Невольника». Брат був моїм першим вчителем. Потім я вступила до львівського музичного училища, до консерваторії. Я закінчила її двічі: як бандуристка і як вокалістка. Пішовши на вокальний факультет, дала собі слово, що не зраджу бандуру. Хоча дуже хотілося: я маю оперний профіль і могла співати в театрі. Але в житті треба дотримувати свого слова. Тому вирішила, що піду навчатися співати професійно. Це дуже затягує, бо вокал – це, можливо, ширше творче коло діяльності. Після закінчення навчання по класу бандури мені запропонували залишитися її викладати. І це стало стимулом, щоб популяризувати цей інструмент. Бандура – це сольне виконавство. Тільки на початку ХХ століття Хоткевич взявся започатковувати ансамблі, а до того це завжди було сольно. Легше, звичайно, співати дуетом чи тріо, чи в ансамблі. Але це вже інший жанр. А сольне виконавство більш вимогливе. На жаль, зараз мало бандуристів-солістів. І також менше чоловіків беруться за бандуру, хоча історично це властиво чоловічий інструмент. Жінки грали на бандурі в ХІХ столітті – але це поодинокі випадки. Кобзарське мистецтво було чоловічим. А зараз жінки взяли ініціативу в свої руки і активно підняли цей стиль на професійний рівень. Викладають теж переважно жінки.
– Якщо багато бандуристів об’єднувалися в дуети, тріо чи ансамблі, то у вас теж був такий досвід?
– Так, у студентські роки. В музичному училищі викладач запропонував мені співати в консерваторському тріо. А потім вирішила продовжити сольно. Мені це ближче й гарно виходило. І після того я більше не брала участі в ансамблях. Бо сольне виконавство вимагає важкої роботи. Треба, щоб був твій власний акомпанемент. До того ж, ансамблевий спів має інший напрямок, ніж сольний. Потрібна дикція, опора, правильна вокальна позиція. Це складніше. Бо коли співак має акомпанемент, він лише думає про свій текст і образ, а бандуристові треба і самому супроводжувати спів. Та мені здається, що я б не змогла вже по-іншому, без бандури, проводити свої виступи.
– Бандура – це українська автентика. Ви дуже багато концертували в інших країнах. А як там сприймали цю нашу автентику?
– Я була в США та Канаді. Але там, звичайно, багато діаспори. Тому ці виступи були переважно для них. Приходили і англомовні люди – прекрасно приймали. Найбільше сприйняли бандуру німці. Я виступала з солістами опери і співала народну думу про козака-бандуриста. Під час її виконання публіка просто піднімалась на ноги. Я не очікувала такого. Думала, що просто покажу твір, якого немає ніде в світі. Проте не знаючи слів, німецька публіка дуже гарно відгукнулася. Очевидно, вони зрозуміли сюжет. Також нашу музику дуже гарно сприймають італійці і поляки. Все ж, колись за Речі Посполитої бандура була в палацах польських вельмож, були придворні кобзарі. Я виступала в Чехії, Словаччині – там чудово сприймають бандуру. Це слов’янський етнос і мова інтуїтивно зрозуміла для них. Але найбільше мене вразили німці. Звичайно, я виступаю і по Україні. Нещодавно мала концерти в Дрогобичі, Луцьку, Рівному. На початку жовтня їздила в Острозьку академію. Дуже зворушена цією поїздкою. Заклад на високому рівні, і у них чудовий концертний зал у старовинній будівлі. Я щаслива, що змогла презентувати свою творчість молоді, яка має великий інтерес. Давала багато концертів в Києві, бувала в Донецьку та Дніпрі – ще на початку 90-х. Ми розмовляли там українською й тоді, бо потрібно робити свою справу. Я побудувала концерт на 24 листопада так, щоб піднести дух слухачів. Бо три роки тому віра народу була піднесена. Але тепер люди звикли до війни і більш апатично ставляться до неї. А ми не повинні до цього звикати.
– А ви помічаєте, що за останні роки зріс інтерес до всього автентичного, етнічного, українського – саме після подій трирічної давності?
– Думаю, що інтерес зріс. Навіть сучасні спрямування музики долучилися, бо молодіжні колективи роблять обробки народних пісень. Вони виконують їх переважно у швидшому темпі. Пульсація сьогодення говорить про те, що очевидно, вони бачать це так. Я бачу це в іншому плані – у більш академічному. Приємно, що молодь слухає і знає, що наша пісня є. Багато авторських речей зараз містять мотиви народного мелосу. Наша естрадна пісня кардинально відрізняється від російської: і тексти, і мелодії, і ритми, й сам ідейний задум.
– А чи є у вас улюблені композиції?
– Дуже люблю думу про козака-бандуриста. Також люблю «Плач Ярославни», «Така її доля» з «Причинної» Шевченка, «Родимий краю» – з цієї пісні завжди починаю свої концерти. У своєму житті прихильна до епосу – в дитинстві любила книжки про козаччину, любила думи і пісні патріотичного змісту – так і досі.
– Програму, яку ви презентуєте 24 листопада 2017 року у Львові, виконуватимете ще десь по Україні?
– Я виступала з нею в Луцьку, Рівному і Дрогобичі. Зараз виступаю більше по Західні Україні. Виїжджаю на один виступ і повертаюся, бо все ж працюю в музичній академії, а там заняття. Студентам треба давати те, що їм належить.
Сайт http://dsvv.gov.ua/pres-tsentr/iii-mizhnarodnyj-festyval-vijskovoji-avtorskoji-pisni-anons.html
У Києві відбувся фестиваль військової авторської пісні
Київський міський палац ветеранів, що на вул. Бастіонній, 11, приймав 3-й Міжнародний Фестиваль військової авторської пісні. Подія відбулась у суботу, 11 листопада, в день пам’яті жертв Першої і Другої світових воєн.
Захід проводився за ініціативи Всеукраїнської Спілки ветеранів війни, за підтримки Центра миротворчості, Української Спілки ветеранів Афганістану, Української асоціації інвалідів АТО, Клубу авторської пісні “Дім”, African council in Ukraine.
Фестиваль відкрив Голова Ради Всеукраїнської Спілки ветеранів війни генерал-майор запасу Володимир Попович.
Програму вели відповідальний секретар Київської секції ветеранів сцени ветеран Афганістану Портніков В.О. та голова ГО «Центр миротворчості» учасник миротворчої місії у Сьєра-Леоне Громов С.А.
Співорганізатором заходу виступила Державна служба України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, представник якої – помічник Голови Валерій Батенко, колишній миротворець – звернувся до учасників та гостей з привітальним словом та вручив Грамоту Служби голові “Центру миротворчості” Сергію Громову.
Фестиваль став традиційним, проводиться вже втретє і переслідує за мету пропаганду військової авторської пісні, в якій прославляється героїзм захисників Батьківщини. А це, як вважають організатори, має, неабиякий вплив на національно-патріотичне виховання молоді, сприяє зближенню ветеранів різних поколінь, укріпленню ветеранського руху в Україні та на міжнародному рівні.
46 виконавців подарували слухачам свої пісні і вірші. Серед них і ветерани Афганістану з Києва і Білої Церкви і учасники АТО і волонтери і школярі з с. Куліничі, Броварського району Київської області.
Найбільше овацій викликали виступи творчого колективу «Калібр-7,62» з Білої Церкви, ветерана Афганістану В’ячеслава Купрієнка, учасника АТО з Івано-Франківська Станіслава Паплінського, полковника запасу Сергія Лєвіна, учасника АТО з Національної гвардії Володимира Пастушка.
Яскравим був виступ творчого колективу Асоціації ветеранів В’єтнаму, які мешкають в Україні.
Учасників та гостей Фестивалю також привітав віршами і піснями знаний український актор, відомий багатьом по фільму “У бій йдуть самі “старики”, народний артист України Володимир Талашко. Всі учасники конкурсу були нагороджені почесними дипломами і пам’ятними вимпелами.
Київ – сайт http://www.mil.gov.ua/news/2017/11/13/v-odesi-vidbulasya-tvorcha-zustrich-liczeistiv-z-bardom-uchasnikom-ato/
В Одесі відбулася творча зустріч ліцеїстів з бардом учасником АТО
13 листопада 2017
У 59 Будинку офіцерів (м. Одеса) відбулася творча зустріч юних талантів — військових ліцеїстів з бардом, учасником бойових дій на сході України старшим солдатом Олексієм Смирновим.
Військова творча діяльність Олексія почалася влітку 2015-го року, коли він пішов добровольцем захищати рідну Україну на Донбас. Там, разом зі своїми побратимами у 28-й окремій механізованій бригаді він захищав Батьківщину від агресора. А ще, як композитор-аматор, у дні запеклих боїв підтримував своїх друзів піснею.
Вже після демобілізації Олексій Смирнов продовжив писати вірші й музику до них, став активним учасником військово-патріотичних заходів за участю ветеранів бойових дій та молоді на Одещині.
Сьогодні в репертуарі одеського музиканта пісні про Революцію гідності, визвольну війну на сході України, а також про рідну Одесу. Під час виступів військового пісняра в залі завжди панує тиша й по-домашньому тепла атмосфера. Під акомпанемент гітари звучать веселі і сумні музичні композиції.
Під час творчої зустрічі ліцеїсти мали нагоду поспілкуватися з ветераном АТО, а також зробити пам’ятні фото.
Як зазначив Олексій Смирнов бардівська пісня весь час видозмінюється. Вона, як будь-який живий організм, не залишається осторонь від подій, які пов’язані з долею українського народу.
— Пісня — це теж зброя. Вона може за кілька хвилин надихнути воїнів на великі справи, — підкреслив військовий бард.
Сайт https://otb.com.ua/u-kharkovi-prezentuvali-vidannya-pro-ko/
У Харкові презентували видання про кобзарське мистецтво шрифтом Брайля
Особливу книгу, де закладено код української культури, презентували в Харкові. Вона називається “Українські менестрелі”. Ініціатори створення видання називають його унікальним. Мовляв, прочитати його зможуть як зрячі, так і люди із послабленим зором: на сторінках книги оповідь про кобзарське мистецтво надруковане збільшеними літерами та шрифтом Брайля.
Іще до презентації книга зацікавила тих, хто читає шрифтом Брайля. Вихід у світ книги «Українські Менестрелі» – частина міжнародного проекту «Підвищення шансів на отримання освіти для молоді з вадами зору» в співпраці з міжнародним освітнім центром у німецькому місті Дортмунд, – ішлося на презентації. Проект втілюється за фінансової підтримки міністерства іноземних справ Німеччини.
Вольфганг Мессінгер, Генеральний консул Федеративної республіки Німеччина
Программа является 1 из множества инструментов, которыми Германия поддерживает Украину на пути к демократическому правовому государству.
У книзі є звичайні, а також об’ємні зображення українських народних музичних інструментів. А також чимало інформації про життя та побут кобзарів, – говорять розробники видання.
Сергій Прокопенко, представник медіа-компанії “Ґвара- медіа”
В Харкові є кобзарський цех, який зберігає та поширює ці культурні традиції. І ми раді, що вони допомогли нам знати більше, розповіли нам про це. І в книзі є розповідь про явища кобзарства та бандурництва, чим вони відрізняються. Які особливості. Про явище українських мінестрелів, тобто вільних музик, які існували і досі існують в Україні.
Ще одна особливість видання – воно має додаток, - із кобзарськими піснями, думами із нотами у нотній системі Брайля. У книзі йдеться також про переслідування різними режимами сліпих кобзарів: польськими жандармами, турецькими яничарами, московською церквою, царською владою та комуністами, - говорять представники харківського кобзарського цеху. Мовляв, нерідко бандури розбивали, а самих кобзарів – у різні часи - могли навіть стратити.
Назар Божинський, редактор видання
Особливістю на Харківщині було перенесення бандури під рукою, а на Чернігівщині- там менше було переслідування і носили за спиною бандуру.
Відчути, як сприймають світ незрячі, під час презентації змогли всі бажаючі. Зокрема, їм запропонували розпізнати музичні інструменти із зав’язаними очима. Також можна було взяти участь у своєрідному конкурсі-грі. Пані Вікторії вдалося вгадати і музичний інструмент, і кобзарську річ- в’язанку бубликів.
Вікторія Склярова, екскурсовод
Це їжа, яка не псується, можна багато днів мандрувати і по 1 з’їдати. І тоді надовго вистачить. Важливо такі конкурси проводити для лоюдей, бо зрячі ми не можемо відчути, як відчувають інші.
Наразі надруковано лише 50 примірників книги, – говорять ініціатори створення книжки. Та коли буде запит – наклад збільшать. Вона буде передана до харківських та національних книгозбірень, також до спеціальних бібліотек для слабозорих і незрячих людей.
Світлана Маренич
Сайт https://www.ukrinform.ua/rubric-diaspora/2341831-ulian-kitastij-amerikanskij-kompozitor-bandurist-i-spivak.html
Юліан Китастий, американський композитор, бандурист і співак
Американці вчаться грі на бандурі й непогано володіють інструментом
11.11.2017
Нещодавно у Києві відбувся спецпоказ документальної стрічки "Хоробра сімнадцятка. Історія Української капели бандуристів" американського кінорежисера українського походження Ореста Сушка. Картина розповідає про витоки української бандури, непросту історію Української капели бандуристів імені Т.Г. Шевченка та зворушливі спогади її учасників. Фільм справив на глядачів неабияке враження і змусив їх по-новому подивитися на зародження української традиційної музики, зокрема в діаспорі.
Укрінформу пощастило не лише побувати на цьому показі, а й поспілкуватися з одним із учасників капели бандуристів, композитором і співаком Юліаном Китастим. В ексклюзивному інтерв'ю агентству він розповів про місце бандури в його житті, сприйняття української музики за кордоном та поділився враженнями про фільм.
З БАНДУРОЮ ЖИВУ І РОЗМОВЛЯЮ
- Пане Юліане, розкажіть, будь ласка, трішки про себе.
- Народився в Детройті (штат Мічиган, США) у родині бандуристів. Тут же юнаком навчався в ансамблі гри на бандурі. На той час ним керував мій батько, Петро Китастий. Музичну освіту здобув у Монреалі за напрямом композиція і вокал. Починаючи з кінця 70-х років та впродовж 20 років був членом капели бандуристів імені Шевченка. Досить довго вчителював у 90-х роках у Західній Канаді, викладав музику. Останні 35 років проживаю і працюю в Нью-Йорку.
- Коли ви почали грати на бандурі, що для вас значить цей інструмент?
- Я з цим виростав. Пригадую, як був ще малим, і батько та дід давали концерти в капелі, а вдома виконували неформатні композиції. Звісно, спочатку не цікавився і навіть дуже противився грі на бандурі. Однак вже у 12 років став серйозно займатися, і з часом все-таки зрозумів, що це – моє. І зараз бандура – це інструмент, з яким я живу і "розмовляю". Не просто виконую музичні твори, а намагаюся відчути, що бандура може ще "сказати".
Граючи нетрадиційні кобзарські думи, використовував імпровізаційні можливості інструмента, як це робили колись і самі кобзарі
До речі, останні роки я багато працюю саме над створенням нової музики, нового напряму з так званою харківською бандурою, або як її ще називають "полтавкою". Цей музичний інструмент походить від проектів засновника кобзарського мистецтва Гната Хоткевича початку 20-30 років ХХ століття, на ньому зручно грати обома руками, як зрештою було на кобзарських бандурах. Зараз дуже мало нотної літератури до "полтавки", є тільки те, що залишилося від Хоткевича. Саме тому наразі працюю над створенням імпровізаційної музики. Власне, так працював і бандурист середини ХХ століття Зіновій Штокалко. Він у своїх неопублікованих записах, граючи нетрадиційні кобзарські думи, використовував імпровізаційні можливості інструмента, як це робили колись і самі кобзарі.
Написані мною маленькі композиції в цьому стилі потім використовую в сольних концертах та експериментальних театральних виставах Yara Arts Group (Нью-Йорк, режисер Вірляна Ткач). Це також чудовий спосіб виявити різноманітні можливості інструмента.
- В Україні з концертами виступаєте? Можливо, співпрацюєте з якимись українськими виконавцями?
- Або випадає нагода, або сам їх створюю (посміхається). В Україні буваю двічі на рік, переважно з театром. Днями якраз мав власні виступи у Запоріжжі та Маріуполі.
Маю різні музичні проекти. Зовсім недавно у Львові грав із контрабасистом Марком Токарем, який також захоплюється імпровізаційною музикою. Без жодних домовленостей наперед ми відіграли цей концерт з великим успіхом.
Також у середині жовтня вийшов новий диск, записаний у співпраці з композитором електронної музики Аллою Загайкевич. До нього увійшла музика в поєднанні бандури з електронікою. Процес дуже цікавий і досить вражаючий: звук із бандури через мікрофон потрапляє в комп'ютер, де проходить різноманітні фільтри, а потім виходить через колонки з іншим звучанням. Мені дуже подобаються такі речі. Завдяки такого роду імпровізації можна побачити нові грані звучання інструмента – для мене це нова сторінка.
Не лише в Україні, але й за кордоном співпрацюю із земляками. Наприклад, нещодавно в Нью-Йорку виступав разом із відомою українською співачкою Мар'яною Садовською. Зараз вона живе в німецькому Кельні та працює в різних куточках Європи і США.
ДІАСПОРІ ПОТРІБНА ТРАДИЦІЙНА МУЗИКА ДЛЯ ІДЕНТИЧНОСТІ
- В США та Канаді є заклади, де можна навчитися грі на бандурі?
- Є гуртки та школи, наприклад, у Торонто, Чикаго, Клівленді, Детройті. Раніше цих закладів було багато, майже в кожному великому місті, а тепер вони справжня рідкість, і все – через втрату популярності та неналежне фінансування для їх утримання. Натомість у США є літні табори для дітей. Це такі інтенсивні курси на тиждень-два, які існують з 1979 року.
Окрім етнічних українців, грі на бандурі навчаються й американці. Навіть знаю тих, які досить непогано оволоділи цим музичним інструментом і використовують свої вміння на концертах.
- Як носій української традиційної музики за кордоном, розкажіть, які її роль і місце за океаном? Як її там сприймають?
- На моє переконання, є дві ролі. Перша – це показник ідентичності. Щоб відчувати себе за кордоном певною мірою українцем, батьки дбають, аби їхні діти долучалися до культурного життя країни-походження – це може бути ансамбль українського танцю, ансамбль бандуристів, хоровий спів тощо.
Друга важлива роль – це донесення української музики (в моєму випадку – бандури як інструмента і пов'язану з нею музику) до кожного слухача США, Канади, Німеччини тощо.
Саме тому перед українським музикантом за кордоном стоїть надзавдання – доступність у подачі свого матеріалу та відчуття тієї грані, яка привабить світового слухача. На мій погляд, це вдалося зробити київському ансамблю "ДахаБраха", виконавцю етнічної музики різних народів.
Я свої концерти в Нью-Йорку готую так, аби вони були доступними не лише для української діаспори, а й для американської публіки, навіть якщо виконання пісень українською.
- Чи відчувають діаспоряни підтримку від держави в культурному житті?
- Думаю, Українська держава могла б більше робити в цьому плані. Але при цьому розумію і те, що зараз Україна відбиває агресію з боку північного сусіда, і на це йдуть величезні ресурси.
Хотілося б, наприклад, створити в Америці щось своє на зразок Польського культурного інституту, який працює в Нью-Йорку на дуже високому рівні. Завдяки цій організації виконавці з Польщі часто приїжджають і виступають у престижних залах. Створення такого українського інституту в США потребує великої роботи. Але, надіюся, вона принаймні розпочнеться або вже почалася.
"ХОРОБРА СІМНАДЦЯТКА" ДЕМОНСТРУЄ, ЩО БАНДУРИСТИ – ЦЕ НЕ ШАРОВАРЩИНА
- Пане Юліане, давайте поговоримо про сам фільм "Хоробра сімнадцятка". Які враження від стрічки, що вона значить для вас особисто?
- На перший погляд, глядачу може здатися, що це якась вузька історія, однак це далеко не так, і фільм має широке спрямування. У ньому двоє чоловіків похилого віку, тоді будучи учасниками Української капели бандуристів, розповідають про свій нелегкий шлях у ролі кобзарів. Десятирічна кіноробота режисера Ореста Сушка ознайомлює нас із масою цікавої візуальної інформації: це еволюція звучання української бандури, починаючи з 20-х років і до наших днів, це світлини 30-40-х років. Показано, як і на яких інструментах грали бандуристи, як вони думали про своє мистецтво та інструмент. Зараз ми звикли вважати, що капела бандуристів – це величезна група людей у шароварах і жупанах з усією цією атрибутикою. Багато-хто називає це шароварщиною. Однак, у фільмі всі ці "ярлики" спростовуються.
"Хоробра сімнадцятка" – це історія сімнадцяти учасників із початкового складу капели, які були вивезені до німецьких таборів примусової праці у 1942 році. Пройшовши через усе пекло Другої світової війни, змогли врятуватися і зрештою в 1949 році перетнули океан.
До речі, ця капела, але в іншому складі, й досі існує. Наступного року вона відзначає свій сторічний ювілей від першого концерту. Тож маю надію, що цей мистецький колектив завітає до України зі своїм виступом.
Цей фільм – історія не тільки моєї родини, а й людей, з якими я виступав у Детройті, будучи учасником цієї капели. Мій дід і батько були членами цієї "Хороброї сімнадцятки", а брат діда, Григорій Китастий, якраз тоді був керівником та диригентом цієї капели. Вони багато зробили для того, аби бандура вкорінилася на американській землі.
У цілісності та єдності українців – їх історія, сила, перемога
- Де вже були перегляди цього фільму?
- Прем'єра англомовного варіанту була ще в 2014 році у Торонто. Також цю стрічку вже показували в містах США та Канади. Українська прем'єра відбулася в Києві. Крім столиці, фільм вже презентували у Львові, Харкові та Миколаєві.
- Стрічка буде доступна для широкого загалу?
- Наразі це питання вирішує Орест Сушко, який приїхав до України презентувати свою кінокартину. Зараз тривають переговори про прокат і телевізійні покази. Поки ми не можемо його розповсюджувати, але режисер "Хороброї сімнадцятки" запевняв мене, що за місяць-два буде доступ для глядача у якійсь формі.
- Хто спонсорував цю стрічку?
- Оскільки робота над фільмом тривала впродовж 10 років, зрозуміло, що багато людей долучалися до його створення, і так само допомагали у фінансуванні. Наприкінці документальної картини виділено п'ять хвилин саме на подяку.
І наостанок, я хотів би додати, що зараз є актуальним збирання до купи всіх цих умовно кажучи розтрощених черепків нашого національного горщика, щоб можна було, якщо не цілісно відтворити, то принаймні мати якусь уяву. І це стосується всього: історичної тяглості, відновлення цих перерваних мистецьких традицій, пізнання діаспорою України і навпаки. Адже в цілісності та єдності українців – їх історія, сила, перемога.
Ірина Івер, Київ.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
«Не подаруй легкої долі...»: присвячується 95-річчю поета Бориса Чичибабіна
http://www.umoloda.kiev.ua/number/3237/164/117729/
14.11.2017
Григорій ХРАМОВ
«Львів — одне з найкрасивіших міст...», — ці слова почули львів’яни з вуст Бориса Чичибабіна на творчій зустрічі з поетом, яка відбулася 1992 року. А перша звістка про нову яскраву зірку на поетичному обрії України — харківця, до того широкому загалу невідомого, — з’явилася дещо раніше.
На початку листопада 1990-го преса повідомила про чергове присудження Державних премій СРСР. А 16 листопада того ж року «Львовская правда», обласна газета, що виходила російською мовою, вмістила (у відповідь на запит читача) публікацію про одного з лауреатів — Бориса Чичибабіна, удостоєного цієї нагороди за збірку віршів «Колокол» («Дзвін»), видану, як було зазначено, «коштом автора». У редакційному вступі йшлося: «Публікуємо розповідь про поета, підготовлену на прохання редакції педагогом, що виступав із лекціями про Б. Чичибабіна на курсах підвищення кваліфікації вчителів при Львівському університеті».
Ось фрагменти цієї розповіді: «Спочатку була платівка: «Борис Чичибабін. «Дзвін». Вірші. Читає автор»... Потім був голос: густий та глибокий...
Так почалася для мене поезія Бориса Чичибабіна...
Моторошно стає від думки, що можна було майже двадцять років обкрадати читачів, позбавляючи їх такої поезії...
Увесь зі свого часу, Борис Чичибабін, одначе, часто випереджав його...
Поезія Чичибабіна — уся — настояна на величезній любові до Людини, до життя, на вірі у безсмертну людську душу і на соромі за те, що цю душу вічно гнобили... Духмяним хмелем степу п’янить ця мова з мозаїковими вкрапленнями українського слова, дихає прохолодою лісів, іскриться первинною сніжною білістю, зцілює душу джерельною чистотою, «деревинною ніжністю».
І ще — це книга Любові, в якій кохана проходить із поетом увесь його хрестовий шлях...
Не знаю, не пам’ятаю за останні два десятки років таких поетичних розкошів. Справді щільний сплав думки і звуку. Воістину «Дзвін». І він сповіщає про головне».
Під публікацією підпис: Жанна Храмова, учителька Львівської школи №28.
Збірка віршів, скромно видана «коштом автора» (а насправді — з фінансовою допомогою друзів), зворохобила застійні поетичні ковбані післятоталітарних років і безпрецедентно (недержавне видання!) була удостоєна Державної премії. І дістала широчезний читацький відголос. Зокрема, й у Львові. А «звела» поета з рідним містом Жанна Храмова, шкільна вчителька. Писала йому листи, надсилала власні вірші. І запросила до Львова.
«За її запрошенням ми побували у Львові, — згадує (у книзі спогадів про поета) його дружина Ліля Карась-Чичибабіна, — де відбувся творчий вечір, який вела Жанна Храмова. Під час вечора стався несподіваний інцидент: у Бориса Олексійовича запаморочилася голова, і він був змушений перервати читання, щоб ужити ліки. Довгу паузу було заповнено хвилюючим читанням Жанни «Сонетів до коханої» та перекладів віршів Чичибабіна українською мовою. Завдяки Жанні Вікторівні твори Чичибабіна було вміщено у «Хрестоматію російської літератури. 10 та 11 класи» (Львів, 1999). В її перекладах опубліковано вірші «Молитва», «Зніми знемогу з мене, матір Смерть...», «Тобі, моя Русь...», «В гаю солов’їнім...».
«Не подаруй легкої долі», — просить Чичибабін у своїй «Молитві», — зауважила у передньому слові ведуча вечора. І говорила про тюремне ув’язнення за так звану «антирадянську агітацію», і про табори, і найтяжчі, за його визнанням, післятабірні роки: адже зараз нам відомо, що це таке — тавро колишнього політв’язня за тих часів. Але була свобода, яку ніхто забрати у нього не міг, навіть у тюремній камері. І Поезія, відображене у ній життя. І ще — кохана, про яку казав стисло, чітко: «Мене врятувала Ліля».
Добре пам’ятаю цей вечір. Зніяковілий від несподіваної овації, у непримітному піджачку (згадалося «папужачого» кольору вбрання Євгена Євтушенка, перед тим гостя львів’ян), високий, сутулуватий, з дещо вибачною усмішкою («за що така гучна зустріч?»), зачекавши на тишу, почав, трохи погойдуючись, промовляти — розмірено, наче хвиля за хвилею — рядок за рядком. Не «читав вірші» (ні аркушика в руках, ані книжки), а видихав їх, наче народжених тут, у нас на очах.
Безліч запитань. І прямі, недвозначні, часом такі ж гострі, як вірші, гранично щирі відповіді. Тон розмови поважний, із намаганням у відповіді не відбутися «загальниками», а «дійти до самої суті».
Читає одну із записок. «Ви за вільну Україну чи за оновлений Союз? Напишіть вірш, будь ласка, про вільну Україну. Відповідає так: «Писати на замовлення я не вмію. Я напівжартома кажу, що кращі мої вірші мені диктує Бог. Це таїна — як приходять вірші. Отож, якщо Бог продиктує, напишу про вільну Україну обов’язково. Так, я за вільну Україну. Але можу додати, що все не так просто... Здається — ось суверенітет, ось вільна Україна. Однак після цього тільки й починаються найголовніші труднощі, найголовніші муки...
— Борисе Олексійовичу, а як щодо інтерв’ю? — запитую вже вдома (харківські гості — Борис та Ліля — не встояли перед натиском Жанни, яка запросила їх до Львова, і погодилися перебувати не в готелі, а в нас). — Для «Високого Замку». Таку назву має тепер наша колишня «Львовская правда», яка першою про Вас львів’янам розповіла...
І ось уривки з цього інтерв’ю: «Я народився на Україні. Це моя Батьківщина. Земля України, її повітря, її природа — це єдине, що мені рідне... Моє дитинство і майже все моє життя минуло на Слобожанщині, це Харківська область, це лісостеп, милі, домашні, затишні українські ліси... Усе моє життя пов’язане з Україною.
Коли виник Рух, я був одним із перших, які вітали його, захищали від нападок тих, хто до нього ставився з упередженням, підозрою. Розумів: справа відродження культури, відродження мови, відродження духу нації, яка не мала можливості розвивати свою культуру, свою мову, свою самостійність, духовність, — це, безумовно, свята справа.
Народ український твердо проявив свою волю, висловившись за повне відокремлення від Союзу... Але побоююсь, що шлях буде нелегкий, досить тривалий.
— Вам близькі кращі відмінні риси українців, чи не так?
— Мене приваблює багато чого у традиціях українського народу. До речі, коли кажуть (а є такі тенденції навіть у Солженіцина), що, мовляв, українці й не народ зовсім, — це неправда. Україна має свої традиції, іноді, я сказав би, протилежно відмінні від деяких рис російського народу. Українцям, до прикладу, аж ніяк не притаманний ось той дух рабства, про який писав Василь Гроссман (як на мене, дуже справедливо писав). Адже вся історія Росії була саме історією рабства, і свободу там чим далі, тим більше придушували. Україна самою своєю історією була від цього вільна. В Україні живе дух Запорозької Січі.
Тому я вважаю, що Україна має свій шлях, відмінний від російського, пов’язаний із відмінностями від російського характеру, від російського духу. Тому я вітаю і відродження українського духу, духовності української, і прагнення до справжньої самостійності, незалежності...
Гасло «Слава Україні!» я розумію так: «Слава вільній Україні». І за таку Україну закликаю боротися усіх в Україні сущих неукраїнців.
Щоб стало, нарешті, так, що ми перестанемо зосереджуватись на тому, якої ми нації, а просто будемо людьми. Адже саме про те говорив великий Тарас:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Ось до цього треба йти, цього прагнути».
...Ходили Львовом, милувалися ним. Щедро й багато читав нам віршів Борис Олексійович тими днями, на жаль, дуже короткими.
Згодом ми гостювали у Чичибабіних у Харкові. І були листи до нас, у Львів, із ретельно переписаними (круглими, наче горошини, літерами) новими, ще ніде не публікованими віршами.
І бандеролі з публікаціями — у часописах, альманахах, свіжовиданих збірках — з теплими, сердечними словами привіту львів’янам.
І трагічна звістка — перестало битися серце...
А хвилі чичибабінського впливу розливалися все ширше. Вечори пам’яті поета у Львові, «Слово про Чичибабіна», з яким виступала незмінна ведуча вечорів у школах, вишах, національно-культурних товариствах. Вечір пам’яті у Києві; у запрошенні — перелік промовців: кияни Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Юрій Шанін, Галина Крюкова, Ігор Римарук, харків’янка Ірина Євса, львів’янка Жанна Храмова.
...Серед багатьох папірців, у прозорому «файлику» — пожовклий аркуш паперу з віршовими рядками, написаними круглястим чичибабінським почерком.
Читаю:
Чьи над миром крылья распростёрты?
То ль безумны, то ли во хмелю вы —
снова пущен в лёт орёл двумордый,
когтелапый и кровавоклювый.
Пригадую: Борис Олексійович, від’їжджаючи зі Львова, залишив цього аркуша зі словами: «На додаток до інтерв’ю. Ще ніде не публікувалося...» Це був щедрий дар поета — миттєвий відгук на повернений iз небуття хижий царський герб — двоголовий орел, що розправив крила над «новою Росією». Львів’яни цю гнівну «оду» «кривавоклювому» прочитали в газеті раніше за інших — задовго до її появи в інших виданнях.
Читаю на аркушику далі:
И одна башка его на запад,
на восток таращится вторая, —
он убийством выкормлен и занят,
зенки вдаль прожорливо вперяя.
Оживлён охраною и свитой,
взмыл стервец зловонный и зловещий,
как дракон из пьесы знаменитой,
вечно алча крови человечьей.
Ждёт и бдит, злопамятен и хищен,
мстлив и жирен, этакая нечисть!
Мы ж героя меж себя не сыщем,
да и вряд ли на такого меч есть.
Где ни сядет выходец из ада,
там все травы кровию кропимы,
и одна у несыти досада —
что достать не может Украины.
...І мурашки по шкірі: провидець! Написати таке, передбачити таке тоді — чверть століття тому!
Це був влучний постріл у хижака. Поет навів приціл точно. Подумалось: чому б цю зброю не використати нашим сучасним інформаційним «зброярам»? Надрукувати цього вірша масовим накладом і розповсюдити якомога ширше. Щоби справжнє обличчя російського «орла двомордого» постало у всій красі перед кожним в Україні сущим. Щоб «стерво смердюче і зловісне», «кігтьолапе і кривавоклюве» захлиналося від прикрості, що дістати не може України.
ДОСЬЄ «УМ»
Борис Чичибабін (псевдонім — прізвище матері, за паспортом — Полушин), поет.
Народився 9 січня 1923 р. у Кременчуці.
До 1930 р. родина проживала в Кіровограді, потім у селищі Рогань поблизу Харкова.
У шкільні роки відвідував літературний гурток, публікував свої вірші у шкільній та міській газетах під псевдонімом Борис-рифмач.
Більшу частину життя поет прожив у Харкові.
У червні 1946 р. Чичибабіна заарештували й засудили за антирадянську агітацію.
Після майже дворічного слідства (по березень 1948 року, коли перебував у Луб’янці, Бутирській і Лефортовській в’язницях), Чичибабіна відправили для відбування п’ятирічного строку у Вятлаг Кіровської області.
1951 рік — повернувся у Харків, працював різноробом, підсобним працівником сцени в театрі, потім закінчив бухгалтерські курси і влаштувався за спеціальністю в домоуправління, потім у вантажний автотаксомоторний парк.
У 1958 році з’являється перша публікація поета в московському журналі «Знамя» (під прізвищем Полушин). У Харкові в маленькій кімнатці Чичибабіна на горищі збираються любителі поезії.
У 1963 році виходять друком дві перші збірки віршів Чичибабіна. У Москві видається «Молодість», у Харкові — «Мороз і сонце».
У січні 1964 р. Чичибабіну доручають керівництво літературною студією при БК працівників зв’язку, яку через два роки на негласну вимогу КДБ розігнали.
У 1965 р. у Харкові виходить збірка «Гармонія», 1968 р. — «Пливе Аврора». Потім у 1972 році з’явилася збірка його віршів у самвидаві.
1966—1989 рр. — працював старшим майстром матеріально-заготівельної служби (по-простому — рахівником) харківського трамвайно-тролейбусного управління.
У 1973 р. Чичибабіна виключають зі Спілки письменників СРСР. (Поновлять у 1987-му).
1990 р. за видану власним коштом книжку «Дзвін» Чичибабіна було удостоєно Державної премії СРСР. Поет стає учасником роботи товариства «Меморіал», дає інтерв’ю, здійснює поїздки в Італію, Ізраїль.
Пішов в іншосвіт 15 грудня 1994 року.