Бюлетень№45 (477) 2017 рік
Новини одним рядком:
20 жовтня – письменники Василь Кузан і Тетяна П’янкова «У родинному колі» музею Володимира Івасюка в Чернівцях
26 жовтня – концерт до 60-річчя Олександра Смика “Все вчасно для Бога” у Тернопільській обласній філармонії
27 жовтня – прем'єра документального фільму "Будинок "Слово"", коворкінг FABRICA.SPACE (м. Харків, Благовіщенська 1)
27 жовтня – день народження кобзаря із Сум Миколи Мошика
28 жовтня – фестиваль “Пісні народжені в АТО” у Мелітополі на Запоріжжі
28 жовтня – творча зустріч з Ірен Роздобудько та Ігорем Жуком, Борислав, бібліотека-філія №6, вул.. Коваліва, 32
28 жовтня – концерт Володимира Каденка ( м. Київ), Будинок естетики та дозвілля, Чернівці, вул. Шепетівська, 5
28 жовтня – дві творчі зустрічі з Ірен Роздобудько та Ігорем Жуком у Трускавці (URBAN-бібліотека і ресторан “Оскар”)
4 листопада – вечір до 40-річчя творчості Сергія Шишкіна (Володимир-Волинський), Київ, Палац культури "Україна"
4 листопада – пісенний фестиваль «Best voice», Палац культури Залізничників у Мелітополі
5 листопада – концерт бандуриста та гітариста Віктора Пашника у Полтаві
7 листопада – день народження поета Миколи Вінграновського
Микола Вінграновський
* * *
…Ви чуєте? Ви чуєте – він спить!
Я жду вас, товариство, як епоху!
Не дай вам Бог його в мені збудить…
Не кваптеся, беріть мене потроху.
Спочатку губи, руки і чоло,
А потім очі, ноги і легені,
Здається, зайвого у мене не було –
Оце і все, що в мене… будьте певні!
Несіть мене! Пора прийшла якраз!
На досвітку її літак прикрилить...
Скажіть їй, що мене не буде довгий час
І що мене надійно руки вкрили.
Скажіть їй так: вночі знайшли мене,
Лежав на серці всі останні ночі.
Іще одне! Малесеньке одне:
Сховайте для поетів мої очі.
А руки мої дайте літакам...
Легені – вітру.... А чоло – блакиті...
Віддайте губи хвилям і волам,
А ноги – квітам, щоб ходили квіти.
Оце і все... Услід мені візьміть
Багряну орхідею у відерці...
Ви чуєте? Ви чуєте – він спить!
Він спить, мій звір! Прекрасний звір у серці!
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Сталося! ...
Ми були молоді, щойно після музучилища. Повернулися у рідне містечко і відразу створили групу. Андрій Шоцький, що теж у кадрі, грав на басу. Виконували на танцях багато чого, але мали й кілька авторських. Серед них "Осєнняя пєсня", яку через кілька років взяв до репертуару ВІА "Світязь" і розніс по всьому Союзу.
Але написана вона і вперше виконана ще у 1977 році у Володимирі-Волинському. До її 40-річчя зробив українську версію і нарешті записав авторський варіант. Сподіваюсь, це не тільки мої спогади.
Всім хорошої осені...
Дякую Рома Гречаник за відео.
Дякую Nedzelskiy Roman за підтримку.
Дякую Andrii Shotskyi за багаторічну дружбу.
Дякую Nick Smal сам знаєш за що і ще більше.
Дякую Андрій Кошляцький за омріяний інструмент.
Дякую всім, для кого це було важливо...
Розносьте. Поширюйте. На вас вся надія...
Ну і не забувайте для чого це все http://palace-ukraine.com/afisha/323-sergij-shyshkin
https://www.youtube.com/watch?v=yh3VRDkP9xM
Харків – Літературний музей
Друзі, запрошуємо 30 жовтня о 18.00 на вечір пам'яті харківського художника Валерія Бондаря, який пішов у вічність 5 років тому. Улюблений вислів Валерія Євгеновича - "голл райт!" згадують усі, хто з ним спілкувався, а ще — ми маємо його картини та багато спогадів, якими пропонуємо поділитися на вечорі.
«Одним словом, усі, хто знав і любив Валєра Бондаря, —
говорить вдова художника Ольга Бондар, — обов’язково приходьте до Харківського ЛітМузею 30-го жовтня. Спробуємо організувати прямий зв’язок із митцем у Вічність. Для цього тре мати з собою якусь із подарованих або куплену в митця роботу. Розкажіть усім історію, пов’язану з нею. І чи змінює ця картина з часом свої смисли… Або більше… Вас самого (саму)…»
Сабурова дача: «Безумство хоробрих»?
Що за причина, що Кав’ярня Пока опинилася на Сабурці?
31 жовтня о 14.00 ми познайомимося з особливою будівлею, перебування в якій позначилося на творчості наших митців. Це – нинішня Клінічна психіатрична лікарня № 3 (вул. Академіка Павлова, 46), відома як Сабурова дача. Міркування про творчий безум і появу екстраординарних мистецьких течій у період зламу століть самі спрямовують пошукати причини в психічних захворюваннях та нервових зривах, чи не так? Шукаймо разом!
Що ми підготували для вас цього разу?
- Прогулянка до колишнього заміського маєтку;
- відвідування музею лікарні;
- знамениті пацієнти Сабурової дачі, їхні симптоми та діагнози;
- «червоні» історії, відомі цим стінам;
- Сабурка в художніх текстах;
- карколомні ідеї та експерименти божевільних письменників.
На жаль, оскільки психіатрична лікарня має свій графік роботи, ми можемо потрапити туди тільки в ДЕННИЙ, РОБОЧИЙ час. Просимо поставитися з розумінням.
Тих, хто має змогу й бажання відвідати наш захід, просимо реєструватися за посиланням:
https://docs.google.com/forms/d/1vgCChWW40tja_VidJ2yUhv2GgiFNGI8L15drUlUoWlg/viewform?edit_requested=true
Вартість: повний квиток – 40 грн, пільговий – 30 грн.
Подія на фб:
https://www.facebook.com/events/125208048117866/?acontext=%7B%22action_history%22%3A%22[%7B%5C%22surface%5C%22%3A%5C%22page%5C%22%2C%5C%22mechanism%5C%22%3A%5C%22page_upcoming_events_card%5C%22%2C%5C%22extra_data%5C%22%3A[]%7D]%22%2C%22has_source%22%3Atrue%7D
Шановні друзі та колеги!
FRESH PRODUCTION GROUP за підтримки Харківської обласної державної адміністрації запрошує 27 жовтня о 19.00 на всеукраїнську прем'єру документального повнометражного фільму режисера Тарас Томенко (Taras Tomenko) "Будинок "Слово"", що відбудеться у коворкінгу FABRICA.SPACE (м. Харків, вул. Благовіщенська 1)
«Будинок “Слово”» є лауреатом конкурсного відбору Держкіно України, і знімався за його підтримки. А до широкого прокату випускається дистриб’юторською компанією Arthouse Traffic.
Генеральний медіапартнер – ТРК «Україна».
Світова прем'єра стрічки пройшла в конкурсі одного з 15 фестивалів класу «А»,Warsaw Film Festival. А тепер, першими в Україні, можете побачити її ви!
Місто для національної прем'єри обрали не випадково. Саме у Харкові на вул. Культури, 9 знаходиться будинок, де на початку минулого століття жили і творили відомі представники української інтелігенції — письменники, поети, художники, режисери, актори.
І саме з цього будинку згодом вони один за одним зникали...
Довгий час інформація про подальшу долю жителів будинку "Слово" ретельно приховувалась. Лише нещодавно документи, в яких описано останні дні та години життя понад 300 осіб, були розсекречені.
Режисер Тарас Томенко (Taras Tomenko) та поетеса Любов Якимчук (Lyuba Yakimchuk) працювали над фільмом 5 років. Протягом цього часу вони вишукували в приватних архівах, а також в архівах СБУ та літературних інститутах невідомі, приховані документи про події 30-х років минулого століття. Про те, як в одному будинку в Харкові було поселено всіх кращих представників української культури – письменників, поетів, художників, режисерів та акторів, а потім, за 6-9 років, всіх знищено, фізично чи інтелектуально, розстріляно чи «переплавлено» на співців комуністичної партії.
Фільм є поєднанням до цього небачених архівних фото і відео-матеріалів з прямою мовою самих героїв, начитаною сучасними київськими акторами, чиї голоси можна часто почути в озвучанні голлівудського кіно.
В додатку з музичною партитурою, твореною під кожну окрему сцену та героя, «Будинок “Слово”» предстане перед вами унікальним, оригінальним твором, де важлива історія має сучасну і вражаючу форму.
На Вас чекає:
- червона доріжка за участю творчої групи;
- уривки творів у виконанні відомих акторів;
- перегляд фільму;
- спілкування з творчою групою.
Додаткова інформація
PR Директор Натали Клекта (Natali Klekta)
natazdorova@gmail.com +38 067 659 56 56
Запоріжжя – Олена Алексєєва (про переможців фестивалю-майстерні «Сонячний зайчик»)
СПЕЦІАЛЬНІ ПРИЗИ
— Похильченко Василь, Театр бардівської пісні, керівник Лисенко О.Є. (Будинок дитячої творчості Подільського р-ну, м.Київ) – спеціальний приз "За сміливе втілення класичної авторської пісні".
— Морозов Микита, гурток пісенної поезії та туризму "Обрій", керівник Киящук А.Л. (Гідроенергетичний коледж ЗДІА, м.Запоріжжя) – спеціальний приз "Надія".
— Дует "Булатошки" (Зайцева Олександра, Лазаренко Ілля), керівник Козаченко О.Г. (м.Суми) – спеціальний приз "За яскраву безпосередність".
— Білоножко Анна, Театр бардівської пісні, керівник Лисенко О.Є. (Будинок дитячої творчості Подільського р-ну, м.Київ) – спеціальний приз "За невпинність творчого пошуку".
— Гасай Антон, молодіжна студія Клубу авторської пісні "Булат", керівник Овчаренко Т.М. (м.Суми) – спеціальний приз "За виразний музичний супровід".
— Равіч Михаїл, гурток авторської пісні, керівник Алексєєва О.І. (ПНЗ "Міський Палац дитячої та юнацької творчості", м.Запоріжжя) – спеціальний приз "За оригінальне втілення класичної авторської пісні".
ПРИЗЕРИ
— Шевченко Олена, Театр бардівської пісні, керівник Лисенко О.Є. (Будинок дитячої творчості Подільського р-ну, м.Київ) – призер в номінації "Поет" за вдале поєднання поетичної форми та змісту.
— Жураховська Олена, Театр бардівської пісні, керівник Лисенко О.Є. (Будинок дитячої творчості Подільського р-ну, м.Київ) – призер в номінації "Поет" за відкриття порталу до паралельного Всесвіту.
— Калашнік Валерія, гурток пісенної поезії та туризму "Обрій", керівник Киящук А.Л. (Гідроенергетичний коледж ЗДІА, м.Запоріжжя) – призер в номінації "Поет" за пошуки креативності в поетичних формах.
— Борисенко Анастасія (м.Запоріжжя) – призер в номінації "Поет" за метафоричність поетичного бачення.
— Тимощук Еліза, гурток авторської пісні, керівник Алексєєва О.І. (ПНЗ "Міський Палац дитячої та юнацької творчості", м.Запоріжжя) – призер в номінації "Виконавець" за наполегливість в опануванні авторською піснею.
— Тимченко Аліна, гурток авторської пісні, керівник Алексєєва О.І. (ПНЗ "Міський Палац дитячої та юнацької творчості", м.Запоріжжя) – призер в номінації "Виконавець" за творчий прогрес.
— Титаренко Ігор, молодіжна студія Клубу авторської пісні "Булат", керівник Овчаренко Т.М. (м.Суми) – призер в номінації "Виконавець" за якісний гітарний акомпанемент.
— Бихуненко Катерина, гурток авторької бардівської пісні, керівник Федорова І.М. (Міський палац дитячої та юнацької творчості, м.Харків) – призер в номінації "Виконавець" за щирість виконання).
— Зайцев Андрій, Будинок дитячої творчості (м.Нетішин, Хмельницька обл.) – призер в номінації "Виконавець" за лицарське втілення патріотичної позиції.
ЛАУРЕАТИ
— Кабаненко Максим, гурток авторської бардівської пісні, керівник Федорова І.М. (Міський палац дитячої та юнацької творчості, м.Харків) – лауреат в номінації "Виконавець" за набуття власного голосу.
— Нестерова Єлизавета, гурток авторської пісні, керівник Алексєєва О.І. (ПНЗ "Міський Палац дитячої та юнацької творчості", м.Запоріжжя) – лауреат в номінації "Виконавець" за артистизм.
— Лук'янова Наталя, керівник Лук'янова Г.Л. (м.Бахмут, Донецька обл.) – лауреат в номінації "Виконавець" за глибоке осмислення пісень.
— Ткаченко Марія, Театр бардівської пісні, керівник Лисенко О.Є. (Будинок дитячої творчості Подільського р-ну, м.Київ) – лауреат в номінації "Виконавець" за створення яскравого творчого образу.
— Гришаков Олексій, Скліфос Юліан, гурток авторької бардівської пісні, керівник Федорова І.М. (Міський палац дитячої та юнацької творчості, м.Харків) – лауреат в номінації "Дует" за щирість та зворушливість виконання.
— Тріо "Дніпро" (Золотухіна Ганна, Чеснакова Владислава, Чеснакова Златослава), СШ №7 (м.Дніпро) – призери в номінації "Ансамбль" за творче співтоварисьтво.
— Ансамбль "Ноктюрн" (Колієнко Валерія, Цимбал Гліб, Нікітіна Дар'я), керівник Писаренко Л.В. (ОЦЕВУМ, м.Полтава) – лауреат в номінації "Ансамбль" за вдале втілення актуальної теми.
— Гурток "Конгломерат" ЗОШ №1, керівник Задерихіна К.П. (Донецька обл., м.Слов'янськ) – призери в номінації "Ансамбль" за художнє втілення громадської позиції.
— Суворова Анастасія, Театр бардівської пісні, керівник Лисенко О.Є. (Будинок дитячої творчості Подільського р-ну, м.Київ) – лауреат в номінації "Поет" за створення власного поетичного світу.
приз глядацьких симпатій "Сонячний зайчик"
— Козловський Дмитро, керівник Козловська Т.О. (м.Київ)
Сайт http://ingreen.in.ua/tours/outpoltava/pashnik_pl
ТРЕТІЙ СОЛЬНИЙ концерт бандуриста та гітариста Віктора Пашника у Полтаві.
ДАТА - 5 листопада Тривалість – 2 години.
Місце - та час початку - УТОЧНЮЮТЬСЯ.
ВІКТОР ПАШНИК - бандурист, гітарист, автор пісень, випускник єдиної в Україні Стрітівської кобзарської школи. Виконує авторські та народні твори українською, російською, білоруською польською,і знає декілька пісень молдавською, чувашською, словацькою і чешською... Його твори та життєва позиція ДОСТОЙНІ ВАШОЇ УВАГИ! ЗАПРОШУЄМО усіх, хто шанує рідну мову та цінує українську культуру на зустріч із самобутнім неординарним українським виконавцем Віктором Пашником. ВІДКРИЙТЕ ДЛЯ СЕБЕ ВІКТОРА ПАШНИКА і його твори НАЗАВЖДИ ЗАЛИШАТЬСЯ у Вашому серці!
ОФІЦІЙНИЙ САЙТ ВІКТОРА ПАШНИКА - http://pashnyk.org.ua
ЗВЕРНЕННЯ КЕРІВНИКА ТУРИСТИЧНОГО КЛУБУ InGreen Ольги Влох:
- Дорогі друзі! Ми з Вами вже давно разом подорожуємо цікавими, маловідомими. важкодоступними куточками рідної країни! Ми з Вами разом пізнаємо рідне місто на тематичних екскурсіях по Полтаві. Я завжди стараюся кожну мандрівку зробити насиченою та яскравою. І цей концерт я організую саме для Вас! Адже в наш час все менше залишається пісень, наповнених сенсом та любов'ю. Я відкрила для себе творчість Віктора Пашника ще у 2012 році. І зрозуміла, що повага до його таланту - назавжди! Відтоді я вже декілька разів була на його концертах. І щоразу вони дарували позитивний настрій та теплі емоції. Я прагнула, щоб концерт Віктора Пашника відбувся у моєму рідному місті, у духовній столиці України! Адже де, як не в Полтаві, живуть освічені розумні люди, які достойно оцінять сучасну змістовну українську пісню. У жовтні 2015 року ми провели ПЕРШИЙ СОЛЬНИЙ КОНЦЕРТ ВІКТОРА ПАШНИКА у Полтаві. У жовтні 2016 року ми провели ДРУГИЙ сольний концерт Віктора Пашника у Полтаві. У слухачів залишилися найкращі враження, тож в радістю запрошуємо на ТРЕТІЙ СОЛЬНИЙ КОНЦЕРТ ВІКТОРА ПАШНИКА У ПОЛТАВІ! Ми з Вами - однодумці, ми разом пізнаємо історію та культуру рідної Батьківщини. ДАВАЙТЕ ЗБЕРЕМОСЯ У ДРУЖНЬОМУ КОЛІ та послухаємо авторські пісні творчої людини.
МИ БУДЕМО РАДІ ВАС БАЧИТИ! ПОДАРУЙТЕ СОБІ ГАРНИЙ НАСТРІЙ!
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
Как будто…
Под синеблузым небосводом
как будто не было меня,
я словно солнце год за годом
не видел в зареве огня.
Крутой закат пылал за склоном
и волчий предвещал билет,
но я донбасским эшелоном
умчался вдаль – простыл мой след.
…И всё на свете, как и было:
весну деревья зеленят,
жар-птица осень не остыла –
как будто не было меня.
Запоріжжя – сайт http://www.zoda.gov.ua/news/38198/zaporizka-oblast-upershe--priyme-festival-pisni,-narodzheni-v-ato.html
Запорізька область уперше прийме фестиваль «Пісні, народжені в АТО»
У м. Мелітополь 28 жовтня за ініціативи громадської організації «Центр «Побратим» та Мелітопольської міської ради вперше у Запорізькому регіоні відбудеться легендарний фестиваль «Пісні, народжені в АТО».
Українські бійці заспівають авторські пісні, які вже знає вся країна. Виконавці - військові та волонтери, більшість з них не є професійними музикантами. Їх композиції народилися на передовій, у госпіталях та навіть у полоні. І як зізнаються самі виконавці, пісні їм допомагали вижити й не здатися.
Ідея фестивалю зародилася торік, тоді фестиваль проводився у Дніпрі та Києві. На сцені першого фестивалю зібралися 20 сольних виконавців і груп з авторськими піснями. Серед них - представники Запорізького краю: солдат із Запоріжжя, який служив у батальйоні «Фенікс» з позивним «Маестро» Олег Сорока та старший сержант із Мелітополя, військовослужбовець 23-ї ОМПБ з позивним «Гамлет» Руслан Давидович.
У рамках фестивалю також відбудеться допрем'єрний показ документального фільму «Січ», виконавцем голової ролі у якому став ветеран АТО, запорізький «кіборг» В’ячеслав Зайцев.
Також запланована благодійна акція зі збору коштів на лікування бійця 79-ої окремої десантно-штурмової бригади Олександра Осіпова.
Захід відбудеться в палаці культури ім. Т.Г.Шевченка у Мелітополі 28 жовтня. Початок фестивалю о 17:00. За підтримки голови облдержадміністрації Костянтина Бриля до фестивалю долучиться делегація учасників АТО та родин загиблих на сході України з м. Запоріжжя.
Чернівці – сайт пам’яті Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
Василь Кузан та Тетяна П’янкова «У родинному колі» музею
Літературно-мистецька вітальня «У родинному колі» Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка 20 жовтня 2017 року гостинно відчинила двері Василеві Кузану, уродженцю Закарпаття, члену НСПУ, літературознавцю, відомому поетові-пісняру, авторові 20 книг, 150 пісень, які виконують народні артисти України Іван Попович, Микола Свидюк, Валентина Степова, Степан Гіга, та молодій письменниці з Прикарпаття Тетяні П’янковій.
Василь Кузан вперше у Чернівцях, тому вражений аурою та романтикою міста, буковинською ментальністю і цікавило його все, що надихало Володимира Івасюка для створення пісенних шедеврів.
Презентував свої книги для інтелігенції краю «Сингулярність», «12:12:12», «Експрес-наречений», «Втомоповінь», спілкувався з присутніми, відповідав на запитання та натхненно читав інтимну лірику. Важливим є той факт, що всі події та герої його книг взяті із життя, автор лише змінив імена та прізвища.
Тетяна П’янкова представила на розсуд майбутнім читачам книги «Поцілунок у тім’я», «Кролівна», «Culpa mea», розповіла присутнім гостям, серед яких були буковинські письменники Володимир Вознюк, Мирослав Лазарук, Іванна Стеф’юк, науковець Валентина Чолкан, мистецтвознавець Галина Матвіїшин, про створення іронічної повісті «Кролівна», яку розпочала творити у Чернівцях і сподівається, що ще не раз повернеться у це таємниче місто, до його цікавих людей та невигаданих історій.
Наприкінці заходу шанувальники творчості талановитих письменників мали нагоду отримати автографи і сфотографуватися на згадку про незабутню зустріч.
Сайт http://www.mig.com.ua/sobytiya/item/32513-den-27-oktyabrya-pamyatnye-sobytiya-daty
День 27 октября. Памятные события, даты
76 лет со дня рождения Николая Григорьевича Мошика (1941), известного украинского бандуриста, композитора, педагога, заслуженного деятеля искусств Украины, одного из самых ярких представителей древнего украинского исполнительского искусства - кобзарства.
Ученик Евгения Адамцевича (впервые услышал игру и пение выдающегося кобзаря на сельском рынке). Родом Николай Мошик из села Засулля, что на Сумщине. Юность музыканта прошла в Ромнах. Безудержное увлечение кобзарским искусством привело парня в студию при Государственной заслуженной капелле бандуристов, далее в музыкальное училище, а затем в Киевскую консерваторию имени П. Чайковского, которую окончил в 1976 году. Работал в областной филармонии, Киевском оркестре народных инструментов, Уманском музыкальном училище. А потом много лет занимался преподавательской работой. В репертуаре художника произведения Егора Мовчана и Евгения Адамцевича, в частности на слова Павла Чубинского «Славная твоя кобза», Дмитрия Павлычко «Молитва», Алексея Ющенко «Казацкая песня», аранжированные для бандуры произведения украинской и мировой классики. Николай Мошик является автором дум «Конотопская битва», «О Глухове», «О голодоморе» в соавторстве, а также песен на слова Шевченко, Пантелеймона Кулиша, Дмитрия Белоуса, Александра Олеся, Лины Костенко, Бориса Олийныка, фольклорных записей «Молитва Калнышевского», «Легенда о всаднике», «Ой как выйду на долину» и др. Имя Николая Мошика хорошо знают не только на родной Сумщине, в Украине, но и за рубежом. Повсюду, куда заносила его судьба - в далекую Якутию, на Кавказ, в Болгарию, Польшу - он нес родную украинскую песню, достойно и вдохновенно представляя музыкальную культуру своей родины. Провел более 3 тыс. концертов, большинство из которых - благотворительные.
Сайт http://vilne.org.ua/2017/10/oleksandr-smyk-ia-ne-khochu-opleskiv-ava/
Олександр Смик: «Я НЕ ХОЧУ ОПЛЕСКІВ АВАНСОМ»
27.10.2017
МАЛО ХТО ТЕПЕР ПАМ’ЯТАЄ, ЩО ЗНАМЕНИТЕ ГАСЛО «НАЦІЄ, ЗА СЕБЕ ПОМОЛИСЬ», ЯКЕ У ДНІ ДЕРЖАВНИХ СВЯТ ЗВУЧИТЬ В УСІЙ УКРАЇНІ, НАЛЕЖИТЬ ПОЕТОВІ ОЛЕКСАНДРОВІ СМИКУ. ТАЛАНОВИТИЙ МИТЕЦЬ, ПОЕТ, ДРАМАТУРГ, ПУБЛІЦИСТ, АВТОР І ВИКОНАВЕЦЬ ВЛАСНИХ ПІСЕНЬ, ХАРИЗМАТИЧНА ОСОБИСТІСТЬ-ІНТЕЛЕКТУАЛ, ЯКИЙ ПУБЛІЧНО ГОВОРИТЬ ТЕ, ЧОГО НЕ МОЖУТЬ СКАЗАТИ ІНШІ, СУЧАСНИЙ КЕРІВНИК ІЗ ВУЛКАНОМ КРЕАТИВНИХ ІДЕЙ І ЗАДУМІВ, БІЛЬШІСТЬ ЯКИХ УСПІШНО ВТІЛЕНІ У ЖИТТЯ, І ПОПРОСТУ ПРИВАБЛИВИЙ ЧОЛОВІК ІЗ ГОЛЛІВУДСЬКОЮ ЗОВНІШНІСТЮ — ВІДЗНАЧАЄ СВОЄ ЖОВТНЕВЕ 60-ЛІТТЯ.
НАПЕРЕДОДНІ СВЯТКОВОГО ДНЯ Я ЗУСТРІЛАСЯ З ЮВІЛЯРОМ.
— Ювілей — гарний привід згадати минуле, оцінити теперішнє і спрогнозувати майбутнє. Проте без джерела не було би річки. Тож пригадаймо, як почався Олександр Смик, якого ми знаємо: батьки, перше поетичне слово, перша власна мелодія…
— На відміну від родин, що давали виховання, зберігали традиції, у мене була звичайна родина, яка день і ніч працювала, а на виховання дітей — нас було троє — особливого часу не мала. Дитинство минуло в Рівному, хоч я східняк, родом із Сумщини. І от, напевно, середовище рідного провулка Кавказький мене формувало, а було воно унікальним: за стінкою мешкала референт Степана Бандери тітка Валя, за сусіднім двором жив ад’ютант Власова, навпроти — командир «іструбків» дядя Міша, добрими сусідами були родина українських інтелігентів Каганців, того самого Ігоря Каганця, автора книжки «Пшениця без куколю» (Ігор Каганець — український письменник, дослідник, футуролог. — Т. Д.), поляк Дзот, українські музиканти й актори Книши-Миськови, ми з ними потім породичались, єврейська лікарська родина. Наш маленький провулок — наша маленька оаза!
Моя перша пісня, що стала найвідомішою, — «Яблуневі зливи»: у сусіда дяді Міші падали яблука у траву, яку він ніколи не косив, плоди білого наливу: «Яблуневі зливи білого наливу / Спогади дитинства пригадали нам».
Моя родина пережила два голодомори, було багато втрат на війні, бо кожен із чоловіків брав зброю на захист держави. Коли мама помирала, вона передала мені свій молитовник, до речі, українською мовою, 1932 рік, Сумщина.
Розумієш, усе, що нам розповідають книги, на мій погляд, неправильна історія. Справжня історія мозаїчна, і вона має складатися з історій родин. Моя уява метафорично змальовує великий дирижабль, що був би наповнений такими історіями, такими печалями і мужніми вчинками не генералів, не полководців, а звичайних людей.
— Сталий запит на бардівське мистецтво був у суспільства завжди, не зник він і тепер. Ти відомий в Україні та в Європі насамперед як виконавець власних пісень, продовжуєш творити і виступати з концертами, отже, життя мистецької богеми тобі відоме зсередини. Як вдалося не піддатися численним спокусам, адже ми знаємо чимало імен талановитих митців, хто програв це протистояння?
— Якщо чесно, я б не сказав, що ми убережені від цих спокус. Нікому з митців, який скаже, що він білий і пухнастий, я не повірю — мені сьогодні це дозволяє мій вік і мій стаж у мистецькому середовищі, котрий налічує більше сорока років. Я брав участь у богемних вечірках, вечорах за багаттями, водіннях «кози»… Згодом прийшло усвідомлення трагізму ситуації, коли стільки талановитих людей спивається і гине. Творчість потребує стимуляції: хтось стимулює себе бігаючи, хтось — попиваючи винце, третій — покурюючи травку. А мистецький катарсис має бути! Володимир Висоцький правильно зауважив, що все від Бога. Так, від Бога! — «Поет підзвітний Богові. І тільки».
Ніколи не забуду, коли я почав писати пісні українською мовою — це також був злам, адже ми виховувались у російськомовному середовищі, це був Союз, і людина, яка думала українською, писала українською, була на пальцях рахована. Я один з перших почав писати українською, точніше, нас було двоє Олег Покальчук і я, потім ми третього — Едіка Драча — знайшли (сміється. — Т. Д.). І от ми почали цей рух, який нині вважається… традиційним. Мої численні колеги по бардівському цеху сприйняли цей перехід дуже негативно. Тоді й написалося: «Ми наполняли зал, шумел восторг, как улей / Простую речь повысили в цене, / А кто-то рисовал кресты на спинках стульев, / А мне нарисовали на спине». Ти був ізгоєм тоді, тому що ти був першим. І це найстрашніше.
— Твої пісні відкривають слухачам очі на українську реальність. Відома письменниця і дисидентка Олена Бондаренко назвала тебе геніальним бардом. Чи легке перо у твоєї Музи? Як пише твори Олександр Смик? І коли? Вночі? У нечисленні години спокою, між шаленими ритмами буденності?
— Колись дуже любив на вокзалах писати. Вокзали, електрички… сідаєш на якусь лавочку, дивишся-споглядаєш… Я дуже люблю деталі, коли з маленької несподіванки виходить зовсім інше бачення. Мені не подобається примітивно говорити про якесь листячко, про неозоре небо. Я говорю про звичайні, прості, елементарні речі, які бачать всі, навіть «Неоголошена війна» (історія України в піснях, сім дисків, 119 пісень. — Т. Д.) — це абсолютні реалії. Всі мої пісні, майже вся моя творчість, я не боюся цього слова, автобіографічна: це було зі мною, це було близько, це було навколо, і це дуже важливо.
— Скажи, будь ласка, скільки книг ти видав, скільки дисків записав? І взагалі, скільки пісень створив за своє творче життя?
— Мене всі чомусь сприймають тільки як поета-пісняра, але ж у моєму житті були різні періоди, коли я працював і в інших жанрах: видав репертуарний збірник для бандури, публіцистичні твори «Україна провінційна» та «Шлях до самодостатності»; тривалий час працював журналістом, редагував кілька видань, друкувався як театральний критик і як критик-мистецтвознавець; писав п’єси — у 1990 році визнаний кращим драматургом України, мої драматичні твори ставили на сценах театрів, тоді ж мене назвали кращим молодим поетом-піснярем України. А всього видав 22 книги; дисків (з альбомами, коли ще були касети) — понад 30, пісень близько 600!
Я щаслива людина, на відміну від багатьох, адже працював з колосальними композиторами: Ігорем Білозіром, Олександром Злотником, Олександром Шевченком, Іриною Кириліною.
Моїми наставниками були митці зі світовими іменами: мистецтвознавець Тамара Булат, Алла Любченко. Я працював з прекрасними вокалістами, співаками, писав для Василя Зінкевича; мої пісні, наприклад «Жінка другова», у репертуарі близько сорока виконавців, починаючи від Національного заслуженого академічного народного хору імені Григорія Верьовки чи Волинського державного академічного народного хору і закінчуючи гуртом «Піккардійська терція».
Іноді можна почути — лауреат ордена такого-сякого, п’ятого-десятого. Мене не цікавить лауреатство. Мене цікавить ефект, який дає виконавство. Наприклад, перша «Червона Рута», де звучало 37 моїх пісень, із 14-ти нагород фестивалю моя пісня «Мені потрібно зовсім небагато» взяла вісім призів, а пісня «Щоденники Довженка» отримала приз журналістів! Коли весь стадіон встає, ти плачеш, як мала дитина, бо розумієш — ось воно, пройняло! Оце справжня цінність!
Я не хочу оплесків авансом. Мені не треба звань-нагород, яких не заслуговую. Для мене, наприклад, із тих численних премій, які отримав, найдорожчі дві: це, по-перше, Премія імені Василя Стуса (2008 рік), яку вважають другою після Шевченківської. Щоправда, ніхто не знає, за що її дають (сміється. — Т. Д.), а її дають за вірність тому шляху, який ти обрав, тобто свідчить ця премія про те, що мої твори були за всі пережиті часи та суспільні катаклізми цікавими, гострими і мали в собі Україну. І друга вельми престижна премія — «Визнаніє» Краківської конфратерні поетів, яку я отримав 1995 року. Мрію, щоб у нас була подібна премія, де рівний по перу буде оцінювати творчість і напише: визнаю тебе за рівного! Ось де справжнє визнання! Ти рівний рівному, ти маєш однодумця! В поезії, в літературі, взагалі, у творчості мати однодумців дуже важливо.
— За Артуром Міллером, гроші у житті не мають жодного значення, особливо, коли вони у вас є. Більшість українських інтелігентів за нових часів перейшли в категорію «нових бідних». Прокоментуй, будь ласка!
— Згоден, якщо гроші у тебе є, то вони справді не мають значення. А щодо інтелігенції. У будь-якій країні вона малочисельна, як правило, не більше двох відсотків від загальної кількості жителів, незалежно чи це Бельгія, чи величезна імперія радянська, чи маленький Люксембург, хоча саме рівень інтелігенції визначає сутність нації.
Чому інтелігенція доживає в бідності? По-перше, якщо згадати часи Союзу, то вона обслуговувала ідеологію, була частиною апарату пропаганди. На це працювала купа різних спілок, що давали різні преференції, пільги. Під час розпаду Союзу це було зруйновано. Та головне, інтелігенція завжди опускає таку річ: ми кажемо, що от з’явився якийсь там нувориш, але вибачайте, саме вона вчила того нувориша в школі, інституті, тобто сама породила те, що її з’їло! Яким би великим не був слон, та якщо він потрапить у мурашник… Інтелігенція сама собі зробила ситуацію, яку сьогодні має!
— Якщо прийняти за аксіому, що ідеальних людей не існує, то які негативні людські риси ти можеш зрозуміти і, при потребі, вибачити? І чого — ніколи й ніде?
— Ніколи й ніде? Напевно, я б не ставив так питання. Ніколи не кажи ніколи — оце моя відповідь. А щодо першого, то відповім майже по-християнськи: я не люблю заздрісних, підлих, облесливих, фарисеїв, дуже не люблю фарисеїв, це найстрашніша категорія людей, коли говорять в очі одне, а роблять інше. Я не люблю людей, які можуть оббріхувати та пліткувати, тому що плітки руйнують не тільки сім’ї, вони руйнують державу, вони руйнують людину і творця. А фарисейство породжує те суспільство, яке не може сформуватися в націю.
— Ти третій рік очолюєш — подобається це комусь чи ні — Тернопільську організацію Національної спілки письменників України. Чи має наше спілчанство бодай якийсь ресурс збереження, чи розкол, як у нас водиться, неминучий? Чи подобається тобі бути нашим шефом?
— Прості, нормальні провокаційні питання! (тепер усміхаюсь я. — Т. Д.). Коли мене обирали, я не мав жодних амбіцій щодо підвищення свого статусу. В мене достатньо статусності для того, щоби не бути в числі людей, які стали на старт за це змагання. Отже, це мені не загрожувало, тому я погодився очолити спілку у найважчий період її існування. Найважчий період — це коли приходиш на керівну посаду і розумієш, що ти очолив організацію, яка навіть не підтверджена документально, юридично. Ти маєш організацію, в яку набрали людей до тебе, і ти їх ще до пуття не знаєш. Більшість «розкидана» по районах, по селах, і єдине місце й час, коли ти їх можеш побачити та почути — це збори. На цих зборах говорять переважно один-два-три з присутніх, решта відмовчується, знову ж таки, пізнати їх складно. Через книжки письменника як людину ти ніколи не пізнаєш. Тому я відповім чесно: очолювати організацію тернопільських письменників нелегко!
Чи є шлях до самозбереження? Є. Це, напевно, продовження відповіді про українську інтелігенцію. Пам’ятаєш перші мої слова після обрання? Якщо ви думаєте, що я буду робити за вас вашу роботу — ви помиляєтесь. Якщо хочете працювати разом, ми з вами зможемо не тільки зберегти себе, а й утвердитись. І ще… погодьтеся, небагато обласних письменницьких організацій мають літературні трибуни. У нас є «Курінь», «Золота Пектораль» і, головне, у нас є справжній літературний часопис — «Літературний Тернопіль», який навіть у найскладніші часи для нашої держави утримує Петро Федоришин. А «Вільне життя» — це хроніки культурологічних подій краю. Нате. Користуйтесь. Але й навчіться поважати і підтримувати. Але це можуть тільки справжні письменники та інтелігенти, а не літературні трутні.
За останні роки про нашу спілку в місті та області почали говорити позитивно, і це мене тішить. Інша справа, що не кожен сприймає міру власної участі в організації. Честь, добре ім’я для мене не порожні слова, і я б нікому не радив посягати на них!
— У кожної творчої особистості є в житті своя провідна зірка. Що вело і веде бурхливим морем життя Олександра Смика? Віра у своє призначення? Спраглість до життя і несприйняття memento mori? А чи любов?
— На мою думку, все починається і закінчується любов’ю. Недавно я виступав на вчительському форумі й запитав про призначення педагога. Всі в один голос: давати знання. Ні, кажу: основне призначення учителя, як і, до речі, поета — навчитися самому любити і навчити довколишніх любити когось. І ще мене завжди вела життям непримиренність: «Ми вчилися ходити без конвою, / Дивитись не під ноги, а вперед». Я шалено не люблю колективних речей, я індивідуаліст, і це мене теж рятувало. Ну не можу я думати, як усі, не можу плескати тому, що мені не подобається! Я пересилюю себе вставати тоді, коли всі встають в єдиному пориві, якщо воно цього не заслуговує! Та якщо воно заслуговує, але нікому не подобається, то я буду до останньої краплі крові стояти за те, щоб цю людину підтримати.
— Поговоримо про твою найновішу книжку…
— «Для Бога все вчасно» — це зібрана книжка, це мій біль. У шістдесят років ти хочеш і можеш чесно сказати — так, я зробив справді багато і не соромлюся цього сказати! Але ще, напевно, не все (усміхається. — Т. Д.), якщо Бог мене тримає на цій землі! Я б не хотів, щоби наша дорога до Бога була зі стертими колінами, я хотів би зрозуміти, що для Бога все вчасно: і біль, і розчарування, і любов, і зрада — все кероване, все! Це зібрання вистояних поезій, поділених на п’ять розділів. На превеликий жаль, нині склалося так, що у нас книговидавці не йдуть назустріч письменникові, напевно, я не рейтинговий автор для них. Я їх розумію, та коли усвідомлюєш, що прожив усе життя і можеш опинитися в борговій ямі тільки за те, що прагнеш поділитися своїм словом, — це печально!
— Щиро дякую тобі, друже Олександре, за цікаві, змістовні, оригінальні відповіді.
З нагоди ювілею прийми найщиріші й найкращі побажання здоров’я та добра, любові й ніжності, миру й злагоди! Хай щасливо ведеться і якнайдовше можеться! Хай тобі завжди усміхається богиня удачі Фортуна! З роси й води! Будьмо!
Тетяна ДІГАЙ,
член національних спілок письменників та журналістів України.
м. Тернопіль.
Пропоную актуальний вірш Олександра Смика. Упорядник
На війні, як на війні
На війні, як на війні,
Хтось на білому коні,
А ми в лайні по самі вуха...
У легенях чорна саржа
І горілка не бере.
Хто продажний, хто відважний,
Час напевно розбере.
А піхота жовторота
Входить в місто на броні.
Буде кожному робота,
На війні, як на війні.
Зліва война, справа – война.
Помираємо просто так.
І державник, і достойник,
І п'яничка, і мудак.
Стяг в дірках червоно-чорних,
Небо ж ніби плаче.
Наді мною чорний ворон
Молитовно кряче.
Черкаси – сайт http://pres-centr.ck.ua/person/66504/
У Кам'янському заповіднику відбулись традиційні творчі зустрічі поетів та композиторів
24.10.2017
Поетично-музичний жовтень у Кам’янці. Прогуляйтесь золотистими алеями кам’янського парку і ви зрозумієте, чому осінь називають найпоетичнішою і найромантичнішою порою.
Листокрилі віхоли ваблять погляд, вогнисто-жовтий барвокилим зітхає під ногами, павутинки бабиного літа вплітаються у сонячну мелодію падолисту.
Поезія і музика давно стали невід’ємною частиною літературно-меморіального музею О.С.Пушкіна і П.І.Чайковського Кам’янського державного історико-культурного заповідника. Так склалося, що традиційно саме в жовтні тут відбуваються творчі зустрічі поетів і композиторів. Вкотре кам’янчани, які завітали до музею, пересвідчились у тому, що кам’янська земля неймовірно багата на талановитих людей.
Вихованці дитячої районної літературної студії ім. Д.А. Кононенка Дарина Бондаренко, Ростислав Юрик, Діана Геріх та їхній керівник Таміла Чупак подарували слухачам справжню насолоду, продекламувавши власні патріотичні, ліричні та філософські поезії. Яна Косюк розчулила своєю прозовою мініатюрою про безхатька. А Софія Захаренко продемонструвала ще й композиторські здібності, виконавши власний твір "Танго".
Радістю спілкування з високою поезією поділилась зі слухачами поетеса Ольга Симоненко – вчитель зарубіжної літератури ЗОШ №1.
Музичні композиції під гітару щедро дарували землякам барди Олександр Суркіс, Валентин Круковський та Олександр Гриценко. Музейні кімнати переповнювались громадянським звучанням, проникливою лірикою і навіть запальним рок-н-ролом. А один із музикантів Валентин Круковський захопив присутніх ще й власною літературною творчістю, познайомивши потенційних читачів із авторською тонкою сатирою.
Приємним подарунком цього вечора став вітальний виступ співробітника районної бібліотеки Галини Степаненко, що привезла літстудійцям, які взяли участь в обласному конкурсі "Творчі канікули", відзнаки за перемогу в різних номінаціях з обласної дитячої бібліотеки. Ростислав Юрик, Діана Геріх, Дарина Бондаренко та Яна Косюк, а також наші випускники Анна Доморецька і Владислава Петраускас отримали дипломи переможців та сувеніри.
Емоції щастя переповнювали всіх присутніх. Поетично-музична атмосфера свята безумовно надихне його учасників на написання нових творів, а слухачам, сподіваємось, вона дасть позитивний заряд життєвої наснаги.
Повідомляє Департамент культури та взаємозв’язків з громадськістю Черкаської обласної державної адміністрації.
Олена ХОЛОД
Рубрика – «ЗМІ про митців»
80 років тому розстріляли письменника Михайля Семенка. У його біографії досі є білі плями
https://hromadskeradio.org/programs/hromadska-hvylya/80-rokiv-tomu-rozstrilyaly-pysmennyka-myhaylya-semenka-u-yogo-biografiyi-dosi-ye-bili-plyamy
24 жовтня 2017
Про це ми поговорили із сучасною українською письменницею Любов’ю Якимчук, яка щотижня на своїй Фейсбук сторінці публікує факти з життя Михайля Семенка, нагадуючи про те, що це був за письменник
«Я зробила міні-проект про життя письменника Михайля Семенка, і сьогодні виклала інформацію про те, як його арештували 26 квітня 1937 року в Києві. Після допитів над ним відбувся суд, якщо це можна назвати судом, і його було розстріляно о 02:00 годині ночі 24 жовтня. Він був 37-им за списком у розстрілі, а це означає, що до цього він чув 36 пострілів», — розповідає Любов Якимчук.
За її словами, його звинувачували в участі в «українській фашистській націоналістичній терористичній організації», а також в плануванні терористичного акту проти секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора.
«Говорили про те, що він передав бомбу у формі пляшки чи то Михайлюку чи то Скубі, і з ними відбувалися очні ставки. І терористичний акт, за версією слідства, мав відбутися під час першотравневої демонстрації 1937-го року.
Михайль Семенко зізнався в контр діяльності в «українській фашистській організації», я бачила цей документ, проте хочу сказати, що очні ставки, які відбувалися, дуже схожі одна на одну, там всі говорять одними і тими ж словами, і довіри до цих документів дуже мало», — зазначила письменниця.
Постать і творчість Михайля Семенка наприкінці 30-х була вилучена з радянського літературного процесу. В 60-х роках його він був повернутий у підручники і збірки. Проте, за словами Любові Якимчук, в його життєписі і досі залишаються білі плями.
«В його біографії залишається багато білих плям. Я займаюся його постаттю дуже давно, з 2012-го року. І за цей час змогла знайти багато нового, зокрема те, що Семенко є нащадком Дмитра Трощинського, а Дмитро Трощинський, так званий «міністр трьох імператорів», в тому числі й Катерини ІІ, був знаменитим меценатом, культурним діячем, одним з ініціаторів видання «Енеїди» Котляревського.
Весь час вдається знаходити якусь інформацію, але залишається незрозумілим момент із передсмертною запискою Миколи Хвильового, який застрелився 13 травня 1933-го року. В цій записці він пише таку фразу: «Отже, як казав Семенко, ясно…». Мені поки що не ясно те, що було ясно Хвильовому.
Також дуже цікаво дізнатися про кінематографічний період Семенка, про його роботу на одеській кінофабриці.
Хто боїться жертв Сандармоху
https://www.radiosvoboda.org/a/28820145.html
27 Жовтень 2017
Олена Матусова
Україна в ці дні вшановує пам'ять інтелігенції, розстріляної 80 років тому в Карелії в урочищі Сандармох. Близько 200 українців, найбільш відомі з яких – актор і режисер Лесь Курбас, історик Сергій Грушевський (брат голови Центральної Ради УНР Михайла Грушевського), письменник Антон Крушельницький. Тим часом у Росії триває процес над людиною, яка відкрила загалу Сандармох – Юрієм Дмитрієвим.
Сандармох – засекречений розстрільний полігон НКВД, де на десяти гектарах площі в 1937-1938 роках розстріляли й поховали понад 9,5 тисяч людей 60 національностей, в тому числі й українців.
Історик Юрій Дмитрієв – саме завдяки йому стала відома ця назва на мапі сталінських репресій Росії – зараз перебуває за ґратами. Його звинувачують у злочині проти прийомної дочки, яку він взяв під опіку з дитбудинку і виховував із трирічного віку. Ніхто з людей, які добре знають Юрія Дмитрієва, не вірить у версію слідства.
Голова правління правозахисного товариства «Меморіал» Олександр Черкасов вважає, що Дмитрієва судять не тільки за минуле.
Дмитрієв свою роботу зробив. Завдяки зусиллям Дмитрієва ми знаємо, що там лежать не тисяча, а, мабуть, понад 7 тисяч людей. Але Юрій Дмитрієв – людина, яка що думала, те й казала. І в дні пам’яті, здається, в 2015 році, він говорив, зокрема, про війну в Україні Він виявився одним із небагатьох у регіоні інакомислячих. І таке відчуття, що справу Дмитрієва було сфабриковано саме тому, що він так далеко розійшовся зі владою не тільки в оцінці минулого, а й в оцінці сьогодення», – сказав Черкасов.
Політичне підґрунтя
Роками Дмитрієв знаходив і відкривав людям правду про Сандармох. Навіть зараз за ґратами він подовжує свою дослідницьку роботу, щоб не забули про тих, хто залишився в Карелії назавжди, говорить колега Дмитрієва, історик Анатолій Розумов.
«Він готував капітальні книги пам’яті на продовження тих, які він колись видав. У 1999 році він видав книгу «Місце розстрілу – Сандармох». У тій книзі були згадані понад 6 тисяч осіб, включно з розстріляними соловчанами. Потім він видав «Поминальні списки Карелії», там згадані понад 13 тисяч розстріляних. А зараз він готував книгу «Спецпереселенці в Карелії», капітальну, величезну, про всіх, кого звезли в Карелію гинути або жити там, тягнути важке існування в сталінські роки, багато хто з них загинув», – каже Розумов.
Суд над Юрієм Дмитрієвим триває. Жоден із людей, які знайомі з істориком, не сумнівається в політичному підґрунті його справи – нинішня влада боїться жертв минулого, а разом з ними і тих, хто нагадує про це.