Бюлетень№44 (476) 2017 рік
Новини одним рядком:
6-8 жовтня – всеукраїнський літературно-музичний фестиваль «СУП-культура» у Рівному
14 жовтня – Микола Більшевич виступав на фестивалі патріотичної пісні «У піснях мого народу – доля України» у Луцьку
15 жовтня – Сергій Василюк виступав у Музеї шістдесятництва на презентації виставки до 110-річчя Петра Григоренка
17 жовтня – “Вечір козацької слави”, Будинок естетики та дозвілля у Чернівцях
17 жовтня – Володимир Гонський співав на зустрічі до дня народження Івана Драча в редакції газети “Голос України”
19 жовтня – Георгій Матвіїв, дует Романа Гриньківа з Ніною Матвієнко на фестивалі «Віртуози фолку» в Києві
19 жовтня – харків’янин Володимир Васильєв презентував книгу «Кораблик вещий» у Московському Центрі авторської пісні
21 жовтня – концерт клубу авторської пісні та поезії "Байгород" до Дня захисника Вітчизни у Кропивницькому
21 жовтня – Анатолій Рибін з піснею "Блакитний журавель" на фестивалі "Зоряні вітрила" у Києві на Андріївському узвозі
26 жовтня – 60 років з дня народження Олександра Смика, автора пісень із Тернополя (читайте рубрику – “Ювілей”)
27 жовтня – «Кав'ярня Пока в ЛітМузеї» у харківському Літературному музеї
27-29 жовтня – «Запорізька книжкова толока» у Виставковому центрі «Козак-Палац» у Запоріжжі
28 жовтня – день народження поета Майка Йогансена (роки життя:1895-1937)
28 жовтня – «Вихідні в ЛітМузеї» у харківському Літературному музеї
30 жовтня – вечір пам’яті харківського художника Валерія Бондаря, Харків, Літературний музей
2-4 листопада - фестиваль співаної поезії та авторської пісні «Оберіг», Палац культури міста Луцька
Олександр Смик
МОЯ ЧЕСТЬ – УКРАЇНА
Скажу вам чесно не віддам я честі
Ні президенту ні святковим генералам
Нехай мої вже побілілі весни
І лінія життя коротше стала
Моя честь Україна вберегти її гордість
В журавлиному клині шикуються строї
Найсвятіша відзнака нехай буде орден
Білий хрест на землі що проріс після бою
Я гартувався холодом металу
І від «ура» у снах я задихався
Для багатьох давно мене не стало
Для України тільки розпочався
Не вір
Не бійся
І ніколи не проси
Життєві істини сусід привіз з Сибіру
Усе життя він в Україну вірив
А помирав сучасним не простим
Моя честь – Україна…
* * *
А що, якщо закінчиться війна,
І правду буде з кого запитати.
На суд злетиться воїнство крилате.
І нікого послати буде нам.
Прийдуть мами, спитають за синів,
Каліки за майбутнє розпитають.
У тій неоголошеній війні,
Де кожен другий був для брата Каїн.
За Крим, за Іловайськ, і за Донбас
Так запитають, що спітніють пейси.
І кожен цент, зароблений на нас,
Комусь як хрест судилося понести.
А ти вали, на Путіна вали,
Нам для єднання спільний ворог треба.
Проте, я знаю, що свої "пуйли"
За цю війну не попадуть на небо.
Проте, я знаю, що свої "пуйли"
За цю війну не попадуть на небо.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru
Кропивницький – Віктор Холявко
Клуб авторської пісні та поезії "Байгород" запрошує на творчу зустріч-концерт авторської пісні, присвячену ДНЮ ЗАХИСНИКА УКРАЇНИ що відбудеться 21 жовтня (субота) 2017р. о 15 годині за адресою: вул. Тарковського, 68.
(Біля Преображенської церкви)
Луцьк – сайт https://afisha.lutsk.ua/events/festyval-oberig
Фестиваль "Оберіг"
До уваги любителів авторської пісні та співаної поезії!
За сприяння Волинської обласної державної адміністрації, Волинської обласної ради, Луцької міської ради пісенний фестиваль «Оберіг» відновлюється й триватиме з 2 по 4 листопада у Палаці культури міста Луцька.
Девіз фестивалю незмінний: «Без цензури, без халтури».
Відкриття фестивалю – у четвер, 2 листопада о 18.00.
У програмі – концерт дуету «Простір музики» (у складі лауреатів всеукраїнських і міжнародних конкурсів і фестивалів Сергія Мороза й Ігоря Якубовського) та Академічного камерного оркестру «Кантабіле» (художній керівник – народний артист України Товій Рівець).
4 листопада (теж о 18.00) – заключний гала-концерт лауреатів та почесних гостей фестивалю (за участі Вови Гейзера й гурту «Шабля», Юрія Поліщука та гурту «Чорні черешні», Володимира Смотрителя, Валерія Маренича, Олександра Смика та ін.)
Кошти, зібрані від концерту, будуть спрямовані на потреби 14 ОМБр.
Квитки продаються в касі філармонії на Театральному майдані.
Телефони для довідок – 24-02-41, (095) 206-75-88.
Київ – Анатолій Рибін
БЛАКИТНИЙ ЖУРАВЕЛЬ
Зоряні вітрила корабель
В океанах всесвітів несуть,
Він, немов блакитний журавель,
Назустріч всім летить вітрам, що в скроню дмуть
Хай метеоритів ланцюги
Намагаються скувати корабель,
Та вітрила сильні зоряні,
Долає бурі всі блакитний журавель
Боже, дай йому щасливу путь,
Дай йому здолати всі вітри,
Дай його команді віднайти буття єдину суть:
Зірвати з себе ланцюги,
Непорозумінь здолати ланцюги
Вказує крилом і кликом журавель
Кораблеві шлях до рідної землі,
Та його команда знов шматує корабель,
Не в змозі очі в небо підвести
Боже, дай йому щасливу путь,
Дай йому здолати всі вітри,
Дай його команді віднайти буття єдину суть:
Зірвати з себе ланцюги,
Непорозумінь здолати ланцюги
І очі в небо підвести,
Непорозумінь здолати ланцюги
Та очі врешті в небо підвести
Пісня «Блакитний журавель» у виступі Анатолія Рибіна 21 жовтня 2017 р. на Андріївському узвозі у Києві на фестивалі «Зоряні вітрила».
Ця та інші пісні на http://www.bards.name/person418
Луцьк – сайт http://www.volynpost.com/articles/1289-budu-provokuvaty--bard-pianist-z-volyni-zaproshuie-na-yuvilejnyj-koncert
Буду провокувати, – бард-піаніст з Волині запрошує на ювілейний концерт
20 жовтень
«Зачем приходит осень, когда никто не просит? С её приходом все кончается, как сон…» – лунало з усіх радіоприймачів та «блакитних» екранів понад 30 років тому. Багатьма улюблену «Осеннюю песню» у виконанні одного з кращих колективів радянської України ВІА «Світязь» написав ще тоді нікому невідомий 19-річний юнак з Володимира-Волинського Сергій Шишкін.
Вже згодом час написання пісні, котра стала шлягером, став точкою відліку його творчої діяльності, якій виповнюється чотири десятки років, - пише Слово правди.
Кращі свої пісні єдиний відомий вітчизняний бард-піаніст Сергій Шишкін уже за два тижні виконає на малій сцені палацу мистецтв «Україна».
Невелика двокімнатна квартира в одному зі спальних районів міста. У вітальні, яка править Сергію за кабінет, багато доглянутих кімнатних рослин, а стіни всіяні різножанровими картинами, подарованими друзями-митцями. А епіцентром цієї затишної кімнати є робочий стіл із комп’ютером та клавішним інструментом – саме тут він творить свою музику, пише пісні і виношує творчі задуми. Останній доробок Шишкіна – написана улітку українська версія «Осінньої пісні».
– На танцях ми її «лабали» ще у 1977 році, – каже Сергій. – А вже за два роки, коли в ансамблі «Світязь» змінився художній керівник, яким став Василь Зінкевич, я передав в обласну філармонію кілька власних пісень. Серед них була і «Осіння пісня», котра швидко «прижилась» у репертуарі ансамблю. І ось Олімпіада 1980 року – спортивні змагання у Києві та концертна програма, одним з учасників якої був і колектив із Луцька. Пригадую, як прибігає Андрій Шоцький на роботу (на той час Сергій Шишкін працював викладачем у музичній школі – кор.) з очима «по п’ять копійок» і каже, що чув мою пісню по телевізору! Важко описати те, що я відчув, коли і сам побачив цей концерт на центральному телеканалі та оголошене диктором: «Музика Мусієнка, слова Шишкіна».
Мабуть, коли Шишкіну поставлять пам’ятник, то на ньому він буде зображений із кавою та цигаркою, адже без цих двох речей він не уявляє свого життя. Усі підписники володимирського барда у соцмережі Фейсбук добре знають про рубрику #кававШишкіна, куди потрапляють світлини із гостями митця, які п’ють його фірмову каву на кухні. Ось і наша зустріч із Сергієм відбулась у такому ж форматі – із ароматом кави та у легкому серпанку цигаркового диму.
«Українська музика може бути ще й такою…»
У статті, присвяченій відомому володимирському барду у «Вікіпедії», зазначено, що своєрідний старт Сергій Шишкін отримав після отриманого призового місця на музичному фестивалі «Оберіг» у 1989 році. Але насправді старт його творчої діяльності покладено ще у ранньому дитинстві під час навчання грі на фортепіано у музичній школі. І вже в 13 років у Сергія з’явились амбіції щодо написання власних пісень.
– Перше публічне виконання авторської пісні відбулось на випускному у 8 класі рідної 3-ї школи, – пригадує, посміхаючись, композитор. – У школі я навчався на відмінно, тому на випускному вечорі був одним із тих, кому надали слово. Але замість того, щоб підійти до мікрофону, сів за піаніно і заспівав «Моя родная школа», здивувавши тим самим однокласників та вчителів.
Випускний у 8-му класі був для Сергія справжнім прощанням зі школою, адже одразу після цього поїхав вступати до Луцького музичного училища, яке і стало альма-матер починаючого барда-піаніста. Каже, що це був найбільш плідний на композиторську діяльність період у його творчому житті, коли за місяць могли народитись одразу декілька пісень, абсолютно різних за змістом та настроєм.
Нині ж хоч і нечасто з’являються свіжі пісні з-під його пера та клавіш, утім, це обов’язково соціально значущі речі, написані під враженням від пережитого або ж як реакція на ситуацію в країні. Такими є відома «Майданна колискова», «Скажи, Володимире», «Ще не кінець зими» та інші.
Після «Осінньої пісні» наступною композицією Шишкіна, яка «вистрелила» в радіоефірах, була «Босанова», яка хоч і не стала хітом, та не залишалась непоміченою своєю самобутньою стилістикою. Наступного року на цю пісню було відзнято кліп, у якому Сергія Шишкіна можна побачити у незвичному для нього амплуа естрадного виконавця.
Сергія Шишкіна називають одним із засновників української співаної поезії, яка від звичайної пісні відрізняється тим, що текст тут не відходить на другий план. Таку музику завжди варто слухати у першу чергу серцем, а не вухами. Як правило, це потужні авторські пісні, які можна назвати сучасним кобзарством. Заснували такий жанр ціла плеяда авторів-бардів: Андрій Панчишин, Марія Бурмака, Стас Тризубий, Олександр Смик, Едуард Драч та Сергій Шишкін. Музикант із Володимира вирізнявся тим, що акомпанував собі не на гітарі, а на фортепіано. На другому «Оберезі», у 1990-му, Сергій отримав гран–прі, а на третій «Червоній Руті» – титул лауреата. Пізніше він брав участь у журі кількох знакових фестивалів, таких як «Тарас Бульба», «Срібна підкова» та інші.
«Доклався до того, аби у нас була альтернативна музика»
Надихнувшись прикладом колег з невеликих українських міст, Шишкін вирішив створити музичний фест для молодих виконавців і у рідному Володимирі. Адже не лише у столиці, а і у маленьких містечках повинна розвиватись культура та доброякісна українська музика.
– Колись мене заводило, коли чув, що це неможливо зробити, а я брав і робив. На ту пору це був свого роду подвиг, за який я «вигрібав» дуже довго – багато хто навіть не гребував плюнути в душу при зустрічі, бо він знає краще, як все має бути. Ну ось і фестивалю, врешті, не стало… Але він був протягом двадцяти років. І через нього пройшли найбільш відомі на той час виконавці. Володимирська публіка хотіла бачити розкручених «попсяків», які коштують дуже дорого. А я мав на меті підтримку молодих та перспективних музикантів, яким би сцена «Володимира» могла дати гарний старт, – розповідає митець.
Окрім фестивалю, у Володимирі Сергій Шишкін організовував та проводив ще чимало мистецьких імпрез, таких як «Живий погляд» та «Бренди Волині», котрі об’єднали багатьох молодих та вже маститих музикантів краю.
Згадуємо з Сергієм зародження українського шоу-бізнесу у 90-х роках та нових на той час зірок, яких запалювали такі фестивалі як «Червона рута» та «Тарас Бульба». Все тоді починалось досить втішно та багатообіцяюче, втім, невдовзі на сцені з’явились гурти-«одноденки» із примітивними текстами та мелодіями пісень. Такі музичні композиції разом із російською естрадою заполонили теле- та радіоефіри. Тож в який момент щось пішло не так?
– З дерибаном частот під час другої каденції Кучми, – каже Сергій. – А також із приходом «дурних» грошей та так званих «фахівців», які насправді ними не були. Адже звідкіля їх стільки раптом узялось від столиці до райцентру, де масово відкривались ФМ-станції. Кожен перший-ліпший міг стати ді-джеєм, який раптом починав розбиратись у музиці, у формуванні плей-листів та у тому, що таке «неформат». З почуттям виконаного обов’язку можу засвідчити, що доклався до того, аби у нас була альтернативна музика. І сидячи тут, на краю України, я свідомо працював над цією альтернативою, створюючи різного роду проекти. Відчував, мабуть, якусь необхідність, бо був певен, що комусь це щось може дати. Адже хтось же мав протистояти системі, яка і досі заточена на «причесування талантів по саму шию». Особливо подалі від Києва.
Це зараз важко повірити у те, що колись Сергій Шишкін був російськомовним, тому, відповідно, і пісні писав також російською, адже у радянський час це вважалось більш актуальним та «модним». Каже: очі почали відкриватись із настанням перебудови, коли більш доступною стала інформація про Голодомор, про знищення української еліти та масові розстріли у тюрмах. Поступово сформувалась зовсім інша свідомість, тож востаннє російською Сергій Шишкін написав декілька текстів ще на початку 90-х.
– Можливо, зараз у вітчизняному шоу-бізнесі і відбувається своєрідний сплеск нового українського контенту із введенням квот, але спеціально ситуацію не відстежую, бо це мені вже просто не цікаво, – зізнається бард. – Хоча, заходячи в черговий раз за цигарками до магазину, чую, що на тому ж радіо «Мелодія» зараз звучить значно більше українських пісень. Як це не дивно, але рідко слухаю музику, бо за все життя настільки нею пересичений, що найкращою мелодією зараз є тиша.
Довгий час музика була для мене роботою, і коли тепер отримую у Фейсбуці якісь композиції з рекомендацією прослухати їх, то це також сприймаю як роботу. Інколи для душі можу увімкнути польську музику своєї юності чи інші речі, на які натрапляю у мережі. Повиходив нарешті з усіх журі і вирішив ще трохи пограти для власної публіки, яка все-таки є, як не дивно. Тому що довгі роки мене і мені подібних переконували у зворотному. І не тільки переконували. Опускання планки завжди приводить до рівня нуля і нижче. І ніяка дорога візуалізація разом з технологіями не прикриє відсутність думки як такої.
Ювілейний концерт на головній сцені країни
Про особливе відзначення 40-річчя своєї творчої діяльності Сергій Шишкін замислювався задовго до цієї дати – ще кілька років тому планував організувати ювілейний вечір у столиці, але тоді ще і гадки не мав, що відбудеться він у національному палаці мистецтв «Україна». А допоміг, як завжди, Його величність випадок.
– З гендиректором палацу «Україна» Романом Недзельським затоваришували віртуально у Фейсбуці, – продовжує розповідь Сергій. – Спочатку він звернув увагу на те, як я з кимось «рубаюсь» за українську музику, а потім через спільних друзів довідався, що саме я є автором однієї з його улюблених пісень. Ось так завдяки «Осінній пісні» зав’язалось наше спілкування. Коли Роман дізнався про мій ювілейний творчий вечір, одразу ж запропонував провести його в «Україні». Такою можливістю не зміг не скористатись. Навіть зробимо спільно один чи кілька номерів.
Невдовзі у Києві відбулась і перша зустріч Сергія Шишкіна з Романом Недзельським, під час якої визначились із датою майбутнього концерту – 4 листопада. Наразі уже відомі імена тих, хто розділить цього вечора радість із ювіляром – Роман Коляда, Віталій та Дмитро Капранови, Галина та Леся Тельнюк, Григорій Лук`яненко, Василь Карапулько, Едуард Драч, Іванна Ворошилюк, Леся Мудрак, Сергій Шишкін-молодший, Валерій Ленартович та група «Дайте спокій». Ведуча заходу – Галина Бабій. Квитки на концерт для справжніх гурманів української співаної поезії, який відбудеться в Малому залі «України», можна придбати на сайті палацу мистецтв.
– Усіх своїх друзів, які виступлять на ювілейному вечорі, шаную за те, що вони є індивідуальностями, які просувають у маси різновиди української міської культури. Кожен, хто бував на моїх вечорах, знає, що це у будь-якому випадку буде цікаво – я обов’язково буду провокувати, імпровізувати та балансувати піснями. Тому пропоную свій різновид забави для українських інтелектуалів, серед яких хочеться побачити і земляків із Володимира, котрі могли б згрупуватись і приїхати разом до столиці, як це було на моє 55-річчя.
Тетяна ІЗОТОВА
Чернівці – сайт http://chv.tv/u-chernivtsyah-vidbuvsya-vechir-kozatskoyi-slavy-foto.html
У Чернівцях відбувся “Вечір козацької слави” (ФОТО)
У вівторок, 17 жовтня, у Чернівцях в Будинку естетики та дозвілля відбувся “Вечір козацької слави”. Про це пише прес-служба Чернівецької міської ради. Захід був присвячений Дню Українського козацтва та Дню захисника України. У концертній програмі прозвучали старовинні українські козацькі пісні XVI-XVII століть у виконанні гурту «Слови» (Віктор Перепелюк – кобза, вокал; Олександр Юхимець – гітара, вокал; Юрій Пасічник – флейта, тамбурин; Ірина Юхимець – музичний трикутник), авторські пісні у виконанні сімейного дуету Наталії та Олександра Жарих. Також у вечорі взяли участь учні ІІ музичної школи по класу бандури Герасим Бойчук і Тетяна Горбатюк. Програму завершили учасники школи бойового гопака «Хижак» (керівник – Станіслав Пірог).
Сайт http://golosno.com.ua/kultura/1508163949-kobzari-ta-lirniki-u-rivnomu-zavershili-festivalniy-sezon.html
Кобзарі та лірники у Рівному завершили фестивальний сезон
Ангеліна Непомняща
10/16/2017
Все більше яскравих автентичних свят у Рівному стають традиційними. Цьогоріч учетверте у нашому місті відбувся Міжнародний етнічний фестиваль «Лірницька Покрова у Рівному». На три дні Рівне перетворилося на столицю кобзарів та лірників, а на вулицях міста лунали сакральні псальми, канти, балади та історичні пісні.
Фестиваль стартував за два дні до свята Покрови і зібрав у Рівному кобзарів та лірників з України, Польщі та Білорусі. Носії стародавньої традиції демонстрували своє мистецтво гри на різних автентичних інструментах, давали майстер-класи, ділилися практичним досвідом та обговорювали наукові аспекти кобзарської проблематики. А власне 14 жовтня, у день свята Покрови, вуличні музиканти з минулого кобзарювали просто біля храмів та на вулицях міста, співаючи псальми та балади на епічну та релігійну тематику. На завершення фестивалю у Виставковій залі Міського будинку культури гостей чекав заключний концерт лірників та кобзарів, а також танці під ліру від Етнокультурного центру Палацу дітей та молоді.
Як розповідає Андрій Ляшук, відомий на Рівненщині лірник та популяризатор автентичних музичних інструментів, цьогоріч фестиваль дійсно набув статусу міжнародного, адже приймав гостей із Польщі та Білорусі – тих країн, де так само, як в Україні побутувала традиція кобзарювання. Загалом у Рівному зібралося 13 учасників, що представляли також традицію Центральної України, Волинський та Галицький осередки.
- Важливим також є те, що наша фестивальна традиція поширюється на різні покоління. Скажімо, один із найпотужніших фахівців у галузі дослідження лірницької практики Володимир Кушпет, який вже кілька разів відвідував наш фестиваль, привіз цього разу ще й двох своїх учнів, які навчаються у Кобзарській школі у с. Стрітівка Київської області, це Юрій Сковкін та Дмитро Кузьмич, - розповідає Андрій Ляшук. – При чому обидва є наші земляки - один із них з Рівного, а інший з Гощанського району. Відтак можна говорити, що сьогодні вже до фестивалю долучається нова генерація молодих лірників, які продовжують традиції своєї школи.
Ліра, старосвітська бандура, кобза Вересая, скрипка, дуда та інші традиційні інструменти звучали в ці дні у Рівному, зачаровуючи містян тужливими автентичними мотивами та героїчним епосом минулих епох. Окрім цього, у програмі фестивалю була передбачена і наукова частина - круглий стіл на тему «Лірницька традиція Білорусі, Польщі та України: історія, практика, перспективи», під час якого, зокрема, лірники обговорювали питання окремого існування польської лірницької традиції, її зв'язок із різними регіонами України тощо.
- Таким чином ми намагалися поєднати і наукове підґрунтя теми, і власне народні традиції кобзарювання, щоби якомога більше людей на різних маданчиках побачили і почули, як у давнину співали та грали вуличні музиканти. На Покрову лірники грали біля Свято-Покровського та Воскресенського соборів, у центрі міста, на Майдані, біля пам'ятника Шевченку, - додає Андрій Ляшук.
Музикант пояснює, що сьогодні неможливо абсолютно у первинному вигляді відродити це мистецтво, адже колись це було ремесло для незрячих людей, які ходили по світу і співали історичні пісні, думи, релігійні піснеспіви, якихось моралізаторських пісень. Вони були творцями, хранителями і передавачами епічної традиції, утверджуючи дух українського народу, основи християнської моралі в суспільстві і побуті українців.
- Сьогодні щонайменше смішно буде, якщо ми закликатимемо усіх незрячих людей кобзарювати. Тому ми не просто намагаємося відродити, ми передусім популяризуємо традицію кобзарювання, реконструюючи її у видозмінених формах. Адже хочемо донести, що це глибока коренева традиція, яка формувала національну філософію, навіть духовність українців. Тому наше завдання не просто відродити і залишити це на рівні музейних понять, ми імітуємо, як це було в реальному житті, як впливало на життя і свідомість українців, щоб сьогодні молодь могла цілком органічно сприймати цю традицію і надихатися нею. Ми прагнемо донести до наших сучасників не шароварну, не сфальшовану, а справжню автентичну традицію, - зазначає Андрій Ляшук.
Відтак стародавні мелодії наштовхують на осмислення і переосмислення сьогодення, і на їх основі народжується новий сучасний епос. Так, наприклад, відомий кобзар, бандурист і лірник Тарас Компаніченко є автором низки поетичних творів, створених у старосвітському ключі, зокрема сучасної «Думи про битву на Савур-могилі», присвяченої жертвам Іловайського котла.
Етнічний фестиваль «Лірницька Покрова у Рівному» є одним із трьох потужних фестивалів лірників та бандуристів, що кожного року відбуваються в Україні. Після Великодня, коли відкривається сезон, кобзарі збираються у Львові на «Лірницький Великдень», а згодом – на «Кобзарську Трійцю» у Києві. Завершує сезон саме «Лірницька Покрова у Рівному». Такою є давня традиція кобзарів – збиратися на великі релігійні свята, коли здійснювалися наради, посвяти у кобзарі та обговорювались важливі питання кобзарської спільноти.
Така традиція зберігається і досі, адже саме на таких фестивалях відбувається живе спілкування кобзарів із глядачем, музиканти діляться репертуаром, обмінюються досвідом, популяризуючи таким чином глибоку духовну естетику традиційних народних інструментів.
Запоріжжя – сайт http://iz.com.ua/zaporoje/v-zaporozhe-sobralos-60-poyushhih-solnechnyih-zaychikov.html
В Запорожье собралось 60 поющих солнечных зайчиков
Олейник Светлана
Сегодня в Запорожье открылся фестиваль авторской песни «Солнечный зайчик»
20 октября в Городском дворце детского и юношеского творчества (ГДДиЮТ) стартовал 9-й Всеукраинский открытый детско-юношеский фестиваль-мастерская авторской песни «Солнечный зайчик».
Открывали фестиваль приветственными словами и «гитарой по кругу» — спеть по очереди могли все желающие.
Как рассказала «Индустриалке» художественный руководитель фестиваля Елена Алексеева, к нам съехалось около 100 участников из 10 областей Украины. Это дети от 6 лет до 21 года (их около 60) и педагоги.
Запорожье представлено кружком авторской песни ГДДиЮТ и студией «Обрій” гидроколледжа.
В программе фестиваля «Солнечный зайчик» — обучающие мастер-классы, литературно-музыкальная программа (подготовили педагоги из Сум Руслана Туриянская и Игорь Касьяненко). А также программа детей и педагогов, посвященная 85-летию со дня рождения известного барда Виктора Берковского и Юрия Кукина (ставит киевский режиссер Николай Чернявский) и другие мероприятия.
Впервые будет представлен масштабный проект украинской авторской песни, подготовленный детьми под руководством киевского режиссера Елены Гаджиловой (21 октября в 20.00).
19-летний Василий Похильченко приехал из Киева. Занимается авторской песней и играет в альтернативной группе.
— На «Солнечный зайчик» приехал в четвертый раз, мне нравится, — говорит Василий. — Сюда съезжается очень много интересных людей из разных городов. Общение — это одна из главных сил. Авторской песней меня увлекала мой педагог, мне тогда было 9 лет. Это поэзия, положенная на музыку. А поэзию я люблю.
…Фестиваль «Солнечный зайчик» продлится три дня, с 20 по 22 октября. Он завершится концертом, бесплатно посмотреть который могут все желающие. Выступят лучшие юные барды страны, педагоги и гости фестиваля.
Заключительный концерт фестиваля «Солнечный зайчик» смотрите в Городском дворце детского и юношеского творчества в воскресенье, 22 октября, начало в 11.00.
Луцьк – сайт https://www.volynnews.com/news/culture/patriotychnyy-festyval-kryyivka-pertsia-vdruhe-na-volyni/
Патріотичний фестиваль «Криївка Перця» - вдруге на Волині
17 Жовтня 2017
Фестиваль із патріотичним змістом «Криївка Перця» відбувся уже вдруге на Волині.
Організував захід Ківерцівський національний природний парк «Цуманська пуща» за підтримки партії «Українське об’єднання патріотів – УКРОП», інформують у прес-службі парку та волинського УКРОПу.
Цього року фестиваль пройшов у селі Холоневичі, де відбулось вшанування пам’яті жертв, які полягли в кривавих подіях Другої світової війни, та відзначення річниці створення УПА. Фестиваль відбувся поблизу криївки воїна УПА Василя Чепелюка – «Перця». Він був один із керівників мережі ОУН і УПА Цуманського району разом з його невідомим побратимом (цілком можливо, що це був Степан Пащук на псевдо «Іван», «Міша») загинули в урочищі Перцева Гора у 1951 році у нерівному бою із гарнізоном військ МГБ (Министерство государственной безопасности СССР).
На урочисту подію завітав депутат Волинської обласної ради від фракції «УКРОП» Олександр Омельчук. Він зауважив, що проведення заходів такого масштабу надзвичайно важливе для відродження історичної правди та популяризації її серед молоді.
«Безапеляційною істиною є слова про те, що історія рухається по спіралі. Ось і сьогодні, як 75 років тому найкращі сини невтомно боронять терени України. А боротьба ж не лише там, на передовій, де стріляють кулями та гранатометами, вона й тут. У час такої боротьби я надихаюся нашими героями минулого і сьогодення. Одним із них є Анатолій Дорошук – учасник АТО, людина, що слугує зразком незрадливості та мужності. Я впевнений, що таких людей, наполегливих у своїй праці, готових до дій у нас надзвичайно багато», – наголосив Олександр Омельчук.
Особливої шани були удостоєні Лідія Літвінцова – донька Василя Чепелюка «Перця» та Микола Подзюбянчук – краєзнавець, дослідник руху Опору на Ківерцівщині, яким у знак вдячності вручили подарунки та квіти.
Фестиваль розпочався із військово-історичної реконструкції бою підрозділу УПА проти німецько-нацистського формування, який відтворила патріотична група «Азимут». Реконструкція була дуже реалістичною, тому перенесла глядачів у суворі події Другої світової війни. Бій закінчився перемогою упівців, що надихає на нові перемоги!
Музичну частину розпочав уродженець села Холоневичі, тепер – народний артист України Василь Чепелюк. Він виконував патріотичні композиції, а між ними розповідав правдиві історії краю, закликав до миру і злагоди між народами.
Наступними виконавцями були – дует «Душа Волині»: Алла Опейда та В’ячеслав Судима, які виконали десяток пісень, представили нову композицію та до сліз розчулили піснею «Нас весна не там зустріла…» про важку долю закоханої пари, які воювали в УПА.
Також співали місцеві колективи із сіл Прилуцьке, Дачне, Домашів, Журавичі, Холоневичі, з м. Ківерці.
Гостем свята став молодий бард-патріот Артем Рудий із м. Чернівці.
Усіх відвідувачів смачним гарячим кулішем пригощали друзі-спонсори та організатори заходу.
Дійство продовжилося біля будинку культури, де для молоді була організована ватра, а в приміщенні лунала українська дискотечна музика від проекту «Патріотека».
Також представники партії «Українське об’єднання патріотів – УКРОП» разом із Аллою Опейдою та В’ячеславом Судимою вирушили у село Тростянець, де нині у відділенні стаціонарного догляду для постійного проживання територіального центру соціального обслуговування проживає Надія Свирид – остання зв’язкова УПА. Жінка двічі була у радянських таборах за свої переконання та патріотизм. Олександр Омельчук вручив Надії Свирид квіти та подарунки.
Рубрика – «Ювілей»
60 років від дня народження Олександра Івановича Смика
(26.10.1957) — культуролога, поета-пісняра, драматурга, громадського діяча
http://library.te.ua/library_content/calendar/kalendar17/10_2.htm
Олександр Смик — уродженець Сумщини. Тривалий час мешкав на Рівненщині. Понад десять років проживає на Тернопіллі. Про себе каже, що він «людина Сходу, Волині й Галичини». Творчу діяльність розпочав у 33 роки, видавши поетичну книжку. Після цього вийшло понад двох десятків збірок поезії, два нотних збірники, 25 аудіодисків власних пісень. Знаковою була прозова книга «Україна провінційна: шлях від самостійності до самодостатності». Публікувався мало не в усіх літературних виданнях країни. Його книжки перекладені багатьма мовами. «Два тіла — дві душі» — перша книга еротичної поезії в Україні. Автор п’єс.
Засновник першого приватного будинку творчості в Україні «Потік Ірва».
Голова Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України. Член п’яти національних творчих спілок. Лауреат премій ім. В. Стуса, ім. Братів Лепких, ім. В. Гнатюка, ім. В. Лучаківського, «Визнання Краківської конфратерні поетів».
Література
Смик, О. І. До неба і вище : поезія / О. І. Смик. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2012. — 160 с.
Смик, О. Карамельки світу : дорожній путівник поза часом : [поезії] / О. Смик ; [передм. авт.]. — Тернопіль : Терно-граф, 2015. — 111 с.
Смик, О. Параноєвий ковчіг : (пісенні тексти) ; Коли розступається небо… : (не вірші) / О. Смик. — Тернопіль : Меркьюрі-Тернопіль, 2007. — 48, 54 с., зустр. паг.
Смик, О. І. Якою мовою говорять у раю : [поезії] / О. І. Смик. — Тернопіль : Терно-граф, 2014. — 150 с.
***
Смик, О. До вас їде «ЛітБат» : [розмова з новопризначеним головою Терноп. обл. орг. Нац. спілки письменників України про плани на майбутнє та роль літератури в наш час] / записала А. Золотнюк // Українська літературна газета. — 2015. — 25 верес. — С. 20 : фот.
Смик, О. Олександр Смик: «Ми не вічні на цій землі, але невічність не позбавляє нас моральності…» : [бесіда з відомим громад. діячем, поетом-бардом] / провела М. Юхно-Лучка // Нова Тернопільська газета. — 2015. — 25—31 берез. — С. [4] : фот.
Смик, О. «Хотілось до неба і вище…» : [вірші] / О. Смик // Нова Тернопільська газета. — 2012. — 17—23 жовт. — С. 15 : портр. — (Поезія серця).
***
Андрущишин, О. Мистецький вечір у дарунок : [творч. вечір О. Смика] / О. Андрущишин // Вільне життя плюс. — 2015. — 27 берез. — С. 6 : фот. — (Враження).
Дігай, Т. Цинік і пророк з чорним котом / Т. Дігай // Літературний Тернопіль. — 2015. — № 4. — С. 82—83. — Рец. на кн.: Смик, О. Карамельки світу : дорожній путівник поза часом : [поезії] / О. Смик. — Тернопіль : Терно-граф, 2015. — 111 с.
Лівінський, О. Новим очільником тернопільського письменства став Олександр Смик / О. Лівінський // Тернопіль вечірній. — 2015. — 8 лип. — С. 5 : фот.
Новий голова Тернопільської ОО НСПУ : [О. Смик] // Літературна Україна. — 2015. — 16 лип. — С. 3.
Чубата, Д. «Вона — як вирва із порізаної вени» : [про О. Смика та його поезію] / Д. Чубата // Вільне життя плюс. — 2014. — 25 лип. — С. 6 : фот. — (Наодинці з поетом).
***
Дем’янова, І. Смик Олександр Іванович (26.10.1957, с. Грузьке Кролевец. р-ну Сум. обл.) — культуролог, поет-пісняр, співак, драматург, громадський діяч / І. Дем’янова, Г. Чернихівський // Тернопільський енциклопедичний словник. — Тернопіль, 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 299—300 : фот.
Рубрика – «ЗМІ про культуру»
Трипільська культура залишається суцільною загадкою – археолог Михайло Відейко
https://www.radiosvoboda.org/a/28807991.html
22 Жовтень 2017
Дмитро Шурхало
120 років тому – восени 1897 року – археолог-любитель Вікентій Хвойка поблизу села Трипілля знайшов культурні артефакти, які ми тепер добре знаємо під назвою «Трипільська культура». Щодо неї відомо достатньо багато, ще більше навколо неї існує теорій і вигадок. Про те, які уявлення про трипільську культуру відповідають дійсності, а які – ні, Радіо Свобода запитало в знаного дослідника, історика й археолога Михайла Відейка.
– Коли Вікентій Хвойка знайшов ці артефакти, він одразу зрозумів, з чим він має справу?
Саме слово «культура» до нас прийшло в тому числі й завдяки Хвойці, який одразу сказав, що це – «археологічна культура»
– Я думаю, що зрозумів, адже на той момент його стаж дослідницької діяльності вже нараховував кілька років, в нього уже був багатий досвід – він досліджував і кургани, й інші місця. А головне – він був у колі пошановувачів старожитностей, був знайомий із професорами Київського університету – зокрема із Володимиром Антоновичем, який не раз виступав консультантом. Були й консультанти з-за кордону, яким він надсилав інформацію про свої знахідки. Він був у курсі того, що відбувається в Російській імперії та в Європі, адже саме слово «культура» у цьому сенсі до нас прийшло в тому числі й завдяки Хвойці, який одразу сказав, що це – «археологічна культура».
– Так він одразу зрозумів, що це оригінальна культура?
– Думаю, що зрозумів, бо до осені 1897-го був 1896 рік, коли він в Києві придбав колекцію черепків. Він натрапляв на такі черепки, коли проводив розкопки в Києві на Кирилівській вулиці у 1893-му. Тобто, за цей відрізок часу можна було збагнути, що в цій місцевості є якась давня археологічна культура, майже невідома дослідникам. Оцінити це як єдине явище вдалося саме Хвойці.
– Ви є давнім дослідником «Трипілля», знаєте дослідження колег на цю тему. До речі, відомо, що «Трипілля» називають також «культурою Трипілля-Кукутені». Кукутень – це в Румунії. Тобто, не лише українці досліджують цю тему. Які для Вас загадки залишаються в цій темі?
– Тут загадка суцільна, як і 120 років тому, коли все починалося. Власне, заради чого все це робиться? Заради відтворення стародавньої історії. І те, як уявляв собі ту історію Вікентій Хвойка, як уявляємо ми сьогодні, як будуть уявляти наші нащадки – це велике питання. Наведу приклад: ми вважали, що знаємо про величезні трипільські поселення майже все – дослідження тривали з 1970-х років, розкопано сотні будівель, є чудові магнітометричні плани. І ось почалась наукова програма спільних досліджень – спершу з британцями у 2009 році, потім – з німецькими колегами. За кілька років з’ясовується, що ми маємо шанс відкрити нову сторінку в цій історії.
– А саме?
– У цих величезних поселеннях ми знаходимо укріплення. Раніше вважалось, що вони не були укріплені. І знаходимо ми це не в одному місці, а одразу на кількох поселеннях. Вважалося, що в ті часи ще не було ремесла. І всі казали, мовляв, покажіть нам гончарні горни, в яких трипільці випалювали свій чудовий посуд. Їх не було на цих поселеннях, хоча десятки років тривали розкопки.
В 2013 році ми їх знаходимо! І зараз вже понад десяток цих горнів, які мали настільки досконалу конструкцію, що щось подібне з’являється на Мінойському Криті лише в ХІ столітті до нашої ери.
Трипільські горни старші майже на три тисячоліття за ті, що раніше вважалися найдавнішими в Європі. Причому там дуже досконала технологія, яка дозволяє отримувати цей мальований посуд й не вкрити його кіптявою, як це буває у звичайному горні. Тобто, це – професійне технологічне обладнання майстрів, які мусили знатись не лише на глині й фарбі, а й на теплотехніці.
Також тривалий час вважалося, що трипільці не будували монументальних споруд. В 2012 році на розкопках знайшли громадську будівлю розміром 60 на 20 метрів. 1200 квадратних метрів! Уявіть собі, і це збудовано із дерева та глини. Це на той час – 2000 рік до нашої ери – найбільша споруда на європейському континенті.
– А де її знайшли і якою було її призначення?
– Особисто моя думка, що це – храм. В минулому році з німецькими колегами ми розкопали храм менших розмірів – 22 на 12 метрів. Тобто, виявляється, що на цих поселеннях були головні храми – такі собі собори, а були приходські. Це свідчить про існування релігійної ієрархії. Також в одному із храмів у 2012 році знайшли золоту прикрасу – це перше трипільське золото з території України! І це лише за останні 4-5 років!
– До речі, про трипільців кажуть, що в них були не міста, а протоміста. Тобто, поселення дуже великі, на багато тисяч людей, але називають їх протомістами, бо там не було культових споруд. То тепер ми маємо підстави казати, що це – все-таки міста?
– Виникає питання: що це таке? І дуже добре, що тепер до нашої внутрішньоукраїнської дискусії підключились колеги із багатьох країн: і ті, які брали участь у програмах, і ті, які прочитали про те, що тут відбувається, бо вийшло вже кілька книжок англійською і німецькою.
Навіть вже у Британії є дипломований спеціаліст по трипільській культурі, на підході також спеціаліст із Німеччини. Тобто, коло дослідників, як це було у часи Хвойки, розширилось. Адже тоді копали трипільську культуру австрійські дослідники, німецькі, польські, британські. Потім «залізна завіса» впала – і залишились Румунія, Молдова й Україна. І тільки в останні 10-15 років колеги з-за кордону теж долучаються до цього – знову «Трипілля» опиняється в епіцентрі міжнародного зацікавлення.
– То чи є привід говорити, що це були не протоміста, а міста?
– Я містами б це не називав, бо місто – це не така річ, що проголосили певні параметри – і обласна рада ухвалює рішення, що це – місто, бо там, приміром, десять тисяч населення. Справа в тому, що уявлення людей про місто змінювалось. Античне місто – одна справа, зовсім інша – середньовічне місто, третя справа – сучасне місто. Але все це мусило колись починатися. «Трипілля» – оці величезні поселення – вони якраз біля початку.
Коли Хвойка розкопував «Трипілля», мало хто звернув увагу на те, що він написав про розміри того поселення. Він вважав, що воно займає 2 версти у поперечнику. Тобто, за розмірами це таке трипільське протомісто, причому найпівнічніше на Дніпрі.
Була ціла система тут, на Київщині, і це приблизно 4300-4200 рік до нашої ери
Щоправда, в 2007 році довелося знову перевідкрити це поселення, бо до того часу ніхто із чинних археологів вже не знав, де знаходиться ця пам’ятка трипільської культури. Підняли архівні документи, в тому числі й щоденники Хвойки – виїхали на місцевість і знайшли. І нехай не дві версти, але одна верста там точно є. І неподалік вже два роки проводиться університетська експедиція біля села Копачів Обухівського району – можливо, це місто-супутник, можливо, воно давніше. Тобто, була ціла система тут, на Київщині, і це приблизно 4300-4200 рік до нашої ери. Вони давніші за ті поселення, які зараз на слуху, які досліджують на Черкащині.
Можливо, на Київщині є шанс докопатися: а як починалися всі ці процеси і, головне, чому?
– Чи були трипільці антропологічно подібними на теперішніх українців – як ми тепер?
– Розумієте, українці – це продукт багатотисячолітнього етногенезу, і тут стільки народів!.. Але трипільці в цьому ланцюжку стоять десь біля його витоків. Ну, ви уявіть, що, за різними підрахунками, на території України проживало від 400 тисяч до мільйона трипільців у різні часи. Зокрема, трипільське населення Київщини в кращі часи могло досягати 5-7 тисяч душ. Вони були розосереджені на величезній території, але все одно: щоб від них не залишилось сліду – це нереально.
– То відомо – звідки вони прийшли і куди ділися?
– Вони нікуди не ділися.
– Але ж зникла трипільська культура.
– В тому то й справа: культура зникла, але люди залишились. Зникла культура Радянського Союзу, але люди нікуди не зникли, й ми з цією спадщиною боремось. Але у трипільців було не так: там була інакша спадщина, яку навпаки намагались зберегти – це технології, знання.
До речі, можемо сказати, що багато технологій і знань залишились у наступних людей, які жили на цій території. Наприклад, технологія ведення сільського господарства. Це здається просто – засіяв, зібрав, вигнав корівок попастися. Але це потрібно пристосувати до певної території. Уявіть собі, що багато тисяч років до трипільців тут ніхто хліба не вирощував, а вони приходять й починають вирощувати. І цими здобутками будуть користуватися наступні покоління. Уявіть собі: до часів Ярослава Мудрого набір злаків на полях Київщини був той самий, що і в трипільські часи.
– То звідки трипільці прийшли?
– Ми можемо сказати, що на Наддніпрянщину вони прийшли з району Південного Бугу. Це було таке розселення, тривала аграрна колонізація майже тисячоліття.
– А ось на ці території – від Румунії до Дніпра – як вони потрапили?
– Найдавніші пам’ятки культури «Прекукутень, Кукутень-Трипілля», як це офіційно зараз називається, на території Румунії та Буковини. Через 100-200 років вони вже з’являються на території Хмельницької, Вінницької областей. Ще 100-200 років – Південний Буг, Черкаська область. До Дніпра вони потрапили приблизно через 800-900 років. Це був шлях довжиною у тисячоліття.
– То вони рухались на північ та на схід?
– На схід ішли різними шляхами – вододілами, вздовж річок. Була донедавна така дивна ситуація, що між Вінницькою областю й Київською чи Житомирською – нема, наче біла пляма. А зараз археологи знайшли на річці Стугна кілька пам’яток. Тобто, ми знаємо, що якась частина прийшла по річці Стугна, яка впадає у Дніпро біля того ж Трипілля. На Росі також є трипільські поселення, де жили перші трипільці, що прийшли на Київщину.
– Ми ось говорили про трипільські протоміста і що, можливо, вже є підстави називати ті поселення містами. А ось кажуть, що знаки, якими користувалися трипільці, це протописемність. Чи є підстави про це говорити?
– Писемність – поняття багатогранне. Є різні види писемності – ієрогліфічна, алфавітна і так далі, ціла класифікація. Є ще такий рідкісний різновид, як піктографічна писемність. Ми зараз нею користуємось.
– Невже?
– Ви дорожні знаки пам’ятаєте?
– Звісно.
– Всі розуміють, що таке «цеглина». Вона різними мовами називається по-різному, але… це піктограма. Вони, вибачте, в туалетах і де завгодно ці значки. Вони зрозумілі навіть тим, хто не знає писемності.
Піктограми – дуже давній винахід людства, вони відомі з кам’яного віку. Наші далекі предки, які заблукали в Європу 40 тисяч років тому – вони вже такими значками користувалися. Деякі народи користуються ними досі, бо це – вигідний спосіб комунікації, зберігання інформації.
У трипільців піктографія досягла дуже високого ступеню розвитку. Весь цей мальований посуд, всі ці орнаменти – у них як елементи включались різні знаки. Навіть є дисертація Тараса Ткачука про знакові системи трипільської культури. Це дійсно система, яка вдосконалювалась. Там впродовж століть з’являлися нові знаки. Частина знаків була зрозуміла здебільшого тим, хто їх створив. Але були й загальні, які були поширені на території всієї трипільської культури. Всюди їх розуміли однаково – приблизно так, як ми всі розуміємо дорожні знаки.
З цієї піктографічної писемності могла з’явитись справжня писемність. Так відбулося в Єгипті, те ж відбулося в Шумері, де теж була протописемність…
– Що ці трипільські знаки означали? Чи можна ці знаки прочитати зараз?
– Не прочитати, а протлумачити або запропонувати тлумачення. Дуже добре, коли є один і той же знак у супроводі інших знаків. Тоді можна з великою вірогідністю припустити значення. Скажімо, є трипільський знак – схожий на кукурудзу заштрихований овал.
– Але тоді ж ще кукурудзи не було! Її значно пізніше завезли з Америки.
– Виникає питання: що би це могло значити? Але коли з цього овалу виростає рослина, то можна припустити, що таким чином вони малювали колосок. В чому фокус: висівали пшеницю колосками, а не зерном. Бо якщо молотити-обробляти, то вона просто не проростала – такий різновид пшениці вони вирощували. І тому це, з великою вірогідністю, це – символ колосу, з якого щось росте. Його зображують на мисках, наче це миска, повна колосся. Вони є в різній комбінації, наприклад, наче воно там загрузає в землю. Є знаки, схожі на місячний серпанок. Отут уже й реконструюють місячні календарі й що завгодно, особливо коли там є певний числовий код. Скажімо, сполучення місяця й собаки – це теж може бути якась піктограма.
– А чому єгипетські ієрогліфи тлумачать вже однозначно, а трипільські знаки – ні?
– Ми забули про китайські ієрогліфи. Найдавніші їхні прототипи з’являються в Китаї в культурі Яншао. А це 4 тисячоліття до нашої ери – це якраз у нас трипільські протоміста. Тобто, всюди, де суспільство досягає певного рівня розвитку, воно звертає увагу на необхідність передачі інформації. І це саме відбувається на Дунайській культурі – Дануб скрипт – там є купа знаків. Є навіть гіпотеза про існування дунайського письма.
Зрештою, коли вчені зібралися й обговорили цю проблему в масштабах Європи, то дійшли до того, що, починаючи із нового кам’яного віку, разом із навичками вирощування хліба поширюються й певні релігійні уявлення і певні способи передачі інформації. І дуже багато трипільських знаків мали багато спільного з дунайським. А звідки прийшло хліборобство – з Дунаю, з тих культур, які в основі Трипілля. Все тут дуже пов’язане.
– То все-таки протописемність, а не писемність.
– Протоміста й протописемність, бо найдавніші зразки європейської писемності, щодо якої немає сумнівів – це критська писемність.
Але що цікаво, дуже багато знаків, того, що називають писемністю й так далі, мають прототипи в цій Дануб скрипт – дуже давніх знаків неолітичної доби. Тобто, люди тисячоліттями цим користувались, аж поки збагнули, що з цього можна зробити щось інше.
– До речі, читав в одній праці, що трипільці знали колесо, але чомусь ним не користувались.
– Ой, а спробуйте у нас скористатися колесом. У нас же й зараз немає доріг, а уявіть, що було в трипільські часи. Це, до речі, проблема. Хоча, є зображення колеса керамічні. Є уламки іграшкових тварин, які були на коліщатах. В цьому році таку знайшли в Кіровоградські області. І цій моделі 6 тисяч років! Це уламок, але ідентифікується без проблем.
Натомість, у трипільців був такий винахід – транспортні сани. Вони були величезні і, судячи з керамічних моделей, в них могли запрягати пару волів. Цього вистачало, щоб возити врожай з поля, і воду, і дрова, і будівельні матеріали на спорудження оцих великих будівель. Бо більшість керамічних моделей транспортних саней знайдені на Черкащині – там, де найбільші поселення. Їм колеса не треба було.
– Чому зникла трипільська культура? Чому вона не переросла в цивілізацію?
– Люди нікуди не ділися, але вони стали жити інакше. Просто змінилась культура. Через економічну кризу попередні культурні досягнення були втрачені. Залишилось тільки те, що потрібно було: воювати й виживати. А всі ці красиві будинки, храми і все, що було не потрібне для виживання, зникло.
– То економічні фактори, а не кліматичні?
– Це ланцюжок: змінюється клімат, проблеми з економікою, подолання проблем, повернення на попередній рівень суспільного розвитку – без ремесел, без храмів, без міст. Така ось стратегія виживання.
– А як клімат змінився? Відбулося похолодання?
– Так, похолодання. Степ посунувся на північ.
Кліматичні умови, в яких ця культура розквітла, кардинально змінилися. На території України таке відбувалось – від трипільців до Русі – п’ять разів
– Це був льодовик?
– Вважається, що це було виверження вулканів, які стимулювали кліматичні наслідки і подіяли не гірше від ядерної зими.
Тобто, ті кліматичні умови, в яких ця культура розквітла, кардинально змінилися. На території України таке відбувалось – від трипільців до Русі – п’ять разів. І тільки з часів Русі ми мали більш-менш поступальний розвиток.
Дмитро Шурхало
На Радіо Свобода – з 2008 року. Спеціалізуюсь на політиці та історії.Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники»