Бюлетень№41 (473) рік
Спеціальний випуск літопису з нагоди презентації
“Антології української поезії ХХ століття”
Фрагменти статті Ніни Головченко про презентацію http://bukvoid.com.ua/events/pesentation/2017/10/02/113948.html
“Чудовий поетичний перформанс наживо слухали не тільки глядачі в залі, а й слухачі радіо «Культура». Це було тривале естетичне дійство за участі поетів і поціновувачів справжнього мистецтва слова, підсилене авторськими читаннями, авторським відчуттям ритму, мови та образності, а також музикою.
Особливих слів подяки заслуговує Іван Малкович. І не лише як упорядник «Антології української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана», як чудовий поет і як майстер художнього читання. Ведучий Іван Малкович як досвідчений диригент вибудував архітектоніку вечора української поезії і дуже делікатно коригував усі ноти та виставляв акценти. Знання барв і відтінків індивідуального стилю кожного з поетів, відточений поетичний смак, відчуття «градусу» аудиторії дали змогу Іванові Малковичу створити надзвичайно гармонійну та енергетичну атмосферу Поезії.”
...
“А для справжніх пошановувачів поезії укладена антологія є своєрідним репрезентативним «списком літератури на літо» − рекомендованим переліком імен для глибшого вивчення поетичної творчості того чи іншого автора: Грицька Чубая чи Бориса Гуменюка, Миколи Вінграновського чи Василя Герасим’юка, Михайля Семенка чи Андрія Бондаря... Усього 140 ПОЕТІВ.”
Слухаючи радіопередачу записав порядок виступу митців та назви виконаних творів. Упорядник
Пропоную вірші поетів і тексти пісень виконаних бардами, що прозвучали
у концертній Студії Будинку звукозапису Українського радіо 28 вересня 2017 року,
трансльовані радіо “Культура”. Ведучий – Іван Малкович
Поет Василь Герасим’юк
* * *
Ігореві Римаруку
Прийшли вночі. “Твій, діду, син умер.
Потрафив у скалу – лежить в потоці.
Не міг тікати. Спершу кинув гвер”.
Старий не відповів: “Заходьте, хлопці…” –
він їх не знав, а може, не впізнав.
Але ввійшли у хату, бо намокли
в потоці тому. Сіли і замовкли.
“Ви з Космача чи з Брустур?” –
“Ми з облав”.
“У піч усе, що видів, замуруй.
Клятьби отецькі замуруй у грудях.
Прости нас, діду, виплачся на людях.
Як худобину, душу не гайтуй”.
Самі стелились, покотом лягли
на лавиці, на ліжку, на долівці…
Старий зігнувся при незримій свічці,
покликав сина з темної скали.
Поснули всі. А пізно уночі
прокинувся один, немов злякався, –
старий перевертався на печі,
немовби у землі перевертався…
Ні, не в землі – в повітрі!
З темних брил
на скелю падав, що стриміла збоку,
і – вниз, на них, що сплять на дні потоку.
Під ними – син.
А в них нема могил.
…З потока підняли, несуть у ліс…
І той, котрий прокинувся, заплаче.
А може, й ні. Бо там не буде сліз,
де ти перевертаєшся, Космаче.
ЧОЛОВІЧИЙ ТАНЕЦЬ
Ти мусиш танцювати аркан.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і зупинити
цей танець.
Хоч раз
ти стань у це найтісніше коло,
обхопивши руками плечі двох побратимів,
мертво стиснувши долоні інших,
і тоді в заповітному колі
ти протанцюєш під безоднею неба
із криком по-звіриному протяжним.
Щоб не впасти із цього грішного світу,
хоч раз
змішай із ближніми
піт і кров.
Сину Людський,
ти станеш у чоловіче коло,
ти готовий до цього древнього танцю
тільки тепер.
З хрестом за плечима.
З двома розбійниками.
Тільки раз.
ОСІННІ ПСИ КАРПАТ
Іду – немов траву чиюсь толочу
некошену. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.
Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не скочить і – по рукоять!..
Але я знаю: є ще пси осінні.
Вони мене почули і не сплять.
Не виють. Не печуть небесні схили.
Отари не женуть – то відійшло.
Верхи їх відпустили й побілілі –
вже був мороз. Вже вкуталось село.
Вже все забуто!
Згризено в гонитві!
А що насподі – чорне і круте,
аж крутить листям буковим на вітрі,
аж менша псота кумельгом іде!
Їх спини жовті, їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
Їх газди мокрі в тихому похміллі.
Їх зорі вічні, їх газдині злі.
А ти ідеш – печаль чиюсь толочиш.
В ногах чиїхось часом, як щеня,
заскімлиш... Часом озирнутись хочеш,
немовби хтось тебе наздоганя.
Поетка Любов Голота
В Інтернеті не знайшов її віршів, але розшукав 2 твори у збірці поетки “На чоловічий голос”. Упорядник
ОСТАННЯ ВОВЧИЦЯ В СТЕПУ
Вона сама і не шукає пари.
Їй безліч літ, а серце в сповитку.
На тихий подих сонної отари
жене вовчиця тінь свою хитку.
Не хіть, а нехіть креслить довгі кола,
не пристрасть – розум розгорта петлю, –
мов настромилася душа, голодна й гола,
на меч іржавий кінського щавлю.
Зітхне трава – відпустить своє сім’я
в снігів лютневих вистиглу золу, –
зупинить біг і наїжачить тім’я,
сховає слід в зотлілу ковилу.
Оглянеться і припаде на лапи,
потягне носом – видихне в туман
сумне виття, і буде ридма плакать
в порожній степ і висохлий лиман,
в зірчасте небо, – там, за оболоки,
сховався місяць, наче вовченя,
що ссе її молозиво й молоки,
солодкий біль над вим’ям учня...
...Заплющившись, провиє свою втому, –
звалялась втома, стерлась до дірок:
– До норища, до лігвища, до-до-му! –
зітхне, ловецький вчуючи курок:
– В розверсту вись! – Там, де летюча зграя
вершить весільний гін, весільний грай, –
серед сузір’я дикого, ген, скраю
припас їй місце вовчий буйний рай...
ЗАМОВЛЯННЯ ЧОРНОГО МІСЯЦЯ
Нині відпускаєш мя, володарю чорноти –
князю Чорний Місяцю, відчиняй небесні ворота,
замкнись повним колом, коти свій жорен, –
мели своє борошно, товчи чорнокорінь;
лови твої скінчились, князю небес половецький, –
білою рибою билася в сітях твоїх ловецьких:
– Не твоя це дівочка, не твоя це панна,
не тобі судилася зоря її рання...
Князю Чорний Місяцю, очі твої черлені
серце моє спивають, що скулилось в мені, –
дай, Князю, випростатись, дай політати,
згорни з нього тінь чорнокрилу, латату,
не жени його, босого, гострими тернями,
не плоди в нім туги – причинної, стерянної,
не рви з нього, Князечку, вовчого крику,
не являй чорного вовкулачного лику!
Князю Чорний Місяцю, нині відпускаєш мя, –
сімома замками запирається тінь моя,
сімома хрестами рука відхрещується,
сімома поясами тіло підперезується.
На хрещатій дорозі душа стоїть,
через ліве плече на тебе глядить:
чарів твоїх зрікається, до Божого порога
докликається.
Князю Чорний Місяцю, важкий твій жорен, –
все в мені пере-міряне-пере-віяне-пере-
оране-пере-сіяне-перепілкою серце падало:
пере-думала-пере-плакала-пере-силила-
наче заполоч в голку засилила,
наче голку ту в пучку вколола...
І зоря моя чорноголова
враз засяяла, засвітилася:
– Не твоя це дівочка, не твоя це панна,
не тобі судилася зоря її рання!..
Ти від мене навік відступаєшся,
на три долі вперед прощаєшся, –
не ходи під вікнами, не світи супроти –
нині відпускаєш мя, володарю чорноти...
Далі Любов Голота прочитала вірші: “Думаю про те, як там на Сході в окопі...” і “Господи за ці юнацькі сльози...”
У запису прозвучав вірш Миколи Вінграновського, прочитаний поетом
* * *
Вночі, серед ночі, хтось тихо
До мого Слова підійшов
І став дивитися і дихать,
1 я відчув: так диха лихо,
Так ходить лихо — Час прийшов.
Прийшов і став. І вже нікуди
Не заховатись, не втекти,
Не загубитись поміж люди,
Не замінити серця в грудях,
Нікого в світі — Час і ти.
Прийшов і став. І я побачив:
У погляді його сухім:
Ніхто не любить і не плаче,
І не біжить ніхто й не скаче,—
У ньому однаково всім.
Усім однаково: і сущим,
І тим, що будуть, що були,
Однаково морям і пущам,
Словам безсмертним і вмирущим —
Нікому слави чи хули!..
Та я сказав: що хочеш, Часе,
Усе віддам тобі по край —
І юність, й молодості чашу,
Життя сьогоднішнє й вчорашнє,
Лиш Слова мого не чіпай!
Не зачіпай його, малого,
Не бий його і не пали,
Бо перед ним іще дорога,
Бо перед ним багато й много
І ми Із ним ще не жили!
Ще все нам з ним — передсвітання:
І перші сльози перших снів,
І перший сніг усіх снігів,
І перший берег з берегів,
Й любов ота, що є остання!
І гуркіт молодої зливи,
І тьохкіт серця уночі.
І білий цвіт, і камінь сивий,
Солодкий сон оси і сливи.
Й сови у присмерку сплачі.
Ще все нам з ним — сама тривога,
Ще все нам з ним не відбуло,
Ще все нам радісно і довго.
Ще все нам з ним, — як перед Богом
Кажу тобі, — не перейшло!..
Все те, що хоче, обіймає
У неодмінності своїй,
І Слово серцем напуває,
І Слово більше не вертає…
Моє ж живе ще —пожалій!..
Я знаю, ти в своєму плині
Нікому спуску не даєш,
Ані державі, ні дитині,
Ні сивині, ані дружині! —
Безсмертно сієш, смертно жнеш!
І невблаганними очима
Ти йдеш крізь вічність і крізь мить
І темінь в тебе за плечима,
Й поперед тебе мла-темнина,
Й тобі нічого не болить!
Чи солодко, а чи солоно,
Тобі дарма.— нема чи є…
А тут — і трепетно й шовково! —
А тут животворяще Слово
Мого народу і моє!
Це слово людської надії,
Це слово крізь хрести і прах,
Крізь пил віків, усе в сльозах,
Пробилось, вижило, зоріє,
Горить у мене на устах!..
Вночі, середночі, хтось тихо
До мого Слова підійшов
І став дивитися і дихать,
І я відчув: так диха лихо.
Так ходить лихо — Час прийшов…
Автор музики Марія Бурмака заспівала пісні на вірші поетів:
Павло Тичина
ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, — грає вітер
І Дніпро ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
Оксана Пахльовська
* * *
…І любиш цю землю зігріту
і сонце, що тихо встає.
Обличчя південного вітру
так схоже мені на твоє.
В якому, не знаю, сторіччі,
бо завжди, бо скрізь і ніде, –
південного вітру обличчя
навіки тепер молоде.
Не знаю, зустрінемось де ми
чи в пам’яті літа згорим.
Назустріч лиш вітер південний,
засмаглий під сонцем старим.
І хто він, цей вітер, і звідки?
Куди за собою він зве?
Обличчя південного вітру
то ніжне, а то грозове.
У нього жага споконвічна,
що зводить зруйноване вщент, –
південного вітру обличчя
з ущелин забутих легенд.
Цей вітер такий старовинний,
з таких предковічних країн, –
він руки цілує руїнам,
щоб встали вони із руїн.
І я на шляху того вітру –
мов статуя древня в огні.
Він з того повернеться світу,
щоб глянути в очі мені.
Іван Малкович
САД РІЗДВЯНИЙ
Хтось із дитям удвох
бродить різдвяним садком.
Каже дитятко: «я — Бог»,
трусить сніжком.
Кутає благодать
їх в найтихішім з садів,
пір'ям холодним риплять
білі гусятка слідів.
Старший — услід ступа,
став посеред зими,
малому в подушку черпа
неба із янголами.
Знає: прийдуть королі,
знає: клякнуть умлівіч,
знає: гусятка малі
попідростають за ніч.
Поет Павло Вольвач
Друзі — ті, що не мав. — ті вже стали
міністрами. По могилах і тюрмах — оті, що
були.
Долі судилося бути саме такою.
Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ
Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.
І маслини в посадках, де фінкою б'ють у живіт.
Я люблю, коли дим струмує над передмістями
І таке, наче юність проступає тоді із імли.
Друзі — ті, що не мав. — ті вже стали міністрами.
По могилах і тюрмах — оті, що були.
І якщо подивитися вбік від головного проспекту,
Там, у мареві, що схоже теж на ріку,
Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор,
Хтось іде по шорсткому вулиці язику.
Років десять тому іде у вечір і в спомин.
Наче давнє татуювання — зображення
розпливлось.
До циганів за анашею? До когось за самогоном?
Він іде, той до болю невпізнаний хтось,
І зникає поволі у димній балці...
Все років загортає дим.
І десь та, від якої тремтіли пальці,
Зубом блискає золотим...
Саме у цьому місті чомусь судилося бути.
В цьому часі і сонці. Посеред цих людей.
Тут ковтати повітря і повні груди отрути,
Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей.
Любити ці горизонти абрикосово-акацієві.
Траву в щілинах між плитами. Обвітрені поїзди.
Три акорди околиць і, власне, долі всієї.
Тільки навіщо все це, якщо це — не назавжди?
Про Терьоху
День такий - ні хмарки, ні пів-хмарки
(Байдуже, вівторок чи четвер).
Точать ляси кумоньки-товарки.
Світить сонце. А Терьоха вмер.
Вмер і вмер. Кому яка різниця?
Не для того ж літо почалось,
Щоб комусь оплакувать п'яницю,
Що з тюрéм приніс туберкульоз.
З церквою на спині, Вася здимів -
І кому від того стало гірш?
Він чотири рази був судимим,
Скажуть: "Ну куди його у вірш?!"
Тільки ж під одним ходили Богом,
Хоч по різних кидало світах.
Самогону ми були одного,
Нації одної (в паспортах).
А живуть усі, хто як захоче.
Можна - так. А можна - отако.
І були ж у Васі смілі очі,
І кінчалось прізвище на - ко.
Всесвіт не скінчився, не почався.
Десь когось не буде- ну то й шо?
-------------------------------------------------
...Вечоріє. Жалко мені Васі.
Наче дня, що взяв оце - й пройшов.
ПЛЕНЕР-ХХ
Хорт-наркоман вирушає кудись на лови,
зблискують мрій моїх іскорки незаконні.
За запиленим склом - пихате алое
доживає віку на підвіконні.
В'язні на "критці" по колу чи по квадрату
ходять. На площах чиїсь лопотять промови.
Іноді висмикнеться в електорату
спідня сорочка напівзабутої мови.
Щось би почати. Та багатьом вже пізно.
Кров, як Зінка, стала млосна і млява.
А по суспільству розповзається бізнес -
слово, жирне, наче нафтова пляма.
Ніготь тисячоліття. Вже залишилось трошки.
Чутно - в тумані гарцюють незвичні роки.
Виє ворог. В дядька глибшають зморшки.
Масні, аж сяють червонощокі пророки.
Гладенькі люди, з нікелю і пластмаси,
спритно розкручують шестерні змов таємних.
І по-отецьки на ввірені маси
наставив око зализаний євнух.
Борсання в гної. І - ні життя, ні смерті...
Але, злетівши понад оцю примару,
вервечкою сподівання, білозубі і вперті
сторожко сходяться до Холодного Яру...
Поетка Світлана Короненко
В Інтернеті не знайшов її прочитані вірші, тому бажаючі можуть почути їх у записах:.
Жінка танцює https://www.youtube.com/watch?v=3EKz7BOH5O8
Горбата https://www.youtube.com/watch?v=DmAd9etS_FQ
Сюжет банальний і смішний https://www.youtube.com/watch?v=ca284ACG0_Y
Автор музики Едуард Драч заспівав пісні на вірші поетів:
Євген Плужник
* * *
Дві паралелі, два меридіани -
І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай!
Тут тверді тінь. Тут трепетний і тьмяний,
Замкнувся світ. Тут – Тігр, Євфрат і Рай.
Настане час, – і ти обрящеш Єву...
Час промине, – і мир утратиш ти...
І переступиш грань (уявну чи чуттєву)
Якоїсь довготи чи широти.
І буде знову: два меридіани,
Дві паралелі – квадратовий рай.
І тверді тінь... І, трепетний та тьмяний,
Безсмертний світ... Живи! Твори! Вмирай!
Майк Йогансен
Ось іду по рейці...
Ось іду по рейці і хитаюсь,
Чи дійду до краю, чи впаду,
Ліс ліворуч, мов зелений заєць,
Задивився на мою ходу.
Десь далеко одинокий коник
Пісню травам і лісам згадав;
Наче гасне дерев’яний дзвоник,
Наче спить і падає вода.
Скільки днів любилося з ночами,
Розтавало вранці у вікні.
Скільки птиць летіло над полями,
Не верталося до мене уві сні.
Я іду по рейці і хитаюсь,
Чи дійду до віку, чи впаду.
Ліс спинивсь. Ліс, мов зелений заєць,
Задивився на мою ходу.
Іван Малкович
Військо
Звучить як міт: відважне військо
жило в лісах цих під землею
і напувало з фляг австрійських
дубів коріння – власну стелю.
Плекало волею ці звори,
а звіра – кров’ю – щоб напився,
щоб гордими лишались гори
й хоч хтось в цім світі не скорився…
Іван Малкович прочитав вірш Дмитра Павличка, бо поет святкував свій день народження
* * *
Найліпше любитись в надрання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.
Як я до грудей твоїх злину,
Торкнувшись крилом до стопи,
Збудися – та наполовину,
А наполовину ще спи!
А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!
Поет Микола Воробйов
Перший прочитаний поетом вірш бажаючі можуть почути у запису
Пригадай на дорогу мені https://www.youtube.com/watch?v=k2K4FmhaFOw
НАВІСТИТИ МАТІР
Хата до хати
червоне яблуко котить.
Поспліталося світло
золотими рогами.
Вогонь поліно струга.
Цвіркун
білу горошину котить
по сажі,
що оксамитом росте.
Навістити матір —
кому холодно, кому вітряно,
кому вітряно, кому ніколи...
Навістити нікому.
Обвалюється снігом
в посадці сорока
У чорній сітці
дятел пробиває зірку...
Горщик розкрутивсь назад —
в купу глини.
Журавлиним горлом
дихає відро.
Наче птиця йде і йде,
теплий дощ
У присмерку іде.
Сидить мати навпроти серця,
розмитий клен тече
і затіка між плечі.
Навістити матір —
кому холодно, кому вітряно,
кому вітряно, кому ніколи...
Навістити нікому.
Біла хустка в’яжеться,
синцями сміється.
На білій хустці бліді блискітки
пересипає плач.
Осінь,
наче жовті собаки валують
і червоні язики виливають.
Сиджу собі вдома, коло землі,
Згадую вас, діти...
Вітер вікна скубе,
хрипотить по шляху,
піднімаючи листя.
Затулилися щільно дерева.
І по них, по глухих,
шурхотять срібні птиці.
Навістити матір —
кому холодно, кому вітряно,
кому вітряно, кому ніколи...
Навістити нікому.
Скриплять ворота від ворон
і причиняють ніч.
Язик дверей реве,
морозу синя морква
стриба біля дверей.
Сорока розлилась по стінах,
пташки поснули в відрах.
Ти даленієш, мамо.
Дерев на вітер кинуті хвости,
а їх лице звірине —
у шибки...
Легенькі голови курей рябих
важку обклали голову твою.
але безсоння не склюють
заплющеними очима.
Навістити матір —
кому холодно, кому вітряно,
кому вітряно, кому ніколи...
Навістити нікому.
Далі Микола Воробйов прочитав вірші: “Паркан і клен” та “З незрівнянної височини...”
* * *
– А де наша скринька з прикрасами,
щоб прикрашати життя?
Ну де?
І коли вже не було кому ставити
це запитання, я випадково
її відшукав,
у великому дзеркалі відшукав…
Останній прочитаний поетом вірш записав з його голосу. Упорядник
* * *
Мушу вам щось повідомити:
жовтий листок пролетів
Поет Іван Малкович
ДИТИНСТВО ТРЬОХ
Дитячих замків рицарська сорочка.
Посеред замку в пишній ваготі
висиджує дарунки золоті
ялинка - чарівна різдвяна квочка.
Орхестра шурхотливо просякає
проз вартових воскову таїну.
На клавесині пісеньку сумну
рум'яний Моцарт носом долубає.
Дівчатка пурхають попри криві дзеркала,
їх гороб'ячий пурхає смішок,
і пурхає круг них дверяста зала,
й на всіх різдвяний сиплеться сніжок.
Враз щось незнане тьохкає в дівчат,
пругкішають тіла і в'яне мова...
Це заглядають в шпарку від ключа
трирічні Дон-Жуан і Казанова...
ПРИТАНЦЬОВУВАННЯ НА ОДНІЙ НОЗІ
Oto jest spowiedz krety-yy-na...
К.- І. Галчинський
Ой розкажи-но, Яри, и, и, но
(це ніби сповідь моя), -
– ча-ча –
яка полюбе дівчи, и, и, на
такого кретина як я?
– ча! –
Яка полюбе Іва, а, а, на? –
на тім’ї – душе, е, вна
ра-а-а-на;
в руці – маю ружу,
язик – за оружжа,
а в серці
якась
коляда.
Автор музики Тарас Чубай заспівав пісні на вірші поетів:
Грицько Чубай
Світло і сповідь
(цикл) (фрагменти)
Галині Чубай
3
Ти не маєш довкола
свідчадонька жодного
де б не мала себе
чужої
пошукай собі інших плес
щоб надивитись на себе
лиши для мене в магнітофоні
пісеньку про своє залишання
свій біг зачавши жартома
втечи таки насправді
4
піщаним берегом побіжи опівночі
нехай аж до ранку тутешня вода
доганяє Тебе руслом
нехай біжить попереду сріблястий
окунь із шматочком місяця
дорогу воді освітлює
5
Тобі услід не дивитимусь
лише листопадово очі заплющу
я цього не побачу
як листочки слідів опадуть
із гілляччя стежок
6
сяде навпроти зозуля німа
в неї від літа іній на дзьобі
дам їй погортати торішній
гербарій
що його назбирали
вітер і Ти
7
пречисті голоси
у довгих коридорах
молитви із чисел
проказують
то мадонни годин одягаються в біле
то мадонни годин поспішають
до свого годинникового почаїва
щоб засвітити удосвіта
замість свічок під іконами сніг
8
од вікна і од ставу
над сади і сліди
заспівало літаве
із очима води
буде саням осанна
у майбутній зимі
і слова славосяйні
що надійдуть самі
вже й сніг засвітили
мадонни годин
і слід залишили
один
9
побіжу по ньому з рушницею
обернеться рушниця на палицю
сліди заведуть у високе жито
буде жито поволі меншати
а серед жита
новорічна ялинка
і я біля неї маленький
– Татку а троє дерев
це вже ліс?
Олег Лишега
Пісня 55
Спи, моя люба, усе засинає,
Попивши на ніч з ріки молока..
Циферблат будильника
Поріс сухим очеретом, дрімає..
Колиска твоя, всміхнувшись прощально
Білосніжним сміхом, загойдалась на вітрі,
Підвішена до неба снами..
Я заплету твої коси до завтра,
Ранком нахилюсь над тобою в інеї —
Стрічки яскраві, багряні..
Спи, моя люба, в домі очерету горить свічка,
Запалена мною, бездомним..
Крига над тобою, крига під тобою..
Полум’я відігріє пам’ять..
Грицько Чуба́й
* * *
Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку -
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.
Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю
А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.
Поет Андрій Бондар
Перший вірш прочитаний Андрієм Бондарем "Святий Миколай № 628" можна почути:
https://www.youtube.com/watch?v=A__AD4kMmvs
ПСАЛОМ БРАТЕРСТВУ
брати Коени — Ітан і Джоел — навчили мене
не боятися крові
брати Тютюнники — Григір та Григорій —
так нічому мене й не навчили
брати Маркс вплинули на весь голлівудський кінематограф
брати Лєтови більше схожі на батька з сином
у братів Кличків життя складається якнайкраще
братів Бранко звинуватили у зв’язках із мафією
брати Шумахери й далі представляють «Ferrari»
до речі брати Старостіни ще живі?
брати Баджо зовсім на братів не виглядають
брати Інзаґі мабуть ненавидять один одного
як і брати Чорноволи
братів Суркісів краще не знати
брати Савлохови здається сидять
брати Медведчуки сподіваюся сядуть
братів Хачилаєвих і братів Бараєвих скоро всіх постріляють
з братами Прохаськами давно не бачився
братів Лучуків ніколи не бачив разом
братів Покальчуків навіть не хочу бачити
братів Капранових хронічно не розрізняю
Василь і Вадим Скуратівські — не брати
Іван і Євген Марчуки — не брати
«Брати Гадюкіни» — теж не брати
«білі брати» знову співають гімни в переходах метро
брати Ворнери зняли другого «Гаррі Поттера»
брати Вайнери здається еміґрували або повмирали
брати Стругацькі вплинули на кілька поколінь
але мене чомусь обійшли бо
мене більше цікавили брати Гонкури
брати Еліоти — Томас Стернз і Джордж
брати Голмси — Шерлок і Майкрофт
«Брати Карамазови» та «Йосиф і його брати»
а дитинство моє — це взагалі суцільні брати Ґрімм
з братів Джексонів у люди вийшов лише Майкл
з братів Нобелів — лише Альфред
з братів Ульянових — лише Володимир
з братів Бушів — лише Джордж
з братів Зерових — лише Микола
але Михайлові пощастило більше
братам Люм’є пощастило обом
крім усіх згаданих є брати
єдинокровні єдиноутробні молочні зведені духовні
молодші середні старші
братиблизнюки братидвійнята сіамські брати
двоюрідні троюрідні лісові серапіонові гедеонові
«Брати Тютчеви» — продаж упаковочних матеріалів
є побратими братушки братанки братчики братіки братки братухи братани
брателли
брати по нещастю і брати по зброї
тріє як рідні брати самому чорту брат
ні сват ні брат на брата брат о де ж ти брате
братовбивці братолюби братопродавці
брати во Христі братимусульмани братислов’яни братипілоти брати.
кробати брати Ґавз
бувають брати більше схожі на коханців
бувають брати взагалі між собою не схожі
якби у мене не було брата
хто б тоді мені розповів у чому відмінність між
жіночими та чоловічими статевими органами?
кому б я довірив таємницю свого першого кохання?
хто б мене навчив як добувати нехитре чоловіче задоволення?
хто б мені пояснив різницю між штрафним і вільним ударом?
хтось обов’язково мусить бути поряд
якщо у вас немає брата дай вам бог бодай сестру
із сестрами навіть ще цікавіше
Поет Борис Гуменюк
ЗАПОВІТ
Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ще живі.
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтесь наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі усмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре якби на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(В пам’ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.
Автор музики Едуард Драч виконав пісню
на вірш Івана Малковича
* * *
Мовби зелений поїзд
привидівсь і зник тепер:
може, я сів у нього,
віконце собі протер;
може, дивлюся й дивлюся,
і, може, все впізнаю:
тонко тремтить стеблинка
над рейкою, на краю.
Може, то я, маленький,
може, то ти... не руш...
Може, усіх, хто нас любить —
горсточка, кількаро душ...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Сядемо в тихе човенце,
стиснемо плечі до пліч,
сонечка візьмемо в серце,
з ним — перебудемо ніч.
Може, не вмерзнемо в кризі,
може, не згубим весла,
може, в байдужій вітчизні
знайдемо дрібку тепла.
Поетка Наталка Білоцерківець
* * *
Я помру в Парижі в четвер увечері.
Сесар Вальєхо
Забуваються лінії запахи барви і звуки
слабне зір гасне слух і минається радість проста
за своєю душею простягнеш обличчя і руки
але високо і недосяжно вона проліта
залишається тільки вокзал на останнім пероні
сіра піна розлуки клубочиться пухне і от
вже вона розмиває мої беззахисні долоні
і огидним солодким теплом наповзає на рот
залишилась любов але краще б її не було
в провінційній постелі я плакала доки стомилась
і бридливо рум'яний бузок заглядав до вікна
поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились
як під тілом твоїм задихалась полиця брудна
затихала стихала банальна вокзальна весна
ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю
в провінційній постелі що потом кишить і слізьми
і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми
надто гірко ми плакали і ображали природу
надто сильно любили
коханців соромлячи тим
надто вірші писали поетів зневаживши
зроду
нам вони не дозволять померти в Парижі
і воду
під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим
САКСОФОНІСТ
у підземній трубі де квіткарки бліді
де повзуть жебраки від руки до руки
де туман сигарет і ошмаття газет
і калюжки сечі замерзають вночі
там
на повен зріст
саксофоніст
у блаженну пітьму
гра не знати кому
в золоту трубу
у нічній трубі
він сурмить весну
віддану йому
як щасливий схлип
як любовний скрик
як терпкий язик
як жертовний лик
як жертовний лик
як терпкий язик
як любовний скрик
як щасливий схлип
Поет Анатолій Кичинський
***
Тихше, музико, - грає вино!
Ні, не грає — нівроку співає.
Молоде і веселе, воно
степове моє сонце спиває.
І горить моє сонце у нім,
і тече моє сонце у чару,
чия срібная креш — ніби німб —
над ковтком прохолодного жару,
від якого з вином заодно,
кришталевим осяяна світлом,
грає кров і співа, як вино.
То чого б це нам нудити світом?
Гей ви, друзі мої, що в біді
Не минули моєї оселі!
Ви такі ж, як вино, — молоді.
То чому ж ви такі невеселі?
Посідаймо на ряст кружкома.
Буде чара по колу кружити!
Ні безсмертя, ні смерті — нема.
Є життя, що судилось прожити.
Є земля, на якій ми живем,
та у плоті душа безпорадна,
що заплуталась в ній межи вен,
як в промінні лоза виноградна, -
аж несила повірити в те,
що схололої крові ніколи
не зігріє вино золоте
в чарі сонця, що ходить по колу.
Як вино пам’ятає лозу,
як бджолу мою — цвинтарні квіти,
як щока пам'ятає сльозу,
спом'янімо себе в цьому світі.
Спом’янімо цей світ у собі,
що віддав нам і всесвіт охоче,
і піщинки свої часові,
Що до сліз нарізають нам очі.
Спом’янімо кожнісіньку мить,
що творила і час наш на совість,
й нашу кров, що по венах спішить,
зрозумівши свою тимчасовість.
МИСЛИВЕЦЬ
Ти ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, підступний та хитрий.
Я на решту жінок наплював
і нарешті тебе вполював.
Сльози радості, дівчинко, витри.
Не радій мені більше. Не смій
сподіватись на мене. Я — змій.
Надто бійся моєї спокуси.
Не спіши признаватись мені,
що зі мною тобі не страшні
ні потопи, ані землетруси.
Я герой, але зовсім не той,
хто потрібен тобі. Я герой,
але знала б ти, що я накоїв!
Я до тебе на крилах летів,
та злякався таких почуттів.
Не молись на подібних героїв.
Я ікона, але не свята.
О, яка ти свята простота!
Йдеш до мене, немовби на свято.
Зупинись та отямся! Я — міф.
Я — твій сон, у якому я міг
лиш одне — обіцяти багато.
Я ніколи не стану твоїм.
Із надій побудований дім —
ненадійний притулок. У ньому
ти не матимеш затишку, ти
все гадатимеш, як би втекти
до господаря справжнього дому.
Там на тебе чекає не суд.
Там до ліжка тебе понесуть,
наче стяг відвойований... Там ти,
тільки там ти в раптовій журбі
заспокійливо скажеш собі:
«Він герой, але з префіксом «анти».
Ради Бога, не вір цій дурні!
Це язик мій помстився мені
за недозвіл сказати: «Кохана,
слава Богу, що ти в мене є!
Ти — мій янгол, ти — небо моє,
ти — земля моя обітована».
Звідки, дівчинко, знати я міг,
що для мене Господь приберіг
серед осені — літо з весною.
Але досвід, мій сивий двійник,
як мисливець у нетрі, проник
мені в душу і злився зі мною.
Я мисливцем себе називав,
і повір: я не фантазував.
Я і справді виходив на лови.
І летіли у сіті ловця
легковажні жіночі серця,
що легкої шукали любови.
Але ти... Ти звела нанівець
ту свободу, якою ловець
дорожив над усе в цьому світі.
Тож ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, що втрапив у сіті.