Бюлетень№2 (488) 2018 рік
Новини одним рядком:
8 січня – день народження бандуриста Ярослава Джуся, лідера київського гурту «Шпилясті кобзарі»
11 січня – вечір пам’яті Василя Симоненка «Я воскрес, щоб знову з вами жити» в Черкаській обласній філармонії
12 січня-3 лютого – виставка «Філософія каліграфії» до 295-річчя Г.Сковороди, Київ, Хорива, 19-В, Центр Культури та ...
13 січня – концерт на “Вертеп-Фест – 2018”, Харків, площа Свободи
14 січня – день народження Вадима Сєрого, одного із перших українських бардів (роки життя: 1945-1985)
14 січня – Вечір Різдвяних Василів у Колонній залі КМДА за адресою вул. Хрещатик, 36
19 січня – благодійний концерт театру La chanson, Суми, велика зала Конгрес-центру СумДУ, вул.. Покровська, 9/1
21 січня – свято з нагоди століття проголошення Української Народної Республіки у Колонній залі Київської міської ради
21 січня – Арсен Мірзоян з програмою «Мій Висоцький», Запоріжжя, Концертний зал ім. Глинки
21 січня – прем’єра програми “Висоцький”, Харків, Театрально-концертний центр, Сумська, 25
21 січня – день народження українського літератора Євгена Гребінки, автора вірша «Очи черные»
22 січня – концерт капели бандуристів ім. Майбороди, Рівненський Міський Будинок Культури
22 січня – 1977 року П. Картавий організував сумський клуб книголюбів, де були проведені перші концерти бардів у Сумах
23 січня – збори Харківського історико-філологічного товариства у ЛітМузеї
24 січня – день народження Оксани Зоря, автора пісень із Кривого Рогу
24 січня – 11 років тому помер бард Тризубий Стас (роки життя: 1948-2007)
25 січня – 80 років з дня народження Володимира Висоцького (роки життя: 1938-1980)
25 січня – концерт до ювілею В.Висоцького у Сумському ТЮГу
25 січня – Арсен Мірзоян з програмою «Мій Висоцький», Одеса, театр музичної комедії
25 січня – спектакль "Порвали парус. Высоцкий", Харків, Театрально-концертний центр, Сумська, 25
25 січня – Бард-фест пам’яті Володимира Висоцького «Орипшая Душа» Київ-2018 у Будинку Кіно
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua
Сайт http://politikan.com.ua/117/0/0/547149.htm
Історичний клуб “Холодний Яр”, ВО “Свобода”, “Національний корпус” і “Правий сектор” ЗАПРОШУЮТЬ НА СВЯТО З НАГОДИ СТОЛІТТЯ ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
21 січня 2018 р. о 18.00 у Колонній залі Київської міської ради розпочнеться урочиста академія з нагоди століття УНР, в якій візьмуть участь лідери націоналістичного руху, ветерани легендарних військових формацій, народні депутати України, депутати Київради, громадські діячі та Історичне товариство “Чорні запорожці”
ПІСНІ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ ВИКОНУВАТИМУТЬ: заслужені артисти України Тарас КОМПАНІЧЕНКО і Тарас СИЛЕНКО; лідер гурту “ТІНЬ СОНЦЯ” Сергій ВАСИЛЮК; ГУРТ “РУТЕНІЯ”: Анатолій СУХИЙ, Гриць ЛУК’ЯНЕНКО, Василь ЛЮТИЙ; Володимир САМАЙДА, Валерій МАРТИШКО; гурт “ХОРЕЯ КОЗАЦЬКА”
Ведучий – Роман КОВАЛЬ
Адреса: Київ, вул. Хрещатик, 36.
Вхід вільний.
Київ – Cергій Цушко
З Новим роком і Святим Різдвом Вас. Додаю свої коментарі до поточного моменту...
РІЗДВО
Зрубати дерево й висотний дім звести
і на асфальті народити сина.
Тут будуть пальми з пластику рости,
де розквітали мальви і калина.
Подарувати сину не коня –
пульт геймера й навушники звабливі,
щоб людність, мов розсварена рідня,
не поєдналась у цілющім співі.
Щоб розбрелись по світу, мов мишва,
талановиті і амбітні діти,
щоби могли Європа і Москва
новою кров'ю тлінь свою живити.
Та йдуть вони не в найми, а в солдати.
І, хоч трагічно міниться пейзаж,
не вищі монстри батьківської хати
і козаки на Січі – не міраж.
Тож буде Син. Тож буде Мати,
що Україною зайшла у тяж.
НОВОРІЧНА АНОМАЛІЯ, чи МАЄМО ТЕ, ЩО МАЄМО?..
Як казали класики, "революція, про неминучість якої..... здійснилась!"
Отже, за що боролися, на те й отримали безвіз. Причому набрали такої швидкості, що замість січня влетіли в березень, а то й квітень. Непотрібні пальта приречено висять у шафах, пташки на годівнички не летять – додзьобують у полях соняшникове насіння. Лишається спішно висівати розсаду помідорів і перцю та готуватися до штурму електричок – на фазенди. Зі шкільними канікулами повне фіаско. Мало того, що нІде катати на санках чи лижах майбутніх будівників розвинутого капіталізму, треба терміново – до закінчення навчального року – вирішувати: доучувати їх державною чи спішно переходити на англійську або китайську – залежно від орієнтації у часі й просторі. Все одно – полетять у вирій, а ми й далі тягнутимемо термін життєвого ув'язнення: хто в модних авто на запакованих далі нікуди вулицях, а хто, як у світлому минулому, в чергах за соціальним хлібом. І що тут скажеш? Громадське радіо всі речення починає зі слова "Насправді", а народ на вулиці закінчує їх словом "Блін!" Влада вже зовсім зарапортувалася – таке фентезі видає, що в самої голова макітриться. Ось в інтерв'ю за лічені хвилини до Нового року Андрій Данилко, на пропозицію уявити себе президентом України і сказати щось народу, довго думав і трагічно видихнув: "Усе буде добре!" І що ж? Одразу після цього поки що чинний Президент на закінчення свого звернення до українців буква в букву повторив: "Усе буде добре!" Тож, шановні пенсіонери в хлібних чергах, любі споживачі коштовного газу і теплоносіїв, позивачі й підсудні у судах, романтики-книговидавці й сто разів задурені сільські пайовики, чули? – Все буде добре в 2018 році й у подальшому. Однак лише тоді, коли ми не намагатимемося по крихті уривати ОДНЕ В ОДНОГО – надурені в обійдених, – а, з'єднавши тисячі голосів в один, гримнемо: "Дістали!" Але спитаємо не лише з тих, що нагорі чи в олігархічних офісах. Запитаємо самі себе: як хочемо жити? Хитруючи, давати хабарі – й вимагати карати корупціонерів? Вкотре брати подачки за голосування – й хотіти чесної влади? Зазирати через тин на заможне життя в ситій Європі – та грабувати свою землю? Не усвідомивши до кінця жахливий зміст гасла: "Всьо будіт Донбасс!", як наївні метелики, летіти на згубний вогонь "русского міра"?!. Все поверне на краще, коли свідомішими, чеснішими самі з собою та з іншими станемо ми. Все налагодиться в економіці й політиці, коли їх провадитимуть совісні громадяни своєї держави. Літо стане літом, а зима зимою, коли на Землі порядкуватимуть не мародери, а господарі, що дбають і про день нинішній, і про завтра. Й тоді в новорічну ніч вдихатимемо чисте морозне повітря й ловитимемо долонею сліпучо-білий кришталь снігу...
Сайт http://litakcent.com/2018/01/11/ukrayinskiy-institut-natsionalnoyi-pam-yati-zaproshuye-na-vechir-rizdvyanih-vasiliv/
Український інститут національної пам’яті запрошує на Вечір Різдвяних Василів
Продовжуючи традицію Євгена Сверстюка Український інститут національної пам’яті та видавництво «Кліо» запрошують на Вечір Різдвяних Василів.
Свято було започатковане філософом, публіцистом, дисидентом Євгеном Сверстюком як вечір пам’яті Василя Стуса, Василя Симоненка, Василя Чумака, Василя Еллана-Блакитного, які народилися в ці Різдвяні дні; за життя Євгена Олександровича в цей день відбувалося оголошення лауреатів премії Василя Стуса. Відтак, тепер це також і вечір пам’яті і Євгена Сверстюка.
Цього року Вечір Різдвяних Василів приурочений до 80-річчя з дня народження Василя Стуса.
Захід відбудеться 14 січня о 18.30 у Колонній залі КМДА за адресою вул. Хрещатик, 36.
За участі:
- Володимира В’ятровича (історик)
- Василя Овсієнка (історик дисидентського руху)
- Ігоря Жука (бард), Кирила Стеценка (скрипаль)
- Нелі Франчук, Григорія Лук’яненка (виконавці)
- Мар’яни Лук’яненко
- дитячого фольклорного театру «Дай Боже» (керівник Ольга Мельник)
- дитячого фольклорного гурту «Орелі» Музею Івана Гончара.
Ведучий: актор, бард Кирило Булкін.
Вхід вільний!
Харків – Літературний музей
Дорогі друзі,
12 січня о 18.00 запрошуємо на «Щедрий вечір у ЛітМузеї». Поговоримо про традиції святкування «Старого Нового року», народні звичаї на Маланку й Василя, значення обрядів, а ще поспіваємо традиційні українські щедрівки і трохи побешкетуємо :)
Вхідний квиток до ЛітМузею — 20 грн (пільговий квиток — 15 грн)
Подія на фб: https://www.facebook.com/events/1919537065042385/
Любі друзі,
новорічно-різдвяні свята ще тривають, а значить, у вас іще є час відчути себе чарівником J Тож 13 січня о 14.00 ЛітМузей радо запрошує вас на майстер-клас із виготовлення дерев’яних іграшок, де ви зможете наповну зреалізувати свій творчий потенціал і власними руками й за допомогою фантазії зробити невеличкий подарунок собі або близьким. Взяти участь у майстер-класі можуть як дорослі, так і діти (від 8 років). Досвід— не обов’язковий J
Деталі з телефонами: 050 14 95 818, 067 899 45 10
Реєстрація з посиланням: https://docs.google.com/forms/d/1J_18411HZDzFDjl261sYyXXpgwp7cqRjwWUqgXa8QrY/edit
Подія на фб: https://www.facebook.com/events/314906815669178/
15 січня о 18.00 вже традиційно запрошуємо вшанувати українських дисидентів, зокрема різдвяних іменинників Василя Стуса та Василя Симоненка, а також підтримати сучасних політв’язнів реконструкцією святкування Різдва в радянських таборах за спогадами шістдесятників.
Цього вечора ви зможете приготувати 12 таборових різдвяних страв та прикрасити кімнату, як це робили ув’язнені дисиденти на початку 1970-х років, а також дізнатися про долі, тюремний побут та дивовижну життєствердність цих людей.
Вхідний квиток — 40 грн (пільговий — 30 грн) Подія у фб: https://www.facebook.com/events/1953382648263599/
Харків – Антоніна Тимченко
... матеріал (і твори) про нашу харківську поетесу Олену Голуб-Пушкар, яка загинула (її збила машина) напередодні Різдва. Вона була дуже гарною людиною, християнкою, її вірші просто чудові...
Ось Віктор Бойко підготував матеріал про неї, це опубліковано у Фейсбуці, на сайті ХОО НСПУ, і за згодою з Бойком, пропоную поставити в літопис: https://kharkiv-nspu.org.ua/archives/5716
Загинула Олена Голуб-Пушкар
Опубліковано 7 Січ, 2018
Трагічно обірвалося життя талановитої поетеси Олени Голуб-Пушкар.
Письменники висловлюють глибоке співчуття родині покійної.
Панахида по О. С. Голуб-Пушкар – 9 січня 2018 р. (вівторок) у католицькому храмі, що на вул. Клочківській (з Південного вокзалу трамвай № 20. Зупинка трамваю “Олексіївська”. Маршрутка № 221. Зупинка “F12”). Початок о 12.00.
Олена ГОЛУБ-ПУШКАР
Олена Степанівна Пушкар (дівоче прізвище – Голуб) народилася 4 листопада 1958 р. в смт Мала Данилівка на Харківщині в сім’ї інтелігентів. Мати – Р. В. Голуб-Багазій – викладач російської мови та літератури, знавець творчості класиків світового красного письменства та дитячої психології. Батько – С. І. Голуб за фахом бухгалтер, а за духом – мандрівник і шанувальник природи та навколишньої краси.
Вірші почала писати ще в шкільні роки, була членом літературної студії в Деркачах, яку очолював В. П. Тимченко, перша публікація – в районній газеті. Тоді ж вірші вперше прозвучали на обласному телебаченні.
Вищу освіту здобула на російському відділенні філологічного факультету Харківського держуніверситету (1980). Отримала призначення в Тернопіль, який став для поетеси цілющим джерелом рідної мови та християнської віри. При Тернопільській СШ № 13 закінчила курси християнської моралі, вела гурток. Також за направленням від школи навчалася в Тернопільському університеті, де здобула диплом філолога тепер уже української мови.
1997 р. приїхала до батьків на Харківщину, де народилась її третя дитина – донька Олеся. Ця подія для Олени стала новою віхою з потужним духовним наповненням. Із наступного року і дотепер вона працювала як перекладач із російської в католицькому часописі «Слово між нами». В цей період поетеса знаходила своє місце в греко-католицькій церкві Покрови Пресвятої Богородиці в передмісті Харкова – селищі Покотилівці, вела групу апостольства молитви за благословенням настоятеля отця Онуфрія.
Вірші друкувались у періодиці, в читанці для учнів 1 – 5 класів «Читай-місто» (2002).
Автор збірок поезій «Причастя» (2004) і «Хліб насущний» (2010).
На згаданому сайті – 21 вірш. Пропоную більшу частину творів, а решту читайте на сайті. Упорядник
☼
ЯБЛУНЬКА
Ти вже прокинулась, яблунько, здрастуй,
Що тобі снилось під спів хуртовин?
Що ти з гілля свого сиплеш і сиплеш –
Сніг а чи тиху скорботу сивин?
Ти вже стара чи дівча недосвідчене,
Сік відіграв чи ще тільки кипить?
Яблуне-бабцю чи яблуне-дівчино,
Скільки живеш ти – вічність чи мить?
* * *
Зимовий день з мережаним подолом,
І б’є поклони біла пара з уст.
Та вже синички задзвеніло соло,
Щоб розкришити брилу зимову.
Наїв синички у лютневі стужі!
Її веснянка трохи навісна!
Отак у теплім горлечку недужім
Народжується першою весна.
* * *
Була собі бабуся при хатинці,
Самотньою лишилася на старість.
Вже наче в небі – в тиші, наодинці,
Ніхто старою в світі не цікавивсь.
На черепаху зморшкувату схожа,
Через вікно розчинене хилилась.
Все заглядала в очі перехожим,
Щось шепотіла чи про щось молилась.
Ми їй несли, що мати в вузлик кине.
Іще стояла під вікном роса.
Тягнулись до вікна її з торбиною,
Немов у тихі, світлі небеса.
* * *
Люблю людей предивною любов’ю.
Не зовнішність чи мудрість всіх розмов.
Люблю в них невідомий тихий обрій,
Спорідненість із трепетом дібров.
Їх серця краєвид благословенний,
Що зве і манить, наче дивний сад.
Та люди все спішать кудись повз себе,
Ідуть, не оглядаючись назад.
* * *
Що, душе, будеш робити,
Як зійдеш колись з орбіти?
Як знімуть модні одежі
Й занурять просто в безмежжя?
Пригадувать будеш несміло
Яке-небудь добре діло,
Як в школі дівчам кирпатим
У пазусі кішку зігріла!?
* * *
Я стала тою, що сидить в стовпі
Самотності. А ти смієшся далі
І знову кличеш в дні свої стрімкі,
Немов табло на київськім вокзалі.
А я вже наковталась порожнин
В осінніх парках, у квартирі-пустці.
Перетопила серцем сто крижин –
Немає сил радіти і пелюстці.
Не зазивай у доленьку свою,
Не підлечу вже, сердься чи не сердься.
І кроку я до тебе не ступлю,
Бо вмерзла в самоту по саме серце.
* * *
Я вам слала листи, як вітрильники білі,
Навантажені ніжністю, мріями, сіллю.
А тепер відправляю у далеч востаннє
Білокрилу, стрімку каравелу мовчання.
* * *
Чому мені так боляче, пустельно?
Здається, радість назавжди лиша.
Слова кругом безжалісні, мов свердла.
Й душа тремтить, як вкрадене лоша.
Безсилля, сірих сліз їдкі тумани,
Іще ніким не впізнана. Одна.
Невже так болісно приходить все незнане,
Усе нове? І навіть ця весна.
* * *
Знову сіра валка буднів,
Знову вранці – в груди грудню.
Потім вечір, втома, діти.
Й душу, наче хліб, ділити
Між малечею, уроками
Та жіночими мороками.
Ще й кульбабками з сміття
Вірші просяться в життя.
* * *
Коли впливаю в серпанкову даль
Усіх чудових спогадів про тебе,
Весь світ, немов чарівна пектораль,
Як дивний килим, вишитий до неба.
На всьому тиха, дивна благодать,
Усе стає м’яким, як вишивання:
Немов мистецька розмаїта гладь,
Дерева зеленіють на світанні.
Очей не сліпить сонячне шиття,
Немов розмиті, рожевіють айстри,
Тремтить діброва зеленню листка.
Переписався світ незримим майстром.
А вітер, наче лірник той сліпий,
Між віт перебирає струни неба,
Весь світ, немов гаптований сувій,
Коли порину в спогади про тебе…
* * *
Мій рідний біль. Він знову поряд.
За руку з ним іду через весну.
Незнані враз відкриються простори…
Я обрію на груди упаду.
Почую, як із дзьобика пташини
Кришталь співучий скапує до стіп.
Мій біль мене глибоко пропікає,
Глевка душа стає, як добрий хліб.
Я дякую за гіркоту одчáю,
Що попелом взялася голова.
В безсиллі я на порох розсипаюсь
Й відроджуюся знову – вже нова!
* * *
Ні, краще біль, ніж нелюбов,
Непрощення важезний камінь.
Тому люблю, люблю я знов,
Я знову серце відкриваю.
Ти можеш зранити його,
Кривавий смерч у нім вчинити.
Я берегтиму під Хрестом
Червоні ці дереворити.
Бо краще біль, і краще кров,
І краще серцем знемагати,
Ніж зачерствілість, нелюбов,
Ніж інше серце розтоптати.
* * *
Цей передсвітанковий час.
Він випливає лебедино
Й бере мене в свої обійми,
Допоки місяць ще не згас.
Цей передсвітанковий час…
Він, наче віск, м’який і теплий.
Я виліплю із нього весни,
Молитву, долю і всіх нас.
* * *
Народе мій, ховаюся в тобі,
Немов бджола в дзвінкім гарячім рої,
У вдачі теплій сонячній твоїй,
В твоїй одвічній рані незагойній.
Прадавній мій, затоптаний, як цвіт,
Народе мій, розтерзаний і хворий!
О, не забудь своїх болючих міт,
Бо ти ростеш на мученицькій крові.
* * *
Прости, що я кричу до неба,
Про власний біль, про власний рід!
Цей молитовний плач про себе
Благанням є за цілий світ.
Бо я – це і маленька доня,
Й сини, і вічний щем віків,
І подруг полинова доля,
І кров невинних юнаків.
І наша зболена планета,
Й розчавлений мій бідний рід!
Тому, благаючи за себе,
Молюся я за цілий світ.
* * *
Ти крізь віконце тихо заглядаєш
в рожеву глибину розквітлих вишень?
Ти тішишся оцим чудовим раєм
й шепочеш радо: «Дякую, Всевишній!»?
Тоді відкинь печаль, недобрі миті.
Нехай заступить смуток мир і втіха –
здолав ти гіркоту усього світу
оцим високим щастям серед лиха.
Матеріал підготував В. Бойко
Чернігів – сайт https://monitor.cn.ua/ua/culture/59798
Вкотре збирався Чернігівський клуб авторської пісні і поезії "Трамонтана"
16 грудня, у мистецькій вітальні Чернігівської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. В.Г. Короленка збирався Чернігівський клуб авторської пісні і поезії "Трамонтана".
Засідання було присвячене двом презентаціям: поетеси Олени Грицюк та авторки-виконавиці власних пісень Євгенії Коніщевої.
Олена Грицюк презентувала свою нову, вже шосту книгу власних віршів, написаних українською та російською мовами. Вона називається "Білінгва" і, що дивовижно, версталася в окупованому Донецьку.
"Ця книга для мене важлива підтримкою людей, які знаходяться між миром і війною, між життям і смертю", - сказала поетеса.
Члени клубу схвально поставилися до нової книжки і вдячно прослухали вірші у виконанні авторки.
Молода бардеса Євгенія Коніщева тільки-но розпочинає свій творчий шлях у жанрі авторської пісні. Уперше в "Трамонтані" вона співала навесні поточного року. За цей час дуже помітно виросла у своїй майстерності - і грі, і співі, чим надзвичайно порадувала слухачів. Вони ніби відкривали дівчину уперше.
За словами Євгенії, на сьогодні її доробок налічує вже 60 пісень. На вечорі в клубі вона презентувала, здебільшого, ті, що присвячені Дню святого Миколая та новорічним святам. Надалі обіцяла показати інші тематичні добірки, зокрема, медичну. Клубівці побажали талановитій дівчині подальших творчих знахідок і успіхів.
Приємним сюрпризом для "Трамонтани" стали й щирі поезії режисера чернігівського самодіяльного театру Дивосвіт" Дмитра Романова. Він зазирнув до клубу вперше і був тут добре сприйнятий. Читали свої нові вірші також Ірина Кулаковська та Наталія Грицюк.
Вечір у клубі пройшов, як завжди, у теплій, доброзичливій атмосфері.
У грудні п.р. "Трамонтані" виповнилося 7 років.
Сайт http://ukrreporter.com.ua/culture/zirkovyj-vertep-2018.html
Зірковий вертеп-2018. Дивовижна вистава на Софійській площі (+відео)
Яке ж Різдво без гоголівських “Вечорів на хуторі біля Диканьки”? У Різдвяний вечір хлопці й дівчата збираються колядувати. Але через те, що кудись зник місяць, стало так темно, що не видно і власного носа. Це все – витівки Солохи і її прирученого Чортика.
А у коваля Вакули своя біда – Оксана крутить ним, як їй заманеться, а в Різдвяну ніч їй взагалі захотілося черевичків, як у самої королеви!
Це – епізоди з класичної п’єси, яка вже з перших хвилин налаштовує на різдвяні дива. Однак цьогорічного Різдва на киян чекало дійство, сповнене ще неймовірніших, ще загадковіших і веселіших пригод “Вечорів на хуторі… Відрадному”. Може, тому, що у таку дивовижну пригоду вів усіх казкар Сашко Лірник? Він був не лише ведучим, а й режисером-постановником. Дійство заполонило увагу тисяч глядачів уже з перших хвилин. На сцені – українські зірки. Інтриги додавала ще й осучаснена версія вистави – військово-патріотична. Судіть самі – козаками були справжні воїни зі сходу України, а Вакула з коваля перекваліфікувався на конструктора українських ракет.
Примхи Оксани виконував Тарас Компаніченко, відомий кобзар, лідер гурту «Хорея Козацька». Чи не тому Чортик, якого блискуче зіграв Антін Мухарський (Орест Лютий), підпорядковувався такому Вакулі без будь-яких ультиматумів? За черевичками вони літали не до Пітера, а до Європи, до самої британської королеви! Роль Єлизавети виконувала письменниця Світлана Поваляєва.
У “преподобну” Солоху майстерно перевтілилася письменниця Лариса Ніцой. Оксану грала співачка Анжеліка Рудницька. “Різдво – це час зустрічей старих друзів, знайомства між собою гарних людей і взагалі єднання”, – написала про це дійство на своїй сторінці у Фейсбуку Анжеліка.
Особливо на святковий лад налаштовували іронічні образи, яких у виставі було чимало. Наприклад, “Вірус Петя” підірвав ракету в самому лігві окупанта. Його блискуче зіграв поет Артем Полежака.
Етнограф Аліса Шрамко перетворилася на “нас тут нєту”, або нечисту силу. Як справжні професійні актори, грали і письменники, брати Капранови. Їм дісталися ролі феесбешників – полковника Штірліца та полковника Ісаєва. Актор Богдан Бенюк мав роль Почекуна і радив усім: “Почекай, чекати треба стільки, скільки треба…”.
І таки дочекався перемоги над ворогом. Бо, як годиться у добрій казці, а особливо у різдвяній, уся нечисть має зникнути. І вона “втекла задніми дворами”. А над столицею заіскрилося свято. Свято Різдва Христового.
Львів – сайт https://zik.ua/news/2018/01/07/ukrainska_kolyadka_yaku_my_ne_znaiemo_1239027
Українська колядка, яку ми не знаємо
7 січня, 2018
Чи знаєте ви, що справжня українська колядка не мала нічого спільного з офіційними церковними традиціями? Чи відомо вам, що наші пращури повсякчас використовували її як політичний інструмент утвердження України та українства? А кожна нова влада намагалася через колядку агітувати народ і гуртувати його на свій лад, на що той відповідав – гумором і сатирою, знову-таки – через колядку? Відкрити незнані сторінки життя автентичної української колядки ми взялися разом з Тарасом Компаніченком.
Напередодні Нового року і Різдва громадська платформа «Експертний корпус» та клуб «Наш формат» запросили всіх зацікавлених долучитися до зустрічі з відомим лірником, бандуристом і мистецтвознавцем Тарасом Компаніченком. Він в Києві презентував лекцію-концерт «Повстанське Різдво», де відкрив геть незнані та несподівані цікавинки з історії української колядки.
У ХІХ столітті в добу українського романтизму в національну культуру і традиції новорічно-різдвяних свят вдалося вдихнули нове життя силами багатьох літераторів та мистців. Звісно, не минулося тут і без колядки. Саме в цей час, з’являється багато авторських творів, як от Якова Щоголіва. Вони, в тій чи іншій формі, дісталися і наших днів, але сприймаються сучасниками як народні колядки. Мабуть, найбільше авторських версій існує до твору «Нова радість стала».
Варто наголосити, що тема побудови України в цих творах відсутня, як і прямі згадки про «українців» і «українство». Натомість багато в цей період самодержавства імперій, між якими була етнічно поділена Україна, згадується Гетьманщина, бо саме тоді Україна була цілісним формування з повноцінним функціонуванням всіх належних державних та національних культурних інститутів: від свого суду до театру. Тож українці відверто ностальгують за тими часами.
Непрямі згадки про патріотизм та боротьбу за свою країну можна шукати хіба що в романтичних сюжетах про середньовічних лицарів, які приходять боротися за добро і справедливість, виганяти ворогів зі свого двору, та про вдову, що чекає сина з війни.
Проте на національні мотиви вказувала манера виконання колядок – лише так, як це роблять на Україні: «Видів Бог, видів Сотворитель, весь мир загибає!».
«Таку манеру виконання коляд «по-українські» офіційна російська церква не підтримувала. В ХІХ ст. вона видає купу збірників з романтичними та неоромантичними піснями на Різдво, які розповсюджують на Україні. – пояснює природу колядування в старі часи музикант та мистецтвознавець Тарас Компаніченко. – Це були «сладєнькіє пєсні», але до нашого українського організму вони не мають ніякого стосунку. Вони руйнували, як і російська попса сьогодні, наш простір».
Саме тоді українські колядки стають інструментом активної протидії зросійщенню та денаціоналізації. Навіть українські політичні організації, як от Союз визволення України, сформований у Наддніпрянщині, окремі його активісти – Дмитро Донцов, брати Гаврилки з Полтави виступають наполегливими поширювачами автентичних коляд.
В колядках часів перших національно-визвольних змагань початку ХХ ст. теж нема виразної згадки про Україну. Щодо цього факту Тарас Компаніченко наводить свої аргументи, вважаючи, що тоді українці засвідчували свою національно-патріотичну значимість виконанням колядок власне українською мовою. Вони зберегли свої традиції попри культурний та церковний наступ Москви, а також низку адміністративно-правових заходів, як от Валуєвський та Ємські укази, які забороняли українську мову та все українське в корені.
Популярними залишаються твори «Нова радість стала», «Небо і земля», «Бог предвічний» й деякі інші, але поряд з тим виникають нові колядки і різдвяні пісні, які сьогодні в широку вжитку сприймаються як народні. Це твори отця Віктора Матюка, священика Остапа Нежанківського, Михайла Гайворонського тощо.
«Во Віфлеємі нині новина –
Пречиста Діва зродила сина
Ясла сповиті поміж бидляти,
Спочив на сіні Бог необ’ятний»
(Автор: св. Остап Нежанківський)
Вперше вводить спогад про Україну в колядках Філарет Колесса. Він робить це в шкільному співанику – збірнику пісень за 1925-26 рр., виданому у Львові за Польщі.
«Однині весела світла новина:
Глянь оком щирим, о Божий Сину,
На нашу землю на Україну,
Зійшли їй з неба дар превеликий,
Щоб Тя славила во вічні віки»
(Автор: Філарет Колесса)
Дуже популярними в цей визвольний час стають різні інтерпретації колядки «Нова радість стала», але в ній ключовим героєм стає січовий стрілець.
Натомість в Центральній Україні, де панував уряд УНР, набувають поширення так звані «радянські» колядки (від слова Рада(и), не плутати з «совєтськими»). Вони зазвичай сповнені критики до чиновників УНР та сподівань новій владі схаменутися, взятися за розум, не впадати і прислужуватися перед могутніми державами-сусідами, полишити дрібні міжусобиці та почати роботу на благо своїх держави та народу. Взірцевим прикладом є «радянська» колядка «Нова рада стала»:
«Наша рада стала,
Бо була невдала –
Над музеєм звізда ясна,
Кажуть, розсіяла
Діячі ягнятка,
Чорні янголятка.
Перед кожним упадали,
Щоб їм владу захищали.
І молилися: «Брате,
Петроградський Пилате,
Ой, навчи ж нас, ким назватись,
Щоб у дурнях не зостатись.
Нова радість стане:
Кажуть, рада встане?!
Дай же, Боже, їй проснутись,
Щоб в ніщо не обернутись!».
У власне радянський час саме співання колядок знову утверджує приналежність до українства, але таке вважається неабиякою крамолою. Тому більшовики намагаються бути хитрішими в цій ситуації: не лише йти шляхом заборон та переслідувань, а й створити свій колядницький репертуар, щоб спрямувати його на творення нової радянської людини з потрібним керованим мисленням та набором неоурочистостей. Як кажуть: не можеш побороти – очолюй! Подібні новотвори входили до збірок «Пожовтневих колядок»:
«Нова радість стала,
Яка не бувала.
Зоря ясна, п’ятикутна, на весь мир засіяла.
Упались вівтарі, покотились царі,
Слава люду робочому – чабанам, шахтарям!
Слава цьому господарю, його родині,
Хай щасливо проживають у новій родині!
Не так господарю, як його дітям,
Нехай виростають, щоб дуків побити».
Словесний потік «пожовтневок», який сучасні мистецтвознавці називають не інакше як «совковий кітч» і «жахливий новоділ», був спинений приходом до України військ Третього Рейху. Тоді, в 1941 році, українські видання переживають відновлення, і в першу ж зиму в них рясно публікуються старі колядки, різдвяні заспіви, більш того – «Ще не вмерла Україна» та «Боже великий-єдиний, нам Україну храни».
Проте цікавою обставиною є те, що до старих колядок в друкованих виданнях за німців з’явилися і нові відповідники. Пізніше, коли німці посилять свою політику та жорстке ставлення до українців, ці колядки увійдуть до повстанського фольклору УПА та добровольчих формувань у складі військ Рейху. Вони насичені змістами і прямими згадками про самостійну Україну та Ірода, який прийшов її плюндрувати...
«Над степом сяє, над степом сяє
Христова зірниця.
І колядує, і колядує
вся наша землиця.
Христос родився, обіт сповнився,
Прийшов наш Месія і сповнилась мрія,
Знищив Він кайдани червоних жупанів
Та нас вивів із неволі»
(Колядка 1941-го року)
Якщо в ранньомодерний час ХІХ ст. традиція змальовувала трьох українських пастушків – представників нації, що йшли поклонятися новонародженому Ісусу, то в цей визвольний час до нього вже йшли три царі/королі: гетьмани Іван Мазепа та Петро Сагайдачний, а також Симон Петлюра. Та й Божа дитина і Богородиця були незвичайними – обидвоє вдягнені в українські строї.
Саме в цей період українці надзвичайно політизують колядки. Серед тодішніх авторів яскраво вирізняється поет УПА Марко Боєслав (Михайло Дяченко).
«Уставай вже брате, бо вже біла днина,
Бо вже нам ся об’явила дивная новина.
Уставай з постели, пускай нас до хати,
Будем тобі українську коляду співати.
Українське слово – то наша органа,
Свита свита, кожух – чорний, шапка, жовто-сина фана.
[…]
Та й стали тужити – як прожити.
Став Бандера на коліна Богу молитись.
Ой, Боже, мій Боже, прошу Тя, благаю,
Допоможи нам вигнати комуну із краю.
Комуна втікала, дуби ся схилили,
Люди стали на коліна, Богу си молили.
Український тризуб, українське поле,
Вже не буде на Вкраїні комуни ніколи».
(Записано Т.Компанійцем в Косові у 1986 р.)
З просуванням національно-визвольної справи розвивалася й колядка. В її текстах одні мотиви накладаються на інші. Траплялися такі, які мали цілі історичні оповідки: і про січових стрільців, і про УПА та Бандеру, і про виселення українців комуною до Сибіру.
Разом з цим у колядників з’являються нові мотиви власне для колядування. Незважаючи на те, що патріотичний рух перебував у підпіллі, він знаходив змогу так організовувати людей, щоб через колядки збирати гроші на церкви, на бідних, на тих, що потерпають від зими, на підтримку інвалідів ще часів перших визвольних змагань та ветеранів Першої світової війни, на друк української преси, на просвіту.
«По цій колядці, дорогі сусіди,
Ждуть на нашу поміч рідні інваліди
Бо вони за всіх нас кров сю проливали,
І за нас навіки каліками стали.
Утішіть їх горе, уменшить їх біль,
І жертвуйте радо на ту добру ціль»
(Колядка 1940-х рр. на підтримку інвалідів)
Якщо ж говорити про мелодику колядок, то часто їх музичним підґрунтям ставали відомі іноземні твори (хоч і своїх не бракувало). Так українські тексти добре лягали на старовинну німецьку «Тиху ніч» («Stille Nacht»). Серед новітніх початків була мелодія грузинського «Суліко», яку дуже любив наспівувати Й.Сталін. Тому покладання повстанських текстів на улюблену пісню вождя мала цілком визначену ціль – якомога болісніше вколоти головного радянського ката.
«Гей, берімо зброю та все кулеметну, радуйся!
Ой, радуйся, земле, твій народ відродився.
Та женім з країни ворогів проклятих, радуйся!
Ой, радуйся, земле, твій народ відродився.
Гей, повстане скоро вільна Україна, радуйся!
Ой, радуйся, земле, твій народ відродився».
(Колядка українського визвольного руху 1940-х рр.)
Після знищення визвольного руху традиції колядування перехоплюють шестидесятники. Вони співають колядки не лише в своїх інтелектуально-патріотичних колах чи друкують у підпільних виданнях, а й організовують цілком публічні акції колядування.
Так, український музикознавець, фольклорист, композитор, засновник та керівник хору «Гомін» Леопольд Ященко в часи нових репресій 1970-х рр. щороку збирав однодумців в ніч проти Різдва, 6 січня, біля виходу зі станції метро «Університет» в Києві, щоб співати різдвяну пісню «Не плач, Рахіле». Це пісня за убієнними царем Іродом дітьми, яку співали в Україні ще в ранньомодерних часах – не лише на Різдво, а й по смерті малих дітей на похоронах. В радянський час тотальних заборон на співи українських політичних пісень керівник хору «Гомін» знайшов дуже витончену форму колядувань, метою яких було не лише нагадати про поневолення України СРСР, а й підтримка засланих в далекі концтабори тайги українців, частина яких, на жаль, ніколи звідти вже не повернулася.
Працівники управління КДБ, які розташовувалися всього за кілька кварталів від місця колядувань, розганяли співців. Натомість, відомий український правозахисник та дисидент Мирослав Маринович у своїх мемуарах згадує, що вони з побратимами, будучи ув’язненими в таборах, знали про всі ці колядування на їх підтримку. Цей ідеологічний вияв їх неабияк підтримував.
Здавалося, відтоді пройшли роки, десятиліття та навіть століття, але політичні та соціальні мотиви оспівані тодішніми колядками все ще зберігають свою актуальність: допомога пораненим на війні та просто нужденним, боротьба за бранців в російських тюрмах та зі зброєю в руках за Україну. Отож колядка й далі залишається не лише маркером українства, а й засобом активної боротьби за свободу і державність.
Андрій Сніжко