Новини одним рядком:
23 лютого – Віктор Морозов із хором "Спів-Життя" піснею ушанували пам'ять Героїв Небесної Сотні під Білим Домом
28 лютого – 45 років з дня народження Андрія Саєнка, барда і засновника фестивалю “Срібна Підкова”
1 березня (нар. 29 лютого) – 70 років з дня народження поета Володимира Затуливітера
1 березня – концерт Вадима Гефтера і Володимира Скобцова у Донецьку, ДМ “Юність”, театр-студія
9 березня – 200 років з дня народження Тараса Шевченка (читайте рубрику “Ювілеї”)
Юрій Рибчинський
Шлях до Тараса
В дні перемог і в дні поразок,
Щасливі дні і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Несу думки свої земні.
Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього, до живого
У всесвіт віршів і поем.
Крізь вітер злий карбую кроки
І чую серцем кожну мить,
"Реве та стогне Дніпр широкий", |
Щоб розбудити всіх, хто спить. | (2)
Ой червона рута на чолі твоїм,
Ой крута та круча, де Тарас стоїть
Ой крута та круча, де стоїть Тарас
І крізь роки кличе, кличе, кличе нас!
Я не один іду до нього –
Ідуть до нього тисячі,
Наче грішники до Бога
Свої печалі несучи.
І доки в римах Заповіту
Вогонь поезії не згас.
Той рух до сонця не спинити
Бо зветься сонце те Тарас.
Іду крізь свята, і крізь будні,
Крізь глум юрби, і суєту
Ні не в минуле, а в майбутнє
До тебе я, Тарасе, йду.
Тарас Шевченко
* * *
Бували войни й військовії свари:
Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї
Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало,
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба...
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть; і без сокири,
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане,— будяки
Та кропива — а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
І стане купою на купі
Смердячий гнів,— і все те, все
Потроху вітер рознесе,
А ми помолимося богу
І небагатії, невбогі.
26 ноября [1860,
С.-Петербург]
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Житомир – Володимир Шинкарук
НЕБЕСНА СОТНЯ
Їх нелюд-снайпер
відіслав на небо…
Всі, як один,
вони тепер у Бога.
Ні почестей, ні слави їм
не треба,
Вони життя поклали
не для цього.
Їх очі дивляться на нас
з пітьми безодні,
Що там попереду –
чи щастя, чи руїна?..
Найкращий пам’ятник Небесній сотні –
Єдина і щаслива Україна!
Лист з Естонії
Присвячений тим хто стояв та стоїть на Майдані відстоюючи Демократичні цінності та права людини! Слава Героям!
https://soundcloud.com/svjatavatra/vogon-zapeklyh-ne-peche
Вогонь запеклих не пече!
я гордий за те, що я Українець,
я гордий за те, що є Mайдан,
є люди сильні, що вдень i вночі
виборюють волю і свободу для нас
плечем в плече - однієї ми думки
ми любим та віримо в одне,
плечем в плече - однієї ми думки
ми любим та віримо в одне,
завзятих не зломив ні сніг, ні вогонь,
вони не бояться навіть пекла,
вогонь запеклих не пече,
вогонь запеклих не пече
плечем в плече - однієї ми думки
ми любим та віримо в одне,
плечем в плече - однієї ми думки
ми любим та віримо в одне,
а тим, хто окропив сніг чистою козацькою кров'ю - слава Героям!
а тим, хто живе: залізної сили, втримати свободу, збудуйте вільну країну.
Життя нам дано не для того, щоб ховатись та жити в невірі Ї брехні.
Будьмо правдиві, станем щасливі, ось так, ми тоді заживем.
плечем в плече - однієї ми думки
ми любим та віримо в одне,
плечем в плече - однієї ми думки
ми любим та віримо в одне,
...
Далі вірш написано естонською мовою, і хто з читачів її розуміє можуть прочитати за вказаною у повідомленні адресою.
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
СВЯТА СОТНЯ
Упало небо на безодню
у час, коли вогонь палав,
подарувало людям Сотню,
за що – Всевишній тільки знав.
І сина батько на офіру
віддав од серця небесам
за Україну і за віру,
немов біблійний Авраам.
Як Сотня ця летіла в небо,
горів заплаканий вінок,
і місяць плив, мов хлібний злепок,
життя погаслого дзвінок.
Майдан ще плаче, та занепад
минув його без зайвих слів.
Палахкотить вночі край неба
святої Сотні кревний слід.
КРИМ
Блакитноокую красу,
під гомін білосніжних чайок
несуть бурхливі хвилі су –
по-тюркськи воду означає.
А понад су під синню хмар
золотокрилі висять гори,
що, ніби сонячний Ікар,
царюють над морським простором…
Оце і є наш сивий Крим –
частина нашої Вітчизни,
стає ще більш він дорогим,
коли подумаєш про вічне.
Сьогодні ж помисли мої
про те, що вічна Україна,
і кожна часточка її –
мов серця нашого краплина.
Тому нізащо рідний Крим
не віддамо нікому в світі.
Хай буде завжди молодим
над Кримом сонце у зеніті!
СПІВ
Наспівав я віршів цілу купу…
Як не прикро, бачу, що грішив –
часом просівав, мов через рупор,
а не через решето душі.
Не молю всевишнього Месію
відшукать у поросі зерно.
Вже минулу пісню не просію,
бо вона проспівана давно.
Може, проспівав я рими мертві,
у безладне сипав їх рядно…
Щоб душа співала, як у церкві,
зазирни до неї в саме дно.
Боярка – Віталій Падалка
Всі фото - Сергія Марченка.
https://plus.google.com/photos/102178925897747464814/albums/5986638242285939409
Сайт www.victormorozov.com/
1 березня 2014 - Віктор Морозов виступав разом із хором "Спів-Життя" на демонстрації протесту "Ні - війні в Україні!" під Білим Домом (Вашингтон, округ Колумбія, США)
2 березня 2014 - Віктор Морозов виступав разом із хором "Спів-Життя" на демонстрації протесту "Ні - війні в Україні!" біля посольства Росії (Вашингтон, округ Колумбія, США)
3 березня 2014 - У львівському "Видавництві Старого Лева" вийшла в світ книга Саллі Ґрін "Напівлихий" в перекладі з англійської Віктора Морозова.
Анонс Віктора Морозова у "Видавництві Старого Лева"
Анонс у "Vogue-Ukraine" (рос. мовою)
Рецензія в "Zaxid.net"
Донецьк – сайт www.pointsupport.org/
Концерт городского романса и бардовской песни
15- го марта в 17.00 донецкие авторы-исполнители Вика Фёдорова и Анатолий Гетманец, предлагают послушать их авторские лирические песни о Любви, в стиле городского романса и бардовской песни. Для одних это воспоминания и размышления, для других исповедь, для третьих диалог и разговор по Душам. Музыкальное Кафе ГОРОСКОП, пр.Садовый 1.
Вика Фёдорова — автор-исполнитель. Родилась на Украине в г. Донецке.
Пишет песни (слова и музыку) в жанрах поп, шансон, романс, джаз.
В 2010 году Вика завершила запись сольного дебютного альбома «Кошка», а в 2012 вышел альбом "Шопен".
Песня «Призрачное счастье» из альбома "Кошка" попала в сборник "Лучшая 200-ка Радио Шансон 2010" и во многие другие сборники.
Київ – Леся Рой (гурт “Телері”)
Досі зустрічаю людей, які заперечують злочини бійців Беркуту.
Для них - ця пісня.
https://www.youtube.com/watch?v=BOEuxrhNMUM
* * *
Ти, беркуте лютий, високо літаєш...
За що людей губиш - сам того не знаєш.
Злодіям слугуєш, катів захищаєш,
А людей мордуєш, а людей вбиваєш.
Як вернеш додому - що маєш діяти?
Чи сором пропити, чи душу продати.
Не спасуть гармати, не винесуть крила,
Як заплаче мати, що тебе зродила.
Київ – Віктор Нестерук
Доброго дня, Петре!
Все отримав - все читав. Дякую.
Вкрай рідко відписую - нині відписую.
Щось мені після "Новорічно-Майданної" не пишеться зовсім... і та моя пісня була про "новорічні" події...
Мабуть все те, що відбулося згодом, ще надто сильно бурлить і болить...
Не можу ні писати, ні взяти до рук гітару навіть... Принаймні поки-що.
Хоча інформаційно-мистецький простір просто вибухнув вражаючими, сумними, правдивими, героїчними історіями і щирими, потужними, вистражданими, глибокими творами про Героїзм Великого Народу і рідну Країну. І я тепер просто читаю ці твори... і слухаю ці пісні... І вибухає серце терпкою гранатою щоразу... Ось одна з таких:
http://thepo.st/page/show/pageId/35235 - От що можна додати до цієї пісні? - Нічого. Хочеться лише обняти міцно-міцно цих хлопців...
А от як можна написати пісню про таке:
http://video.bigmir.net/show/452119/ - я, поки-що, не знаю. І не знаю чи знатиму коли-небудь...
Сайт http://tema.in.ua/article/8273.html (на сторінці є фото подій)
Расстрел на Институтской: как это было
27 февраля 2014
Умирать не так страшно, как ждать смерти, зная, что она придет не когда-то в туманном будущем, а через секунду - две. Страшно видеть, как смертью наполнено простреливаемое пространство вокруг, сидя за тонким, измазанном кровью металлическим щитом, с абсолютно бесполезной против боевых пуль каской на голове. Судорожно втягивая в себя воздух, пахнущий дымом и наполненным криками, матами, стонами, проклятиями.
Страшно видеть, как решается на перебежку от дерева к дереву человек и падает навзничь, неловко подвернув под себя руки. Страшно видеть, как впиваются в деревья пули, отщелкивая кусочки щепок, которые больно секут по щекам. Страшно тянуть под обстрелом тела раненых или убитых людей, с которыми еще пять минут назад я бежал в наступление с деревянными палками в руках.
Страшно осознавать, что вокруг все наполнено смертью, что это действительно война, не та "война", которая была раньше на мирных Майданах, а именно та война, которой так добивались многие клавиатурные революционеры, которым так надоело правление бандитов. Страшно от того, что теперь эта война не на экранах мониторов или в выпусках стрим-трансляций, а вокруг, везде, рядом и что, высунувшись на миллиметр из-за дерева, можно погаснуть навсегда и так и не узнать, каков же будет исход этой войны.
Во время расстрела мозг разбивает восприятие реальности на сегменты. Один судорожно оценивает степень защищенности тела, заставляя глаза судорожно метаться туда-сюда, контролируя сектора защищенности от траектории пуль. Второй врезает в память все мгновения увиденного за последние минуты: от залитой кровью земли и лежащих тел до особенностей каждой трещинки на коре дерева, за которым сидишь.
Третий пытается проанализировать ситуацию и выбрать момент для следующей перебежки до ближайшего укрытия. Третий - самый опасный. Именно он бросил в рывок много тел, лежащих теперь неподвижно или стонущих от боли недалеко. На открытом, со стороны снайперов или автоматчиков, простреливаемом пространстве.
Мне было страшно, и в то же время я не боялся. Я пошел на штурм в тот четверг и выжил, чтобы теперь писать все это. Со мной пошел мой друг, мы еще до штурма смеялись над собой, глядя, как странно, нелепо мы выглядим в касках, нами овладело какое-то больное, с примесью истерики, веселье. Впрочем, потом стало не до смеха. Потом совсем стало не смешно.
Запомнилось, что одиночные выстрелы чем-то похожи на звук вскрываемой банки с напитком, только насыщенней, на тональность ниже, с резким коротким хлопком. Автоматные очереди слышать было страшнее, хоть они и были не такие опасные, как снайперки.
При рикошете пуль возникало мгновенное, быстро танущее, небольшое облачко дыма и когда эти рикошеты участили вокруг, во рту появился кислый привкус соды, смешанной с карбидом. Я не знаю, какой вкус у карбида, но именно такая ассоциация приходит на ум. Пули, впивающиеся в землю, взметают фонтанчики мусора, грязи и палых листьев.
Когда наша группа попала в зону обстрела, естественно, мы все испугались до дрожи в коленках, до икотки, до усрачки, но продолжили движение вперед по 2 метра в минуту. Одному (не знаю его имени) пуля попала в голень и он упал, каска отлетела далеко от удара с землей. Двигавшиеся за нами заорали, что унесут, чтобы мы не отступали.
А отступать хотелось, страх смерти - мощный стимулятор к побегу куда глаза глядят, мгновенно так начинает хотеться жить, как никогда перед этим. Но, без пафоса, а зачем тогда жить, думал я. Ради чего, ради кого, как смотреть себе в глаза? Мы двигались разрозненно, поодиночке, прикрывшись своими щитами, добежали до деревьев. Мне повезло - дерево оказалось широким и я смог, крепко сдвинув ноги и положив одну руку на грудь (вторая держала щит) оказаться в относительной безопасности.
А вокруг творился апокалипсис. Стрекот автоматов, медики, бегающие безо всякой защиты, даже обычные наступающие без касок, вопли, перебивающие друг друга, сирены вдалеке, грохот подвигаемых нашими вперед баррикад, перекидывание покрышек (некоторые уже горели, чтобы дым отградил нас от автоматчиков, но дым не шел в их сторону, дым в тот момент уносило немного влево и назад, как мне запомнилось), стук нашими по металлу, как во времена предыдущих, не таких кровопролитных боев, тонкий писк рикошетов, все это изо всех сил пыталось свести меня с ума.
Я никогда не мог представить, что моя Украина будет такой, что я буду вынужден участвовать в боевых действиях. Хотя, какие тут боевые. В боевых действиях участвовали ОНИ, а мы лишь перебегали, как муравьи от укрытия к укрытию, с палками и бутылками в руках. Добросить коктейль было практически невозможно, ОНИ находились на возвышенности, метрах в 100-150 (приблизительно) от нас.
Но, несмотря на это, мы наступали. Безоружные. Испуганные. Растерянные. Окровавленные. Грязные. Но наступали. Люди падали, я видел, как парень в мотоциклетном шлеме перебегал дорогу и почти добежал до укрытия. Почти добежал. Я тоже не знаю его имени до сих пор.
Я видел, как падали мгновенно (наверно пуля попадала в голову и смерть наступала сразу) и как падали как в замедленной съёмке (потихоньку приседая, склонив голову к груди и неторопливо заваливаясь на бок). Почти никто не лежал на спине (я видел только двоих), все убитые лежали на боку или в других позах. Кровью было залито, замазано, забрызгано почти все - люди, земля, деревья, лица, одежда, щиты, каски, барикады, покрышки, бутылки). Казалось, капли крови текут даже по небу, настолько завладел всем в то утро красный цвет.
Я видел девочку - медика, которую снайпер угостил пулей в шею, как ее вели назад и кровь стекала потоком по ее руке, прижатой к горлу. Я видел, как священник перебегал, прикрывшись щитом, от одного раненого к другому. Я видел, как одному пуля попала то ли в бедро, то ли в боковую часть таза и его закрутило, как юлу.
Я видел, как сидел паренек за барикадами и, видимо, снайпер нашел щель, потому что паренька швырнуло в землю и его руки судорожно начали хватать воздух. Я видел, как суетились наверху черные фигурки, перебегая туда-сюда и выплевывая короткие всплески огня. Я видел, как какой-то неизвестный пацан зажег фитиль на коктейле и выбежал без щита и каски из-за баррикад, пробежал метров 5, широко размахнулся и бросил его в ИХ сторону. Коктейль не долетел, но пацан вернулся назад невредимым. Я увидел столько, что теперь мне хватит на всю жизнь.
Я принял решение перебежать из-за дерева к баррикаде, где лежал один и присело трое. Мне нелегко далось это решение, оказалось, что я не бесстрашный герой, мне хотелось сидеть за безопасным деревом и ждать, пока все не закончится. Пока все не закончится, так или иначе.
Я выбежал и каждый выстрел, который я слышал, пока бежал, пригнувшись и выставив вперед щит, я относил к своей грязной и сжавшейся от страха персоне. Чувство, что вот именно сейчас, в эту секунду, я могу умереть - это, наверное, самое непередаваемое по глубине ужаса чувство. Я пробежал мимо того парня в мотоциклетном шлеме, краем глаза отметив лужу крови, которая вытекала из-под шлема и почти нырнул в броске в почти безопасную площадь, прижавшись к кускам фанеры, жести, всякого строймусора рядом с такими же сжавшимися, но еще живыми и боеспособными телами.
Вокруг продолжал твориться хаос. Единственные, кто действовал более-менее организованно - это медики. Раненых уносили постоянно. Волокли, взяв за руки, несли вчетвером вместе с бойцами, несли, положив на щиты, так, что ноги волочились по земле, но выносили. Этим людям тоже было страшно, но они работали под огнем. Я не знаю, вроде бы, кроме той девочки-волонтера медицинской службы, медиков ОНИ не трогали больше.
Некоторые из наших бегали или полуползли, как я, прикрывшись щитами. Некоторые ничем не прикрывались. Некоторые были даже без касок. Разные люди были в то утро там, в зоне расстрела. Но теперь все они - мои друзья.
Не те, кто философски рассуждал о тактике и стратегии ведении уличных боев, попивая пивко перед компьютерами, а те, подошвы обуви которых оставляли кровавые отпечатки на земле Киева в тот страшный День Крови. Я не знал их за 5 секунд до расстрела и не знаю, как их зовут, где они сейчас, откуда они, остались ли живы, но они - мои лучшие друзья. Невозможно не считать другом человека, чье плечо упиралось в твое, когда рядом щелкали выстрелы и вокруг лежали убитые и раненые. Невозможно.
Еще один, перебегая к нам, получил пулю в плечо. Ранение легкое, он добежал, но очень сильно хлестала кровь. Я и еще один боец начали оттягивать его потихоньку назад, в направлении наших основных укреплений, к медчасти. Очень неудобно вести человека, глядя вперед и наклонив вперед туловище, но при этом на грани неестественного с точки зрения физиологии излома отставлять руку назад, прикрывая свое тело щитом. В этот момент и мой щит прошел боевое крещение, я почувствовал легкие удары в него, когда пули проходили насквозь и летели дальше, не зацепив, к счастью, никого из нас.
Мы дошли, доползли, добежали. Здесь было потише, поспокойней, хотя со всех сторон оволакивали стоны и крики. Но сюда не долетали пули. Хотя, справедливости ради, стоит отметить, что огонь с ИХ стороны значительно поугас. Стрекот автоматов почти пропал, хлесткие одиночки снайперок слышались намного реже. Я с бойцами принес еще двух мертвых (один в шею навылет, один в грудь) и пошел искать своего друга.
Кадры 41-го года, скорей всего, выглядели бы приблизительно так же (если убрать современные здания). Везде пламя, то островки, то большие очаги, лужи крови, полосы крови там, где тянули, лежащие неподвижно люди, баррикады, разбросанный мусор, каски, щиты, палки, разбитые бутылки, выгоревшие черные островки от коктейлей, дым над городом, мозг просто иногда отказывался воспринимать этот сюрреализм.
Воспоминания переполняют меня, я буквально напичкан ими, голова разбухает, но я остановлюсь. Все равно, описать так, как это смог бы талантливый писатель, не получилось. Просто я сегодня вышел в Интернет, приехав домой и решил немного описать тот страшный, пропитанный кровью, день.
И напоследок. Друга, с которым я там был, звали Олег Ушневич. Звали. Его застрелил снайпер на Институтской. Звали. Я отказываюсь в это верить.
Вечная всем память.
Київ – “Червона рута” (скорочено, бо лист великий)
Надаємо зібрану інформацію про банківські реквізити родин загиблих Героїв Майдану - Небесну сотню.
Завдяки цим даним можна надати допомогу конкретній родині Героя.
Аратюнян Георгій Вагаршакович, 50 років, м. Рівне, вірменин, громадянин Грузії
Байдовський Сергій Романович, 21 серпня 1990 р., м. Нововолинськ
Бльок Іван Іванович, 21 липня 1973, м. Городок Львівської області
Бойків Володимир, 1955 р.н., родом зі Львова, мешкав у Києві
Бондарєв Сергій Анатолійович, 24 листопада 1981, Донецька область, місто Краматорськ
Бондарчук Сергій Миколайович, 9 вересня 1961, Старокостянтинів Хмельницької обл.
Братушко Олексій Сергійович, 39 років, м. Суми
Брезденюк Валерій Олександрович, 17 червня 1963, м. Жмеринка
Вайда Богдан Іванович, 28 квітня 1965, Львівська область, Дрогобицький район, село Летня
Варениця Роман Михайлович, 14 грудня 1978 р.н., Яворівський район Львівська область
Васільцов Віталій Валерійович, 16.11.1977 р.н., мешкав у с. Жорнівка Києво-Святошинського р-ну Київської обл
Вербицький Юрій Тарасович, 51 рік, м. Львів
Веремій В'ячеслав Васильович, журналіст газети «Вести»
Войтович Назар Юрійович, 17-літній Герой. Студент-третьокурсник кооперативного коледжу в Тернополі
Голоднюк Устим Володимирович, 8 грудня 1994, місто Збараж, Тернопільська область
Горошишин Максим, 25 років, с. Грушківка Кам'янського району наЧеркащині
Гриневич Едуард Миколайович, 31 травня 1985, Волинська область , Любешевський район, село Деревок
Гурик Роман Ігорович, 1994, м. Івано-Франківськ, студент філософського факультету Прикарпатського університету
Дзявульський Микола Степанович, Шепетівка, 56 років
Дигдалович Андрій Іванович, 3 червня 1973, Львівська область, Пустомитівський район, село Сокільники
Жаловага Анатолій Григорович, 1980 р.н., з м. Львова
Жеребний Володимир Миколайович, 28 років, м. Рудки, Львівської області
Жизневський Михайло Михайлович, родом з Білорусі, звідки виїхав через політичні проблеми
Ільків Богдан Іванович, 1963 р. н., Львівська обл. Пустомитівський район, смт. Щирець
Капінос Олександр Анатолійович, 29-30 років, село Дунаїв, Кременецький район, Тернопільська область
Кемський Сергій Олександрович, 1981 р.н., Житомирська область, Коростень
Кіпіані Давид, громадянин Грузії
Корчак Андрій, 49 років, м. Стрий, Львівської області
Костенко Ігор Ігорович, 22 роки, с. Зубрець, Тернопільськоі о6ласті
Коцюба Віталій Миколайович, 7 липня 1982, с. Вороблячин, Яворівського району, Львівської області
Кульчицький Володимир Станіславович, 1949 р.н., Київ
Лінійчук Олег, народився 4 червня 1988 року в Вінниці. Жив в Іллічівську
Максимов Дмитро В'ячеславович, 17 листопада 1994, Київ
Мельничук Володимир, 22 серпня 1974
Наумов Володимир Григорович, 9 березня 1970 року, с. Шевченко, Добропільського району, Донецької області
Нігоян Сергій Гагікович, народився і жив у селі Березнуватівка Дніпропетровської області
Опанасюк Валерій Адамович, 20 травня 1971, м. Рівне
Павлюк Володимир, 40 років, з Коломиї
Пантєлєєв Іван Миколайович, 1 грудня 1981 року народження, м Краматорськ, жив у селі в Донецькій області
Паньків Микола, 39 років, с. Лапаївка Львівської обл
Паращук Юрій Григорович, 1 липня 1966, м. Тальне, Черкаська обл.
Пасхалін Юрій Олександрович, 1984 р.н. , с. Носачів, Черкаської області, в останні проживав у Києві
Полянський Леонід Петрович, 24 жовтня 1975, родом із м.Жмеринка, в останні роки жив і працював у Києві
Саєнко Андрій Степанович, 26 жовтня 1962, Фастів, Київська обл.
Сеник Роман Федорович, 45 років, с.Наконечне Друге, Львівської області
Сердюк Ігор, 40 років, з Кременчука
Сольчаник Богдан Зиновійович, 28 років, м. Старий Самбір, Львівськоі о6ласті
Тарасюк Іван Миколайович, 28.01.1993 Волинська область, смт. Олика / Волинська обл., Ківецівський р-н, с.Залісоче
Ткачук Ігор Михайлович, 1975 р.н. Знам'янськ, Калінінградська область. Мешканець Великої Кам'янки Коломийського р-ну
Точин Роман Петрович, 1969 р.н. Ходорів, Львівської області
Ушневич Олег Михайлович, 1982 р.н., уродженець міста Дрогобич, проживав вСколе
Храпаченко Олександр Володимирович, 18 вересня 1987, Здолбунів, Здолбунівський район Рівненської області
Царьок Олександр Миколайович, 2 січня 1958 р.н., Київська обл, село Калинівка Васильківський район.
Інформація є неповною і стосується лише родин з відомими банківськими реквізитами або координатами для допомоги.
Загиблі Герої віддали свої життя за долю кожного з нас, всієї України. Це були чиїсь діти, брати, батьки. І їхні родини не повинні залишитися на одинці зі своїм горем.
Родини загиблих Героїв потребують допомогу і підтримку кожного з нас.
Детальну інформацію про загиблих - Небесну сотню, їх фотокартки можна переглянути в інтернеті за такими посиланнями:
http://vk.com/nebesna_sotnya
http://uk.wikipedia.org
http://vk.com/topic-40746118_29608652
Координати організацій, що збирають кошти на допомогу вбитим:
1) Львівська архиєпархія Української греко-католицької церкви організовує програму допомоги потерпілими під час акцій протесту на Майдані «Люди для Майдану». Програма допомоги особам, що потерпіли під час акцій протесту на Майдані, піклуватиметься сім’ями полеглих на Майдані, особами, що постраждали фізично та психологічно і потребують реабілітації, духовної підтримки.
Реквізити для перерахунку коштів:
Благодійна організація «Фундація духовного відродження» УГКЦ Код ЄДРПОУ 38172005 МФО 325365
Р/р: 2600701394169 у ЦФ ПАТ «КРЕДОБАНК» м. Львова
Призначення платежу: Благодійна пожертва на програму «Люди для Майдану»
контакти Фундації Духовного Відродження: Львів, пл. Св. Юра, 5
т: (032) 261 13 89, 067 67 90 207 096 955 93 31 о. Тарас Милян, керівник Фундації
foundation.la.ugcc@gmail.com неформальний Центр допомоги сім'ям загиблих
2) Організовано ЄДИНИЙ рахунок для збору коштів на підтримку сімей загиблих Героїв. Це зроблено з тією метою, щоб РІВНОМІРНО розподілити кошти між сім'ями. При переказі заповніть документ і вкажіть конкретно ту сім'ю, якій надсилаєте свою підтримку.
Отже, рахунок тут: http://euromaidansos.org/uk/node/39
Якщо ви хочете пожертувати кошти у ГРИВНІ, ви можете скористатись рахунком Благодійного Фонду «Фонд громади Приірпіння»
Отримувач: Благодійний Фонд «Фонд громади Приірпіння»
ЄДРПОУ №34780212 р/р 2600102377538 в ПАТ «КРЕДОБАНК» м. Києва МФО 325365
Призначення платежу: Благодійне пожертвування на програму допомоги родинам загиблих.
ОБОВ’ЯЗКОВО заповніть форму https://docs.google.com/forms/d/1tmzfkq8IDWDjVka2jzLejHfD7S3fkv6s8V5r73d9jvs/viewform
або карткою Приватбанку 5168755353158880
ОБОВ’ЯЗКОВО заповніть форму https://docs.google.com/forms/d/1wcf8qJ_qKOD9I7k1cau4cen_ALTgx2nnuml1zatN-B0/viewform
Якщо ви хочете пожертувати гроші в ЄВРО або ДОЛАРАХ і ви є юридичною особою - пишіть на мейл help23@ukr.net для отримання реквізитів.
Якщо ви є фізичною особою і хочете пожертувати гроші в ЄВРО або ДОЛАРАХ, 24-25 лютого ми матимемо краудфандингову платформу для таких пожертв.
Якщо ви хочете допомогти не грішми - зареєструйтесь тут
https://docs.google.com/forms/d/1tmzfkq8IDWDjVka2jzLejHfD7S3fkv6s8V5r73d9jvs/viewform
Рубрика – «Ювілей»
Петро Картавий
У кожного українця свій образ Тараса Шевченка. До 200-річчя з дня народження поета
Із п’ятирічного віку запам’яталося: при світлі каганця брат читає вголос книжку. У підручнику – про дівчину, що не послухавши батьків народила дитину від москаля. Знеславлені батьки відправили покритку з малям у Московщину, але москаль відмовився від сина, і вона утопилася. До сліз було жаль осиротілого хлопчика – поводиря сліпого кобзаря. Через кілька років на уроці літератури в Полошківській школі дізнався, що брат тоді читав твір Тараса Шевченка “Катерина”.
Значення Т.Шевченка для українців відчув на вечорі до 100-річчя з дня смерті поета 9 березня 1961 року. У прикордонному з Росією селі Юнаківка, де у червні 1859 року зупинявся поет, школярі та дорослі захоплено читали його вірші. У 1962-1972 роках довелося жити у Криму, де про Т.Шевченка знають мало. Коли переїхав у Київ то дізнався, що тих, хто приходив до пам’ятника Т.Шевченку 22 травня (день повернення тіла поета в Україну) виганяли з роботи та навчальних закладів.
Тарас Шевченко – поет-характерник, слово якого і сьогодні єднає українців усього світу. У 1973 та 1995 роках побував на могилі поета в Каневі. На Чернечій горі відвідувачі відчувають вплив Тараса Шевченка на духовний розвиток українців. Україна для поета – донька Всевишнього, якій випала важка доля і Тарас готовий рятувати її, як син спасає матір.
Сімейне життя Тараса Шевченка не склалося. Не зустрілася жінка, яка поділяла б його біль за Україну. Для міських панянок він – бідняк, а для дівчат з України – пан. Заслання у солдати та сирість його житла у Петербурзі підірвали здоров’я Тараса і поет рано пішов із життя. Вмерло тіло, але його поетична душа живе в Україні.
Тарас Шевченко
Доля
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п'яного дяка в науку.
«Учися, серденько, колись
З нас будуть люде»,— ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.
Слава
А ти, задрипанко, шинкарко,
Перекупко п'яна!
Де ти в ката забарилась
З своїми лучами?
У Версалі над злодієм
Набор розпустила?
Чи з ким іншим мизкаєшся
З нудьги та з похмілля.
Горнись лишень ти до мене,
Та витнемо з лиха;
Гарнесенько обіймемось
Та любо, та тихо
Пожартуєм, чмокнемося
Та й поберемося,
Моя крале мальована.
Бо я таки й досі
За тобою чимчикую:
Ти хоча й пишалась
І з п'яними кесарями
По шинках хилялась,
А надто з тим Миколою
У Севастополі, —
Та мені про те байдуже;
Мені, моя доле,
Дай на себе подивитись,
Дай і пригорнутись,
Під крилом твоїм любенько
В холодку заснути.
Стоїть в селі Суботові
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам... Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна .
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Перші завжди самотні
65 років тому народився легендарний автор пісні «Червона рута» Володимир Івасюк (1949—1979).
(газета «Голос України» від 4 березня 2014 року)
http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=321726
В юності він подавав свою пісню на один із конкурсів під псевдонімом Весняний. Загинув Івасюк також навесні, за обставин, досі остаточно не з’ясованих. Коли в травні 1979 року його труну несли на львівське Личаківське кладовище, тодішнє партійне керівництво подбало, щоб на похорон прийшло якнайменше людей. Але прийшло багато. Тоді влада подбала, щоб не було жодних прощальних промов. І проводжали легендарного композитора мовчки. Але нема нічого промовистішого, аніж мовчання тисяч людей і остання дорога, всуціль устелена квітами.
Знамениту «Червону руту» Володимира Івасюка в 1970-х співав, без перебільшення, увесь Радянський Союз, від Балтики до Тихого океану. Його пісні у виконанні Софії Ротару двічі перемагали на престижному фестивалі в Сопоті. Отже, він, без перебільшення, дивував світ. Хоча, мабуть, найбільше музика Івасюка дивувала його батьківщину. Бо саме тим із нас, хто жив тоді в радянській Україні, здавалося неймовірним, як могла з’явитися така пісня, свіжа й потужна, після того як у нашій культурі протягом тридцятих, сорокових і пізніших років тривала політика випаленої землі? Звідки виникла ця пісня у просторі, переповненому бадьорою попсою? Здавалося, тут вже не було кому сказати нове слово від імені цієї культури і цього краю. І ось раптом з’явився цей хлопець із Кіцмані на Буковині, з’явився ніби нізвідки, для багатьох — усього лише «якийсь студент» з Чернівецького медінституту.
Звісно, нічого не виникає з нічого. Він з трьох літ любив слухати репетиції вчительського хору, куди його брали з собою батьки. А у п’ятилітньому віці пішов до музичної школи. А ще змалку пам’ятав, що його батько — колишній в’язень сталінського режиму.
Втім Івасюк ніколи не писав політичних чи, в банальному розумінні, «патріотичних» пісень. Його стихія — чиста лірика, але базована на таких глибинних живих пластах культури, що тодішня радянська ідеологія не могла цьому нічого протиставити. Цього дисидента не було за що посадити. Його легше було просто знищити.
Коли ми говоримо, що герої не вмирають, — це справді так, хоча мусять минути роки, щоб ця істина була перевірена і підтверджена часом. Власне, чим була його музика для тої епохи? Ця музика стверджувала: нашу культуру неможливо підмінити «чимось іншим», так само, як неможливо підмінити Батьківщину.
Люди, які це усвідомлювали, тоді ще здавалися самотніми. Адже нас навчили любити батьківщину як «одну шосту світу» — замість тієї, яку у нас забрали.
Тільки тепер, коли виросло покоління, що усвідомлює свою країну як єдину в світі, таку, що її нічим не підміниш, — стало зрозуміло, ким був Володимир Івасюк, дивовижний і самотній співець червоної рути.
Віталій ЖЕЖЕРА.