Новини одним рядком:
24 лютого – день народження барда Тризубого Стаса (Станіслав Щербатих)
25 лютого – день народження Лесі Українки
28 лютого – концерт Олени Свок «Струны души» у севастопольській студії “Хрусталь”, вул.Вакуленчука, 17
2 березня – вистава за поемою Тараса Шевченка «ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ» на малій сцені Палацу «Україна» в Києві
4 березня – 65 років з дня народження Володимира Івасюка, автора пісні “Червона рута” (читайте рубрику “Ювілей”)
Євген Маланюк
ОДА ДО ПРИЙДЕШНЬОГО
Дні Твої скалічено криваво,
За туманом мерехтить мета...
Так обридла підозріла слава,
Так гнобить нещадна самота.
Вию псом на мертвім полі бою,
Стережу сей попіл і кістки, –
Знаю, Бог розсудить нас з Тобою:
Сходять зерна, пружаться ростки.
Під морозним вітром – біла тризна,
Сніг сліпить, вирує рівнина, –
То встає озимина залізна,
Крізь крижаний сніг – озимина.
Бачу їх – високих і русявих,
Зовсім інших, не таких, як ми, –
Пристрасників висоти і слави,
Ненависників тюрми і тьми.
Ось їх стислі руки, ясні лиця,
Голос невблаганний, як наказ,
В гострім зорі зимно-синя криця –
Вірний щит від болю і образ.
Спадкоємці бою, бурі діти!
Загримить ще раз така пора –
Сміливо могили перейдіте,
Коли треба – розтопчіть наш прах.
Щоб без вшанувань, без академій
Кров жадала неминучих кар,
Криця зустрічала серця кремінь,
Викресала іскрами удар!
Щоб тверезі зимно-сині очі
Загорались, гострі і палкі,
Лиш тоді, як обрій зарокоче,
Боєм зустрічаючи полки.
І коли доба метальним словом
Збудить в серці переможний ямб,
Присуд Божий в даль Твою громово
Ознаймить гарматний дифірамб.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Боярка – Віталій Падалка
https://plus.google.com/photos/102178925897747464814/albums/5983287901879176593
Фото належать кінорежисеру Сергію Марченку.
http://youtu.be/N-Wa_4OSTqs
http://youtu.be/f9uV6hOVms4
http://youtu.be/xJQ6KZ7M1MM
http://youtu.be/GNmMi6F_VYk
Змушений продублювати ці відео з Інтернету, бо в оригіналах під цими відео знаходяться безліч злісних, ненависницьких коментарів. Неможливо дивитися, серце розривається. Люди гріха не бояться, а про якусь повагу до полеглих і мови немає.
Прохання розповсюдити посилання на ці відео, вказані вище. Коментарі обмежу.
В одному відео вшанування загиблих на Майдані звучить пісня:
Гей, пливе кача...
Гей, пливе кача по Тисині,
Пливе кача по Тисині.
Мамко ж моя, не лай мені,
Мамко ж моя, не лай мені.
Гей, залаєш ми в злу годину,
Залаєш ми в злу годину.
Сам не знаю де погину,
Сам не знаю де погину.
Гей, погину я в чужім краю,
Погину я в чужім краю.
Хто ж ми буде брати яму?
Хто ж ми буде брати яму?
Гей, виберут ми чужі люди,
Виберут ми чужі люди.
Ци не жаль ти, мамко, буде?
Ци не жаль ти, мамко, буде?
Гей, якби ж мені, синку, не жаль?
Якби ж мені, синку, не жаль?
Ти ж на моїм серцю лежав,
Ти ж на моїм серцю лежав.
Гей, пливе кача по Тисині,
Пливе кача в по Тисині.
Київ – Сергій Марченко переслав статтю
Майдан. Місце Пам’яті
Можливо, писати про це ще на часі. Надто гострий біль утрат. Надто багато треба зробити, аби елементарно відновити керованість державою й захистити її від зазіхань північно-східного сусіда.
І все ж треба говорити й про це. Адже колись барикади буде таки розібрано, рух по Хрещатику відновлено, а спалений будинок профспілок – відбудовано.
Але сам Майдан вже ніколи не зможе бути тим, яким він був колись. На ньому вже не можна буде організовувати дитячі ялинки, будувати ковзанки й атракціони, проводити розважальні заходи з пивом. Він має стати Місцем Пам’яті. Пам’яті про тих, хто повалив ціною власного життя режим кривавого диктатора. І нагадування про те, що ми не маємо більше права віддати знов колись країну в руки бандитів і злочинців.
Вироблення образу майбутнього Майдану – справа тривалих дискусій із залученням наших найкращих митців, архітекторів, істориків, просто небайдужих людей. Але є речі, які слід робити негайно.
Найперше: має бути якомога точніше (де це взагалі можливо) зафіксовано місце, час і обставини загибелі кожного з героїв Небесної сотні. Це – обов’язок Арсена Авакова. На кожному такому місці в тротуар чи в проїжджу частину в майбутньому має бути вмуровано невелику пам’ятну плиту, а по самому Майдані в місцях найбільших скупчень жертв встановлено строгі анотаційні таблиці з іменами полеглих героїв.
Друге. Уже сьогодні важливо зберегти максимальну кількість матеріальних свідчень не лише боротьби, а й побуту майданівців. Йдеться не лише про катапульту, шини, пляшки для коктейлів Молотова й розібрану тротуарну плитку. Йдеться й про намети, саморобні пічки для обігріву, польові кухні. І, звісно, про численні плакати, на яких упродовж трьох місяців люди висловлювали своє ставлення до режиму. Усім цим мусили б негайно зайнятися і громадські структури Майдану й фахівці з Музею історії Києва. Бажано – разом.
Третє. На Майдані обов’язково має постати меморіал і музей, присвячений боротьбі українців проти диктатури. Бажаний взірець – Музей Повстання у Варшаві, де історію героїчної боротьби поляків подано день за днем. Це – справа неблизького часу, але починати відбудовувати Майдан можна, лишень виходячи з такої концепції.
Можливе місце для музею – будинок профспілок (при його відбудові для музею можуть бути зроблені підземні поверхи). Для меморіалу – схили в бік Інститутської.
Вже прозвучала пропозиція перейменувати на честь Героїв Небесної сотні вулицю Інститутську. Така пропозиція природна. Ця назва на карті Києва обов’язково має бути – причому закріплена за об’єктом, масштаби якого співвимірні з масштабами подвигу полеглих. Питання лишень, як найкраще вибрати такий об’єкт.
Адже люди Майдану гинули на Грушевського, Інститутській, Городецького – вже цим роблячи самі назви меморіальними. До того ж, назві Інститутська – понад 150 років, виникла вона від Інституту шляхетних дівчат (пізніше – Жовтневого палацу, теж одного з форпостів Майдану). І з цією назвою пов’язано багато важливих сюжетів київської та загальноукраїнської історії. Виходячи з цього, я Інститутську залишив би – бо сьогодні цю назву вже освячено й іменами загиблих.
На правах людини, якій належить авторство назви «вулиця Грушевського» (досі пишаюся тим, що у квітні 1991 року Верховна Рада ще УРСР опинилася замість вулиці Кірова на вулиці голови Центральної ради УНР) наважуся висловити іншу пропозицію.
Ми маємо фактично найдовшу (в межах міської забудови) київську магістраль, яка історично називалася Брест-Литовським (чи Берестейським) проспектом, але в 1985 була волюнтаристськи перейменована тодішнім партійним керівництвом на «Проспект Перемоги» (хоч однойменна площа в місті існувала й до того). Значення цієї магістралі в міському ландшафті Києва зіставне зі значенням подвигу бійців «Небесної сотні» в історії України. Саме цим проспектом багато хто з активістів Майдану востаннє в’їхав до української столиці, щоб полягти в її серці.
Відтак вважаю, що майбутня міська влада Києва має всі підстави перейменувати проспект Перемоги на Проспект Небесної сотні. Упереджуючи контраргументи, відразу ж скажу, що й пам’ять про перемогу в Другій Світовій при цьому не буде затьмарено, оскільки Площа Перемоги в центрі міста лишатиметься. Виникатиме в цьому й додаткова символіка: Проспект Небесної сотні вестиме до площі Перемоги.
(Принагідно зауважу: міська влада нарешті зобов’язана почистити й усю топоніміку міста від огидних комуністичних реліктів, повернути вулицям старі київські назви або ж надати їм імена, гідні увічнення. Справу було розпочато нами, депутатами першої демократичної Київради, але потім її згорнули. А Ленін на табличці з назвою вулиці – вулиць Леніна в Києві є досі аж три! – анітрохи не кращих за Леніна в пам’ятнику).
І насамкінець. Усе, про що я написав, потребує найширшого громадського обговорення. Адже неминуче будуть й інші пропозиції. Але концепцію майбутнього Майдану як Місця Пам’яті ми повинні прийняти вже сьогодні.
Максим Стріха, киянин у четвертому поколінні, доктор фізико-математичних наук, депутат Київради у 1990-1994 р.
Київ – Ольга Єрмак
Вистава-містерія «ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ» | 2 березня 19:00 | ПРЕМ’ЄРА
Вистава за поемою Тараса Шевченка театру Володимира Завальнюка «Перетворення»
(Мала сцена Палацу «Україна»)
Найзагадковіший твір Тараса Шевченка – містерія «Великий льох» – прозвучить мовою театру з Малої сцені Палацу «Україна». Надзвичайно актуальну, новаторську поему Великого Кобзаря, в яку він вклав особливо глибокий національно-політичний і містичний смисл, поставить майстер містерій, лауреат 14 міжнародних фестивалів, режисер театру «Перетворення» Володимир Завальнюк. Вперше у Києві поема «Великий льох» з’явиться в репертуарі професійного театру. Прем’єра вистави відбудеться 2 березня до ювілею геніального поета за підтримки благодійного фонду «Україна інкогніта».
«Такого Шевченка в школі не вивчають! Неймовірне пророче проникнення поета в минуле, сучасне й майбутнє. Здається, всі сили космічного зла зійшлися, щоб знищити Україну – але в тому, що так сталося, є й провина самих українців усіх поколінь... Та бій на барикадах історії триває, і в цьому бої Україна – здавалося б, упосліджена, пригнічена і майже знищена – виявляється незнищенною. І таємниці цього дива жодним загарбникам не розгадати...», – говорить режисер театру «Перетворення» Володимир Завальнюк
Поема Тараса Шевченка «Великий льох» є гострою сатирою на полiтику царської Росiї, викриттям злочинів, скоєних російським самодержавством проти України. Поет засуджує зажерливість і здирство царських чиновників, зневажає українських лжепатріотів за їхню бездіяльність у справі духовного виховання нації, за зростання скаліченого покоління, байдужого до свого історичного минулого і майбутнього нації, яке не має власної гідності, пригинається і виправдовується перед московськими панами. «Великий льох» – це протест поета проти соцiального i нацiонального гнiту народу. Шевченко закликає не миритися з поневолювачами і катами навіть в дрібницях та знищити всю машину поневолення. Епілог поеми, у якому втілена основна ідея, сповнений віри у відродження української нації, духовні скарби якої заховані у «великому льоху» й недосяжні для будь-яких ворогів-поневолювачів.
«У великому льоху спить воля України, спить Україна, і розкрити цей льох — значить збудити Україну і випустити її на волю, ...у великому льоху (могилі) заховане саме осердя української національної душі та незбагненна суть, яка українців робить українцями. Коли ця душа (лицарство, волелюбність, сердечність, демократизм) прокинеться, заговорить в українцях, тоді буде здобуто волю, побудовано досконалу державу, за «новим і праведним законом», – говорить відомий шевченкознавець, письменник, професор Черкаського національного університету Василь Пахаренко
«…Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..» − Тарас Шевченко, «Стоїть в селі Суботові» (епілог «Великого льоху»)
Квитки: 60 / 80 / 100 грн в касах Палацу «Україна» і parter.ua
Адреса: Палац «Україна» (Мала зала), вул. Велика Васильківська, 103
Постановка: Володимир Завальнюк
Художник: Поліна Омельченко
Актори: Ганна Яремчук, Кирило Булкін, Олена Мотовилова
Скачати, прочитати і поділитися з товаришем поемою-містерією Тараса Шевченка «Великий льох»: http://ukrlib.lviv.ua/skachaty-shevchenko-t-velykyj-loh/
+3 80676571780 lya.mironova@gmail.com
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
СНІГ
Чи писать, чи не писать,
може, «зав’язати»?..
А за вікнами краса –
прямо біля хати.
Розбілівся свіжий сніг –
випав ненароком,
зоряний неначе сніп
грає срібним боком.
Ось про це сказати, щоб
слово вигравало,
хай одне із сотні спроб,
як вогонь-кресало.
Та сьогодні в голові
вже нема кресала –
іскра Божа у крові
ще не воскресала.
Як вогонь запалить знов
серце, наче стріху,
у долоні, мов зерно,
наберу я снігу.
ГРИМИТЬ!
У Києві гримить…
А хтось не розуміє –
весну стрічаєм ми,
звитягу мов над змієм.
Та він ще на коні,
хоч неритмічно дише.
Тож прийдеться й мені
туди махнуть скоріше.
Не всидиш як бабак,
коли пора тривожна –
танцює злий гопак
на трупах хвиля кожна.
Київ – Олексій Бик
Доброго дня, пане Петре!
У вкладеному файлі трохи віршів - не всі, звісно. Дякувати богові, пишеться так багато, що не все встигаю навіть до ладу довести.
Поет і бард Олексій Бик народився 4 грудня 1980 року в місті Сосниця на Чернігівщині. Познайомилися ми в листопаді 2002 року на Українському фестивалі в Києві. Олексій лауреат багатьох фестивалів авторської пісні, журналіст і громадський діяч. Вірші О.Бика публікувалися в 17 випусках літопису. З метою популяризації творчості молодих 2003 року упорядкував збірочку поезії О.Бика “ХТО УСТАНЕ З КОЛІН, ТОЙ І БУДЕ СПАСЕН! Поезія Тривоги, Самотності та Любові”.
У присланих Олексієм Биком віршах чарує внутрішня напруга верлібру. Тим, хто звик до традиційної рими спочатку буде незвично вчитуватися у нові твори записані рядком.
Петро Картавий
888
Я учуся жити навпрошки, я іду по лінії прибою, щоби не зустрітися з тобою через кілометри і роки, на піску лишаючи сліди – данину найближчому приливу. Ти така ж самотня і щаслива, як і я щасливий і один. Помовчи до мене через сон про усе, що кануло у Лету нашого фатального сюжету, повного табу і заборон, вигаданих нами ще тоді, коли небо літнього покрою нас вело по лінії прибою, утопивши зорі у воді...
888
Ти не призначена мені, бо це, можливо, неможливо. А ми все віримо у диво – такі самотні і смішні, як опівнічні мандрівці, що, нарікаючи на втому, все ж не вертаються додому маршрутом ліній на руці, бо хочуть вірити у те, що завтра пишеться сьогодні, і що над урвищем безодні ще, може, щось і проросте...
888
...Коли в тебе в серці стільки вільного простору, що стане вмістити всесвіт і ще когось – навіть якщо не склалось і не збулось, усі відчуття прискорюються й загострюються. І ти починаєш думати про невидиме, рахуєш утрати, як дріб`язок на метро... А серце шалено стукає об ребро, бо й вітер ранковий печалі твої не видме. Бо крила твої, далебі, не підперти й костуром, а нерви твої накручуються на ось - землі, на якій не зустріти того когось, для кого у серці стільки вільного простору...
888
...Коли ти, нарешті, утомишся бути патлатим, а пошесть притомності викосить всіх тарганів, коли ти відчуєш, що більше не хочеш літати – ти точно здурів. Не бути собою – страшніше, ніж просто не бути. Відкашлює небо колишні твої імена як свідчення їх перетворення на атрибути того, що мина, того, що зминає тебе, як білетик, жбурляє під ноги рокам, що, немов перехожі, повз тебе снують... А ти – у дорозі. І що тобі діла до того, у чому тут суть?
888
...Тільки ти собі до часу посивів в еміграції на Внутрішній Монголії... Хоч і не новокаїн, але знеболює нікельована монетка голосів, що дзвенить об тебе – ніби об перон вже давним-давно закинутої станції. Ти один з цієї армії повстанців залишаєш голоси, а не патрон. Але світ уже прогнувся і просів під навалою самотності незримою, і єдине, що на нім тебе утримує – нікельована монетка голосів.
888
...Котяться ночі, короткі і безпросвітні – дим цигарковий і кава, завжди холодна. Я вже давно розучився жити на світі, де не буває нічого, окрім сьогодні. В цьому шаленстві всесвітньої круговерті лінії долі витоптані юрбою. Я вже давно розучився бути відвертим - навіть з тобою, навіть з самим собою...
888
Рахую секунди, мов кроки твоєї ходи, заплутавши серце у ці безнадійні тенета. У наших з тобою побаченнях по інтернету мені тебе мало, як рибі в пустелі – води. Я вірив, що я й невразливий, неначе вода, що кинь в мене камінь – а тільки розійдуться кола. Але перетворить на кригу і навпіл розколе той час, що відлунює, ніби нечутна хода...
888
...І в такому безлюдстві, немов по останній війні, серед чорних ночей і, за ночі чорнішої, жовчі, я самотній, як вовк, але ти - моя ягода вовча, що єдиного разу за вічність наснилась мені. Я сточу свої пазурі, ікла зітру об жалі, через сон продираючись, як через місиво бою, щоб на цьому чи іншому світі зустрітись з тобою, моя ягодо вовча, що сниться в досвітній імлі.
...Я прокинуся сірий, як ранок на цій чужині, запетляю сліди, щоб запалися суки і ловчі – і до самого скону шукатиму ягоду вовчу, що єдиного разу за вічність наснилась мені...
888
Помирають секунди, а ми із тобою живі. Твої ноти тремтять, як роса на пожухлій траві, цілий світ проти нас, але ти зупинятись не смій - і нічого, що раптом порветься струна або дві. Час кусає себе за хвоста, як розгніваний змій. Замикається коло. Цей вибір – не твій і не мій. Я німію і терпну, торкнувшись твоєї руки – спопели мене поглядом, попіл по вітру розвій. Я не знаю окільних шляхів, я іду навпрошки, я нанизую дні на слова, а слова на рядки, я вдихаю тебе, як повітря. Ти в мене в крові. Ти – вода у замуленім руслі моєї ріки.
888
…Слухай, а, може, лишити усе як є? Жити до ранку, думати про своє. Зрештою, що нам чекати від цього світу? Завтра ніде і ніколи не настає. Але сьогодні – зваб мене і зведи, я інфікований пам’яттю назавжди, в пеклі пустелі цього безкінечного літа ти моя спрага і океан води.
Знаєш, усе, що сказано або ні, все, що вмирає в тобі або у мені, час, що крізь нас протікає, немов крізь сито – наші з тобою шанси у цій війні. Бо безкінечність – надто короткий строк, щоб осягнути значення помилок, щоб розучитись вірити і любити…
…Я проміняв би всесвіт на твій дзвінок.
888
…І стукає в груди серце, неначе об землю м’яч, і де б я тебе не стрінув – я буду тобі чужим. Постав свої телефони на автовідповідач – я буду тобі дзвонити, аби розмовляти з ним, бо він мене не спитає, чому ти завжди сама, чому ти віршів не пишеш і валиться все із рук. Це голос тієї тиші, якої в тобі нема, якої тобі не треба – її заміняє звук. Її заміняє осінь тональності ре-мінор, задумуй одне бажання і ноти свої познач – бо лінії партитури сплелися в такий узор, що стукає в груди серце, неначе об землю м’яч.
888
Ми виходим із тіл, як виходить із року літо, коли ще не дощить, але часу уже катма. Чи піти на той світ, а чи просто ходити світом – все залежить від того, як довго тебе трима ця пекуча печаль, за яку продаси і душу. Доїдай свої сни, зачиняється це кафе. Пастир наш підзабив на роботу свою пастушу, і вже агнці його допаслися до автодафе.
Перебродить усе, або ми усе перебродим, переходим ногами, ночами або убрід. Автостоп усього - як одвічна ціна свободи і єдина нагода лишити надійний слід на нічному шосе, де не важить ні зміст, ні голос. Голосуй, галасуй – не спиняються ці авто. Бо коли ти ідеш самотою на східний полюс – не дивуйся тому, що з тобою не йде ніхто. Не лякайся того, що дорога тобі нарає, полюби цю печаль і такою, як є, прийми.
…Тільки часу катма. Тільки літо дійшло до краю.
Не сумуй і не плач, бо у тебе лишились ми.
888
Я ніколи не сплю. Це безсоння мене доконає. У стотисячну ніч заповзаю, як змій до нори. Ти ідеш по слідах, як у казці про Герду і Кая. Я римую тебе, як римують вітрила вітри.
Я ділюся на нуль, захлинаюся піною тиші, обмерзаю від слів і не можу намацати дна. Ніч напише мене, та безсоння усе перепише – я його полюблю, бо у нього твої імена. Бо у нього твій пульс і твоєї самотності профіль, бо допоки не сплю – ти як янгол стоїш за плечем. Наче двері з петель, позлітали стривожені строфи, до яких відтепер ти лишилась єдиним ключем.
Я тебе промовчу голосніше за сурми і горни, я шалений літак, що не вийде з цього віражу… І безсоння моє як сторінку мене перегорне.
…Я кохаю тебе. Та ніколи про це не скажу.
888
Скажи мені слово, бо я забуваю слова, бо я забуваю про те, що усе забуваю, бо я відчуваю, що з цього безмежного раю я не повернуся ніколи. Принаймні, жива.
Це літо між нами стоятиме, як вартовий, триматиме свічку, як першої шлюбної ночі, і я вже нічого на світі так палко не хочу, як бути з тобою – нехай ти насправді не мій, нехай ти насправді не міра, а тільки симптом, або навіть менше за всі найдрібніші симптоми, я більше не можу сама залишатися вдома, бо вже у собі відчуваю якийсь перелом, бо ти не відчуєш ніколи до мене жалю, за те, що я так відчуваю і так поспішаю до синього неба, до осені, до небокраю, бо легше любити, аніж говорити «люблю».
Це літо як вибух - калічить і множить на нуль, а ти мене тілом від нього своїм прикриваєш, бо звик не спинятися, навіть дійшовши до краю, і не ухилятися від пролітаючих куль.
І ліжко скрипуче підспівує нашим тілам, шепоче слова про любов у самісіньке вухо, збиваючи з ритму цього безкінечного руху по лінії літа, яке вже належить не нам, яке зупинитись ніколи ніхто не просив, якому лишилося менше, ніж зовсім нічого, а вранці між нами навиліт проляже дорога – зав’ється у вузол, зітреться і зійде на пси.
888
…І день зависає, як плівка, заслухана вщент, вона прокидається, довго лежить нерухомо, тривожно вдихаючи запах ранкового дому, і слухає, слухає той героїновий щем, який розриває свідомість і душу жере, скалічена пам'ять заходиться приступом сміху, і їй видається, що в неї поїхала стріха, від того, що нова дорога її не бере, від того, що цілою вічністю видався день, а ніч не приносить ні спокою, ні відпочинку, ціною і наслідком кожного хибного вчинку, і що телефони усі її анітелень.
Дотліє цигарка, а може дотліє вона в панічнім безумстві, яке без початку і краю, яке безнадійно й надійно її доганяє крізь вену, напнуту, неначе гітарна струна, крізь нерви обірвані, небо, що майже впритул, прострелене зорями, наче мішені у тирі – немає нічого за стінами три на чотири, і нікуди дертись крізь цю трясовину і мул, що сковують рухи, немов гамівні сорочки, вгризаються в тіло, випалюють втомлену душу… Вона собі каже: не хочу, не можу, не мушу, та знає напевно про те, що усе навпаки.
Що літо – останнє із тих, що іще не збулись, у синьому вирі птахи перекреслюють простір безодні очей, що впритул неминучі, як постріл - у серце, у скроню, у голос, у осінь, у вись. Зносити об землю залізні свої постоли, триматись за світ до судоми, аж пальці німіють… Ця міра усього – усього лише безнадія, в якій не буває спасенних, моли, не моли. Це мара, омана, а може – утома утом, самотність тримає за серце, за горло тримає… Триває життя, у якому нікого немає, яке не збулося, як осені жовтий фантом, бо літо гадає навиворіт їй по руці, бо коло замкнулось, бо ця колія запетляла… Вона розуміє, що часу лишилося мало, що пізно спинятися майже при самім кінці, і те, що політ на пробитім навиліт крилі давно затягнувся, немов нетривожена рана…
…Вона прокидається рано - так пізно і рано – щоб встигнути ще постояти на грішній землі.
888
Ця печаль тебе з’їсть, переточить слова на полову, прокрадеться вужем у самісіньку пазуху снів – ти не спатимеш ніч, ти куритимеш знову і знову, зотліваючи так, як вогонь цигарковий дотлів.
В голові загуде, як від склянки ямайського рому, як від вітру доріг, що життя твоє навпіл лама – доля випише нас із вселенського цього дурдому у безжалісний світ, де ніколи нікого нема. І на тебе давно в цьому світі ніхто не чекає – всі зійшли нанівець і запалися всенькі сліди. Тільки янгол стоїть на розпутті між пеклом і раєм – в тебе є аусвайс, але він не пускає туди.
А тобі все одно, бо ідеш звідусіль у нікуди, і до чого тут я, і який там, до біса, маршрут? Вимирають творці, залишаються різні паскуди – їх і смерть не бере, бо вони ані там, ані тут.
Тільки туга твоя – як вірші, що написані всує, як розхристана ніч, як обірвана перша струна…
Розплатися за все, що печаль тобі ця наримує. Не питай про ціну – бо яка там, до біса, ціна…
Київ – сайт http://www.telekritika.ua/profesija/2014-02-18/90537
18 лютого під час зіткнення активістів і підрозділів «Беркуту» на розі вулиць Шовковичної та Інститутської в Києві отримав поранення політичний оглядач інтернет-видання «Главком» Олексій Бик. Про це повідомляє «Главком».
Йому в лоб влучила гумова куля. За попередньою інформацією, у журналіста діагностували струс мозку.
Також пан Бик постраждав від вибуху світлошумової гранати, повідомляє Інститут масової інформації з посиланням на фотографа Олену Максименко.
Київ – Олексій Бик
Доброго дня!
Дякую за турботу, я в порядку. Був легкий струс мозку, пережив на ногах. Зловив кулю в лоб замість Яценюка (бо до нього на сцену кулі ж не долітають :) ), колеги жартують, що я тепер його офіційний янгол-охоронець.
Сталося це 18 лютого на розі Шовковичної та Інститутської. Беркутня пішла в наступ, ми їх відкинули і почали тіснити по вулиці. Кількох спіймали, і люди почали забивати їх палками та камінням. Я почав розтягувати наших, щоб не вбили, в цей час хтось із беркутів вцілив мені в спину. На мені був бронежилет, трофейний (годиною раніше ми брали штурмом офіс ПР - зняв з полоненого мусора) - вочевидь, стрілець це зрозумів. За кілька хвилин по тому беркутня знову пішла в наступ, ми повільно відступали задки по Інститутській. І ось тут вона і прилетіла, ця куля в лоб(с). Стріляли цілеспрямовано, мітили в очі, але, на щастя, точність травматичної зброї нижча, ніж у вогнепальної.
Зараз я думаю, що ця куля мене врятувала. Бо Автомайдан повіз мене додому (в лікарню з таким пораненням не можна було, мусорня там чергувала і пакувала всіх майданівців), ми втрапили в страшну пробку (метро було закрите), і лише вдома я дізнався, що за цей час на Інститутській снайпери поклали десятки людей. Я мав бути там. Звісно ж, на нічні бої я встиг, але і тут Бог милував - пара подряпин та й усе.
Зараз про таке кажуть - "в броніку народився".
Рубрика – «Ювілей»
Петро Картавий
65 років Володимиру Івасюку, творцю пісень відродження
За трагічними подіями останніх місяців важливо не забути, і про трагічну долю митця, який своїми піснями будив генетичну пам’ять та єднав українців усього світу.
Спогади митців із сайту В.Івасюка www.ivasyuk.org.ua/.
Композитор Давид Тухманов розповідав:
«На початку 1970-х були дуже популярні пісні українською мовою. Тон задав Володя Івасюк нев’янучими шлягерами «Червона рута» і «Водограй». Ваші пісні звучали повсюдно — на Сахаліні, Чукотці, у Прибалтиці і в Казахстані».
Композитор Едуард Ханок розповідав:
«Верба» була написана під впливом «Червоної рути». Я тоді ще не був знайомий з Володимиром Івасюком, вже згодом ми відносно здружилися, але всі на той час в Союзі хотіли писати українською мовою. Ми з Мулявіним, коли їхали на лікування до Трускавця, були у Володі у Львові. Він був надзвичайно різнобічним і талановитим не лише в музиці, тому затрималися на якийсь час у нього.
У своїх спогадах про Володимира Василь Зінкевич пише:
«Який би не був швидкоплинний час, як би він не забирав нас у свої хвилі, ми постійно будемо звертатися до творчості Володимира Івасюка.
Для мене ця людина значима тим, що він чесно вірив у мене, в мої можливості, навіть я часто сумнівався, а він — вірив! Від цього я ставав сильнішим, і дякую йому за свої сьогоднішні успіхи. І вже з висоти свого власного досвіду можу впевнено сказати, що так, Володя мав рацію, коли говорив, що співати пісню — замало просто співати ноти. Пісню треба співати серцем, розумом і, безперечно, своєю позицією — в житті, в творчості.
Володимир Івасюк
На швидких поїздах
Приспів:
На швидких поїздах
Я долаю свій шлях, —
Хай летять до мети.
І легка моя путь,
Здогадались, мабуть,
Нових друзів я хочу знайти.
Я вітання везу від донецьких степів,
Синім горам везу.
Але в серці моїм буде завжди мій дім,
Бо люблю я Донбасу красу.
Подивись навкруги — це мій край, рідний край,
Тут атланти-терикони підпирають небокрай.
Подивись навкруги — це мій край, моя земля,
Свої муки, свої мрії віднайду для неї я.
Приспів:
На швидких поїздах
Я долаю свій шлях, —
Хай летять до мети.
І легка моя путь,
Здогадались, мабуть,
Нових друзів я хочу знайти.
На швидких поїздах
Я долаю свій шлях.
Долати свій шлях Володимиру Івасюку судилося тільки тридцять років, а далі було таємне викрадення та знищення непокірного співця. У бюлетені №16 (151) за 2010 рік опублікував статтю “Ексголова СБУ визнав, що КДБ стежив за Володимиром Івасюком”, де розслідував причину його “нейтралізації” комуністичним режимом.
На похорони Володимира Івасюка (22 травня 1979 року) влада заборонила керівникам навчальних закладів, установ, підприємств Львова відпускати підлеглих, але зібралося більше 10 тисяч бажаючих провести в останню путь співця.
Степан Пушик
Повертаючись із похорону
23.05.1979
На Личаків його провели ми востаннє.
Там листок молодий шелестів щось листку,
А мільйони свічок засвітили каштани,
І пливла домовина по морю бузку.
Мене серце пече.
А мій голос німіє.
Ми творили пісні.
Ми братами були…
Материнськую втіху,
Велику надію
Ми у Львові
У землю святу загребли.
Він в могилі лежить.
Нам його не забути!
Освятись, його пісне, в сльозі та й світи!
Вже цвіте в Чорногорі на камені рута,
Я не годен без друга її віднайти.
В горах плаче вдовою загублена радість,
Криниці попід гори, неначе сліпці,
І на ріках карпатських ревуть водоспади,
Що народ завмирає, як гинуть співці.
Розумію слова, що співця не вернути,
Але біль впав на душу твою і мою.
Нам іти! Нам шукати червоної рути
За Дніпром, на Поліссі й в Карпат
На вірш львівського поета Богдана Чепурка «А ви мене поховайте» Віктор Морозов написав пісню, присвячену пам’яті Володимира Івасюка і виконав 1989 року на 1-му фестивалі «Червона рута» у Чернівцях. Тоді у Чернівецькому університеті влаштували вечір пам’яті Володимира Івасюка, де Морозов ще раз виконав пісню перед його портретом.
А ви мене поховайте
А ви мене поховайте
В глибині густого лісу,
Щоб казали — він сміявся
І загинув серед листя.
А ви мене поховайте
І не плачте наді мною,
Щоб казали — в нього квіти
Не зів’януть над труною.
Щоб казали — в нього квіти
І зелена куфайчина,
І йому ще довго бігти
Із відкритими очима.
Може, стану духом лісу,
Може, стану і спочину.
А ви мене поховайте
Під найвищу деревину.
Наступний вірш про вплив пісень Володимира Івасюка на творчість бардів.
Олег Покальчук
Балада про Володимира Івасюка
Голгофа українських муз там, де зійшлися хрест
і пісня,
Хоч може здатися комусь, що ці поняття несумісні,
Тому що в пошуках творця ми не відкрили новий
вимір,
Як нам колись пообіцяв старий хреститель Володимир.
Мабуть, апостол і вівчар передбачав над нами,
сонними,
Орденоносних яничар із батогами телефонними.
І захищали, мов шолом, чутки, що час вділяв нам
дрібкою,
Про Володимира з хрестом і Володимира зі скрипкою.
Церкви вокзалів і дворів, консерваторні зали скверів
Навчали нас подвійній грі, де завжди вигравала
скверна,
За небажання донести життя нагадувало круто,
Що від версти і до версти у два ряди залізна рута,
Червона від даремних спроб прорвати коло
зачароване,
А нам хоч мить почуть було б відверте,
не відредаговане
Всемилостивійшим перстом чи загратованою шибкою…
Напевне, той, що із хрестом, благословив того,
зі скрипкою.
Точились одностайні дні. Не існувало слова
“гласність”,
Вслухаючись в його пісні, ми з часом доросли до
власних,
І вибирались з манівців ватагами і поодинці,
Коли Ротару з Чернівців співала ще по-українські.
І далі будуть захищать нас від духовної мізерії,
Від неуміння помічать усіх, бажаючих імперії,
Ті самі істини прості, тисячу літ тому народжені,
Про перемогу на хресті в ім’я мелодії відродження.
Юрій Рибчинський
Я — велетень з блакитними очима
Я — велетень з блакитними очима,
І крила хмар у мене за плечима.
Я — велетень, у мене на долоні
Гуляють люди і пасуться коні.
І ти гуляєш в полі, де колосся,
Не знаючи, що то моє волосся.
Пливеш через палаюче озерце,
А те озерце, люба, — моє серце.
Я не в змозі палко не любити,
Боюсь тебе цілунками убити.
Боюсь тебе я поглядом спалити,
Мов ураганом подихом звалити.
Я кажу: «Красуне чорнокоса,
Мені набридло бути хмарочосом.
Мені набридло максі, хочу мікро,
Від мене всім на цьому світі прикро.
Якщо сміюсь, гігант вогнено-русий,
Відлунюється сміх мій землетрусом.
Якщо я плачу вдень чи в нічку темну,
Дощами сліз затоплюю всю землю.
Моя маленька лісова ворожко,
Зроби мене своїм Котигорошком.
Зроби мене своїм малим горішком,
Твоя долоня стане моїм ліжком.
Я спатиму на ній як на долівці
І буду сни твої вночі дивитися.
Я хочу стати хлопчиком маленьким,
Щоб ти мене плекала наче ненька.
Я хочу зовсім непомітним бути,
Щоб шепіт твій як грім небесний чути.
І щоб джмелі, які гудуть над нами,
Великими здавались літаками.
Щоб я перепливав нічне озерце
Й не знав, що те озерце — твоє серце».