Новини одним рядком:

6 лютого – Тарас Компаніченко співав на відкритті виставки творів живописця Опанаса Заливахи в Івано-Франківську

10 лютого – лекція аспіранта Станіслава Щербака «Роль цінностей в історії Франції» у харківському ЛітМузеї

16 лютого – презентація книги “Оголений нерв” Юрія Оша (Геннадія Костенка) у Сумській  бібліотеці ім..Т.Шевченка

17 лютого – «Гетьмане, веди!..» поетична вистава за участі барда Володимира Самайди, Київ, Будинок актора, Ярославів Вал, 7

17 лютого – концерт театру поетичної пісні "La Chanson" «Песни о любви.», Суми, вул. Петропавловська, 61, зал профспілок

18 лютого – творчий вечір сумського КАП “Булат”, Агенція Промоції Суми, вул.. Соборна, 27

19 лютого – концерт Наталки Хоменко у малому залі київського КАП “Арсенал”

21 лютого – день народження Олександра Бобошка, поета із Харкова

21 лютого – всесвітній день рідної мови

23 лютого – день народження поета і автора пісень Костя Москальця з Чернігівщини, лауреата Шевченківської премії

 

Повідомлення  від бардів та прихильників авторської пісні та поезії

Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net,  p_karta@maіl.ru

 

Із сайту http://gazeta.ua/articles/regions/_molodih-avtoriv-zaproshuyut-na-festival-spivanoyi-poeziyi/751741

 

Молодих авторів запрошують на фестиваль співаної поезії

 

15 лютого 2017 року у Соснівці Львівської області відбудеться перший західноукраїнський фестиваль авторської пісні та співаної поезії "ЛЮТНЕВА РАПСОДІЯ". Засновник фестивалю - благодійний фонд "Еко-милосердя". Захід проходить за сприяння Соснівської міськради та відділу культури Червоноградської міськради. Автор ідеї - літератор і лектор Сергій Синюк.

Мета фестивалю - популяризація співаної поезії як традиційного жанру української пісенної культури та літературної творчості. А також підтримка та заохочення молодих талантів, які працюють у жанрі авторської пісні та співаної поезії; формування у молоді естетичного смаку і прищеплення цікавості до високої культури.

"Обов'язковими умовами участі у фестивалі є твори винятково українською мовою та їх виконання з використанням акустичних музичних інструментів. У програмі фестивалю - виступи учасників фестивалю у навчальних закладах та трудових колективах, виставка-продаж книг та дисків з творами учасників Фестивалю, гала-концерт учасників фестивалю - у народному домі міста Соснівка", - зазначають організатори.

У фестивалі беруть участь автори-виконавці зі Львова, Тернополя, Рівного, Івано-Франківська, Червонограду, Соснівки.

 

 

Боярка – Сергій Мороз

 

6 березня у Львівській філармонії вечір вишуканого українського романсу та неперевершеної поезії присвячений 87 - річчю геніальної

ЛІНИ КОСТЕНКО.

Дзеркало Ліни Костенко – впродовж років правдиве і без дефектів. Мабуть, це і є змістом життя великої поетеси впродовж років оберігати гуманітарну ауру нації в первісному і сакральному стані. 6 березня о 19 год. у Львівській обласній філармонії у програмі ''Весна підніме келихи тюльпанів'' через український романс і поезію усі потребуючі правди і самоідентифікації матимуть можливість зазирнути у дзеркало творчості Ліни Костенко, пізнати себе і вкотре переконатись в досконалості українського слова та відчути чистоту струн душі , які відізвуться на спів Сергія Мороза, Ігорa Якубовського (дуету "Простір музики") з Києва, Павла Тютюнника з Донбасу, Зої Слободян з Івано-Франківська, Лариси Бережан з Чернівців – виконавців бардівської пісні, Лауреатів Всеукраїнських фестивалів та конкурсів.

Поетичну музику Ліни Костенко представлять легендарна артистка театру і кіно, Народна артистка України - Раїса Недашківська, Заслужена артистка України, акторка «Театру у кошику» центру ім.Леся Курбаса - Лідія Данильчук.

ЖИВИЙ ЗВУК!

 

HЕ ЗВОЛІКАЙ, НЕ ПРОПУСТИ КРАЩУ МИСТЕЦЬКУ ПОДІЮ РОКУ!

KВИТКИ ВЖЕ В ПРОДАЖІ! 60 - 280 грн. GASTROLI.UA                   тел. для довідок: 067-67-333-09, 050-139-15-77

 

 

Час стрімко спливає. 10 років тому у січні пішов в інші світи один з найяскравіших бардів України Тризубий Стас (Станіслав Щербатих). Завершилася ціла епоха української гумористично-сатиричної авторської пісні. Цього року, - теж у січні, - перестало битися серце його дружини і натхненниці Марії Щербатих, без якої не відбувався майже жоден концерт Стаса. Здавалося б все...... далі нічого не буде. Але ні. Друзі Стаса і Марійки, - Ігор Жук, Ольга Богомолець, Наталка Бучель, Кирило Стеценко, Едуард Драч, Володимир Філенко, Андрій Чернюк, Неля Франчук, Григорій Лук'яненко, Віктор Нестерук, Павло Денисенко, Сергій Мороз та Ігор Якубовський (дует "Простір музики"), Володимир Щербатих - син Стаса і Марійки, сказали собі: "Стас і Марійка завжди були і надалі будуть з нами!", - і при підтримці Семена Рубчинського вирішили тихим весняним вечором 15 березня в Будинку актора поспівати Стасові пісні і почитати поезії Марійки . Приходьте. Буде весело і затишно. У програмі "Тризубий Стас. The Best", присвяченої пам'яті Стаса і Марічки вони знову оживуть для Вас.

 

 

Сайт http://pplus.in.ua/news/kupr_nko_pro_sonyahi_ukra_ni_kontsert_p_sen_yak_narodjen_v_ato_fotoreportaj_v_deo

 

Купрієнко про соняхи України: концерт пісень, які народжені в АТО. ФОТОрепортаж + ВІДЕО

 

Ксенія Омельченко11 лютого 2017 21:47

 

Бойовий офіцер презентував новий альбом «Подсолнухи».

Сьогодні вдень у Палаці культури "Нафтохімік" відбувся концерт лауреата міжнародних конкурсів авторської пісні  В'ячеслава Купрієнка. Концерт присвячувався Дню вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Але на сцені пролунали й пісні, які становлять новітній український фольклор, що створено всіма тими, хто має відношення до захисту нашої Вітчизни вже майже 3 останні роки. 

На початку концерту, для розігріву, виступили місцеві виконавці. Вже після перших пісень, де-хто з глядачів не стримував сліз, адже забути бої у Афганістані неможливо. Зала була майже повна, серед присутніх були й самі ветерани цієї жахивої війни, і батьки загиблих молодих хлопців, що втратили своє життя на чужій землі.

"Для мене велика честь виступати перед Вами у такий важкий і особливий час, тож хочу представити Вам свою творчість, сподіваюся атмосфера буде натхненою", - промовив музикант, що у творчому просторі зветься "Пілігрім".

 

Також, на сцені був Ігор Моісеєнко – відомий український журналіст, кінодраматург, поет, а за сумісництвом - лауреат кількох літературних премій та ветеран Афганістану.

"Я щасливий Вас всіх бачити! Я щасливий подвійно, тому що організатори проклали стежину сьогодні на цю сцену моєму другові, з яким ми вже безліч разів проводили творчі зустрічі у Києві, у військових закладах наших, у ліцеї ім. Богуна, у інститутах та бібліотеках.

Ця людина натхненна богом, людина - що.. Хоча ви зараз почуєте, як він співає, а я Вам скажу, що тут ніхто не знає. Це ще й дитячий письменник! Він казки дітям пише. Отакий діапазон душі! Я щасливий, що ця людина має змогу завітати до нашого міста зараз!", - поділився емоціями Ігор Олексійович.

Від свого імені та як представник спілки письменників України, Ігор Олесійович передав книжки музиканту, аби ці книжки були відвезені нашим захисникам та, можливо, врятували б комусь життя. Серед цих книжок, був і роман самого Моісеєнка -  „Сектор обстрілу «Аісти». 

"...Нікому нас було зупиняти, наказом останнім було: "Взяти!". Ніхто не відмінив його -  вже не було командира у батальйона сивого...", - лунало зі сцени, а у переживших те пекло глядачів, знов і знов з'являлись сльози на очах.

 

"Добрый Всем вечер. Спасибо огромное, что пригласили. Спасибо огромное, что сегодня полный зал - это потрясающе! Низкий поклон, прежде всего, мам, кто не дождался своих сыновей с Афганской войны, с сегодняшней войны. Огромная благодарность волонтерам, ребятам, которые прошли и сейчас служат на востоке нашей страны. Спасибо Вам всем огромное и низкий поклон!", - такими словами розпочав свій виступ В'ячеслав.

 

      Про музиканта  

В'ячеслав народився 28 лютого 1964 року. У 1985 році закінчив факультет розвідки Київського вищого загальновійськового командного училища ім. М. В. Фрунзе. У 1987-1989 роках служив в Афганістані у посаді командира групи спеціального призначення 177-го окремого загону спеціального призначення, нагороджений двома орденами Червоної Зірки.

У 1992 році звільнився із Збройних сил у званні капітана. Після звільнення працював перекладачем з китайської мови. У 1997 році випустив збірку пісень «Я хотел отыскать дорогу», а в подальшому – аудіоальбоми  «Гимн сердца», «Хочется», «Семь перевалов», «Полет», «Исповедь офицера разведки».

 

Свій сьогоднішній концерт, музикант розпочав з пісні "Разведка", яка має пряме відношення до його служби. Адже у Афганістані він служив у спецпідрозділі розвідки. До того ж, це була перша пісня, яку почав співати В'ячеслав, хоча хто її автор було невідомо. Це зараз вже дізнались, що слова пісні написав розвідувальник часів Другої Світової, Ігор Рінк (1924—1988).

Звісно, на сцені пролунала й інша, не менш знакова пісня - "Эх, пацаны!". Присвячена вона була "Афганському синдрому". Як зазначив музикант, ця пісня і зараз знаходить свій відгук, у тих бійців, що вертаються з АТО.

Кожний ранок, за словами В'ячеслава, він розпочинає з перевірки новин з АТО:

"Там одразу пишуть, що з нашої сторони втрати 1-2 людини. Нормально, так? Ми ж вже звики, що там...1-2.".

Але на його думку, коли до списку таких втрат потрапляє близька для нас людина, тоді арифметика бою переважує на іншу сторону. Саме про це і буа ще одна пісня барда - "Арифметика боя".

Пролунали й розповіді про супутні насідки війни, точніше про невинні жертви. А такими можна вважати тварин, які були транспортним засобом для духів (моджахедів). Розстрілюючи каравани ісламістів, доводилося вбивати і тварин. Одна з композицій В'ячеслава мала назву "Верблюженок".

Це, певно, була найбільш жалісна пісня всього виступу музиканта. Де-хто вже не витримував - "Дуже важко це слухати. Занадто багато спогадів", - і виходив із зали. А хтось навпаки, за піснями згадував ті часи та порівнював дві війни, які забирають життя справжніх українських бійців.

 

      Новий альбом  

В'ячеслав також повідомив про вихід нового альбому пісень під назвою "Подсолнухи". За його словами, до альбому увійшло 12 пісень, вірш та ссе. Всі твори – про війну на Донбасі. Пісні про війну і мир, життя і смерть, добро і зло, любов і ненависть, солдатів та волонтерів.

Альбом відображає реальну картину подій на Сході країни. Вірші та есеї, написані українською та російською мовами. Знаковою є й однойменна пісня «Подсолнухи», присвячену всім захисникам України, яку музикант також виконав на сцені "Нафтохіміка".

У пісні бійці зображені через алегоричний образ соняшників. Це головна сільськогосподарська рослина на Донбасі. Символ сонця, праці й достатку. А ще соняшник символізує Батьківщину: як він повертається за сонцем, так і людина словом і ділом звертається до своєї землі.

Пролунали й інші пісні барда - «Олеженька», україномовні «Іловайська самота», «Небо в окопах». 

Заключним акордом виступу музиканта стало виконання пісні про його дочку та вірш «На крымском перекрестке».

 

 

Дніпро - сайт http://nashemisto.dp.ua/...

 

Сучасний кобзар Ярослав Крисько заспівав для таромчан

06.02.2017 Юлия Мухина

 

Днями до мешканців мікрорайону Таромське завітав сучасний кобзар Ярослав Крисько з Київського кобзарського цеху. Він розповів таромчанам про давні традиції кобзарства та заспівав кілька творів, граючи на кобзі.

«Це була ініціатива нашого управління, – зазначив начальник управління майном мікрорайону Таромьске Олексій Бондаренко. – Перед концертом кобзар також завітав до наших шкіл. Розказав дітям про бандуру, кобзу, традиції. Дітям було цікаво».

Кобзар каже, що наразі в Україні залишилося близько сотні його колег. У Київському цеху кобзарі вивчають спосіб життя своїх давніх попередників, співають ті твори, які виконували вони.

«Кобзарство не поширене, тому що таку музику не звикли зараз слухати. Є така думка, що музика має бути розважальною, легкою, а кобзарська музика – для роздумів, вона порушує багато тем, які близькі кожній людині, тому вона змушує переживати. Ми не намагаємося потрапити на сцену. Взагалі кожен братчик нашого цеху зобов’язаний грати на вулиці. Але часом, щоб дійти до ширшої публіки, збираємо зали», – зазначив Ярослав Крисько.

На захід у Таромському прийшли близько сотні глядачів. Від почутого були у захваті.

«Дуже щемно, стискається серце, в мене вже й сльози навертаються. Чудовий вечір, я навіть не очікувала такого подарунка. Я люблю українську культуру, вона для мене цінна, а кобза, мені здається, це – душа української музики, культури», – сказала мешканка мікрорайону Людмила.

 

 

Хмельницький – сайт http://www.khmelnytsky.com/index.php?option=com_content&view=article&id=35652:2017-02-08-09-36-58&catid=189:2010-02-15-10-41-41

 

Відбудеться вечір патріотичної пісні, присвячений Героям Небесної сотні

 

25 лютого у міському будинку культури під патронатом міського голови Олександра Симчишина відбудеться вечір патріотичної пісні «Ми – українці!», присвячений Героям Небесної сотні.

У концерті візьмуть участь Народний артист України, бард Володимир Смотритель, барди Едуард Драч і Василь Лютий, відомі українські письменники, громадські діячі брати Капранови. Вперше у Хмельницькому виступатиме легендарний український гурт «Рутенія» з Києва.

Організатор – волонтер, бард Ігор Білий.

Початок о 16.00. Вхід вільний.    Запрошуємо усіх охочих хмельничан.

 

 

Запоріжжя – сайт http://www.zoda.gov.ua/news/35042/tvorchu-molod-zaproshujut-proyaviti-patriotizm-na-stseni.html

 

Творчу молодь запрошують проявити патріотизм на сцені

 

Стартує 16-й обласний конкурс творчості патріотичного спрямування «Спадщина», який проводить Управління молоді, фізичної культури та спорту  обласної державної адміністрації спільно з обласним центром патріотичного виховання молоді.

Метою конкурсу є формування у молоді патріотизму, національної гідності; підтримка обдарованої, талановитої молоді, діяльності клубів, центрів, громадських об’єднань та організацій патріотичного напряму.

До участі у конкурсі запрошується молодь віком від 14 до 35 років,  як окремі виконавці, так і творчі колективи, для яких передбачено дві категорії.  

До категорії «Ліга дебютантів» відносяться індивідуальні чи колективні творчі виступи молоді, які вперше беруть участь у конкурсі;  до категорії «Ліга лауреатів» - індивідуальні чи колективні творчі виступи, які неодноразово були учасниками  конкурсу.

Учасникам пропонується виступити в таких номінаціях:

українська народна пісня (номінація вокального жанру, що включає  фольклорні пісні часів українського національного відродження, що збереглися в колективній усній народній творчості);

класика патріотичної пісні (номінація вокального жанру, що включає  українські естрадні патріотичні пісні, створені до початку Революції Гідності в Україні);

пісні, народжені АТО (номінація вокального жанру, що включає  українські сучасні патріотичні пісні, будь-якого музичного стилю, присвячені подіям 2013-2017 років на сході України);

авторська пісня (номінація вокального жанру, що включає  українські патріотичні пісні будь-якого музичного стилю, виконані автором музики та (або) тексту слів);

коли співають солдати (номінація вокального жанру, що включає  українські патріотичні пісні будь-якого музичного стилю, виконані особою або групою осіб, які проходять службу в лавах Збройних Сил України або мають статус учасника бойових дій (АТО);

народна хореографія (номінація хореографічного жанру, що включає хореографічні композиції,  побудовані на фольклорі, народних традиціях, звичаях і обрядах українського народу та включають як традиційні, так і нові форми у народній хореографії);

сучасна хореографія (номінація хореографічного жанру, що включає хореографічні композиції будь-якого стилю та жанру, виконані під супровід фонограми сучасної української музики).

До складу журі входять фахівці в галузі культури та мистецтва, режисери, вокалісти та хореографи. 

Конкурс проводиться в три тури: районний (міський), зональний і обласний.

У 2017 році зональні відбіркові тури триватимуть  з 16 березня по 12 квітня.

16 березня – зональний тур у м. Мелітополь,

22 березня – зональний тур у м. Бердянськ ,

23 березня – зональний тур у м.Токмак,

24 березня – зональний тур у м. Оріхів,

29 березня – зональний тур у м. Запоріжжя (для учасників із Запорізького району),

5 квітня – зональний тур у смт. Михайлівка,

7 квітня – зональний тур у м. Пологи,

12 квітня – зональний тур у м. Запоріжжя,

Обласний тур (фінал) конкурсу відбудеться 20 квітня 2017 року в обласному музично-драматичному театрі ім. В.Г. Магара. На гостей заходу чекають виступи фіналістів конкурсу та нагородження найкращих учасників 2017 року.

У кожній номінації визначаються І, ІІ, ІІІ місця по два переможця на кожне місце: одне - в категорії «Ліга дебютантів» та одне – в категорії «Ліга лауреатів». За рішенням журі визначається володар «Гран-прі» та володар призу «Глядацькі симпатії».

Для участі у конкурсі необхідно подати заявку до відділів освіти, відділів молоді, фізичної культури та спорту районних державних адміністрацій, виконавчих комітетів міст обласного значення відповідного зонального туру.  

Додаткову інформацією можна отримати від організаторів заходу:

 е-mail: info@ocpvm.org.ua;

тел. (0612) 34-64-62, (061) 233-53-33; (0612) 33-49-91. Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю

 

 

Чернівці – сайт пам’яті Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk

 

День пам’яті Михайла Івасюка

 

3 лютого 2017 року біля місця вічного спочинку відомого українського письменника Михайла Григоровича Івасюка та його дружини Софії Іванівни зібралася творча інтелігенція Буковини вшанувати 22-річницю від дня смерті. Свічку пам’яті та шани запалили друзі, колеги, учні письменника. Згадували Михайла Григоровича директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка М. Я. Лазарук, в. о. директора Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Г. Івасюка Н. М. Філяк, керівник апарату Чернівецької ОДА Олександр Шкурідін, письменники В. Т. Косяченко, М. С. Лютик та В. Д. Терицану, фотограф, тернополянин Р. К. Островський.

Буковина готується до сторіччя письменника, літературознавця, фольклориста, науковця Михайла Григоровича Івасюка, яке відзначатиметься 25 листопада нинішнього року. Тож усі, хто мовив слово біля останнього прихистку мистця, розповіли про активну участь у підготовці до визначного ювілею.

І як зізнався побратим письменника Мірча Савович Лютик усім, хто прийшов пом’янути душу Великого Буковинця, що дружба з Михайлом Григоровичем для нього щира та незабутня: «Людина високоінтелектуальна, повернута всім серцем своїм до духовного світу інших народів, як буковинська хата повернута вікнами до щирості сонця, поліглот Михайло Григорович Івасюк був щирою та солідною ланкою спілкування між двома народами — українським та румунським, міцно пов’язаних між собою спільною історичною дійсністю. Михайла Григоровича немає з нами вже 22 роки фізично. Але духовно він — у кожному нашому серці. І тут, на цьому знаковому, історичному кладовищі, Михайлові Григоровичу затишно і спокійно у вічному інтелігентному товаристві поважних українців, румун, поляків, угорців».

 

 

Зустріч з онуками та правнуками Михайла Івасюка

 

5 лютого 2017 року минає 22-а річниця відходу в інші світи шанованого письменника, громадського діяча, фольклориста, викладача Михайла Григоровича Івасюка.

Вшанувати його пам’ять прийшли друзі, колеги, рідні. Родинне обійстя Івасюків наповнилося дитячим сміхом, спогадами та журбою водночас.

Літературно-мистецька вітальня музею «У родинному колі» гостинно приймала велику родину нашого Михайла Григоровича — його доньку Галину Івасюк-Крису з дітьми Софією та Володимиром, онуками Соломією, Ольгою та Юрієм, зятем Романом та невісткою Катериною; зятя Михайла Григоровича — Віктора Павлюка із сином Михайлом, онуками Устимом та Северином, невісткою Олесею.

Звучала зворушлива поезія М. Г. Івасюка «Ти все життя» у виконанні переможниці XIII обласного конкурсу юних читців поезії у номінації читання віршів-посвят з книги «Елегії для сина» Наталії Манескул, учениці 8-класу Михальчанської ЗОШ.

Співробітниками музею підготовлена виставка «Хай спогади лунають з уст нащадків», де представлені рідкісні фотографії, листівки, газетні публікації, книги з автографами з сімейного архіву родини Івасюків, які вже стали музейним надбанням. Також у присутніх гостей — Марії Соколовської-Марчук, Василя Павлюка, студентів ВПУ №3 та їх викладача Наталії Кундій була можливість переглянути слайд-шоу «Літопис родини Івасюків», відео-фрагмент з другого конкурсу естрадної пісні ім. В. Івасюка.

Першу пісню, колискову, дитина пам’ятає все своє життя. Та у родині Івасюків є своя, власна, неповторна колискова на вірші Михайла Івасюка, музику до неї написав 15-річний Володя. Два твори композитора — «Колискову» та «Осінню картинку» віртуозно виконала Христина Гавянець, студентка 4 курсу кафедри музики ЧНУ ім. Ю. Федьковича. А інструмент для виконання — цифрове піано — люб’язно надав магазин «Будинок музики».

Зворушливими спогадами про свого дідуся ділилися з присутніми Софія Ковальська, Володимир Криса, Михайло Павлюк, донька Галина Криса-Івасюк та подруга сім’ї та музею Марія Соколовська-Марчук.

Найкращий дарунок на усі віки — це книга. «Вибрані поезії» Михайла Григоровича були подаровані на згадку його п’ятьом правнукам, які, сподіваємося, будуть берегти та примножувати добру пам’ять про свого видатного, мудрого, знаного прадідуся.

Традиційно, зимової днини цвіла нев’януча пісня «Червона рута», яку співали усі — родина, гості, шанувальники творчості батька та сина Івасюків.

 

 

Сайт https://kasa.in.ua/blahodiinyk-akustychnyi-kontsert-na-pidtrymku-bas-hitarysta-komu-vnyz-serhiia-stepanenka-lviv

 

Благодійний концерт на підтримку бас-гітариста "Кому Вниз" Сергія Степаненка

 

26.2.2017 19:00 Львів The Gas Station

 

Мері ( Віктор Винник), Веремій (Віталій Калініченко), No Limits, Merva (Петя Зарудний та Діма Драм), PIANO, Сергій Василюк (Тінь Сонця) і це мабуть не весь список виконавців, які вирішили підтримати благодійний концерт своїм виступом, адже найбільша цінність –  це людське життя. На жаль, дуже часто шанс його зберегти вимірюється грошовим еквівалентом. У такій складній ситуації опинився бас-гітарист культового українського рок-гурту «Кому Вниз» – Сергій Степаненко. Музикант уже 6 років потерпає від ниркової недостатності і потребує пересадки нирки, яку можна зробити тільки за кордоном. Зберегти життя цій талановитій людині, сподвижнику української культури зможемо тільки спільними силами. Чужого горя не буває.

 

 

Краматорськ – сайт http://kramportal.info/kramatorsk_news.html

 

Фестиваль-конкурс авторской песни "Высота"

  28 января 2017 в ДК "Строитель" состоялся 10-й открытый фестиваль-конкурс авторской песни "Высота", посвященный памяти Владимира Высоцкого. В программе фестиваля приняли участие 15 исполнителей, из них три дуэта. Большинство участников из Краматорска, но были исполнители из г.Дружковка и г.Константиновка.

Обладателем гран-при и главного приза - акустической гитары стала участница из г.Константиновка - Карагичева Виктория.
Первое и второе места заняли дружковчане - Евтушенко Дмитрий и Алексиков Сергей.

3-е место было отдано Игорю Углову из Краматорска.

По решению зрительного зала, большинством голосов, приз зрительских симпатий достался также краматорчанам - дуэта в составе: Геннадия Дуброва и Сергея Григорьева, которые мастерски исполнили песню В.Высоцкого "Разговор около телевизора".
Победители были награждены дипломами и ценными призами, а остальные участники - памятными призами "За участие".

Награды фестиваля вручили председатель "Партии пенсионеров Украины" Краматорска Виктор Иванович Руденко, депутат городского Совета от партии пенсионеров Александр Павлович Шевченко, а также руководитель Консалтинговой фирмы "Магистр", исполнитель авторских песен Ирина Михайловна Жильцова.

Для зрителей была представлена концертная программа с участием гостей фестиваля Валентины Овсянниковой с Бахмута, Николая Чернова г.Харьков и Игоря Пантелеева, а также викторина по творчеству В.С.Высоцкого. Ценные призы для победителей викторины были предоставлены председателем профкома СКМЗ В.М.Головым.

Огромное спасибо всем, кто принял участие и поддержал Х-й юбилейный открытый фестиваль "Высота" памяти В.С. Высоцкого !!!

 

 

Рубрика – «Презентація книги»

Петро Картавий

 

   10 лютого 2017 року у Сумській міській галереї Юрій Ош (Геннадій Костенко) презентував книгу “Оголений нерв”. Це  його 18 книга, куди увійшли прозові та поетичні твори.

   Юрій Ош у “Автобіографічних нотатках” написав про себе: “Народився 1939 р. Родове коріння – з Попаснянського та Кадіївського районів на Луганщині. Батько загинув на фронті 1942 р. Пережив з матусею і Другу Світову, і Голод 1947 р. на Донбащині. Десятирічку закінчив у містечку Алмазна Луганської обл. (поблизу м. Кадіївка). По закінченні Ленінградського вищого інженерно-морського училища ім. адм. Макарова” працював інженером-синоптиком на Крайній Півночі (в Якутії, на березі р. Колима).

   Після повернення з Півночі закінчив філію Харківського політехнічного інституту за кваліфікацією – автоматизація хіміко-технологічних процесів. Окрім того, закінчив заочні Держкурси іноземних мов (англійська) у Москві. Працював викладачем англійської мови у школі, інженером з автоматики та електрики на підприємствах Донбасу.

   З 1981 р. мешкаю у м. Суми. Працював за другим своїм фахом на сумських підприємствах.

   Здавна займаюсь журналістикою та письменством. Часто бував робкором, а з 1996 р., в розпал закриття підприємств, став штатним журналістом. До кінця 2008 р. був журналістом сумських газет “Газета Сулятицького”, “Вперед”, “Червоний промінь”, “Суми і сумчани” та головним редактором газети “Безпекополіс” …”

   Вечір-презентацію розпочав керівник літстудії, який побажав творчих успіхів автору. Далі Юрій Ош і його колежанки по літстудії читали вірші із збірки “Оголений нерв”. Як виконавець презентант заспівав дві пісні, і продовжив читати свої вірші. На вечорі прозвучало більше 30 його віршів, яким жваво аплодували присутні.

   Пропоную кілька віршів із збірки Юрія Оша “Оголений нерв”.

 

                   ***

 

Оголене серце, оголений нерв – 

як важко мені з ними спиться,

неначебто серед зелених дерев

невтомна тривожиться птиця.

Цю птицю не викину я із душі,

хоч як би мені не кортіло,

бо серце і нерви, неначе чужі,

не прийме тоді моє тіло.

....................................................

Отак і живу я, тремтливий мов птах,

позбавитись птиці не в змозі...

Проймає планету нестриманий жах,

і я у постійній тривозі.

 

 

              * * *

                         Мені однаково, чи буду…

                         В казематі, 111. Т. Шевченко

 

Мені однаково, що буде

зі мною завтра чи колись,

бо верстові стовпи повсюди

в житті моєму пронеслись…

 

Та не однаково, до згину

як Україну призведуть

оті, ламає хто калину

і чинить справжню каламуть.

 

Отож живу немов на розі

вітрів, що дують напролом,

як мандрівник, завжди в тривозі,

на кораблі з пробитим дном.

 

 

      МОВЧАННЯ

 

Отож, прожив на самоті…

Воно отак буває завше,

коли, неначе так хотів,

прожив, нічого не сказавши.

 

А так кортіло закричать,

на світі тільки-но з’явившись…

Мовчання начебто печать

мені накладено Всевишнім.

 

Та є слова на видноті,

хоч заспокоюють лиш зовні:

мовчання іноді в житті

буває також красномовним.

 

 

Рубрика – «ЗМІ про митців»

 

 «Я довго шукав свою трембіту в горах»

Микола Василевич виконує на гуцульському інструменті навіть Гімн України

http://www.umoloda.kiev.ua/number/3118/188/108504/

Ніна ВЕРЕСКОВЕЦЬ

“Україна молода”, 08.02.2017

 

Колишній прокурор Волині Андрій Гіль нещодавно розповів мені, як він, працюючи в Ген­прокуратурі, в групі, що розслідувала злочини Павла Лазаренка, поїхав у службове відрядження до Німеччини. І в готелі зранечку почув українську мелодію, що доносилася з вулиці. Пішов на звук — і зустрів троїстих музик із Коломиї, які тут гастролювали, а у вільний час давали концерти ще й на вулицях. Керівник ансамблю Микола, дізнавшись, що він з Волині, розповів вражаючу історію своєї родини, доля якої тісно переплетена з Волинню. Його сім’ю наприкінці 40-х років репресували і вислали до Сибіру. Мама вже була вагітна ним. Винахідливі волиняни врятували життя не тільки його родині, а й усім засудженим їхнього вагона. Вони виготовили спеціальні «патронташі» — пояси з маленькими відділеннями-комірчинами, в які понапихали шматочки сала та сухарів. Завдячуючи цьому провіантові ніхто із їхнього вагона не помер від голодної смерті по дорозі на каторгу. А ті волиняни згодом стали ще й хрещеними Миколи.

 

«Духопелив» усе життя, а на пенсії...

 

Почувши цю зворушливу історію, кинулася шукати цього артиста в Коломиї. У відділі культури Коломийської міськ­ради перебрали всіх артистів приблизно такого віку і з таким іменем. Але мого героя, на жаль, знайти не вдалося. Все-таки пройшло часу та часу від того відрядження Андрія Гіля до Німеччини. На всяк випадок залишила свій телефон коломийчанам. Через кілька днів мені зателефонував чоловік, який сказав: «Добрий день, я Микола». Вже через кілька хвилин стало зрозуміло, що не той це Микола, хоч за віком ніби збiгається. Теж музикант, такого ж приблизно віку, і навіть у Німеччині бував, але народився він на своїй Гуцульщині й родина його репресована не була. Так випадково я познайомилася з Миколою Василевичем — цікавою і неординарною людиною, відомим артистом оригінального жанру, який віртуозно грає на трубі, тромбоні, а на простому дерев’яному мундштуку може утнути будь-яку пісню. Він — лауреат бага­тьох всеукраїнських і навіть міжнародних конкурсів. І головне, що підкупило найбільше, — пан Микола у 63 роки освоїв ще й гру на трембіті. На цьому гуцульському інструменті, який важко уявити в якості концертного, він теж може заграти практично будь-яку мелодію. 

— Я переграв у всіх ресторанах Івано-Франківська, коли був студентом педінституту. Був знайомий з Миколою Мозговим, він тоді працював в обласній філармонії в ансамблі «Беркут» і теж підпрацьовував у ресторанах. Зустрічався з Володимиром Івасюком, коли у 1974 році він приїздив на концерт. А на скількох фестивалях довелося побувати! — з приємністю згадує ті роки пан Микола. 

За своє життя якими оркестрами він тільки не керував, починаючи з армійського: і заводським, і «петеушним», і в педучилищі відкрив відділ духових інструментів. А в 48 років надумав служити в міліції і до 2010 року керував iще й оркестром ДАІ, завойовуючи призові місця на різних фестивалях і об’їжджаючи практично всю Україну. Здається, вже так награвся за своє життя, що на пенсії можна було б і відпочити. Та треба знати вдачу Василевича! Він не просто не перестав грати, а в поважному віці освоїв ще один інструмент — трембіту. І не просто освоїв, а став віртуозом. Його трембіта грає під інструментальний супровід «Гуцулку Ксеню», «Рідна мати моя», «Два кольори», «Осіннє золото» та багато інших хітів української естради. Задумав зіграти Гімн України — зробив! На фестивалі «Карпатське коло» в Шешорах виконав «Ще не вмерла України» за 1 хвилину 15 секунд, за що потрапив у книгу рекордів Карпатського краю. Він поки що єдиний в Україні, кому ця мелодія Вербицького підкорилася на трембіті. Його кличуть на фестивалі, дні міст, на різноманітні корпоративні заходи. У свої 66 років він може за добу своєю «Славутою» поїхати в іншу область на якусь урочистість, відіграти й того ж дня повернутися додому, трохи поспати, а зранку — знову в дорогу. 

 

«У трембіті важко потрапити у потрібний звук. Дерево не хоче піддаватися»

 

— То так здається, що це просто — грати на трембіті. Багато хто навіть із духовиків каже: «Та запросто». Взяв, а звук видути не може. Прийнято вважати, що на трембіті грають тільки основні тони. А щоб заграти пісню — не вірили. Приїздили хлопці зі Львова, Києва подивитися, як я то роблю. Коли вчився, то починав грати шматочками. У трембіті важко потрапити у той звук, який треба. Дерево не хоче піддаватися. Але хто дуже хоче, той зможе, — ділиться секретами майстерності Микола Василевич. — У мене це вже третя трембіта. На першу після концерту в Кременці хтось наступив і пошкодив. Були саме американці в гостях і попросили їм подарувати. Я довго шукав свою трембіту у горах, об’їздив багато районів. Не кожен може зробити хороший інструмент. Гуцул шукає в горах громове дерево (в яке влучила блискавка. — Ред.), зрізає його, і років 5-10 воно просто неба мусить сушитися. І тільки тоді вже береться до роботи. Я знайшов чудового майстра в Яворові на Косівщині — робить суперові трембіти. Ми заливали її спеціальною оливою, привезеною з Італії, тоді затягуються всі дірочки й трембіта звучить краще. Якщо мочити інструмент водою, то він через півроку згниє і короїди з’їдять. Треба тільки олію або самогон брати. Мене часто запрошують у Буковель. Я там не просто граю. Я мушу розповісти туристам про свій край, для чого потрібна трембіта, показати, як на ній заграти. 

У житті пан Микола — великий оптиміст. Він народився у День святого Миколая і цього дня в його оселі весело навіть без спиртного. Збираються друзі-музиканти на «баль» поспілкуватися, поспівати. Господар любить куховарити і пригощати своїми наїдками компанію. Дружина подовгу гостює в доньки, яка живе в Німеччині, так що доводиться самому все робити. 

— У мене стоїть коньяк «Наполеон» ще з 1986 року. І горілка радянська є, бо я її не п’ю. Не курю, не п’ю, але дівчат люблю! Бо якщо ще їх не любити, то для чого тоді жити? — жартує артист. — На кожен Святий вечір ми з друзями сідаємо в машину, їдемо на перевал, там вечеряємо і повертаємося в Коломию. Така в нас традиція. Як каже мій син-священик, не все у цьому житті вимірюється грошима. Основне — бути людиною. Навіть коли в ДАІ працював, намагався робити так, щоб людям злого не чинити. Тому й тепер спокійно живу у своєму місті й можу спокійно дивитися в очі людям. Живу, як совість підказує. Допомагаю церквам, люблю свою родину, друзів і музику. 

Ось такий він, не той Микола, якого шукала в Коломиї. Можливо знайдеться й інший, про долю якого теж хотілося б написати... 

 

ЦІКАВО ЗНАТИ

* Звук трембіти чути на відстані понад десять кілометрів.

* Гуцульська трембіта занесена до Книги рекордів Гіннесса як найдовший музичний інструмент у світі. Зазвичай її довжина сягає трьох метрів, проте трапляються екземпляри завдовжки й вісім метрів. Важить трембіта приблизно півтора кілограма.

* Це зараз трембіту називають музичним інструментом, а від початку вона була своєрідним засобом зв’язку в гірській місцевості. За її допомогою вівчарі в горах «спілкувалися» із селом та між собою. Через трембіту вартові повідомляли про наближення ворога. Спеціальними сигналами розповідали про сільські новини: народження дитини, весілля або смерть людини. Нерідко звуки трембіти допомагали зорієнтуватися в горах тим, хто заблукав. 

* Для гуцулів трембіта — не тільки «мобільний телефон», а й годинник (за допомогою неї та сонця визначали час), і барометр (за звучанням трембіти досвідчений чабан міг визначити, якої очікувати погоди, особливо добре інструмент відчуває дощ та грозу).

* Виготовлення трембіти — справа непроста. Спеціальним чином загартоване дерево треба розчахнути навпіл одним ударом (якщо це не вдалося, справа, вважай, змарнована), а вже потім вручну вибрати серцевину. Потім тоненькі «шкаралупки» (товщина стінок трембіти всього кілька міліметрів) скріплюють березовим клеєм та обмотують корою.

 

 

Євген Маланюк: «Ніхто з того покоління не розповів «масам», що таке Москва...»

Про засліплення примарним блиском “вождів” попереджав поет із 48-річним емігрантським стажем

http://www.umoloda.kiev.ua/number/3117/196/108435/

 

Валентина САМЧЕНКО

“Україна молода ”, 07.02.2017

 

Євген Маланюк — його 120-річчя від дня народження минуло 1 лютого — український поет, культуролог, літературний критик і громадський активіст, борець за незалежність України упродовж усього життя. Довгий час його називали «націоналістично-фашистський поет і публіцист», «один з ідеологів українського буржуазного націоналізму», «активний учасник націоналістичної контрреволюції», «білоемігрант». І не вгодив Євген Маланюк не лише більшовикам і «совєтам». Дух максималізму і прагнення чітко розділяти добро і зло подобалися не багатьом. У Другу світову прізвище Євгена Маланюка було внесено контррозвідкою «Смерш» до списків «антирадянських» діячів з числа українських емігрантів, котрі підлягали депортації або фізичному знищенню. 

Євген Маланюк, залишивши Україну, загалом 48 років жив у Польщі, Чехії, Німеччині та США. І весь час був «станцією, яка постійно висилала на Батьківщину національну енергію». У Євгена Маланюка один адресат і один герой — Україна, пише Леонід Куценко в передмові до видання його творів. А дослідниця Тетяна Шептицька наголошує: «Митцю часто дорікали за войовничу політизованість, ідеологічну заангажованість його творів, але саме в цьому виявляється одна з ознак української літератури загалом, яка протягом двох останніх століть мусила бути і політикою, і філософією, й ідеологією, й освітою для народу». 

 

Відмінні результати

 

Відкривав Євгена Маланюка українцям у 90-х літературознавець із Кіровоградщини Леонід Куценко. «З’являлися стаття за статтею, книга за книгою. Леонід Васильович буквально ліпив скульптурний образ чи не найбільш енергетичного українського поета ХХ століття, який, водночас, був і чи не найбільш проникливим нашим інтелектуалом, до розуміння якого нам ще підніматися і підніматися», — вважає доктор філологічних наук Григорій Клочек. 

Народився Євген Маланюк у селищі Новоархангельськ, яке розкинулося над річкою Синюхою Херсонської губернії (тепер Кіровоградської області)1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 року. Його батько Филимон Васильович працював учителем, а згодом повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних вистав, співав у церковному хорі, друкувався у часописах, був серед ініціаторів відкриття гімназії. Мати Гликерія Яківна — донька військовика, чорногорця з роду осадчих на землях Нової Сербії, заснованої за часів Катерини ІІ. Власне Євген Маланюк родину описував як таку, що мала деяку «роздвоєність». 

Навчався Євген Маланюк спочатку в Новоархангельській початковій школі. Як і його молодші брати, Онисим та Сергій, блискуче демонстрував знання. Втім лише найстарший Євген продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі (Єлисаветград — нині Кропивницький). Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. 

Свого часу Леонід Куценко в архівах Єлисаветградського реального училища знайшов рукопис твору 16-річного Євгена Маланюка, учня 6-го класу реального училища. У письмовій роботі 1913 року про значення Жуковського у російській літературі, зрозумiло, написаній російською мовою, юнак блискуче справився із завданням. Коли дослідник Леонід Куценко дав роздрукований текст без зазначення автора доценту кафедри російської літератури, та резюмувала: такий твір міг би написати талановитий випускник філологічного факультету. 

В Єлисаветградському училищі Євген Маланюк навчався із 1906-го по 1914 р. До речі, у різні роки у цьому навчальному закладі здобували знання Євген Чикаленко, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Юрій Яновський, Гнат Юра. 

 

«Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні»

 

Із початком світової війни Євген Маланюк став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої його направили на Південно-західний фронт. Там молодого чоловіка доля звела з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мєшковським, який після Жовтневого перевороту переконує Євгена повернутись в Україну, щоб обороняти власну державу. 

«Учасник першої світової війни Євген Маланюк у лютому 1918 року став на захист Української держави, — пише краєзнавець Ганна Черкаська. — Три роки майже безнадійної війни: тричі здавав ворогові Київ; потім — неоголошена бактеріологічна війна («кривавий листопад» 1919 року), замовчувана й понині, коли від боїв і тифу сотні мали 5 — 10 бійців, а полки по 50 — 60 багнетів». Євген Маланюк працював у Генштабі, пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника — командуючого Наддніпрянською армією УНР. 

Ще у 1919 році Євген Маланюк перебував у польському полоні у місті Рівне та таборі Ланцут. У жовтні наступного року поет-патріот разом з іншими захисниками УНР потрапив до таборів у ­Стшелкові та Шипіорні, а згодом у Каліші (Польща). 

Та найстрашнішим було інше: 21 листопада 1920 року 35-тисячне українське військо після 10-денних запеклих боїв віддало останній салют рідній землі і перейшло польський кордон. «Безнадійно імлистий листопадовий день над Збручем. День, коли армія — згідно з якимсь там параграфом «міжнародного» права — віддавала зброю, — згадував Євген Маланюк. — Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І — що найстрашніше — вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все, — дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльо­нами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою». 

Три наступні роки у польських таборах інтернованих — це аж ніяк не райське життя: гниди і воші в одязі, тиф і туберкульоз — навколо. У 1922-23 роках Євген Маланюк з іншими видає журнал «Веселка». Екс-вояки заснували аматорський театр і чоловічий хор, влаштовували культурно-освітні акції. Утім, Євген Маланюк не припиняв розмірковувати про поразку. «Ми не захистили УНР, бо ми її майже не захищали. Чому не захищали? Бо були засліплені примарним блиском «вождів», вірили їм, ішли за ними, а ці «вожді» тим часом переймалися дріб’язковими питаннями і догматично намагалися втілити то ту, то іншу запозичену з книжок ідеологію», — писав Євген Маланюк. 

Або. Чи не актуально нині? «Але ніхто з того покоління не розповів «масам», що таке Москва. Ані Польща, ані Туреччина, ані «Схід» і «Захід» — за винятком єдиного Донцова. Ми програли Визвольну війну. Підкреслюю — ми, хорунжі і поручники 1918-19 років, бо ми мусили «пазурями й зубами» робити те все, що війна вимагала. Але ми, бачачи, хто були ті міністри й ідеологи, відчуваючи трупний сморід драгоманівщини, ми — з морального ледарства нашого — ми воліли в них вдивлятися, як у справжніх людей і виконувати їх отруєні рабством накази». 

До речі, родинні стосунки братів Євгена й Сергія Маланюків, які в роки громадянської війни опинилися в різних політичних таборах, стали фактом художньої літератури. Відгомін цієї сімейної драми вчувається у колізіях роману в новелах «Вершники» Юрія Яновського. 

Стилет і стилос

 

Євген Маланюк шукав причини слабкодухості українців і створюючи поезії. Роздумував про призначення поетів. У 1925 році з’явилася збірка поезій «Стилет і стилос». Поет зобразив два чіткі образи. Стилет — холодна зброя, кинджал — символ боротьби за волю, за ідеали. А стилос — паличка для писання у давнину — інструмент фіксування думки та краси, символ мистецтва. Меч вояка за державність України поет змінив на перо. Але мирний стилос у його руках стає стилетом. А збірка «Земля й залізо» (1930 р. ) починається коротким словом автора: «Книга, висушена гарячим вітром історії. У ній розкривається сучасна і темна історія України: 1918, 1919, 1920 роки». 

Загалом, за життя Євгена Маланюка, до 1968 року, вийшло 11 окремих збірок поезій. Уже після смерті письменника у мюнхенському видавництві «Сучасність» з’явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972). Емігрант з України перекладав французьких, польських, чеських поетів. До речі, мав інженерну освіту. Коли перебрався у 1923-му до Чехо­словаччини, там у Подєбрадах закінчив гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії. 

У 1962 та 1966 роках Євген Маланюк упорядкував два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів. Вони побачили світ у видавництві «Гомін України» в Канаді. «Два томи його «Книги спостережень», що були видані в Торонто, лише частково відтворені у нас, — уточнює Григорій Клочек. — До того ж більшість творів його «прози» (так він називав свою есеїстику) недостатньо проінтерпретовані, фактично не прочитані літературознавчою наукою — нам узагалі ще треба навчатися розпоряджатися нашими духовними скарбами, доносити до суспільної свідомості, робити їх активними чинниками нашого духовного життя». 

 

ДОСЛІВНО

Малоросійство як хвороба

«Малоросійство бо — наша історична хвороба (В. Липинський називав її хворобою бездержавности), хвороба многовікова, отже хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія — тут не поможуть. Її треба буде довго—довгі десятиліття — ізживати. 

[...] всупереч популярній у нас думці, малоросій­ство то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це — національне пораженство. Це, кажучи московською урядовою мовою XVII століття, — шатость черкасская, а кажучи мовою такого експерта, як цариця Катерина Друга, це — самоотверженность малороссійская; отже, є то логічне степенування: хитливість, зрадливість, зрада і агентурність. Аж до часів наступних і нам найближчих. 

[...] В нормальній, незмалоросійщеній психіці кожного сина народу існують своєрідні «умовні рефлекси» національного інстинкту: чорне — біле, добре — зле, вірне — невірне, чисте — нечисте. Боже — диявольське. 

У малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного їх занику». 

Євген МАЛАНЮК, 1959 рік. 

 

ОСОБИСТЕ

Євген Маланюк був красивим чоловіком. У 1925 році в Подєбрадах він познайомився зі студенткою медицини Зоєю Равич з Полтавщини і невдовзі одружився з нею (заручини відбулися 5 липня, а вінчання 12 серпня в церкві святого Миколая у Празі). Проте вже 1929 року подружжя розлучилося. Євген, завершивши академію, подався на заробітки до Варшави. А Зоя залишилася навчатись у Празі. 

У Варшаві (у Польщі поет із 1929 року) доля звела Євгена Маланюка зі співробітницею чеського посольства Богумілою Савицькою, що з часом стала його другою дружиною. У 1933 році в подружжя народився син Богдан. Друга світова війна порушила сімейну ідилію. Богуміла все частіше виїздить із сином до рідних у Прагу, а Євген підзаробляв, де міг: учителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кінохронік, часто жив надголодь. 

 

Пропоную вірші Євгена Маланюка, де біль від покидання України. Упорядник

 

                 ІСХОД

 

Не забути тих днів ніколи:

Залишали останній шмат.

Гуркотіли й лякались кола

Під утомлений грім гармат.

 

Налітали зловісні птахи,

Доганяли сумний похід,

А потяг ридав: «На Захід...  На Захід...

                                                На Захід...»

І услід – реготався Схід.

 

Роззявляв закривавлену пащу,

П’яний подих нудив, як смерть.

Де ж знайти нам за Тебе кращу

Серцем, повним Тобою вщерть?

 

1920

 

             ВІЙНА

                             А що ж таке війна?

                             Смерть і безсмертя разом.

 

                                                            1920

                   1

 

Купив цей час фальшивою ціною:

Ісходом, втечею, роками болю й зла.

А треба було впасти серед бою

На тій землі, де молодість цвіла.

А треба було вдряпатись кігтями

Закляклих рук в той кревнорідний грунт,

Зерном лишитись – хай би в вовчій ямі, – 

Щоб виросли з землі і гнів, і бунт.

 

28.ІІІ.1966