Новини одним рядком:
6 лютого – урочиста академія, присвячена 75-й річниці заснування класу бандури на Волині в Палаці культури м. Луцька
7 лютого – Віктор Морозов брав участь у виставі "Ретро Леополіс" в Українському Культурно-Освітньому Центрі (Філадельфія)
22 лютого – програма "Окуджава-Визбор: диалоги со временем" у Запорізькій обласній філармонії
23 лютого – творчий вечір Ігоря Білого за участі бардів у Хмельницькій обласній філармонії
23 лютого – день народження автора пісень Костя Москальця, лауреата Шевченківської премії 2015 року
24 лютого – день народження автора пісень Тризубого Стаса (Станіслав Щербатих)
27 лютого – концерт Вадима Гефтера, Рівне, зала засідань готелю “Турист” (біля автовокзалу)
Кость Москалець
* * *
Коли всі покладуться на спочинок
коли заплющать очі дуже добре
над нами запалають вогкі зорі
сніги довкіл засяють запашні
як добре без людей чи правда тату
чи правда що в лісах
живуть зимові світлячки
чи правда – в небесах
летючі риби множаться
вони обходяться так добре
без музики полотен і книжок
чи правда тату
правда тату
правда
Із сайту http://www.uezd.com.ua/page/ukra%D1%97nskij-pismennik-kost-moskalec-shho-zhive-na-chernigivshhini-stav-laureatom-shevchenkivsko%D1%97-premi%D1%97-2015-roku.html
Український письменник Кость (Костянтин) Москалець, який народився і проживає на Чернігівщині, став одним з лауреатів Шевченківської премії 2015 року, Москалець став переможцем у номінації «Літературознавство і мистецтвознавство» за книжку есеїв «Сполохи».
У одному зі своїх інтерв’ю К. Москалець говорив про перспективу отримання Шевченківської премії так: «Колись японський імператор запитав у свого вчителя, дзенського майстра Гудо: «Куди потрапляє просвітлена людина після смерті?» — «Не знаю», — відповів Гудо. — «І чому ж?» — поцікавився імператор. «Бо я ще не вмер», — відповів Гудо. Так ото і з тією Шевченківською премією... Я її ще не отримував. Можна сказати, що я перебуваю в очікуванні, але чого і кого воно стосується — премії, смерті, просвітлення чи Гудо — над цим треба ще помедитувати».
Костянтин Москалець народився двадцять третього лютого 1963 року біля Батурина на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. Закінчив середню школу № 4 в Бахмачі (1980).
Заочно закінчив Літературний інститут ім. М. Горького в Росії (поезія, семінар Едуарда Балашова) (1990).
Один із засновників бахмацької літературної групи ДАК.
Служив у війську (1981–1983), працював на радіозаводі в Чернігові, був учасником Львівського театру-студії «Не журись!», виступаючи як автор-виконавець власних пісень.
Автор слів і музики відомої в Україні пісні «Вона» («Завтра прийде до кімнати…»).
Член Національної спілки письменників України (1992) та Асоціації українських письменників (1997).
Із 1991 року живе в селі Матіївці у власноруч збудованій Келії Чайної Троянди.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – Євген Романенко
Гурт «ТаРута» збиратиме у Європі кошти для бійців АТО
14 лютого київський гурт TaRuta вирушає на гастролі до Європи, що триватимуть майже місяць. Під час концертів музиканти планують збирати кошти на потреби добровольчих батальйонів та частин ЗСУ, що зараз воюють в зоні АТО. Всі доброчинні пожертви буде передано до «Благодійного фонду «Оберіг роду», з яким «тарутяни» від початку літа і до сьогодні їздять у зону АТО підтримувати бойовий дух наших оборонців. Загалом же від Великодня гурт «ТаРута» у компанії своїх колег «Скай», «Гайдамаки», «Друга Ріка», Володимира Ткаченка, Соні Сотник, Ейри та Бориса Севастьянова відіграв вже понад 100 волонтерських концертів для учасників АТО, близько 30 з яких – безпосередньо в зоні бойових дій.
Своє волонтерське турне «ТаРута» розпочне у Вільнюсі зі святкування Дня Незалежності Литви у компанії гуртів «SKYLE» (LT), Skyforger” (LV), „Trubetskoy” (BY) та Piotr KARPIENIA (PL). Далі музиканти відвідають з сольними концертами Ольштин, Каунас, Ригу, Юрмалу, Клайпеду і Таллінн. Провідають «тарутяни» і наших бійців, що проходять лікування та реабілітацію в місті Друскінінкай, та заспівають на презентації нового «Кобзаря» литовською мовою в перекладі Владаса Бразюнаса. Закінчувати свої балтійські гастролі гурт «ТаРута» планує в столиці Литви «Українськими вечорницями» за участі відомих місцевих гуртів та виконавців. Окрім музичної частини «вечорниці» передбачають доброчинний аукціон творів мистецтва українських та литовських майстрів. Всі кошти з аукціону українські музиканти передадуть доброчинному фонду «Оберіг Роду».
Передача коштів волонтерам відбудеться 20 березня у Києві під час сольного концерту «ТаРути» у клубі «БОЧКА» на Подолі (вул. Верхній вал, 22). Музиканти мають надію, що за місяць їхньої відсутності кияни та гості столиці встигнуть настільки скучити за піснями «ТаРути», що в залі «не буде де і яблуку впасти». Тим паче, що «тарутяни» обіцяють порадувати своїх фанів першим живим виконанням нової спільної з Борисом Севастьяновим пісні «Шукали Європу», новою піснею на слова Романа Коляди «Коханка», та спільними піснями з гуртом «Чорнобривці» та співачкою «Ейра».
Запоріжжя – Жан Селезенєв
Концерт в Запорожье
22 февраля в 17.00 в Большом зале Областной филармонии по многочисленным просьбам зрителей состоится концертная программа "Окуджава-Визбор: диалоги со временем".
Эти имена не нуждаются в представлении. Песни "Ваше благородие", "Кавалергарды", "Ночная дорога" или "Виноградная косточка" давно стали классикой.
Первый показ этой программы в июне прошлого года, вызвал огромный интерес зрителей, в результате чего многие поклонники творчества Б.Окуджавы и Ю.Визбора не смогли попасть на концерт.
Нынешняя программа не будет буквальным повторением предыдущей. Наряду с уже прозвучавшими песнями, не менее известные и любимые песни споют дуэт "Экипаж", трио "Неслыханная Прибыль", Олег Швыдкий, лауреаты Международных фестивалей Руслана Туриянская (г.Сумы), Александра Зворыгина, а также артисты и музыканты Театра поэтической песни Елены Алексеевой.
Приглашаем зрителей включиться в песенный диалог и вплести свои голоса в музыкальную канву нашего вечера.
Мы уверены, что эти песни особенно необходимы всем нам в сегодняшние дни.
Кіровоград – Віктор Холявко
Кіровоградський медіапортал "Акула" 09.02.2015
Кіровоградський «Байгород» об’єднує серця.
Нещодавно створений у Кіровограді клуб авторської пісні та поезії «Байгород» вже встиг заявити про себе цікавими неординарними зустрічами. Цього разу вечір «Моя Україна – єдина родина», який відбувся на малій сцені Кіровоградського академічного музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького, поетичним словом і авторською піснею об’єднав і представників національних товариств міста.
Центральною темою стала, ясна річ, та, яка турбує сьогодні усіх: війна, біль втрат, такі бажані перемога України і мир. Це те, що викликає у людському серці глибоке зворушення й хвилювання, а вилите у поетичне слово та музику, воно підносить душу, спонукає до роздумів та вчинків. Звучали й відомі пісні – Тараса Петриненка та гурту «Мандри», але особливий інтерес викликала авторська пісня, адже це – особливий сплав поетичного та музичного хисту часто знайомих і добре знаних людей, який розкриваються раптом несподівано і вражаюче. Свої пісні представили барди Віктор Холявко (керівник клубу, одна з ініціаторів його створення також – поетеса Антоніна Корінь), Дмитро Кольчик, Валентин Могильний, Павло Золотарьов, Олександр Теплих. Поетичне та публіцистичне слово представляли поетеси Антоніна Корінь, Антоніна Царук та письменник Василь Бондар. Особливе зворушення викликали виступи представників національних товариств, які всім серцем переживають за Україну, бажають їй перемоги й миру. Болгарське товариство «Нашите Хора» дивувало співом однієї з найстарших своїх членкинь Земфіри Штирьової, німці – запальним гуртом «Гльоклейн», вірмени – віршем у виконанні маленького Романка Федоськова, поляки – ангельським голосом Євгенії Трушиної. «Байгород – назва повісті нашого земляка, видатного письменника Юрія Яновського, в якій він змалював місто своєї юності, у якому вгадується нинішній Кіровоград. Хай же клуб та його потужна емоційна сила об’єднують люблячі і наше місто, і Україну, серця.
Світлана Орел
Київ – Сергій Цушко
ЛЮДИНА, ЯКА СПІВАЄ
І ніби поруч, та в справах буденних
приречено не загрузає –
злітає увись й за собою натхненно
нас кличе до творчого злету щоденно
людина, яка співає.
Холодних розпалить, гарячих остудить,
розсварених об'єднає,
дитину приспить, поснулих розбудить,
сміється крізь сльози, беззахисно любить
людина, яка співає.
І не лише чистотою звуку
захоплений зал вражає –
у кожну душу входить без стуку,
дарує радість, гамує муку
людина, яка співає.
І, мабуть, вищої насолоди
на світі цім не буває.
Не задля слави чи нагороди
єднає материки і народи
людина, яка співає.
ХВАЛА ПЕРЕКЛАДУ
Дмитрові Чередниченку
Дмитрові Дроздовському
Я відклав би своє, бо від себе нікуди не дінусь,
відчинив би вікно у заманливе різноголосся
і пішов би у світ, як із давніх часів повелося –
щоб шукати у нім і себе, і свою батьківщину.
Саме так – не обмовивсь я, не помилився.
Так буває: живлющих оновлень душа потребує.
Спрагло всотую все, що довкола побачу, почую,
обнімаю того, з ким на добрій дорозі зустрівся.
Ми на вежі химерні й на зáмки чужі задивлялись,
біля мурів високих спиняли зчудовано мажі,
ми вбирали очима вірменські й литовські пейзажі,
щоб свої, українські, у серці навіки зостались.
Ми вслухались в чиюсь незнайому, та приязну, мову,
ми торкали її несміливо шорсткими губами,
непіддатливі звуки завчали уперто, як гами,
щоб додати снаги і краси українському слову.
Після творчої ночі вікно розчиняємо вранці,
з нього в світ по-новому відкритий протягнеться траса,
і до світу священною мовою Лесі й Тараса
промовляють поляки, японці, французи, англійці, іспанці…
ОЙ ЦІНИ, ЦІНИ…
Харон підняв ціну за перевіз –
і тут курс долара зробив негарну справу.
І вмить всі, хто чекав на переправу,
полегшено зітхнувши, розійшлись.
Похмурий берег Стіксу опустів,
святий Петро лишився без роботи,
бо в райські незачинені ворота
ніхто вже прослизнути не спішив.
А в пеклі закіптюжені чорти
від звістки сенсаційної зраділи:
чортячий кооператив створили
і стали у котлах лаваш пекти.
Мені ще рано в пекло а чи рай.
Тому я на Харона не зважаю.
Аж чую раптом: ціни піднімають
на електричку, і метро, й трамвай.
Як настрій новина псує така! –
не хочеться-бо бути в шкурі "зайця".
Ох, обірву я спересердя яйця –
оце б лишень дістатись до Кличка.
Не буде ні пощади тут, ні знижки –
сховавши за щокою свій обол,
до Київради мчу через Подол,
як на побачення колись – по шпалах пішки…
Київ – сайт http://www.kobzari.org.ua/
http://www.kobzari.org.ua/?page=news&subpage=64
6 лютого 2015 року в Палаці культури м. Луцька відбулася урочиста академія, присвячена 75-й річниці заснування класу бандури на Волині.
Значною мірою цей захід був також приурочений до 80-ліття корифея національного бандурного мистецтва, викладача Волинського училища культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського – Юлія Івановича Бокового. Понад 50 років Юлій Іванович наполегливо створював і розвивав волинську бандурну школу. Серед його учнів – знані бандуристи Петро Чухрай, Тетяна Ткач, Мирослава Сточанська та інші.
У залі палацу зібралися учні, послідовники та шанувальники Ю. І. Бокового. Після закінчення концерту та поздоровлень розчуленого ювіляра слухачі стоячи аплодисментами вітали видатного бандуриста України.
Кіровоград – сайт http://tusovka.kr.ua/news/2015/02/11/kirovogradski-bardi-zgaduvali-visotskogo
Кіровоградські барди згадували Висоцького
7 лютого 2015 року знову в «Музичній вітальні» Кіровоградського обласного художнього музею зібралися барди, а саме члени громадського об’єднання «Театр авторської пісні». Привід більш ніж переконливий - 77 річниця з дня народження великого барда, символу музичної культури 60-70 років минулого століття, поета, актора, людини, яка була поза системою Володимира Семеновича Висоцького.
Отже, Володимир Висоцький (25 січня 1938 року – 25 липня 1980 року м. Москва) - лауреат Державної премії СРСР (посмертно), поет, актор, виконавець. Володимир Висоцький зіграв десятки ролей у театрі, але все ж найбільшу популярність отримав за свої ролі в кіно: «Місце зустрічі змінити не можна», «Маленькі трагедії», «Інтервенція», «Хазяїн тайги», «Вертикаль», «Служили два товариша» та ін.
Володимир Семенович увійшов в історію, перш за все як автор та виконавець своїх пісень під акустичну семиструнну «російську» гітару.
В своїй творчості Володимир Висоцький торкався в тому числі і заборонених радянською системою тем, але не зважаючи на це, а може саме і через це, його популярність залишається актуальною і по теперішній час. Це обумовлено різносторонніми даруваннями, поетичним даром, унікальністю голосу і виконавською майстерністю, вільнодумством та щирістю, великою творчою енергією.
Офіційне, на рівні держави, визнання унікального таланту майстра прийшло тільки після його смерті. Спочатку в 1981 році зусиллями Р.Рождественського був виданий перший збірник творів Володимира Висоцького «Нерв», та вийшла перша пластинка-диск. В 1987 році йому посмертно була присвоєна Державна премія СРСР, за виконання ролі капітана Жеглова в фільмі «Місце зустрічі змінити не можна», та за авторське виконання пісень. Премію отримував батько митця С.Висоцький.
В ошатній залі художнього музею не залишилось жодного вільного місця, бажаючих послухати пісні відомого барда виявилось дуже багато.
Вечір проходив динамічно: ведуча Людмила Борисенко ознайомлювала присутніх з життєвим і творчим шляхом митця, одночасно на екрані демонструвалися уривки з кінофільмів за участі В. Висоцького, лунали його пісні в авторському виконанні, серед яких «Я не люблю». Як зазначив один з присутніх музикантів, а саме Сергій Сімонов «Ніби на одному концерті з В.Висоцьким працюємо».
Ознайомлення з життям і творчістю митця чергувалося з виконанням його пісень. На імпровізовану сцену виходили А.Шульга, який виконав пісню «Лошади», його підтримали Б. Завгородній з піснею «Штрафные батальоны», О. Ломовський з піснею «Случай на шахте», О.Коваль з піснею «На братских могилах». Вразила публіку своїм голосом та манерою виконання М. Моренко, яка представила на розсуд публіки пісню «Если друг оказался вдруг». Виконували пісні також П.Золотарьов, А.Гардашніков, С.Сімонов. Фінальну крапку у творчому вечорі поставила поетеса К.Рибченко, що продекламувала написаний нею вірш присвячений В.Висоцькому.
Слід зазначити, що даний захід лише перший в низці заходів, присвячених пам’яті В.Висоцького, які буде проводити громадське об’єднання «Театр авторської пісні», готуючись до відзначення 80-річного ювілею Володимира Семеновича Висоцького.
Микола Правда-науковий співробітник обласного художнього музею
Хмельницький – сайт обласної філармонії
http://oblfilarmonia.com/
2015-02-23 Творчий вечір Ігоря Білого
Участь беруть:
Ігор Білий (бард)
Брати Капранови
Григорій Лук'яненко (композитор, гітарист)
Володимир Самайда (бард)
Наталка Криничанка (бард, м. Львів)
Тетяна Сидоренко (вокал)
Донецьк-Запоріжжя – сайт http://www.pointsupport.org/news.concerts.177.php
27 Февраля в городе Ровно в 19:00 по адресу отель ТУРИСТ (район втовокзала), зал заседаний, 2-й этаж состоится концерт Вадима ГЕФТЕРА.
Валерий Марченко пишет:
Авторская песня: Вадим Гефтер (Донецк — Запорожье)
ВАДИМ ГЕФТЕР (Донецк — Запорожье) — настолько неоднозначная личность, что его невозможно представить одной фразой.
- Автор – исполнитель песен
- Организатор и автор идеи фестивалей «32 мая» и «Редкая Птица»
- Член жюри фестивалей АП
- председатель Всеукраинского объединения деятелей авторской песни.
Вадим Гефтер пришел в авторскую песню под влиянием творчества Александра Галича, которое оставило отпечаток на его стиле, однако у барда есть свой индивидуальный, узнаваемый почерк.
Сам Вадим называет свои песни — реакциями на происходящее в мире и собственной жизни. Они чаще публицистичны, чем поэтичны, и больше напоминают стихотворно-музыкальные коллажи, наделенные социальной сатирой и житейским юмором. Первая песня автора была написана о несчастной любви еще в 1981 году. С того времени пишет о жизни, друзьях, природе. «Это песни для сердца, ума и мысли»
В песнях Вадима прослеживается сильная личность. Поклонников у него довольно много, Его песни слушают и поют все без возрастных делений.
«Я лично определяю его как мастера полифонии на сцене. При очень скупых музыкальных приемах Вадим Гефтер создает ощущение мощи звука и мощи слова, которым он владеет. То есть это своего рода человек-оркестр», — рассказал художественный руководитель луганского клуба авторской песни «Капля» (Антон Ворожейкин)
Вадим Гефтер — человек из народа, блестящий рассказчик. Его песни и шутки уходят в народ, там и остаются.
Чернівці – сайт Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
Літературно-мистецька вітальня «У родинному колі» з Васіле Терицану
у день пам’яті Михайла Івасюка
5 лютого минула 20-та річниця від дня смерті відомого українського письменника, науковця, громадського діяча Михайла Григоровича Івасюка. Біля місця вічного спочинку Михайла Григоровича та Софії Іванівни Івасюків відправили панахиду священики Української греко-католицької церкви отець Володимир (Боровий) та Української православної церкви Київського патріархату отець Олег (Полянко). Слова вдячності і любові зворушливо говорили доньки письменника Оксана Івасюк та Галина Івасюк-Криса, професор Борис Бунчук, директор Меморіального музею Володимира Івасюка Мирослав Лазарук.
Згодом у літературно-мистецькій вітальні музею «У родинному колі» відбулася зустріч з відомим румунським поетом, громадським діячем, учнем М. Г. Івасюка Васіле Терицану. Працівниками музею була підготовлена виставка про творчі взаємини Михайла Івасюка та Васіле Терицану «Світ поцінуймо життям», де представлені фотографії, газетні публікації, книги, численні міжнародні нагороди румунського письменника.
Васіле Терицану — один із провідних румунських письменників Буковини. Поет. Публіцист. Громадський діяч. Член Національних спілок письменників України, Румунії та Молдови, член міжнародного Пен-клубу письменників. Був серед засновників і відповідальним секретарем Чернівецького обласного товариства румунської культури імені Міхая Емінеску. Член-кореспондент румуно-американської Академії літератури і мистецтв, очолює правління Чернівецького благодійного фонду культури «Дім румунської мови» та «Сенат міжрегіонального об’єднання “Румунська спільнота України”».
Автор 22 книг поезій та публіцистики. Вірші В. Терицану перекладалися українською, албанською, французькою, англійською, сербською, шведською та македонською мовами і увійшли до ряду поетичних антологій та підручників з літератури ряду європейських країн.
«Васіле Терицану — публіцист, редактор, натхненник преси, наділений талантом оновлення світового колообігу у натхненно підібраних словах і в рушійної сили румунському журналізмі. Та насамперед він — поет», — так мовив про нашого шанованого гостя відомий поет та перекладач Мірча Лютик.
Коли у 1984 році вийшла друком поетична збірка Васіле Терицану «Право на неспокій» у видавництві «Карпати», М. Г. Івасюк написав до неї чудову передмову: «В багатьох віршах, таких простих і милих, автор вводить нас в чарівний світ великого лірика Міхая Емінеску, який для будь-якого письменника є ідеалом творчості, геніальним виразником душі народу. Поетичне «я» Васіле Терицану намагається з набожністю стати ближче до духу Емінеску, який зливається із самою вічністю».
На книзі «Арфи дощу», яка побачила світ у 1981 році румунською мовою зазначено: «Письменнику Івасюку, для котрого я залишусь навіки боржником за його талант, за його людяність. Живіть багато років. Васіле Терицану. 3 квітня 1981 року».
Днина, насправді, сумна, але була наповнена світлими, щирими, зворушливими та щемкими спогадами доньок — Оксани Івасюк та Галини Івасюк-Криси, а також Віталія Колодія, Бориса Бунчука, Мирослава Лазарука.
Васіле Терицану читав вірші Михайла Івасюка румунською мовою і власні — рідною мовою та українською, а також в перекладі Віталія Колодія.
Прозвучав вірш М. Г. Івасюка у виконанні Сергія Маника, учня 7 класу ЗОШ №20 «Як прийде смерть», який був написаний у 1968 році.
Лунала сумна і тужлива мелодія з чорно-білих клавішів роялю Володимира Івасюка. Солісти Чернівецької обласної філармонії Євгенія Нестеренко та Віталій Соболєв органічно, натхненно виконали два твори — молитву «Святий Боже» і пісню «Перед брамою» (вірші Миколи Вороного, музика Ярослава Ярославенка).
Рубрика – «ЗМІ про актуальне»
Війна з варварами
(газета «Дзеркало тижня» від 6 лютого 2015 року)
http://gazeta.dt.ua/socium/viyna-z-varvarami-_.html
Олег Покальчук
Невщухаюча суперечка про те, громадянська війна на сході України чи не громадянська, видається то сущим безглуздям у дусі алегорії Джонатана Свіфта з "Мандрів Гуллівера" (з тупого чи гострого кінця треба розбивати варене яйце), то, навпаки, тонкою технологією маніпулювання настроями натовпу, передбаченою ще Ортегою-і-Гассетом і Семом Московічі.
Керований хаос упевнено сіє розруху в головах. Навіть тих просунутих людей, хто, як рекомендував Булгаков вустами професора Преображенського, не читає на ніч радянських газет.
Так, формально минуло 23 роки. Але імпринт "совка" — це просто медичний факт, прив'язаний до дати народження. Як пляма від щеплення на передпліччі, як герпес або лепра, як божевілля певного роду. Одні благополучно доживають до похилих літ, інші ж, за збігом обставин, куди входить добровільна недоумкуватість, впадають у саморуйнівний екстаз, принагідно прихоплюючи в духовну, а тепер уже й фізичну, могилу оточення.
Як термобаричний снаряд, "совок" заповнив своїм аерозолем усі смислові обсяги кількох поколінь. Найменша іскра політичного конфлікту перетворює каламутну суспензію на об'ємний вибух. А тут — ціла війна.
Нинішня російсько-українська війна, як частина Третьої світової, що вже йде у різних гібридних формах,— це насамперед війна смислів. Звучить досить дивно, при тому що гинуть не смисли, а люди.
Класичне визначення війни як смертельного змагання за володіння ресурсами — за колодязь в оазисі, родючу землю або метали, які на поточний час вважаються коштовними, — свого сенсу не втратило. У цифрову епоху головним ресурсом є інформація, її джерела й русла поширення, включно з людською свідомістю. Оскільки саме вона, інформація, змінює поведінку людей, що раніше досягалося з допомогою бичів, кайданів та концтаборів.
Війна цивілізацій і культур, у якій кожна з воюючих сторін вважає іншу варварською, внаслідок чого варварство стає панівною точкою зору. Оскільки варвар (або дикун) вважає, що звичаї й лад його печери або селища найбільш піднесені і взірцеві, найповніше відображають сенс буття. Решта — жалюгідні лохи, яким цей сенс рішуче доноситься вогнем, мечем або "Градами".
Женевські конвенції не містять визначення поняття "громадянська війна" через достатню розмитість критеріїв. Коментарі в дусі "…страждає мирне населення…" — плід або наївності, або дурості. Це скаже будь-який "афганець" або учасник інших воєн. Поклала людина автомат на землю — все, вона вже типу мирна. Підняла — вона вже моджахед, таліб, ополченець, та хто хочеш. Танк, розвернувши вежу, заїжджає в будинок, руйнує стіну, ховається від безпілотників та оптики розвідників за трьома стінами і під рештками даху. Це ще житловий будинок (він же юридично чиясь власність) чи вже капонір? А чоловік із правами тракториста (або просто водійськими) і цивільним паспортом на Т-64 — це хто, орач? Чи, може, таксист-приватник, а зовсім не танкіст?
Усе, що належить до термінологічних суперечок про громадянську війну, цілком можна застосувати не тільки до війни взагалі, а й до революцій і будь-яких повстань, починаючи з повстань рабів. Однак у цій спекулятивності, на мою думку, немає одного важливого моменту, що властивий нашим подіям і відповідає мотивам воєн ХХI ст. як воєн за цифровий ресурс, інформацію, культурно-цивілізаційну ідею. Мова про поняття громадянства, точніше — про його не паспортну, а онтологічну суть. Громадянин — це житель Міста, граду, поліса, який усвідомлює межі своєї правочинності, межі мешкання, права та обов'язки.
Від варвара його відрізняє значно більша інтравертність, рух всередину Міста, стягування й затаскування в засіки, комору і погріб, розумне примноження ресурсу за рахунок тих, хто селиться зовні, за міською стіною. Тих, хто згодом утворює села під захистом Міста.
Варвар же бачить у місті джерело багатства, яке можна здобути не працею, а зброєю. Джерело мародерства, простіше кажучи. Для варвара набіг — сенс життя, руйнування побудованого — естетичний критерій.
Тут кожен студент обурено вигукне: даруйте, але ж міста-держави в давнину тільки те й робили що воювали одне з одним! Так, але не так. Філософ Платон у трактаті "Бенкет" у розділі "Війна і військовий обов'язок громадян ідеальної держави" вважає взаємну ворожнечу еллінів не війною, а розбратом, а ось війною він називає виключно війну з варварами. Протистояння з чужинцями — оце і є справжня війна, націлена на знищення ворога-невігласа.
У своєму розлогому інтерв'ю прохановській газеті "Завтра" говіркий нині Ігор Стрєлков-Гіркін нарікає на те, що, образно висловлюючись, він і його загін, які прийшли на Донбас із Криму, чиркали сірником 5—6 разів. Але місцевий люд не поділяв їхнього запалу й ніяк не загорявся бажанням повоювати за "русский мир". Доки нарешті шляхом чималого кровопролиття він таки натиснув на "спусковий гачок війни", чим дуже пишається.
Тому в Україні йде не громадянська війна, а війна містян і варварів. І річ навіть не в очевидному всьому світові масштабному набігу ззовні. Варварство інтернаціональне, як і цивілізованість. Між варварськими племенами єдність виникає не на основі культурної угоди, а на основі бажання взяти й розграбувати ще одну східну Римську імперію.
Зрозуміло, було б трохи марнославно і, м'яко кажучи, нерозумно вважати Україну імперією. Але одна з рис імперії у нас, виявляється, є — задавати такі собі риси властивої їй культурної поведінки народам довкола, які втратили пасіонарність через природну ветхість. Майдан, що розбурхав і присоромив стару зажирілу Європу, кинув неабиякий виклик спокійному й ситому бюргерському життю, оскільки підняв на свої знамена ті цінності, на яких ця сама Європа й створювалася.
І тут у Європи трапився горезвісний когнітивний дисонанс: визнати це цінностями, підтвердити їх — означає діяти згідно з ними, поставити пріоритет духу над шлунком. Не визнати — означає публічно розписатися перед історією в повній своїй імпотенції і поступитися історичним місцем бодай і східним європейцям, а то й взагалі власним "правим". Повний цугцванг — куди не кинь, скрізь клин. Час працює проти тих, хто довго тупить і нескінченно висловлює "глибоке занепокоєння".
З Україною щодо Європи відбувається те саме, що сталося зі Старим Світом і Америкою понад два століття тому. Люди, які повірили в цінності, почали підкріплювати цю віру побудовою власного поселення-Міста, в підсумку — нової держави, яка змінила перебіг світової історії. Тому саме США, а не Європа, до якої ми тепер себе так уперто зараховуємо, значно більше розуміють, захоплюються й підтримують Україну в цій війні. Війні проти варварів.
Російський поет Олександр Блок, який у поемі "Скифы" гордо ототожнив Росію саме з цим варварським плем'ям ("Да, скифы — мы!"), сам через 3 роки після відмови в еміграції посидів у ЧК, потім свідомо знищив свої записи, відмовився від прийому їжі та ліків і помер.
У III ст. нашої ери імператори в Римській імперії змінювалися дуже часто, гинучи насильницькою смертю внаслідок громадянських воєн, армійських заколотів та змов. Легіони проголошували у віддалених від Рима частинах імперії одночасно різних "солдатських імператорів", яких часто самі скоро вбивали, а римський сенат на противагу їм обирав своїх "сенатських імператорів". Система управління єдиною імперією практично розвалилася.
Є пряма паралель у цій історії з горезвісною темою "годування Донбасу" і вже забутою темою "єдиного економічного простору".
Римляни, багато в чому завдяки дружнім стосункам імператора Каракалли з варварами, перетворили готів на федератів-союзників, виплачуючи їм щорічні внески. Коли внески припинилися, готи приблизно у 247 р. через Дунай зробили вдалий набіг на провінції Фракію і Мезію. Успіх окрилив варварів. Почався великий черговий похід готів, тайфалів, вандалів-асдингів, карпів, певкінів. Варварам вдалося взяти викуп з оточеного Марціанополя. Одні кажуть, що місто взяли, інші — що ні, але грошей таки зрубали.
Нічого не хочу сказати, проте справді на слух звучить як "Маріуполь".
Новий імператор поспішив укласти мир з готами, дозволивши їм забрати навіть знатних бранців і обіцяючи щорічні виплати грошей в обмін на відмову від нападів на римські землі.
Тут я взагалі ні на що не натякаю.
Потім, через величезну кількість неприбраних "200-х", прийшла чума. І на тривалий час очистила довколишній простір самостійно. (Ну це ми в себе навесні побачимо).
Змінилося швидко ще кілька імператорів, доки до влади не прийшов Клавдій, який дав нищівну відсіч 320-тисячному війську восьми варварських племен. Усі варвари, котрі вижили, були або зараховані в римські легіони, або наділені землею і стали селянами.
Ми теж маємо в особі противника союз, так би мовити, різних горніх і низинних племен. Досить сильних і самовпевнених, оскільки, як уже сказано, системна помилка варварства — повне нехтування зовнішніми обставинами, які вони за визначенням ігнорують.
Не хочеться, правда, дочікуватися ні чуми, ні зміни імператорів. Оскільки ті римські правителі, котрі були змушені визнавати одних узурпаторів, щоб у союзі з ними боротися проти інших або зовнішнього ворога, зрештою ставали одночасно жертвою і внутрішніх ворогів, і зовнішніх.
Я далекий від думки, що якийсь новий Клавдій з'явиться в Україні — це, швидше за все, буде хтось із американських президентів. Клавдій, як пишуть, "був воєначальником і став популярним у сенаті та військах". Це більше скидається на можливого наступника Обами.
Ми сьогодні — як одне з тих периферійних утворень цивілізованого світу давнини, в яких точилася боротьба між прибічниками інтересів якогось галльського чи франкського "міра", і врешті-решт міська культура перемагала варварство.
Українська культура так само складається з прибічників варварства і цивілізованості. При цьому межа проходить не по якійсь окупованій північними варварами частині держави, а в головах людей.
Безліч людей щиро дивуються, чому реформи в Україні такі повільні й чому військова ситуація так незграбна і драматична, адже вони стоять пліч-о-пліч і дивляться в одному напрямку. Це так, ось тільки рухаються вони спиною вперед, а дивляться — у світле минуле, та ще в таке, книжне, якого насправді ніколи не існувало. І щира образа на те, що їм стріляють у спину, саме й випливає з нерозуміння того, що вони весь час спиною до ворога-варвара.
Варварська картина світу не інфернальна. Взагалі, несамовите обзивання ворога, згідно з тим-таки Платоном, — справа, воїна не достойна. Варвар вважає містян звироднілим, зажерливим і розбещеним племенем, яке відпало від витоків. І норовить запхати відщепенців у ці самі витоки й тримати там до повної втрати пульсу.
Але ресурс, який завжди давав цивілізації військову перевагу над варварством, — це обов'язкова і беззастережна пам'ять про полеглих воїнів. Невисока популярність нинішньої масової армії пов'язана з тим, що вона, на відміну від армій давнини, не гарантує посмертного перетворення воїна на демона, якому поклонятимуться після смерті.
Пам'ять про кожного полеглого — це не просто основа перемоги. Це те, що противник прагне знищити або перехопити, як важливий цифровий ресурс. Ось якщо її не буде — у нас просто кривава суперечка двох варварств.
Але вона — є. І це найважливіший блокпост.
Кримінал проти Стуса
Суддя, що відправляла за ґрати поранених майданівців, тепер «покриває» злочинців,
які продовжують війну проти національної пам’яті
(газета «Україна молода» від 5 лютого 2015 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2604/188/91671/
Ярослава МУЗИЧЕНКО
Сьогодні в Шевченківському районному суді вкотре розглядатиметься питання: «Що заважає упродовж восьми років облаштувати на маленькому клаптику київської землі музей і меморіальний гай відомої в Україні і світі людини?». Три тижні тому мер столиці Віталій Кличко пообіцяв журналістам і громадськості: «У травні сквер імені Василя Стуса буде в столиці». І доручив у двотижневий термін — до 30 січня — підготувати алгоритм для його створення. Хоча такий алгоритм уже давно є — на папері. Київська міська адміністрація досі ігнорує зобов’язання, накладене у квітні 2012-го Київським апеляційним судом: виконати рішення міськради про створення скверу. Найперше — оформити документ про землевідвід, який має затвердити міськрада. Кримінальне провадження щодо цього злочину ведеться вже майже три роки, а в грудні минулого року вп’яте (!) закрите. І знову «замкнене коло» судових коридорів намагаються прорвати громадські активісти. Заради справедливості, заради пам’яті Василя Стуса.
Справа політична?
Невиконання рішення суду, що набрало законної сили, є злочином, за який передбачено до 5 років позбавлення волі. Тому провадження — кримінальне. Утім сама справа, на думку громадських активістів, політична. «Так багато зібрано матеріалів щодо злочину, а провадження закривають, — каже Юрій Журавльов. — Це свідоме зволікання з увічненням пам’яті про Василя Стуса. Бо його постать є взірцем, прикладом. І гебістська рать досі не може «дати добро» на його вихід «із підпілля».
Досі побутує стереотип: Стус — ліричний поет із трагічною долею, «ні за що» закатований у радянському таборі смерті. Утім, за словами директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, Василь Стус — один iз найактивніших учасників національно-визвольного руху, у фазі ненасильницького спротиву тоталітарній системі. Останній головнокомандувач УПА генерал Василь Кук, працюючи в архівах Києва разом зі Стусом, часто обговорював із ним ідею визволення під кутом прав людини. «УПА мала завжди два фронти: ідейний і збройний, — розповідав «УМ» генерал Кук. — Ми не могли перемогти силою зброї, але було дуже важливо зберегти й поширити серед населення ідею державної незалежності. Коли почалася хрущовська відлига, ідея незалежності знайшла свою форму у боротьбі за права людини, народу, нації. Знову були арешти і знову люди не побоялися».
«Ці люди здатні були розгорнути велику національно-визвольну боротьбу, — схарактеризував «повстанців права» учасник руху, колишній політв’язень Василь Овсієнко. — Для цього треба було трошки ще часу, ще кілька років. І з точки зору КДБ, удару було завдано дуже вчасно». Стус, арештований у «покіс» у січні 1972-го, через три роки в таборі написав статтю «Я обвинувачую», в якій заявив: КДБ свідомо фальсифікує «справи» українських інтелектуалів, аби приховати свої справжні злочини та прилюдно дискредитувати осіб, репресованих за їхні переконання.
Політиком називає Василя Стуса його співтабірник, письменник Михайло Хейфець. При цьому зазначає, що «Стус не міг, точніш не вмів, а ще точніше, не хотів могти і вміти хитрувати з ворогом, він протиставляв ГБ лише безумну до зухвалості сміливість і буквально спопеляючу зневагу». Він був свідомим щодо наслідків своїх дій. «Коли життя забрано — крихтя не потребую», — писав він у записках «Із таборового зошита», обґрунтовуючи свій вступ до Української гельсінкської групи.
Безпам’ятство рабства
Стус у «таборовому зошиті» описує, як ГУЛАГом поширили велику статтю «радянської журналістки» Супряги «Друзья и враги Василя Стуса». Стиль, видно, — як у нинішньої «Комсомолки» чи російських теленовин. І вразливі жінки з таборової обслуги стали бачити в ньому монстра. «Стус готов грабить и убивать», — свідчила одна медсестра із Транспортного. «Он похож на фашиста, такой на моих глазах убивал детей», — гнули комедію інші. «Газета вплинула на людей. Вони сахалися мене, мов чумного. Я зрозумів, що маніпулювати громадською думкою — дуже легко. Особливо коли громади — нема, отже, у неї нема і своєї думки», — підсумовував Стус. Прощаючись із дружиною, що приїхала побачитись із ним на заслання, передбачав наступний термін ув’язнення. «Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було, — писав він. — За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину».
Наприкінці 1978 року Василь Стус подав удруге відмову від радянського громадянства. «Бути радянським громадянином — це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся, — писав. — Чим більше тортур і знущань я зазнаю — тим більше мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства... Як то калічить душу — коли ти бачиш і мовчиш».
Його другий «термін» — 10 років табору особливого режиму і 5 років заслання — мав закінчитися аж у 1995-му. При тому, що шлунок поета кілька разів прооперований, серце хворе, ноги скалічені. Упродовж п’яти років йому не дозволяли побачень із рідними, а рік узагалі тримали в одиночній камері. «Карна система в Радянському Союзі не дозволяє таким, як Стус, жити на волі — навіть з усіма її обмеженнями, — зазначала дисидентка Надія Світлична. — Влада безсила перед аргументованою стійкістю Стуса. Лишається одне — фізичне знищення. Саме на це й розрахований другий термін ув’язнення Стуса».
Так само «розправлялися» і з його творчою спадщиною. Під час обшуку органи КДБ вилучили в нього майже всі твори, а в 1976 році адміністрація концтабору знищила близько 600 його поезій, створених за роки ув’язнення. І лише дещицю вдалося вивезти з неволі його співтабірникам.
Черговий «погром» проти Стуса відбувся у лютому 2012-го, коли тодішній міністр освіти Дмитро Табачник запланував зменшити кількість уроків української мови та літератури у школах. Тоді твори дисидентів були вилучені iз ЗНО, а в навчальній програмі поезії Стуса, де окреслені національні проблеми («На колимськім морозі калина» та «Сто років, як сконала Січ»), замінили лірично-філософськими.
Релікт «системи»
...Тризуб на шиї в судді, який «іменем України» зачитує чергове несправедливе рішення щодо «справи скверу», виглядає щонайменше кумедно. А рішення — про відхилення заяви громадського активіста щодо недовіри судді Шевченківського районного суду Києва Валентині Маліновській, якій дали право «захищати честь громадян». Ця суддя є в люстраційному списку Євромайдану (засуджувала на 60 діб арешту поранених активістів у грудні 2013-го). Та свого часу відмовилася приймати до розгляду скаргу щодо зволікання у розслідуванні кримінальної справи скверу iм. Василя Стуса у Києві. Заяву про недовіру 30 січня розглядав суддя Євген Мартинов, і не побачив у своєї колеги схильності до «упередженості». Адже суди наразі — то реліктова «держава в державі», що поки не зазнала змін.
Загалом у справі зволікання зі сквером відбулося близько 30 засідань. Слідчі під керівництвом Романа Лібеги накопичили багато матеріалів. Але так і не встановили винного в ігноруванні рішення Київради та постанови суду. Головних дійових осіб — колишнього в.о. голови КМДА Олександра Попова та керівника департаменту фінансів Репіка досі не допитали, хоча мали вказівки прокурора. «Слідчий Лібега якось зізнався, що він, старший лейтенант, не має сміливості допитати полковника КГБ Олександра Попова, — розповідає «УМ» громадський активіст Юрій Журавльов. — Вірогідно, завдяки такій «прийнятній» поведінці, він за цей час отримав ранг капітана. Хтозна, може, ще раз закривши «справу Стуса», стане й майором».
Так було і в часи Василя Стуса. Як згадує його співкамерник, член Української гельсінкської групи Василь Овсієнко, у 1970-ті були серед суддів і прокурорів сміливі й порядні люди. Але за допомогу арештованих громадських діячів їх позбавляли можливості вести політичні справи, виголошували догани. Понад рік тому проти реліктів цієї системи піднявся Майдан, який директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович називає антирадянським повстанням. «Громадськість має далі тиснути на судову владу, — переконаний пан В’ятрович. — Ще рік тому система Януковича здавалася непорушною, але ж почала валитися — і він змушений був утекти з країни. Перезавантаження владної вертикалі вже почалося, але владу на низовому рівні, особливо суддівську, наразі представляють люди, які є «гвинтиками» системи Януковича. Але якщо будемо вказувати на їхні злочинні дії — система поступово почне мінятися. Ми маємо брати до уваги вже прийняті в Україні закони про повернення довіри до суддівської влади і про люстрацію. Вони ще недостатньо досконалі, але вже можуть спричинити зміни».
ВАРТО ЗНАТИ
Попередник Віталія Кличка на посаді мера столиці, Володимир Бондаренко, за короткий час правління по-господарськи розпорядився: виділити 460 тисяч гривень на озеленення скверу імені Стуса. Утім реалізувати ці кошти не змогли: ділянка під сквер, виявляється, містом не затверджена. Отож дерен та саджанці громадські активісти закуповували за свій кошт. А потім звернулися по допомогу... до Семена Семенченка. Він зробив депутатський запит до мера і віце-прем’єра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка. Кличко відгукнувся, а віце-прем’єр поки ні.
ДОВІДКА «УМ»
Восьмого жовтня 2007 року група колишніх політв’язнів звернулася до Президента з проханням напередодні відзначення 70-річчя від дня народження Василя Стуса заснувати сквер його імені у рідному йому Святошині. З цим же проханням до Президента, Прем’єр-міністра і міністра культури звернулася низка громадських організацій. Президент Віктор Ющенко 30 січня 2008 року підписав Указ № 67/2008 «Про вшанування пам’яті Василя Стуса», де записано: «Кабінету Міністрів України, Київській міській державній адміністрації забезпечити створення у місті Києві музею Василя Стуса за участю громадської організації «Музей шістдесятництва», а також спорудження пам’ятника цьому активному учасникові визвольного та правозахисного руху, видатному українському поетові».
Пригадався вірш Василя Стуса. Упорядник
* * *
Ще вруняться горді Славутові кручі,
ще синіє річки замріяна гладь,
та вже проминув тебе птахом летючим
твій час, твій останній. Попереду падь.
Ще сонце високе, ще небо глибоке,
та серце замало грудей не пірве.
Урвались, подались прекрасні мороки,
і щось тебе кличе, і щось тебе зве.
Розкрилені висі твої пронеслися,
попереду прірва. І ока не мруж.
Ти бачиш розхрестя дороги? Молися,
бо ти ще не воїн і ще ти не муж.
Ревуть пароплави, гудуть паровози,
і аероплани прокреслюють слід.
Чіпляйся за кручу, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
Бо вже ослонився безокрай чужинний,
бо вже чужинецький ощирився край.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.