Бюлетень №6 (492) 2018 рік
Новини одним рядком:
25 січня – барди Баштанки (Миколаївщина) В.Коваленко, Ю.Мельник, О.Гапішко, О.Полівода, В.Костенко співали пісні Висоцького
3 лютого – фестиваль української культури та національного духу за участі Олекси Бика у Дніпрі
5 лютого – вшанування пам’яті Михайла Івасюка та Анатолія Добрянського, Чернівці, меморіальний музей В. Івасюка
8 лютого – презентація книги “Місто моєї долі” сумської поетки Людмили Ромен у Агенції промоції “Суми”
8 лютого – презентація музичного альбому Т.Компаніченка, м. Київ, вул. Лаврська, 9, музей книги та друкарства
10 лютого – вечір до 80-річчя В.Висоцького за участі Сергія Льовіна, Київ, кінотеатр «Старт»
11 лютого – 80 років з дня народження композитора і хорового диригента Анатолія Пашкевича
14 лютого – любовні історії від Г. Квітки-Основ'яненка до В. Сосюри «Слобожанський Амур» у ЛітМузеї в Харкові
14-15 лютого – фестиваль С.Пантюка “Віршень”, Кам’янець-Подільський, готель «Рейкарц» (вул. Старобульварна, 2)
15 лютого – 2-й фестиваль авторської пісні та співаної поезії «Лютнева рапсодія» у Соснівці Львівської області
16 лютого – проект “Чорноморці: чоловіча пісенна традиція Кубані, Київ, “Музей Івана Гончара”
19 лютого – «Ув’язнені історії». Український рух опору 1960-1980 рр. у ЛітМузеї в Харкові
19 лютого – концерт "Діти понеділка" за участі Іллі Теплякова і Юрія Макаренка, Запоріжжя, вул.. Чарівна, 29, Old Pub
21 лютого – всесвітній день рідної мови
21 лютого – день народження Олександра Бобошка, поета із Харкова
Олександр Бобошко
* * *
Так на що ж тебе надихають
сріблясті дерева
і оці чорно-білі
хвостаті змерзлі сороки?
Очевидно ж, на оди опалювальним батареям,
тренажерному залу,
що дозволить жити сто років.
Полетіти б (як лайнер – над хмарами)
над снігами,
з висоти подивившись презирливо
на баюри!..
Скільки градусів зараз (цікаво!)
у Сенегалі?
То ж, вони там не мерзнуть.
Здається, і не воюють.
Перевтомлене тіло. Потреба спочинку, їжі.
Постають міражі: то готель, то якісь пивниці.
Відганяй. Відганяй! Це призначено для приїжджих.
Ти ж – місцевий усюди. Й не маєш права спинитись.
А якщо на шляху до вершини побачиш бога –
будь позаду на крок, обігнати не намагайся,
адже
стежка
вузька,
а от прірва...Таки глибока.
Йди уперто й упевнено,
й не заздрячи сенегальцям.
І колись добредеш.
Будуть вина, медалі, квіти.
Певно, гратимуть туш
найвідоміші з виконавців...
Ну а поки: сороки та січень.
Убивчий вітер.
Та якась нескінченна дорога
і хрускіт насту.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua
Харків – Літературний музей
Любі друзі,
14 лютого Літмузей пропонує альтернативу традиційним «валентинівським» кулькам та розвагам і запрошує на вечір «Слобожанський Амур».
На вас чекають любовні історії улюблених письменників від Грицька Квітки-Основ'яненка до Володьки Сосюри, салонні ігри ХІХ- поч. ХХ століття («Флірт», фанти), авторська гра «Історія» за текстами письменників 1920-х та майстер-клас «Мова віяла».
Спробуйте освідчитись у коханні, дружити, ненавидіти або ревнувати рядками поезії та прози початку ХХ ст.
Тож до зустрічі 14 лютого о 18.00J
Вхідний квиток до ЛітМузею — 20 грн (для учнів/студентів — 15 грн)
Подія на фб: https://www.facebook.com/events/555660391466384/
Адреса ЛітМузею: вул. Багалія, 6 (ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова»)
Тел. для довідок: 766 03 60, 050 14 95 818
Львівщина – сайт http://nadbugom.in.ua/news.php?id=2523
ЛЮТНЕВА РАПСОДІЯ - 2018 скликає друзів!
Шанувальників української авторської пісні та співаної поезії запрошують у Соснівку на фестиваль "Лютнева рапсодія - 2018".
Фестиваль авторської пісні та співаної поезії «Лютнева рапсодія» уже вдруге пройде 15 лютого у Соснівці, Львівської області.
Засновниками та організаторами фестивалю є БФ «Еко-милосердя», Соснівська міська рада, відділ культури Червоноградської міської ради. Ініціатор-співзасновник – письменник, виконавець Сергій Синюк.
На фестивалі Ви почуєте дуже гарних виконавців, що співатимуть свої пісні під супровід "живих" інструментів.
Обов’язковими умовами участі у фестивалі є твори виключно українською мовою та їх виконання з використанням виключно акустичних музичних інструментів. Виконавець – учасник фестивалю – має бути автором або слів, або музики, або всього твору.
Шановні АВТОРИ і всі, хто хоче підтримати Фестиваль, якщо є питання чи пропозиції, зголошуйтесь за телефонами 063 630 23 25 або 098 88 15 217.
Сайт https://2event.com/uk/events/1240583
Акустичний концерт "Діти понеділка" в Old Pub 19.02 в 19.30
Запоріжжя
Чарівна вулиця, 29
Запрошуємо всіх, хто цінує сучасну авторську пісню, на концерт, що відбудеться 19 лютого о 19-30 в «Old Pub» (Запорiжжя).
Для вас співатимуть відомий запорізький поет i бард Ілля Тепляков та актор Запорізького Театра Молоді, автор-виконавець Юрій "Пітон" Макаренко.
В програмі - нові пісні та улюблені хіти, влучний гумор та ексклюзивна лампова атмосфера.
Вхід - 30грн.
Сайт_https://ye.ua/kultura/34265_U_Hmelnickomu_vidbudetsya_festival_prisvyacheniy_Geroyam_Nebesnoyi_Sotni.html
У Хмельницькому відбудеться фестиваль присвячений Героям Небесної Сотні
Маргарита ЧУБА
Участь візьмуть відомі барди, письменники та вокалісти.
У Хмельницькому, 23 лютого відбудеться фестиваль патріотичної пісні «Ми – українці!», присвячений Героям Небесної сотні. Про це повідомляють в прес-службі міської ради.
Як повідомили у відомстві, у концерті візьмуть участь київський гурт «Рутенія», відомі українські письменники, громадські діячі брати Капранови, співак Анатолій Говорадло, військовий капелан Лора Когут, автор-виконавець співаної поезії Неля Франчук, бард Ігор Білий та Народний артист України, бард Володимир Смотритель.
Отож, відвідати захід можна буде 23 лютого о 18:30 у Хмельницькій обласній філармонії. Вхід – вільний.
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
НАДИР
Сижу я, жизненно прибитый.
А за спиною – чехарда…
И слышу, голосом трембиты
зовёт меня Сковорода.
Мудрец в дорогу приглашает,
в широкий, неоглядный мир
и громогласно вопрошает –
хочу ли свой найти надир.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Найду надир, собрат Григорий!
Вокруг крутые берега,
но я взорвусь, наверно, вскоре –
подамся к чёрту на рога.
Сайт http://azov.press/ukr/u-dnipri-vidbuvsya-grandiozniy-nacfest
У Дніпрі відбувся грандіозний Нацфест
04.02.2018
Вчора, 3 лютого 2018 року у Дніпрі, відбулась грандіозна подія, фестиваль української культури та національного духу. Захід відвідала величезна кількість людей. Гостей очікувала дуже цікава та різноманітна програма, де кожний знайшов заняття до вподоби.
Програма включила в себе: майстер – класи; змагання з армреслінгу; тренінг з домедичної допомоги; виставку сучасної української літератури від видавництва Орієнтир та виставку народної вишивки; працювала станція татуювання, де кожен охочий міг набити собі патріотичне тату абсолютно безкоштовно; пізнавально – просвітницькі лекції з української історії; виступ відомого музиканта, виконавця сучасної авторської пісні та колишнього бійця АТО Олекси Бика; та ще багато чого іншого.
Нацфест – фестиваль, який показав силу та національний дух українського народу, і довів, що для нас немає нічого не можливого.
Вільний час - можливість саморозвитку та культурного відпочинку. Проводьте його продуктивно з нами, з користю для себе та своїх рідних.
До зустрічі на наступних національних заходах!
Чернівці – сайт пам’яті Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
Вшанування пам’яті Михайла Івасюка та Анатолія Добрянського
5 лютого 2018 року у Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка вшанували пам’ять двох талановитих митців Михайла Григоровича Івасюка (23-я річниця від дня його смерті) і Анатолія Миколайовича Добрянського (за кілька тижнів, 4 березня мине 15 років від дні смерті Буковинського Златоуста).
Співробітники музею та Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки імені Михайла Івасюка, колеги з Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, працівники телебачення поклали квіти шани до могили М. Івасюка на Руському кладовищі, а також промовили слова подяки талановитому українському письменникові.
Захід у Меморіальному музеї Володимира Івасюка розпочав директор Мирослав Лазарук, а поетичний театр Чернівецького обласного коледжу мистецтв ім. С. Воробкевича (керівник — відмінник освіти України Григорій Іванович Сорочан), який вже не раз інсценізував у колишній оселі родини Івасюків твори М. Івасюка, М. Емінеску, В. Колодія, С. Воробкевича, представив фрагмент вистави «Мені сказала доля…» за творами Михайла Григоровича.
До дня пам’яті двох буковинських мистців співробітниками музею була відкрита виставка про дружні й творчі взаємини М. Івасюка й А. Добрянського «Прекрасне ж тільки вічно жити буде…», на якій представлено чимало світлин з фотоархіву Михайла Григоровича, документів про університетську діяльність, записників, газетних публікацій та книг, на сторінках яких твори Анатолія Миколайовича, спогади та наукові розвідки про нього.
До слова були запрошені професор ЧНУ ім. Ю. Федьковича, автор багатьох публікацій про М. Івасюка й А. Добрянського Богдан Іванович Мельничук; професор, декан філологічного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича Борис Іванович Бунчук; колега А. Добрянського, письменник, літературознавець, літературний критик і публіцист Віктор Трохимович Косяченко; директор Чернівецької муніципальної бібліотеки ім. Анатолія Добрянського Леся Іларіївна Щербанюк. На захід також завітали учні 8 класу ЗОШ №2 зі своїм учителем Анатолієм Смольським.
Михайло Григорович дуже важко переживав втрату сина Володимира. Свій біль виливав на папір, у щоденникові записи, а згодом і в збірку поезій «Елегії для сина». Один із сонетів, розміщених у цій збірочці, а саме «Зі мною ніч безмежна, горобина…», Михайло Івасюк присвятив Анатолієві Добрянському. Його виконав Вадим Савчук, учень 9-го класу ЗОШ №2.
Присутні мали змогу почути пісню «Дівочі мрії» на слова Анатолія Миколайовича у виконанні Валентини Андріївни Чолкан — викладача ЧНУ ім. Ю. Федьковича, а колись і студентки та колеги А. Добрянського. Іван Михайлович Дерда — український естрадний співак і композитор, заслужений артист України — наприкінці заходу поділився своїми спогадами про М. Івасюка та А. Добрянського і заспівав «Баладу про отчий дім» на слова Ростислава Братуня і музику Володимира Івасюка.
Олена Горобієвська,
науковий співробітник Чернівецького обласного меморіального музею
Володимира Івасюка
Київ – сайт https://hromadskeradio.org/ru/programs/kyiv-donbas/patriotyzm-po-odesky-yak-gurt-druzhe-muzyko-spivaye-pro-lyubov-do-ukrayiny
Патріотизм по-одеськи: як гурт «Друже музико» співає про любов до України
04 февраля 2018
Слухаємо наживо пісні гурту «Друже музико» та говоримо з музикантами про їх концерти в АТО та іншу діяльність
В студії Громадського радіо лідер гурту «Друже музико» Максим Трубніков та акордеоніст групи Павло Влаєв. Гурт «Друже Музико» є представником авторського стилю «етно-драйв». Групу було створено 2009 року у м. Одесі. Спочатку колектив був акустичним. Вже за декілька місяців після створення на фестивалі української авторської пісні «ДИКИЙ МЕД — 2009» у місті Сколе гурт став володарем ІІІ премії у номінації «Акустичний гурт».
Андрій Куликов: Ви самі з півдня чи як?
Максим Трубніков: Так, я одесит в шостому поколінні. Павло – з Одеської області. Павло Влаєв: Місто Татарбунари.
Андрій Куликов: Слухаючи «Друже музико» я знаходив деякі паралелі. Але за потужністю, за тим настроєм, яке в них є, я паралелі не пригадаю. Недарма – одне з означень, яке музики самі до себе застосовують – це етнодрайв.
Максим Трубніков: Так, це стиль, який поступово ми використовували протягом років нашого музикування. Розпочинали ми з акустичного мотиву. Взагалі я за своїм фахом вчитель музичного мистецтва. Працюю в одеській 9 гімназії. Класний керівник 11-в класу. В 2017 році став переможцем конкурсу «Вчитель року» в Одеській області.
Павло Влаєв: Теж працюю в школі, в Одеській школі-інтернат №7. Викладаю музику та художню культуру. Разом граємо, подорожуємо, доносимо патріотичний позитив.
Андрій Куликов: Я знаю, що ви подорожуєте і на Схід, так?
Максим Трубніков: Ну, починаючи навіть з Майдану, ми постійно брали участь в Одеському Майдані, подорожували Майданами.
Андрій Куликов: Що ви робите в «Музичному батальйоні»?
Максим Трубніков: З самого початку війни велика кількість українських митців прагнули максимально допомогти нашому війську. На початку це було важко назвати військом – це були добровольці, які зупинили ворога в перші дні війни. Тому, завдячуючи знайомствами між музикантами, ми об’єдналися в таке громадське об’єднання. За ці роки війни «Музичний батальйон» дав більше 400 концертів. Бійцям потрібна допомога, потрібне добре слово, добра пісня. Їх праця, на даний момент, можливо, одна з найголовніших в цілому.
Андрій Куликов: Якої музики ви навчаєте дітей?
Павло Влаєв: Якщо дитина ще не знає, що їй слухати, ми демонструємо певні зразки якоїсь музики, тої ж самої рокової, народної, класичної.
Максим Трубніков: Ми намагаємось привчати дітей слухати українську музику. Вона буде, якщо буде український слухач.
Сайт http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=908
Віщий Боян Тарас Силенко
Є в нас ще справжні козаки!
Заслужений артист України, бандурист, композитор Тарас Силенко завжди підтримує патріотичні проекти, виступає на всеукраїнських акціях і фестивалях… А ось побувати на сольному виступі, який відбувся 1 лютого в Києві за сприяння ОУН та Фундації Олега Ольжича, мені вдалося вперше.
Репертуар кобзаря – це співана історія України. Тарас Силенко виконує українські народні та авторські пісні, велику кількість творів на слова Тараса Шевченка. Він відкриває слухачеві маловідомі сторінки історії рідного народу, описує трагічні події та численні перемоги, знайомить із народними ватажками і героями, про яких часто замовчують офіційні історичні джерела.
Тарас Силенко співає-медитує, ніби говорить із самим Богом; іноді здається, що він переноситься на декілька століть, а то й тисячоліть у минуле, коли наші Пращури, українці-русичі, жили у гармонії з Природою... То він перевтілюється в образ Віщого Бояна, який оспівує рідну землю, то в образ князя Святослава, що веде у бій своїх мужніх воїв, то втілюється у безстрашного гайдамаку, то він – козак-характерник, що воскрес, аби врятувати Україну, то Тарас – літописець козацької слави…
Потужний голос Тараса Силенка торкається найпотаємніших струн душі. Його пісні примушують задуматися над тим, для чого ми прийшли у цей світ, що зробили для свого народу, для рідного краю і який залишили слід на Землі…
Кожну пісню кобзар не просто співає, а ніби професійний актор, пропускає сюжет через своє серце, майстерно переносить слухача у різні історичні епохи… В його виконанні звучали розповіді й пісні про добу древньої Русі, про богатирів, козаків і гетьманів, про Коліївщину і Голодомор, лунали твори про перемогу гетьмана Богдана Хмельницького під Жовтими Водами, про ватажка Швачку та про славного кошового Івана Сірка... Пригадав Тарас і легендарних ватажків повстанських загонів початку ХХ століття: отаманів Зеленого, Хмару, Савченка-Нагірного та інших, про яких також уже створено чимало пісень.
“Якби загальне добро для тодішніх керманичів була вищою, ніж їхні амбіції, то не було б поразок, голодоморів, страшних репресій, а отже, і сьогоднішніх національних та культурних проблем”, – підсумував бандурист.
Тарас Силенко дивовижно, віртуозно грає на старосвітській бандурі, з якою він є ніби одним цілим. Бандура у його руках тужить і плаче, сміється і кличе до бою… У піснях ліричні мотиви переплітаються з незламним войовничим характером козака-оборонця рідної землі. А бунтарський дух історичних пісень – це втілення у його постаті тих співців-кобзарів, які піднімали на повстання наших Предків. Козацька пісня, вірна подруга бандура – то є справжня Тарасова зброя, з якою він сміливо виступає проти ворогів України, завдаючи їм потужних ударів.
Коментарі до пісень та відповіді кобзаря на запитання слухачів були “пересипані” розповідями про народні прикмети, звичаї, вірування і традиції. Він прагнув долучити слухачів до пізнання законів Природи та Звичаєвого права українців.
“Коли козаки залучали собі на допомогу природні стихії води, повітря, вогню, землі, – то були непереможні”.
На закінчення Тарас Силенко за давнім звичаєм проказав усім українцям кобзарське славослів’я-побажання: “Тож наперед уклоняюся Господу-Богу й отаманові Батькові Кошовому, війську запорозькому Низовому і вам, головам слухавшим, дай, Боже, від сьогодні всім на здравіє, многая і щасливая літа до кінця віку”.
Після зустрічі з кобзарем Тарасом Силенком було таке піднесення і відчуття радості, неначе я побувала на молитві за Україну.
Лариса ГРОМАДСЬКА
Сайт_https://espreso.tv/article/2018/02/05/10_nayvidomishykh_ukrayinskykh_bardiv_dlya_tykh_komu_ne_vystachaye_vysockogo
10 найвідоміших українських бардів для тих, кому не вистачає Висоцького
Дмитро Добрий
5 лютого, 2018
Підзабуті імена, відео хітів, записи концертів. І кілька засадничих відмінностей між бардами українськими та російськими
Під час війни усе сприймається особливо гостро. Навіть слова про улюблені пісні і тих, хто їх виконує. А ще гостріше сприймається реакція на ці слова, на заяви у відповідь. Процес цей є природнім і нічого дивного тут немає. Людина мисляча тим і відрізняється, що здатна мати і висловлювати свої судження з того чи іншого приводу. Тим більше, що у нас демократія й ми вже звикли отримувати по кілька відповідей на одне і те ж запитання.
Наприкінці січня, наступного дня після 80-річчя Володимира Висоцького голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович у себе на Facebook, приватно, висловив застереження з приводу добре відомої властивості країни-агресора: використовувати російськомовні культурні надбання для подальшої повзучої експансії й утримання України у своїх лабетах. Нічого нового він не сказав. Речі ці загальновідомі, і якби він не виступив з подібною думкою, не виключено, що замість нього точно такі ж слова написав чи сказав би хтось інший.
Насправді В’ятрович просто вкотре підняв питання русифікації-дерусифікації масової культури. Не більше і не менше.
Причому ті, хто виступив його опонентом у даному обговоренні, не завжди зможуть назвати принаймні одного-двох українських бардів. І мова тут не про прізвище чи про етнічне походження, а про
1) мову творчості;
2) тематику репертуару;
3) країну, яка їм болить і яку вони вважають своєю Батьківщиною,
4) національну пісенну та музичну школу.
Ми підготували підбірку з 10 найбільш відомих виконавців авторської співаної поезії. Приємного Вам знайомства і прослуховування
Кость Єрофеєв
Фізик за освітою Кость Єрофеєв тривалий час сприймався як обличчя легендарної київської рок-формації "Рутенія", де він був першим клавішником та вокалістом. Пізніше став співати окремо й 2001 року випустив сольний альбом "Легіонер. Дорогами війни і кохання".
Активно долучався до громадської роботи та політичної боротьби. Захоплювався вивченням української минувшини й краєзнавством. У 90-их рр. разом з побратимами об’їздив різні закутки Центральної й Східної України, розшукуючи занедбані могили учасників національно-визвольних змагань.
Зараз мало хто пам’ятає, але саме Єрофеєв став виконавцем і співавтором славнозвісного "Маршу УНСО", котрий був, без перебільшення, гімном цієї організації.
Ось цей уривок з "Маршу" справді можна вважати пророчим:
"Я вийшов з мiста,
я встав з окопу
Спливають кров'ю Абхазiя i Днiстер
I вiд Донбасу до Перекопу
Два переходи БТР".
Водночас, назвати твір річчю кон’юнктурною не можна. Надто особисто він сприймається, надто драматично:
"Нехай гуркочуть бої запеклi
Бо краще згинути вовком, нiж жити псом
У рай не пустять, проте у пеклi
Я твердо знаю є УНСО".
Костів глибокий і при цьому достатньо м’який баритон дуже добре підходив для військових і ліричних балад з його репертуару, деякі з яких (узяти той самий "Легіонер") він власне і створював. Твори його звучать сучасно, яскраво, повнозвучно і не банально. Вони не лишають відчуття провінційності чи стилістичної обмеженості української пісні, в чому нас досі вперто намагаються переконати далекі від розуміння душі нашого народу "музикознавці".
"Ніч пурпурових вогнів" - зразок любовної лірики Єрофеєва
Проте музика не могла прогодувати його як співака, до того ж людину принципову, добру і не здатну до відвертого хижацтва великої сцени. Далекий від світського життя й лаштунків шоу-бізнесу Костянтин працював на телебаченні і в Інтернет-журналістиці, але своїм серцем завжди лишався з музикою, із Україною, важко переймаючись тими чи іншими перипетіями сучасності. Серцевий напад і став причиною його смерті у 42-річному віці. Співака не стало у 2008-му, наступного дня після святкування Дня Незалежності.
Стас Тризубий
Як і всі генії, а народжений на Алтаї Станіслав Щербатих (1948-2007), безумовно, був справжнім генієм, чи не найвідоміший франківчанин лишив чималу творчу спадщину відразу у кількох царинах. Його знають і як кінодокументаліста, і як мультиплікатора, і як художника, і як оперного композитора, і як письменника-фантаста. Але насамперед як виконавця авторської, переважно жартівливої, пісні на злободенні соціально-політичні теми.
Працював довго. Натхенно і плодовито. Лишив по собі 6 альбомів: "Щури" (1994) , "Іспанія, Іспанія…" (1995), "Пісні про кохання" (1998), "Пісні про любов" (1998), "Мене звуть Тризубий Стас" (1997), "Як ми живемо" (1999).
Без нього не обходилося жодна суспільно значуща подія. Мав навіть медаль за підтримку Помаранчевої революції.
"Їсти дай". Переспів Yesterday (The Beatles) – "візитівка" Стаса
Живосил Лютич
Справжнє ім’я – Василь Лютий. Він справжній автор модерного українського супер-хіта "Меч арея", написаного ним за мотивами забороненого у СРСР однойменного роману Івана Білика. Пісня вважається однією з найкращих у творчому доробку гуртів "Тінь сонця", "Гайдамаки" та інших. І від початку проведення АТО стала неформальним гімном її учасників. Але написав її Лютич і, певно, він її найкраще й виконує.
Людина вибухоподібної вдачі. Завжди перебуває у вирі подій.
1988 року після вступу на навчання у Київському вищому музичному училищі ім. Р. Глієра вимагав викладання українською мовою, за що отримав тавро "буржуазного націоналіста" й примусове психіатричне лікування.
Черкащанин Лютич, зірка тамтешнього рок-клубу, починаючи з 2008 року мешкав у прикордонному райцентрі Рубіжне на Луганщині, де вчителював у місцевій музичній школі й одночасно навчався в магістратурі Східноукраїнського університету.
Весною 2014-го зазнав жорстокого нападу сепаратистів під час мітингу "За Єдину Україну!". Співака було "заарештовано" новою "владою". Звільнили його тільки після втручання ОБСЄ.
Разом з тим, образ борця й заколотника Лютич майстерно поєднує з освіченістю і прагненням до нового у творчості. Має три вищі освіти, наукові роботи й… особисту точку зору з більшості питань.
Прихильник Родо-Віри. Волонтер, постійний учасник концертів для військових, зокрема, на передовій.
Сергій Шишкін
Якби певний всеукраїнський фестиваль бардів запровадив номінацію "Найскромніший", то її, певно, більшістю голосів присудили би унікальному виконавцеві з Волині, чи не єдиному нині в Україні барду-піаністу Шишкіну з Володимир-Волинського. Дебютувавши наприкінці 80-их рр., він так і не "розжився" великими статками, не перебрався, як його колеги-ровесники, на Київ, на Москву чи деінде. Не "забронзовів". Але… й не зістарився. Дає концерти, записує нових пісень.
З творчим доробком пана Сергія можна ознайомитися на його власному YouTube-каналі.
Пісні Шишкіна дорослі. Міські, багато в чому джазові, але все одно бардівські, позаяк позбавлені шаблонів і зайвих виконавських стереотипів. Виконувана шикарним, густим голосом кожна його пісня сприймається слухачами як щоразу нова історія. Жвава і ритмічна. Життєрадісна і життєдайна.
"На війні якої немає". На рідному роялі, у рідному ДК
Віктор Морозов
Перекладач творів Джоан Ролінґ і Пауло Коельо, один з батьків-засновників львівської рокової сцени, можливо, мав відбутися як письменник (надто багато, за його словами, читав замолоду). Однак, світ дізнався про нього як про співака і композитора, засновника кількох успішних сценічних проектів. Але як про співака інтелектуального, з філософськими текстами.
Не обійшлося, каже він, без впливу друзів молодості - Грицька Чубая, Олега Лешеги, Костя Москальця. З останнім приятелює й досі. З книжок віддає перевагу творчості Германа Гессе, особливо його "Степовому вовку".
"Треба встати і вийти". Слова Москальця, виконує Морозов. Наживо, 2011 рік
Василь Жданкін
Кобзар, бандурист з української Кубані. Виконавець старовинних українських пісень - козацьких та обрядових.
Виступає спільно зі своєю донькою Анастасією.
На чернівецький "Червоній руті" (1989) першим публічно виконав заборонений тоді Гімн України.
Дует Жданкіних на вечері пам’яті Володимира Шинкарука. Житомир, 2015 рік
Тарас Компаніченко
Як і Жданкін, заслужений артист України Компаніченко віддає перевагу не мультикультурній гітарі, а рідній кобзі, бандурі і лірі. Завдяки йому до слухача повернулися давні пісні, котрі виконувалися українськими воїнами, священиками, селянами і містянами протягом не одного століття (думи, канти, псалтирі, плачі тощо). Але якщо Жданкіну притаманно виконання суто народних творів, то Компаніченко вивчає стародруки й відроджує спадщину композиторів XVII-XVIII ст.
До останнього його альбому увійшли авторські пісні з кіновистави «Посттравматична расподія» про події під час війни на сході, прем’єра якої відбудеться наприкінці лютого.
Едуард Драч
Один з перших українських бардів. Народився у Кривому Розі, навчався у медичному інституті в Дніпрі. Жив у Черкасах, потім переїхав до Києва.
Якщо спробувати відповісти на питання "Чого більше у творчості Едуарда? Героїчного чи любовного?", то відразу напрошується: "Звісно ж, любовного… Але й не без героїчного". Щоправда, такий висновок буде лише побіжним, поверхневим. Ті ж, хто вже слухають його роками радше скажуть так: "Героїчно-любовного".
Як лікар-невролог і реабілітолог вищої категорії Драч реабілітовує не лишень фізично, а й духовно. Рятує внутрішній світ своєї аудиторії. Варто лише вмикнути play й скористатися його музичною терапією.
Ефір з Драчем на одному з телеканалів. Відверта розмова, а також "Вересень" та інші хіти
Григорій Лук’яненко
Теж "рутенець", як Кость Єрофєєв і Едуард Драч. Грав також у гуртах "Вій" та "Ворождень". Нерідко виступає спільно з Кирилом Булкіним (див. нижче) та Володимиром Самайдою.
Автор близько 200 пісень, зіграв сотні концертів. Музика Лук’яненка також слугує музичним оформленням казок Сашка Лірника.
Кирило Булкін
Актор, композитор, телеведучий. Онук радянського академіка німецького походження, біолога Володимира Беліцера.
Як і Єрофеєв, теж киянин, фізик за фахом й журналіст. Навчався в аспірантурі Інститут фізики НАН України, однак відмовився від захисту дисертації, вирішивши здобути театральну освіту. Зіграв десятки ролей у десятках моно вистав вітчизняних та зарубіжних драматургів.
Вів програми на телеканалах "ТЕТ", "Інтер", "КТМ", "Магнолія-TV".
2004 - 2005 рр. - головний редактор київського радіо "НАРТ", одного з провідних помаранчевих "рупорів".
Творчий вечір Кирила Булкіна. 2016 рік
Замість висновку
Це тільки декілька яскравих фігур з досить великого кола українських представників співаної поезії. Тут ще можна було б розказати про виконавець-жінок, серед яких відомі, наприклад, Марія Бурмака, Неля Франчук, Ольга Богомолець. Можна було б згадати про численні фестивалі і толоки, де багато років збираються шанувальники мистецтва української авторської пісні. На щастя, зараз досить просто знайти і послухати ці пісні в Інтернеті навіть не виходячи з дому. Тож за бажання можна знайти щось і собі до душі.
Різницю між російськими та українськими бардами помітити нескладно. Якщо там, за "порєбріком", основою денаціоналізованої творчості було кримінальне або ж асоціальне буття, суспільне "дно", то натомість у нас барди живляться славним історичним минулим. Їхні тексти теж критичні, пекучі, роз’ятрені і ядучі, але водночас шляхетні, засновані на перемогах (військових, особистих), а не на поразках.
Українські барди неможливі без національних інструментів, чого ніколи не було у росіян. Там і досі бояться слів "нація", "національний", "націоналіст", а за відродження давніх звичаїв і традицій, у т.ч музичних, можна отримати сумнозвісну політичну ст. 282 їхнього кримінального кодексу. Заходившись будувати імперію для поневолених народів Північної Євразії сучасна російська імперія остаточно закріпачила у першу чергу корінне російське населення. Повним ходом реставрується сталінізм і чекізм, в яких немає місця духовному відродженню, тим більше на національній основі.
Всебічне виродження є, а відродження у країні Леніна-Сталіна-Путіна немає.
Волинь – сайт https://volynua.com/2018/02/07/news/pisnya-na-nich-na-vijni-yako%D1%97-nema-sergij-shishkin/
«Пісня на ніч. На війні, якої нема. Сергій Шишкін»
Музика, текст, спів – Сергій Шишкін.
Кобза – Едуард Драч.
Фотомонтаж – Ірина Шишкіна.
Використані фото волонтерів 51-ї Володимир-Волинської ОМБР.
На війні, якої нема
Не загинуть Земляки.
Не застане у полі зима
І не вимерзнуть квіти.
І не буде де дітись
Від стискання руки.
І пробачимо ми
Інші помилки світу.
І пробачимо ми…
На війні, якої нема
Не ридають матері.
І жінки не бояться дарма
Тих страшних передбачень.
І любові нестача
Не займе вівтарі
І пробачимо ми
Не почутих пробачень…
І пробачимо ми…
На війні, якої нема
Відкривають небеса!
І крізь очі правдивих людей
Щиро дивляться в душі.
І ніхто не задушить
Силу справжніх ідей
І пробачимо ми
Хто минуле ворушить
Тих, хто сльози осушить
І пробачимо ми…
На війні, якої нема
Відкривають небеса!
І найвища порада сама,
Щиро сльози осушить.
І нехай не порушить
Душу помсти коса.
І пробачимо ми
Перевернуті душі.
І пробачимо ми…
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Як народжувались пісні-легенди
11 лютого знаному хоровому диригентові й композитору Анатолію Пашкевичу виповнилося б 80 років
http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/yak-narodzhuvalys-pisni-legendy
Михайло Маслій
10 лютого, 2018
Він був художнім керівником Черкаського народного хору, засновником і керівником хорових колективів Луцька, Житомира, Чернігова, а також знаним композитором. Якби Пашкевич написав одну лише «Степом, степом...», пісню, що стала реквіємом за всіма солдатами-українцями, і тоді назавжди вписав би своє ім’я у золоті скрижалі пісенного мистецтва.
Анатолій Максимович створив десятки самобутніх пісень, які стали народними. Серед його перлин — «Мамина вишня», «Хата моя, біла хата», «Виростеш ти, сину», «Ой ти, ніченько», «Любисток», «Журавка», «Ой вербо, вербо», «Осипає цвіт калина», «Пісня про Волинь»…
1965 року 27-річний Анатолій Пашкевич на запрошення керівника Черкаського народного хору Анатолія Авдієвського приїхав працювати хормейстером. Молодий, здібний та обдарований Пашкевич не міг не звернути увагу на вперше видану збірку «Тиша і грім» Василя Симоненка. «Коли я ознайомився з Василевою поезією, зокрема з віршем «Лебеді материнства», одразу зрозумів, що їхня ритмічна побудова може легко лягти на музику, — зізнавався Анатолій ПАШКЕВИЧ. – Якось плив до Києва по Дніпру «Ракетою» і сам про себе щось наспівував, підбирав мелодію, хоч нотного паперу під рукою не було. Зайшов до Дмитра Луценка, сів за інструмент і почав награвати. Він послухав та й каже: «Гарна пісня буде!»…
Коли ми з Миколою Негодою написали «Степом, степом», то пісня викликала потрясіння. Пам’ятаю, під час концертів хор, бувало, зупинявся, тому що голоси у виконавців спазмувало від схвильованої реакції залу... Не до емоцій було лише деяким чиновникам від влади. Викликали нас iз Миколою Негодою в обком партії і питають: «Що це така незакінчена пісня у вас вийшла? Її треба по-іншому зробити, і, взагалі, про яку матір ідеться? Ми ж інтернаціоналісти!». Я відповів: «У нас одна матір, і якщо пісня написана українською мовою, то, звісно, про кого мова»... У 1967 році пісня зазвучала й одразу була визнана народом.
Перші начерки тексту і мелодії з’явилися у мене ще на Житомирщині, до від’їзду в Черкаси. Напливала мелодія, точніше, той її простий і широкий такт — «Сте-пом... сте-пом...». Часто доробляв, переробляв. Хотів навіть кинути все. Але мелодія не полишала. Разом із нею добирав слова. Фрагменти, які з’явилися разом із мелодією, я пізніше показав поетові Негоді. Він узявся писати свій текст. Але довго не виходило. Микола використав мої текстові заготовки і зробив літературно досконалий текст. Так спільними зусиллями і довели пісню «до пуття». Призначалася вона для хорового виконання. Спочатку думав соло віддати басу і навіть пробував такий варіант... Та коли послухали Ольгу Павловську, всі сумніви розвіялися: так, як вона, не виконував ніхто! Слова і мелодія лягали на її голос, як зерно в добре підготовлений ґрунт.
Коли працював над першим куплетом, уявляв картину, коли відступали війська, а жінки збирали хліб і на кожному кроці знаходили вбитих, — згадував Микола НЕГОДА. — Потім і кінцівка знайшлася: «Мати, мати жде свого солдата, а солдат спить вічним сном!»… Щоправда, середину пісні дуже довго шукав... Десь через тиждень дзвонить: зайди, послухай!
Ольга Павловська заспівала, хор підхопив — і у мене мурашки поповзли по спині, волосся на голові дибки стало! Вже тоді відчув: народилася велика пісня, яка нікого не залишить байдужим»…
Одного разу їхав Черкаський народний хор у село на концерт автобусом, а його керівник Анатолій Пашкевич, який сидів на першому сидінні, взяв у руки баяна і почав під настрій музикувати. Поет Дмитро Луценко питає: «Що ти хочеш сказати цією імпровізацією?»
- Щось перед очима стоїть хата… — розповідав про написання нової пісні Анатолій Пашкевич.— Біла, покривлена хата з сумними вікнами, з вишнями, зі старою скрипучою грушею...
Усміхнувшись, поет задумливо мовив:
— Схожа на мою, теж виглядала з вишняків, а за хатою — висока груша-лимонка.
Коли повернулись з концерту увечері, Дмитро Омелянович не пішов до готелю, а сидів цілу ніч у кріслі, щось мудрував на дрібненьких папірцях.
Уранці на столі лежав вірш: «Хата моя, біла хата, Рідна моя сторона…» Я сів за інструмент, шукав музичні образи.
Дмитро Омелянович поклав підборіддя на груди і ходив, ходив… Руки в кишенях. Сам собі почав стиха декламувати:
«Ой ти, ніченько-чарівниченько,//
Не смути моє біле личенько»…
- Якось на гастролях в Івано-Франківську в Тріо бандуристок почерпнув прекрасну пісню. Переписав слова і зробив обробку в стилі «Кобзи», — зізнається Євген КОВАЛЕНКО, багатолітній керівник колективу. — Довший час вона у нас звучала як народна, аж поки мені не зателефонував уславлений пісняр Дмитро Луценко і сказав, що наш хор співає «Ой, ти, річенько-чарівниченько» і повсюди ми кажемо, що це народна пісня. Але вірш до неї він написав ще у 1951-му, а музику написав Анатолій Пашкевич і її правильна назва «Ой, ти, ніченько». Я ж тоді довго вибачався, а в душі тішився за авторів. Це ж треба так написати, щоб ще при твоєму житті пісня вважалася народною. У цього дивовижного тандему Дмитро Луценко – Анатолій Пашкевич таких творів було чимало».
Перший концерт Волинського народного хору під керівництвом Анатолія Пашкевича відбувся у Волинському обласному театрі 1978 року. У ньому прем’єрно прозвучала «Пісня Волині». Радів присутній на концерті Дмитро Луценко, що пісню кілька разів виконували на біс.
Буває, мелодія з’являється одразу, а буває, й навпаки. Дні і ночі пошуки, пошуки, пошуки… Важко знайти музичні образи. Здається, ніби мелодія гарна, а не лежить до неї душа — і край. Буде безліч варіантів, мине немало часу, аж доки висловить свої почуття серце, а душа перетворить їх на мелодію.
Дмитро Омелянович за кілька днів написав остаточний текст майбутньої пісні. Музика теж була готова, але я відчув, що вона йому не вельми подобається. І тут я згадав про той найперший варіант. Відшукав його і зіграв на піаніно. Дмитро Омелянович враз аж якось стрепенувся. Сказав, що це саме та мелодія, яку він чув серцем. Але я ще вагався, доки не послухав пісню у хоровому виконанні. Вона й справді зворушувала — багато хористів співали її залюбки. Її полюбили волиняни, і вона живе в репертуарі колективу й досі».
Пропоную вірш згаданої пісні. Упорядник
Степом, степом...
Слова Миколи Негоди
Музика Анатолія Пашкевича
Степом, степом йшли у бій солдати.
Степом, степом - обрій затягло.
Мати, мати стала коло хати,
А навкруг в диму село.
Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом - клекiт нароста...
Степом, степом падають солдати,
А навкруг шумлять жита.
Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розлилось...
Степом, степом - встали обеліски,
А навкруг розлив колось.
Степом, степом - людям жито жати,
Степом, степом даль махне крилом...
Мати, мати жде свого солдата,
А солдат спить вічним сном!
В тому, що Ліна Костенко не розкручена, як Шекспір, наша вина, -
керівник Нацоперети 10 лютого 2018
https://hromadskeradio.org/programs/kyiv-donbas/v-tomu-shcho-lina-kostenko-ne-rozkruchena-yak-shekspir-nasha-vyna-kerivnyk-nacoperety
У репертуарі Київського національного академічного театру оперети з’явилася вистава «Маруся Чурай» за твором Ліни Костенко
У студії Громадського радіо — директор та художній керівник Київського національного академічного театру оперети Богдан Струтинський та постановник вистави Сергій Павлюк.
Богдан Струтинський: В Національній опереті до цього вже було декілька проектів саме такого характеру. В репертуарі є Астор П’яццола, «Під небом синім» Елдріджа. Це зовсім іншого характеру вистави, які випадають з контексту чистого жанру оперети, опери чи мюзиклу. Саме на таких проектах і формується трупа. Її неординарність, її мислення проявляються в щось незвичне.
Михайло Кукін: Чому саме Ліна Костенко? Ваша кар’єра як творчого керівника, як постановника починалася саме з неї.
Богдан Струтинський: У Харкові, я тоді ще був студентом, у мене була в театрі Шевченка постановка саме «Маруся Чурай». Я думаю, що причина вибору навіть не має обговорюватися. Це має бути прикладом для всіх, особливо для київських театрів, які на сьогоднішній день ще дозволяють собі навіть в столичних театрах за державні кошти ставити російськомовні вистави. Я вже мовчу про те, що українського контенту немає практично взагалі. Ми маємо цю театральну казну наповнювати саме нашими національними брендами і пишатися ними. Як ми дивимося на українську драматургію? Трохи із засторогою. Серед національної драматургії, корифеїв, у нас є велика обережність. Можливо, це якийсь страх перед тим, що ми будемо дуже зашароварені, не модні.
Михайло Кукін: Сергію, ви згодні з тезою про російськомовність, україномовність?
Сергій Павлюк: На 120%. Я є наразі головним режисером херсонського театру. Щоб глядач ходив до театру ще років 10 тому, я йшов на компроміси і ставив вистави і російською, і українською. Поступово я зменшував російську мову. Уже другий рік поспіль я ставлю лише українською мовою. Це вже принципово. Я не хотів рубати з плеча, треба було робити це повільно.
Богдан Струтинський: У нас в державі є російськомовні театри. Я не ставлю зараз на цьому головний акцент. Питання в тому, що ми на сьогоднішній день не виробили в собі певний імунітет, певну гордість за Україну, за саме українську драматургію, за український театр. Ми постійно шукаємо героя в іншій драматургії, в іншій нації. Портрети наших національних героїв, які представлені в українській літературі і в українській драматургії, на сьогоднішній день є просто забутими. І ми самі в цьому винні. Можливо, нам треба запрошувати іноземців, щоб ставити наших Івана Франка чи Лесю. І тоді ми оцінимо і скажемо: «Як це класно! Які вони знайшли гарні ідеї!»
Михайло Кукін: Давайте повернемося до цієї вистави. «Маруся Чурай» зараз дуже актуальна. Така особиста драма на тлі драми боротьби за країну. Вчора викликали оплески слова про 4 роки війни і про війну, якій нема кінця.
Сергій Павлюк: І про залиті кров’ю київські вали. Цю репліку я продублював. Вона згадується у Ліни Василівни лише один раз, але я продублював вустами актриси двічі, щоб нагадати, що це було, не дай Бог, щоб це повторилося.
Михайло Кукін: Ви ставили «Марусю Чурай» в Луганську в 2013 році.
Сергій Павлюк: Так трапилося, що співпраця моя з луганським театром розпочалася з «Марусі Чурай». Я пам’ятаю гуртожиток, в якому жив. Я пам’ятаю комендантку, як хотів з нею про щось поговорити, вона мені відповіла: «Я не понимаю, о чем вы говорите. Говорите нормальным языком». Якби за 2 — 3 роки до цього таких тем і вистав було більше, можливо, все це було по-інакшому. Вистава там прожила півроку.
Михайло Кукін: В одній з інтернет-публікацій я зустрів згадку, що вас зараз запрошували в окупований Луганськ відновити «Марусю Чурай».
Сергій Павлюк: Мене кликали бути там ще й головним режисером.
Михайло Кукін: Це не свідчить про те, що тези про несприйняття там Україну перебільшені?
Сергій Павлюк: В театрі залишилося багато хороших українських акторів. Давайте будемо відвертими. Скільки людей переїхали? Як вони тут виживають? Чи наша влада всіх підтримує і дає можливість прорватися? Люди лишилися з різних причин. Ми навіть перестали спілкуватися, тому що звідти пішла агресія, вони кажуть, що є єдиним осередком української культури, а ми тут займаємося дурницями.
Михайло Кукін: Є якісь плани стосовно інших вистав чи цієї?
Богдан Струтинський: Ми маємо брати найкращі світові бренди. Ліна Костенко є саме світовим брендом. Можливо, вона не так розкручена, як Шекспір, але я думаю, що в цьому є наша велика вина. Якщо дивитися далі, то у нас уже є плани на 20-й рік. Ми завжди беремо таку драматургію, яка ніколи не ставилася в Україні, або ті мюзикли, які є відомими у світі, а у нас ніколи не презентувалися. Наприклад, ми матимемо прем’єру «Скрипаля на даху». Це буде в травні.