Новини одним рядком:

31 січня – день народження Григорія Вагапова, автора пісень із Києва (Вперше Чую)  

31 січня – творчий вечір Тетяни Бородіної, Маріуполь, Палац культури “Молодіжний” 

1 лютого – концерт до дня народження Григорія Вагапова за участі Ярослава Джуся, Київ, Dockers ABC

2 лютого – день народження поета Євгена Маланюка

4 лютого – 80 років з дня народження поета і археолога Бориса Мозолевського

9 лютого – вечір пам’яті героїв Холодного Яру, Київ, Будинок Вчителя

9 лютого – презентація збірки статей архиєпископа Ігоря Ісіченка  у Харківському Літ музеї

13 лютого – день народження Сергія  Пантюка, поета із Києва

19 лютого українська прем’єра «Антонич удома: доторк до невловимих світів» у Львівському театрі ім. М. Заньковецької

 

 

Маланюк Євген

       

Батьківщині

 

Як до Тебе протоптати тропи?
В сивій млі спостерегти мету?
Чи ж пропалить синій жар Європи
Азії проказу золоту?

 

Ось мовчиш, незбагнена, незнана,
Мов прозорий жовтень, нежива, -
Що ж Тобі — прокляття чи осанна?
Мертві звуки, неживі слова.

 

Рівний простір в язвах позолоти
Залягає площиною піль,
Тільки часом — Твій єдиний готик —
Повстають жертовники топіль,

 

Перетявши безнадійний позем,
Вносячи мірило у безкрай,
Що завжди беззахисний на грози
Сумно мріє про майбутній рай.

 

 

Повідомлення  від бардів та прихильників авторської пісні та поезії

Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net,  p_karta@maіl.ru

 

Харків – Літературний музей

 

З нагоди 60-річного ювілею архиєпископа Ігоря Ісіченка, професора Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, доктора філологічних наук, відомого дослідника української давньої та ранньомодерної літератури, група його друзів і учнів уклала збірник наукових статей під назвою «Слово. Символ. Ритуал» на пошану ювіляра.

Запрошуємо на презентацію збірника, що вийшов друком у харківському науковому видавництві «Акта». У розмові візьмуть участь архиєпископ Ігор, харківські науковці та всі, кому не байдужа історія української літератури від доби середньовіччя до ХІХ ст.

Модератор – упорядник видання, проф. Олена Матушек.

 

Презентація відбудеться 9 лютого о 18.00

у  Харківському  літературному  музеї,  вул.  Багалія, 6 (колишня вул. Фрунзе)

Вхід вільний.

 

Довідки за телефонами: (057) 706 25 79, (050) 14 95 818.

Подія на фб: https://www.facebook.com/events/735700019862887/

 

 

Київ – Валерій Гладунець

Вечір пам’яті героїв

 

До річниці повстання в Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.

 

9 лютого 2016 р. о 19.00 год. у приміщенні Київського міського будинку вчителя (вул. Володимирська, 57) відбудеться вечір пам’яті героїв Холодного Яру, отаманів Київщини та Січових стрільців. Участь візьмуть голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок, керівник фракції ВО “Свобода” в Київраді Юрій Сиротюк, народні депутати України Андрій Іллєнко та Юрко Левченко, делегація земляків отамана Гайового із с. Дорогинки на чолі з о. Миколаєм, гурт “Хорея козацька”, кобзарі Тарас Силенко, Василь Лютий, Святослав Силенко, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, поет Василь Ковтун та акустичний виступ гурту “PoliКарп”. Вестиме вечір Роман Коваль.

Уранці 9 лютого 1923 р. в Лук’янівській в’язниці м. Києва засуджені до розстрілу українські козаки і старшини заволоділи револьвером охоронця, захопили рушниці та набої в канцелярії тюрми і підняли повстання. Під час чотиригодинного бою загинуло 38 українських героїв.

Згадаємо їхні імена: отамани Холодного Яру і Чорного лісу Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Юрій Дроботковський (він же Чорнота), Денис Гупало, Сергій Захаров, отаман Київщини Гайовий (він же Іван Грисюк із с. Дорогинки), його помічник Михайло Куценко, старшина Армії УНР, і “найвідданіший козак” Гайового Григорій Олійник;  командир 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії Кость Здобудь-Воля з Кубані,  козаки-холодноярці Олексій Добровольський і Корній Черкас, Іван Ляшенко, підпільник мережі отамана Чорного Ворона (Платона Черненка) з Криворіжжя, а також хлопці з Галичини – сотники корпусу Січових стрільців Армії УНР Микола Опока і Михайло Турок.

Прийди і вшануй полеглих!

 

Організатор заходу – Науково-дослідний інститут українознавства.

Співорганізатори Історичний клуб “Холодний Яр”, Київський міський будинок вчителя та ВО “Свобода”

Інформаційна підтримка – Національний центр народної культури “Музей Івана Гончара”. 

 

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Газета “Незборима нація” в Інтернеті http://nezboryma-naciya.org.ua/   www.facebook.com/NezborymaN

+380 93 639 58 04
Skype: Валерій Гладунець

 

 

Київ – Сергій Цушко

 

Дякую за Тичину!

 

              Могутні рядки є у Слапчука:

 

І Тичина,

і Шевченко

академіками були.

Та лише один із них

був кріпаком.

Зрозуміло,

що не Шевченко.

 

Врешті-решт,

що ми знаємо

про Тичину?

Був геніальним поетом.

Написав мало.

Помер молодим.

 

 

Київ – Євген Романенко

 

Любий друже! Люба подруго!

Сьогодні хочу поділитися з тобою нашим новим виднограєм на пісню про героїв АТО "Дике поле", презентація якого відбулася цього понеділка, 1 лютого, у столичному Caribbean Club.

У доданих файлах ти знайдеш більш детальну інформацію про нове відео та його творців, а також якісні стоп-кадри з виднограю для ілюстрації твоєї майбутньої статті. 

Переглянути наше нове відео в мережі можна вже тут - https://youtu.be/e5ie0Q60KqY

Завантажити відео монтажної якості можна тут - http://www.ex.ua/97626670

Переглянути фотозвіт з презентації можна тут - http://www.taruta.com.ua/index.php/ua/foto/kontsertne-foto

Маю надію, що ця новина стала тобі у нагоді. Дякую, що ти досі з нами! До зустрічі!

--

Щиро, Євген "Їжак" Романенко, керманич Етно-Рок Фундації "ТаРУТА".
Офіційна сторінка:        www.taruta.com.ua
Ел. скринька: yizhak.evgen@taruta.com.ua
Особовий: + 38 097 528 2411  Особовий: + 38 093 981 2108

 

 

Київ – сайт http://ngu.gov.ua/ua/news/muzychnyy-batalyon-v-gostyah-u-stolychnyh-nacgvardiyciv

 

Музичний батальйон в гостях у столичних нацгвардійців

 

До військової частини 3030 завітали музиканти творчого об’єднання «Музичний батальйон». На концерті виступили бард Богдан Дощ та лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк.

Столичні підрозділи Національної гвардії «Музичний батальйон» відвідує вперше, до цього часу діяльність творчого об’єднання була зосереджена на сході України, переважно в зоні бойових дій, - розповідає Василь Панченко, організатор концертів «Музбату»:

«Це і концерти для цивільного населення для пробудження національної свідомості, і духовна підтримка для нашого українського війська. Ми бачимо, що дух наших вояків піднімається, навіть попри обстріли наших позицій, які не припиняються. Бійці на передовій говорять, якби вони не дивились телевізор, то може і не знали б про Мінські угоди та «перемир’я». Поза тим, є рішучість йти до кінця і переможно завершити цю війну».

Свою місію митці вбачають у патріотичному вихованні через музику та живе спілкування, це допомагає бійцям зберігати бойовий дух, відчувати себе українцями, лицарями, що здобувають перемогу.

 «Ми завжди раді будь-якій нагоді зустрітися із гвардійцями, не обов’язково з великим помпезним концертом, а навіть ось з таким камерним, акустичним виступом, де можна щось сказати важливе і просвітницьке, - говорить співак Сергій Василюк. - Мені здається, сьогодні нам це вдалося. Багато було натхненних очей, які відчувають цю музику, ці ідеї, цей дух, який ми несемо».

 

Тарас Ратушний

 

 

Київ – сайт http://kapelanstvo.org.ua/vystup-kolyadnykiv-gurtu-bursy-folkloru-torknuv-sertsya-v-yazniv/

 

Виступ колядників гурту «Бурси фольклору» торкнув серця в’язнів

 

30 січня 2016 року учасники етнографічного гурту «Бурса фольклору» під керівництвом Валерія Гладунця, відомий кобзар Святослав Силенко, а також відома артистка театру і кіно Народна артистка України Лариса Руснак виступили у клубі Київського слідчого ізолятора для засуджених з господарської обслуги. Протягом святкувань Господнього Різдва колядницький колектив мав дуже насичену програму виступів. Щирість виконавців запалила слухачів справжньою радістю та стала подією, що запам’ятається надовго.

Валерій Гладунець, відомий виконавець ансамблів «PoliКарп» та «Божичі», представив історію «Бурси фольклору». Гурт здійснює своє покликання, розбуджуючи в українському суспільстві зацікавлення до автентичного співу, традиційної народної культури. Дає майстер-класи українського традиційного співу для дорослих та дітей, організовує фольклорні експедиції, фестивалі, концерти, соціальні кампанії. Серед найбільш відомих нині акцій – збір коштів для лікування поранених та на потреби українських вояків, що боронять нашу Батьківщину.

Глибокому емоційному людському контакту посприяв вірш, прочитаний Ларисою Руснак та пісні кобзаря Святослава Силенка. Звук до залу линув без мікрофону й не відчувалося бар’єру сцени. Традиційний народний спів старовинних колядок і щедрівок, що прозвучав на концерті, викликав гучні та дуже щирі оплески. Твори, записані під час етнографічних експедицій по Хмельниччині, Київщині, Поліссю та Сіверщині, у виконанні «Бурси фольклору» торкнулися кожного. Наприкінці прозвучав спів многоліття для присутніх у залі.

«Сьогодні, за моїм відчуттям, – поділився Валерій Гладунець, – відбувся найпотрібніший, найефективніший наш концерт за весь рік… Ми співали для в’язнів Лук’янівського СІЗО, але цього разу в самому СІЗО, а не як завжди під стінами. Дякуємо Господу Богу за чудо, в’язням, які нас приймали, (а один навіть, добровільно, зголосився взяти участь, після концерту у спільній-фотосесії) отцю Костянтину Пантелею за таку можливість, «Бурсі фольклору» та Святославу Силенку».

При нагоді відвідин збуло передано гуманітарний одяг для жінок від парафіян храму Св. Миколи Доброго у Києві.

 

 

Київ – сайт КАП “Дом” http://www.dom.bardy.org/afisha-cluba

 

Карантин против бардов. Барды против гриппа

Марьяна Крамар

 

Друзья, поскольку мы собираемся в помещении детского клуба, то нас настоятельно попросили пока не собираться. В ближайшую пятницу 5 февраля клуб «Дом» не откроется. Будет ли карантин и, соответственно, наша встреча через неделю 12 февраля покажут дальнейшие события.

Но, надеюсь, что 19 февраля нам ничто не помешает встретить аплодисментами на концерте нашего гостя из Израиля — весьма примечательного барда Олега Степанова. Готовьтесь к встрече!

26 февраля к нам заглянут чудесные воспитанники Елены Лысенко.

 

 

Одеса – сайт http://izvestiya.odessa.ua/ru/2016/02/01/vspominali-vysockogo

 

Вспоминали Высоцкого

 

25 января Владимиру Высоцкому исполнилось бы 78 лет. Эта дата не осталась без внимания одесских поклонников его творчества – и в Доме Пе­руцкого состоялся ве­чер памяти.

– Цель встречи – объединить людей, которые почитают творчество поэта, – отметил в начале акции директор клуба поклонников Евгений Низов. – Владимир Семенович снялся в шести картинах Одесской киностудии. У него были близкие друзья в нашем городе, к которым он часто приезжал в гости.  К счастью, и сегодня в Одессе живет много поклонников творчества поэта, которые чтят его память, слушают его песни, делятся впечатлениями о его творчестве. Особую благодарность я бы хотел выразить Александру Перуцкому, который уже много лет 25 января устраивает вечера памяти Владимира Семеновича. 

В рамках вечера состоялся призовой конкурс на лучшее знание творчества Владимира Высоцкого в театре и кино, в том числе с блоком вопросов о его работе на Одесской киностудии с 1966-го по 1980 год. Победителем конкурса стал Вячеслав Лирник, который получил призы (видеодиск, фотографии и пластинки Высоцкого) от клуба поклонников и кинокомпании «Юг-фильм».

Затем состоялось выступ­ление одесских бардов Алек­сея Семенищева, Андрея Ро­маненко, Олега Малоноги и других. Также в рамках акции на большом экране демонстрировались фрагменты выступлений Высоцкого.

 

 

Маріуполь – сайт http://pr.ua/news.php?new=41524

 

Состоялся творческий вечер мариупольского барда Татьяны Бородиной

 

В минувшее воскресенье во Дворце культуры «Молодежный» состоялся творческий вечер мариупольской поэтессы и прозаика, автора-исполнителя, дипломанта и лауреата международных конкурсов авторской песни Татьяны Бородиной.

Концертный зал Дворца с трудом вместил поклонников ее творчества, которые в минувшее воскресенье получили огромную порцию отличного настроения, и прежде всего – во время живого общения с Татьяной Бородиной. Перед исполнением каждого из своих произведений поэтесса подробно рассказывала об истории его создания и о тех переживаниях, которыми она хотела бы поделиться со слушателями.

Присутствовавшие на концерте в этот день услышали не только стихи и песни из уст Татьяны Бородиной – творческий вечер украсили и выступления ее друзей: мариупольских бардов Андрея Чернухи, Елены Девиной и супруга Елены – Александра Вострикова, которые исполнили песни, написанные на ее стихотворения. С ролью ведущего творческого вечера прекрасно справился поэт Анатолий Шевченко.

Но, безусловно, больше всего аплодисментов в этот воскресный день услышала в свой адрес сама хозяйка творческого вечера. Ее лирические песни (или, как считает Татьяна Бородина, «пение стихов» под аккомпанемент гитары) погрузили слушателей в насыщенную атмосферу «любимого города – вотчины родной», предложили по-новому взглянуть на  красоту природы Приазовья, почувствовать всепобеждающую силу любви, ощутить себя участником туристического похода, греющимся вместе с друзьями у костра под бескрайним звездным небом. «Отключитесь от всех проблем! Здесь, в этом зале, – только я и вы! – призвала собравшихся автор-исполнитель. – Можете закрыть глаза и представить, что вы – где-то у костра на берегу моря и у вас – классное настроение! Откуда родом гитара? - Конечно же, из туристических походов».

Поэтесса также напомнила многим, далеко уже не юным слушателям, о прекрасных годах, проведенных в домах отдыха, пансионатах и детских оздоровительных лагерях на побережье Азовского моря.

Как отметил поэт Анатолий Шевченко, Татьяна Бородина является единственной женщиной-бардом в Украине, которая играет на семиструнной гитаре. К слову, у мариупольской поэтессы – девять изданных поэтических сборников. «Стихи я пишу со школьного возраста, - призналась Татьяна Бородина в беседе с корреспондентом «ПР». – Примерно с семивосьми лет играю на гитаре. Она мне служит для усиления ритмики стихотворений. Как уже говорилось, я «пою стихи» под гитарный аккомпанемент. Есть у меня и проза – к примеру, я написала книгу о мариупольском капитане дальнего плавания, проработавшем много лет в Азовском морском пароходстве – Павле Загребине». Ну а на состоявшемся в воскресенье творческом вечере Татьяна Бородина собрала целый букет поэтических произведений разных лет.

 

 

Чугуїв – сайт https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1528501320783795&id=1490629401237654

 

На Чугуївщині пройшов традиційний вже 21-й фестиваль авторської пісні «Зимовий Есхар-2016», в якому взяли участь 70 виконавців з Одеси, Києва, Артемівська, Запоріжжя, Дніпродзержинська, Дніпропетровська, Полтави та Харкова.

Цього року фестиваль проходив у нашому краї на новому місці — в аграрному ліцеї № 53 міста Чугуєва. Організатори заходу дуже вдячні директору ліцею Олександру Волику за сприяння у проведенні фестивалю.

У ході фестивалю працювали 2 творчі майстерні під керівництвом Сергія Зосимова з Полтави та Сергія Рудя з Дніпропетровська. У майстернях фахівці прослухали понад 50 чол. Всі вони отримали кваліфіковану творчу пораду майстрів фестивалю, а кращі пройшли відбір на гала-концерт.

Особливістю «Зимового Есхару-2016» було те, що вперше в його рамках у Будинку вчених у Харкові силами учасників фестивалю було проведено концерт з нагоди Дня народження Володимира Висоцького, кумира радянської молоді, видатного автора, виконавця пісень та артиста.

Всього в рамках фестивалю «Зимовий Есхару» проведено 7 концертів: на Есхарі, у військових частинах в Малинівці, Башкирівці, Чугуєві, Харкові. На концертах бардів побували близько 750 чоловік.

 

 

Тернопіль – сайт http://gazeta1.com/index.php/80-ostanni-novini/20360-strusivska-kapela-banduristiv-dlya-viska-zibrala-ponad-34-tisyachi-griven

 

Струсівська капела бандуристів для війська зібрала понад 34 тисячі гривень

 

Під час Різдвяних свят Струсівська капела бандуристів «Кобзар» провела благодійні концерти перед скаліченими війною солдатами у Львівському військовому шпиталі та м. Яворові Львівської області для бійців 24-ої окремої Залізної механізованої бригади ім. Д. Галицького і мешканців міста. Капелою на користь армії вже зібрано понад 34 тисячі гривень.

 

Творчість бандуристів контролювали і «фільтрували» спецслужби

Колектив відомий не лише в Україні. За час свого існування він неодноразово побував у Польщі, Литві, Болгарії, Росії, на міжнародному фестивалі української пісні у Словаччині тощо.

Народилася капела бандуристів далекого 1957 року, коли переслідувалось усе національне, патріотичне, а про релігію і тим більше святкування Різдва, співання Різдвяних колядок та щедрівок не могла йти мова взагалі. Все ж як не тяжко було патріотам, та вони пропагували, розповсюджували та тішили душі людей українськими піснями і грою бандур, незважаючи на всілякі заборони та цензури.

У 1962 році колектив бандуристів зі Струсівського будинку культури отримав від Міністерства культури України звання народний, а в 1967-му йому було присвоєно звання «Заслужена самодіяльна капела бандуристів України». Колектив є лауреатом обласних конкурсів: ім. С. Будного, ім. С.Крушельницької, ім. братів Лепких, Всеукраїнського фестивалю-конкурсу «Байда».

За всі роки жодна важлива подія в районі та області не обходилась без участі капели бандуристів. Це і творчі звіти, ювілейні дати, свята, районні, обласні та всеукраїнські огляди, фестивалі, в тому числі й міжнародні, різні культурно-масові заходи, наприклад Шевченківські дні у Теребовлі тощо. Неодноразово виступи бандуристів транслювалися по Євро- та Інтербаченню, колектив має випущені аудіокасети та диски, струни їх бандур линуть козацьким маршем, колядами, щедрівками, стрілецькими та повстанськими піснями. Ще довго можна перераховувати заслуги колективу, та найбільші його здобутки – це все-таки визнання творчості українськими, а також широким колом глядачів і слухачів цілого світу.

У часи тоталітарної радянської системи бандуристів ні на мить не випускали із свого зору працівники спецслужб та всіляко їх творчість «фільтрували», і не лише на місці, а найбільше на виїздах за межі області, України, посилаючи разом своїх агентів КДБ. Контролювалося кожне слово кожного бандуриста під час дозвілля, рецензувався репертуар, навіть заставляли змінювати зміст деяких пісень, а то й взагалі відмінювалися виступи. Та нічого не змогли чорні сили зробити зі світлом, колектив від тих негараздів лише мужнів і ще більше впевнювався у своїй правоті, він змінювався, на зміну ветеранам приходила молодь, збагачувався репертуар. Більшу частину свого життя капелі віддали її ветерани: Іван Русиняк, Микола Мечник, Петро Качурівський, Ігор Хемій, Петро Семців, Василь Галасюк. За досягнуті успіхи в розвитку кобзарського мистецтва учасникам капели Миколі Мечнику, Івану Громику, Михайлу Носатому, Ігорю Козаку, Василю Сороці присвоєно звання «Заслужений працівник культури України».

На репетиції заслужені бандуристи добираються… «літучкою»

Нині мистецьким керівником колективу є Ігор Козак, він же являється і диригентом-хормейстером, а концертмейстерами є Ігор Хемій та Василь Сорока. Хто і коли рахував репетиції колективу, всі концерти і знову репетиції? Саме про репетиції необхідно сказати декілька слів. Так як учасники капели не всі живуть у Струсові, багато є з Теребовлі, Микулинців, із сіл району, то їм необхідно добиратися на репетиції. І їдуть бандуристи на так званих «літучках», а по-простому – на вантажних авто, пристосованих для перевезення людей. Це колектив всеукраїнського і міжнародного значення! Всі нарікають нині на радянську владу, і це правильно, але й самим за незалежної України вже пора щось робити. Невже районна та обласна влади за 25 років не в змозі вирішити питання придбання для капели власного автобуса? Незадовго до поїздки з благодійним концертом до Львова на одній із сесій районної ради, де були присутні і голова Теребовлянської РДА, і міський голова, і завідуючий фінансовим відділом РДА, і завідуючий районним відділом культури, депутат райради, керівник капели Ігор Козак якраз піднімав питання про придбання автобуса. І що? А нічого, завідуючий фінансовим відділом повідомив про районний бюджет на 2016 рік і на всю районну культуру виділено стільки коштів, скільки вартує комфортний автобус. До речі, всіх учасників капели є 40 чоловік і їм кожного разу на виїзди, не лише на репетиції, доводиться когось просити про транспорт. Цього разу допомогла Теребовлянська адміністрація, виділивши кошти на пальне та подарунки пораненим бійцям АТО.

Як зустрічали бандуристів у Львові та Яворові

У Львівському військово-медичному клінічному центрі Західного  регіону струсівські бандуристи давали благодійний безкоштовний концерт у просторому вестибюлі терапевтичного відділення. Митці виступали у національному строї. Їх гостинно зустріли представники адміністрації шпиталю, пацієнти, їхні відвідувачі та місцеві волонтери. Спеціально нікого із хворих не запрошували, глядачі почали сходитися з першими звуками різдвяних колядок, бо саме з ними виступали бандуристи.

Міцні голоси линули на всю будівлю, аж до 9 поверху, вище та врізнобіч. Так що кожен зміг почути й відчути силу й теплоту української коляди, навіть лежачі. Багато поранених та хворих бійців АТО фотографували гостей, записували на відео мобільними телефонами їх виступ, на їхніх обличчях можна було причитати захоплення, а то й побачити… сльози. Окрім того, бандуристи привезли бійцям і подарунки – солодощі, які й роздали по відділеннях.

Далі шлях стелився до одного із львівських райцентрів, а саме - містечка Яворів. У ньому розміщується навчальний військовий полігон. 28-річний міський голова Павло Бакунець посприяв із запрошенням на концерт солдатів 24-ої окремої Залізної механізованої бригади та мешканців міста. Благодійний концерт відбувся у чепурному місцевому «Народному домі». Жителі райцентру поставилися до теребовлянців привітно, поприходили цілими родинами, неодноразово цілий зал разом із капелою співав колядки, а оплески лунали після кожного виконання. Перед концертом виступив місцевий священнослужитель і прочитав молитву про щасливу долю всієї України, всі присутні вшанували загиблих героїв хвилиною мовчання.  Наприкінці дійства мер Яворова подякував бандуристам за благодійний візит від імені вояків та мешканців. У загальному капела виконала за цей день близько 17 творів-колядок.

Віктор Аверкієв

 

 

Суми Юрій Ош (Геннадій Костенко)

 

          В ПУТЬ!

 

Гонит ветрило позёмку,

будит вдали тишину…

Взять бы на плечи котомку,

ночи вдохнуть глубину.

И зашагать по дороге

мимо долин и бугров,

вскоре услышать в итоге,

как разбуянилась кровь…

Нужно вернуться мне, чтобы

чуять на полную грудь,

словно весною сугробы,

в сердце растаяла грусть.

 

      ВЕСНЯНИЙ

              НАСТРІЙ

 

Так захотілося, щоб знов

прокинулись душа і тіло,

на річці крикнути: «Агов!» –

і серце щоб затріпотіло.

Від голосистої луни

до виднокола скресне крига

і сонцемовної весни

розкриється велика книга.

І хочу знову прочитать

зеленоокі три сторінки,

пестливо їх перегортать,

мов білопінні перса жінки.

 

 

Рубрика – «Ювілей»

 

80-річчя з дня народження Бориса Мозолевського та 45-річчя знахідки пекторалі

http://nikopolnews.net/otdel-kultury/80-richchya-z-dnya-narodzhennya-borisa-mozolevskogo-ta-45-richchya-znakhidki-pektorali

 

4 лютого 2016 року виповнюється 80-та річниця з дня народження видатного археолога ХХ століття Бориса Миколайовича Мозолевського (1936-1993 рр.). 21 червня цього року весь науковий світ буде відзначати 45-ту річницю знахідки золотої скіфської пекторалі у кургані Товста Могила (неподалік м. Орджонікідзе, Дніпропетровська обл.), яка стала символом давньої історії України.

Життя і наукова діяльність цього славетного вченого нерозривно пов’язані з містом Нікополем та Нікопольським районом. Саме на Нікопольській землі колишній військовий льотчик та випускник Київського державного університету Борис Мозолевський, прийнявши участь у розкопках невеликого кургану з групи Страшної Могили, у далекому 1964 році вирішив пов’язати своє подальше життя з археологією. Через кілька років він очолив одну з найбільших на теренах усього колишнього Радянського Союзу археологічну експедицію, яка з кінця 60-х і до початку 90-х років ХХ століття дослідила на Нікопольщині близько 150 курганів. Переважну більшість серед них складали кургани скіфського часу. Сьогодні матеріали цих досліджень становлять своєрідний «золотий фонд» вітчизняної історичної науки. Завдяки ним були відкриті нові, досі нікому невідомі сторінки героїчного минулого нашої держави. Вже тільки однієї знахідки пекторалі та розкопок Товстої Могили достатньо для того, щоб ім’я Бориса Мозолевського було золотими літерами вписане в історію Нікополя і Нікопольщини.

Нажаль нині не всі знають, що Борис Мозолевський усім своїм серцем і душею любив нашу землю і був її палким патріотом. Степові простори Нікопольщини надихали його на створення чудових віршів. Він міг оспівувати величні скіфські кургани та скіфів як ніхто інший, тому ще за життя колеги нерідко називали його «співцем скіфського степу». У науково-популярному виданні «Скіфський степ», значна частина якого присвячена археологічним розкопкам на території Нікопольського району, яскраво поєдналися усі три таланти Бориса Мозолевського – науковий, письменницький та поетичний. Саме на нашій землі він заповідав розвіяти свій прах. В одному з віршів, написаних не задовго до смерті, Борис Миколайович говорить про це:

І коли упаду я десь на дорогах доби,
Попрошу я не пам’яті, не книжок, і не слави, -
Ви прийміть назавжди мене, Базавлуцькі горби,
Сивий попіл гарячий мій в золоті свої трави.

 

Борис Мозолевський був першим науковцем, який чітко пов’язував подальше майбутнє Нікополя і Нікопольщини з розвитком туризму, що є сьогодні для нас особливо актуальним. У заключному слові до книги «Скіфський степ» він відмічав: «Степ не може залишатися рівним, як стіл. Там, де це не заважає господарюванню, дослідженні кургани слід знову насипати, а ті з них, у яких виявлено видатні поховання, перетворювати на музеї. Це наш священний обов’язок перед прийдешніми поколіннями».

Без перебільшення можна сказати, що пам’ятаючи про багаточисленні заслуги Бориса Мозолевського перед Нікопольщиною, наш священний обов’язок полягає у тому, щоб на гідному рівні відзначити 80‑річчя з дня його народження та 45-річчя з дня знахідки ним скіфської пекторалі. У зв’язку з цим відділ з питань культури, сім’ї та молоді Нікопольської міської ради, заклади культури разом з краєзнавцями, митцями, громадськими об’єднання планують проведення цілої низки заходів, серед яких історико-спортивний фестиваль «Серце Великої Скіфії» та ряд інших цікавих заходів, про що буде повідомлено мешканців міста на сторінках засобів масової інформації.

Гідне відзначення пам’ятних дат, пов’язаних з життям та науковою діяльністю Бориса Мозолевського, послужить важливим етапом у формуванні позитивного іміджу нашого міста, його становленні як одного з культурних та туристичних центрів України, а також у реалізації прийнятих у 2015 році міських комплексних програм «Збереження і використання культурної спадщини та розвиток туристичної галузі у м. Нікополь на 2015-2019 рр.» та «Стратегія збереження та розвитку культури у м. Нікополі на 2016-2018 рр. Становлення Нікополя як всеукраїнського центру скіфської та козацької історії».

Широке залучення представників міської громади до участі у різноманітних заходах, присвячених Борису Мозолевському, скіфській історії та культурі, послужить справі консолідації різних творчих, громадських та політичних організацій навколо ідеї здійснення позитивних перетворень у нашому місті. І хай яскравим прикладом та джерелом натхнення для усіх нас послужить золота скіфська пектораль, яка прославляє спільну творчу працю та мир, їх перемогу над силами руйнування та темряви. Як писав у своєму вірші «Золота симфонія пекторалі» відомий український археолог і поет:

І зійде сонце! І відступить ніч.
І дощ напоє землю не повиту.
І птиці розлетяться вусібіч,
Любов і мир повідуючи світу.

 

Пропоную вірші поета. Упорядник

 

Скіфський степ

 

Коров’як на могилі і тирса.
Над могилою небо як дзвін.
Щирим золотом степ цей світився,
Казанами і чашами цвів.

 

Здавна тут не любили халтури
Ні в пророцтвах, ні в справах земних
Мчали степом підпалені хури
З брехунами-жерцями на них.

 

Тут кипіла кривава робота,
Коли обрій війною горів.
І на горло карала голота
За підступність і зраду царів.

 

Відгуло, відпалало нестерпно.
Тільки золото сонцем сія.
Синім свистом над сизим степом
Славить вітер скіфське ім’я.

 

 

Половецький ідол

 

                              Знахідка 1905 року

 

Щоб знало межі недолуге бидло
Й сиділо мовчки, підле, на цепу,
Мене на пострах видовбали ідолом
І високо поставили в степу.

 

Я міг би стати жорнами і домною,
Лягти в бруківку, звестися мостом.
Але мені дано стояти догмою
На куцих ніжках з дутим животом.

 

Століттями я глухну тут від грому,
А люди йдуть та йдуть на манівці.
Переді мною хилиться сірома,
Й підступно посміхаються жерці.

 

Мені вже сонце випекло зіниці,
Щоб я не бачив вашої ганьби.
До мене підлітають тільки птиці,
Бо лиш крилаті гідні боротьби.

 

Торкніться вуст німих моїх руками —
Й моє мовчання страх ваш розжене!
Я тільки камінь, грубий сірий камінь —
У барикаду покладіть мене!

 

 

Рубрика – «ЗМІ про митців»

 

«Він був переконаний у своїй правоті...»

Одна з головних вулиць міста Нікополя матиме ім’я Бориса Мозолевського

http://www.day.kiev.ua/uk/article/naprykinci-dnya/vin-buv-perekonanyy-u-svoyiy-pravoti

Вадим Рижков

«День», 5 лютого, 2016

 

Про це «День» повідомив директор Нікопольського краєзнавчого музею Олександр Кушнірук. У такий спосіб, за його словами, у місті вирішили увічнити пам’ять про видатного українського археолога, який під час розкопок кургану Товста Могила знайшов знамениту скіфську Золоту Пектораль. 4 лютого співробітники музею відзначили 80-річчя від дня народження Б.Мозолевського — вони поклали квіти до кам’яної стели, присвяченої археологові, яка стоїть біля стін краєзнавчого музею. «Цей пам’ятний знак свого часу встановили учні та шанувальники Б.Мозолевського на території базового табору експедиції Інституту археології АН УРСР у селі Шолохове Нікопольського району.  Торік цю стелу, разом з колекцією кам’яної пластики, що її зібрала експедиція, для кращого збереження передали нашому музеєві», — розповів О.Кушнірук.

Ювілей Б.Мозолевського у Нікополі вирішили відзначити низкою пам’ятних заходів, які проводитимуть цьогоріч. «Учора ми відкрили зал археології, значна частина експозиції якого присвячена експедиції Б.Мозолевського, археологічним розкопкам кургану Товста Могила та знайденому  скіфському золоту, зокрема Золотій Пекторалі. Це відкриття, зроблене 21 червня 1971 року, стало однією з найзнаковіших подій в українській археології», — каже О.Кушнірук. Керівництво музею звернулося до влади Нікополя з проханням перейменувати вулицю Чубаря на честь археолога Бориса Мозолевського. Це прохання в мерії розглянули й підтримали — до 21 лютого на сесії міськради депутати ухвалять відповідне рішення. Окрім цього, в рамках ювілею на стіні Нікопольського краєзнавчого музею буде встановлено меморіальну дошку, присвячену Б.Мозолевському, а в місцевій пресі з’являться публікації, що розповідають мешканцям Нікополя про сенсаційне відкриття археологів, яке стало відомим у всьому світі. Пам’ятні публікації про Бориса Мозолевського з’являться і на офіційному сайті Дніпропетровського національного історичного музею, повідомила його директор Надія Капустіна. «У нашому музеї відкриттю Мозолевського присвячено постійну експозицію з копією Золотої Пекторалі», — нагадала вона.

Про ювілей видатного археолога пам’ятають і його колеги. «Бориса Мозолевського я знала добре і присвятила йому низку публікацій, зокрема згадую його у своїх мемуарах, — розповідає професор Дніпропетровського національного університету, доктор історичних наук Ірина Ковальова. — Безперечно, він був улюбленцем долі, і це було не перше його відкриття. Він був переконаний у своїй правоті, працював наполегливо й копітко, а тому відкриття скіфського золота й пекторалі не були якимось наскоком чи випадковістю. У результаті ми отримали чудовий зразок античної торевтики, виготовлений на замовлення, але який відображає світогляд скіфського суспільства, його міфологію. Про це свідчать три елементи, з’єднані у формі півмісяця. Скотарське життя скіфів і їхніх вождів, культ родючості і квіти повитиці, що символізують смерть і життя, яке відроджується. Це дуже цікава пам’ятка мистецтва, про яку написано багато літератури», — сказала професор І.Ковальова.

 

Перформанс як дотик до невловимих світів

19 лютого у Львівському театрі ім. М. Заньковецької відбудеться українська прем’єра «Антонич удома»

http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/performans-yak-dotyk-do-nevlovymyh-svitiv

Аліса Антоненко

«День», 3 лютого, 2016

 

Це буде літературно-музичне дійство. «Антонич удома: доторк до невловимих світів» — спроба відтворення поетичних світів Богдана-Ігоря Антонича насамперед декламаційними та музичними засобами. Діапазон звукових і мелодичних пошуків максимально широкий — від традиційного лемківського фольку до пост-року, повідомляє gastroli.ua. Життя Богдана-Ігоря Антонича було недовге й обірвалося у 27 років, але, можливо, саме завдяки цій обставині Антонич був і залишається таким близьким для молоді, чимось на зразок львівського Джима Морісона 1930-х років. Проект «Антонич удома» є переплетенням поезії, музики, прози та відеоарту. У ньому беруть участь: Юрій Андрухович (голос), Уляна Горбачевська (голос і режисура), Марк Токар (голос і контрабас), Рішард Латецький (ударні, трубка, синтезатор, та індійська гармошка) і Барт Палига (духові, ударні, електронна віолончель, fidel — група струнних і смичкових інструментів та голос).

 

 

«Місто» його правди
Письменник Валер’ян Підмогильний писав про голодомор початку 20-х років в Україні, махновщину, масові знищення — за це його розстріляли на Соловках

(газета «Україна молода» від 02 лютого 2016 року)

http://www.umoloda.kiev.ua/number/2766/164/96598/

Валентина САМЧЕНКО

 

Валер’яна Підмогильного реабілітували у 1956 році, хоча творчість і біографію не афішували ще кілька десятків років, до руйнування СРСР. Заарештували його 1934-го. Письменник був одним із понад тисячі в’язнів Соловецького табору особливого призначення, розстріляних за чотири дні листопада 1937 року за постановою НКВС. Тоді знищили майже 300 українських митців: Миколу Зерова, Леся Курбаса, Миколу Хвильового...

Янгольське й тваринне у людині

«Здавалось, далі пливти нема куди. Спереду Дніпро мов спинився в несподіваній затоці, оточений праворуч, ліворуч і просто зелено-жовтими передосінніми берегами. Але пароплав раптом звернув, і довга, спокійна смуга річки протяглася далі до ледве помітних пагорків на обрії.

Степан стояв коло поруччя на палубі, мимоволі пірнаючи очима в ту далечінь, і мірні удари лопастей пароплавного колеса, глухі капітанові слова коло рупора відбирали снагу в його думок. Вони теж спинялись у тій туманній далечині, де непомітно зникала річка, немов обрій становив останню межу його прагнень», — так починається урбаністичний роман Валер’яна Підмогильного, опублікований 1928 року. У модерновому на той час для української літератури творі акцент автор переносить на проблематику міста, куди на початку 20-х років потягнулася розбурхана революційними подіями сільська молодь. Щоб «вийти в люди», опанувати науку, набути певного фаху і створити осередки свідомої державно-творчої української інтелігенції. До речі, частина критиків вважає, що в образі поета Вигорського вгадуються риси Євгена Плужника, а в образі маститого критика — Миколи Зерова.

Передує авторському тексту мудрість із «Талмуда. Трактата Авота»: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є, як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє».

Валер’ян Підмогильний, виходець із невеликого села Чаплі, його територія нині розташована в межах Дніпропетровська. Народився 2 лютого 1901 року у селянській родині. Батько — Петро Підмогильний — був родом із села Писарівка, землі своєї не мав, був конторником. Сім’я прагнула дати своїм дітям гідну освіту, навіть наймали для цього вчителів, зокрема французької мови. Коли хлопцеві було десь 14 років, батьки переселились до панської економії. Валер’ян навчався спочатку в церковно-приходській школі, у 1910—1918 роках — у Першому катеринославському реальному училищі, яке закінчив iз відзнакою. Потім штудіював науки з перервами, через матеріальну скруту, на математичному і юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив. Друкуватися почав ще зі школи під псевдонімом Лорд Лістер. У шкільному журналі були його пригодницькі оповідання. У 1917 році написав оповідання «Важке питання».

У 1920-21 роках Підмогильний вчителював у Павлограді на Катеринославщині. Переїхав у Київ, де працював бібліографом Книжкової палати. У 1921 — 1923 роках, коли в Києві лютував голод, залишив місто й викладав українську мову та політосвіту у Ворзельській трудовій школі. Ще 1921-го письменник одружився з донькою ворзелівського священика Катрею Червінською, актрисою Театру юного глядача.

Зняти людям полуду з очей

У творчості Валер’яна Підмогильного багато страшних реалій. Наприклад, оповідання «Гайдамаки». Двоє хлопців у 18-му році приходять добровільно до армії, фактично навіть ще й армії немає — приходять до вільного козацтва. Це час, коли війська Муравйова виступають проти Української Народної Республіки, у Катеринославі-Січеславі — письменник з тих країв родом — створюються загони вільного козацтва. Один доброволець прийшов для того, щоб здобути зброю — пістолет, який можна вигідно продати і на цьому заробити, а мотивація другого — боронити Україну. Той, хто хотів заробити, погоджується розстріляти свого побратима. А інший юнак не відступається : «до загину» буду боронити Україну. Комісар йому каже: «Вы ж еще молодой человек. У вас еще жизнь впереди. Это все фантазии, которые в вашей головке, откажитесь!». Не відмовляється, його ставлять над яром і товариш стріляє. Як виявилося, холостими зарядами. Закінчується тим, що хлопець-патріот розгублений, він не знає, як далі жити.

У Підмогильного були ще подібні оповідання, зрозуміло, їх не могли друкувати в радянський Україні. Письменник передавав свої твори за кордон для журналу «Нова Україна», який редагував Володимир Винниченко. Цей журнал, що його видавали у Празі, пізніше фігурував у справі Підмогильного як речовий доказ його «контрреволюційноi діяльності».

З-під пера прозаїка виходили твір за твором, в яких викривалися жорстокість і безжальність радянської влади. А хіба міг більшовицький режим залишити творити людину, яка, скажімо, в «Івані Босому» описує, як радянська влада розстрілює людей? У написаному у 1922 році оповіданні напівголий та босий і влітку, і взимку головний герой-пророк — ходить по церквах і закликає боротися з владою антихриста. Івана автор називає чоловіком, «якого небо послало зняти людям полуду з очей». А начальник міліції, який збирається знищити проповідника і спочатку не може цього зробити, думає про себе: «Він, що рубав був шаблею людей, що брав участь у масових розстрілах, — він ізлякався божевільного старця!». А були ж іще оповідання про голодомор 20-21 років і його страшні наслідки — людоїдство, або, як писали в офіційних документах, канібалізм («Син», 1923). У «Третій революції» (1925) Підмогильний спробував дослідити феномен махновського руху в Україні.

У 1930-у вперше у кількох номерах журналу «Життя й революція» було надруковано інтелектуальний роман Валер’яна Підмогильного «Невеличка драма». Видання згодом заборонили та вилучили з бібліотек УРСР. На переконання одного з антигероїв «Невеличкої драми» Юрія Славенка — науковця, який прагнув створити штучний білок і штучний інтелект, кохання і навіть мистецтво є не раціональними, а отже, й непотрібними. Дмитро Стайничий у творі — це інтерпретатор і виконавець ідеологічних гасел комуністичної партії, без власних думок і почуттів. А міщанка Ірен Маркевич здатна пристосовуватись навіть до ворожої їй українізації.

Ще у 1925 році, 24 травня, Підмогильний виступив у великій залі Всенародноi бібліотеки перед представниками літературно-громадських організацій, вузівською молоддю, міською інтелігенцією на диспуті «Шляхи розвитку сучасноi літератури» і констатував: «У нас всякий твір, коли він абсолютно і категорично не відповідає вимогам офіційноi ідеологіi, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний».

Десять років iз конфіскацією і достроковий розстріл

У 1931-му Підмогильний переїхав до Харкова, працював консультантом з іноземної літератури при видавництві «Рух», активно займався перекладацькою діяльністю. До 1934 року з оригінальної творчості йому вдалося видати лише одне оповідання «З життя будинку». Письменника заарештували 8 грудня за звинуваченням в «участі у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії». На всіх допитах Підмогильний відповідав слідчим: «Винним себе не визнаю». Коли допити стали жорстокішими, зробив із цього приводу офіційну заяву. Хоча вже 11 січня 1935 року в протоколі з’явилося «зізнання». За протоколами НКВС, так звана «група» складалась із сімнадцяти чоловік, серед них були, зокрема, Микола Куліш та Євген Плужник. На допиті 19 січня прокуророві Українського військового округу Підмогильний сказав: «Я не належав до організації. Я вважав, що постанови партії по національному питанню в життя не проводяться... Для мене представниками партії в літературі були Хвильовий, Яловий, Шумський». Без свідків і адвокатів виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 27-28 березня засудила Валер’яна Підмогильного та інших заарештованих у цій «справі» на термін «десять років iз конфіскацією особистого майна». Невдовзі Підмогильний був доправлений до Соловецького табору особливого призначення.

І там продовжував писати. У листах до дружини (25 збереглися) згадував про невелику повість про життя одного будинку, оповідання. Із весни 1936-го повідомляв, що працює над романом «Осінь 1929» — про початок колективізації в Україні.

Особлива трійка УНКВС 3 листопада 1937 року винесла новий вирок: «Розстріляти». Напевно, це рішення навряд чи приурочували до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції. Радянський Союз готувався до агресії: війни з Фінляндією. Він хотів захопити і Фінляндію, і частину Швеції. А відтак автоматично вся зона узбережжя Білого моря вкупі соловецькими таборами перетворилися б на зону військових дій. І тому треба було убезпечити себе від поширення небажаної інформації.

ДЕТАЛІ

*На стіні у Валер’яна Підмогильного довгий час висів портрет Зіґмунда Фройда, нагадує дніпропетровський літературознавець Кость Дуб . Вплив психоаналізу і навіть спеціальну термінологію у творах письменника віднаходить кожен читач.

*Валер’ян Підмогильний — один iз найвизначніших українських перекладачів французької літератури. За своєю стилістичною точністю та мовною віртуозністю його переклади Анатоля Франса, Бальзака, Мопассана, Стендаля, Гельвеція, Вольтера, Дідро, Альфонса Доде, Проспера Меріме, Гюстава Флобера, Віктора Гюго, Жоржа Дюамеля досі вважаються неперевершеними, їх перевидають сучасні українські видавництва. Підмогильний був одним з організаторів і перекладачів видання 15-томника Оноре де Бальзака та 25-томника Анатоля Франса.