Новини одним рядком:
1 лютого – концерт пам’яті організатора фестивалю "Мі-Сі-Соль" Олександра Щиріна у Житомирському телецентрі
7 лютого – 210 років з дня народження Миколи Маркевича, історика, етнографа, поета, музиканта
9 лютого – поетичний мега-марафон «Віршень-2014» у Будинку письменників НСПУ (м. Київ, вул. Банкова, 2)
12 лютого – презентація книги “Шевельов Юрій. Дорогою відрадянщення” у Харківському літературному музеї
12 лютого – концерт Олени Свок "Струны души" у домі-музеї Іллі Сельвінського (м.Сімферополь, пер. Бондарний, 2)
14 лютого – святкування річниці Севастопольського КСП “Ахтіар” у студії “Хрусталь”, вул.Вакуленчука, 17
20 лютого – концерт Олександра Розенбаума у Палаці "Україна" в Києві
21 лютого – концерт Юлія Кіма у Донецькій філармонії ім.С.С.Прокоф’єва
25 лютого – концерт Михайла Барановського у малому залі київського КАП “Арсенал”
28 лютого – концерт Юлія Кіма у Запорізькій філармонії ім.М.І.Глинки (довідка: тел. 097 784 63 53 - Ксеня)
Тарас Шевченко
Н. МАРКЕВИЧУ
Бандуристе, орле сизий!
Добре тобі, брате:
Маєш крила, маєш силу,
Є коли літати.
Тепер летиш в Україну –
Тебе виглядають.
Полетів би за тобою,
Та хто привітає.
Я й тут чужий, одинокий,
І на Україні
Я сирота, мій голубе,
Як і на чужині.
Чого ж серце б’ється, рветься?
Я там одинокий.
Одинокий... а Украйна!
А степи широкі!
Там повіє буйнесенький,
Як брат, заговорить;
Там в широкім полі воля;
Там синєє море
Виграває, хвалить бога,
Тугу розганяє;
Там могили з буйним вітром
В степу розмовляють,
Розмовляють сумуючи,
Отака їх мова:
«Було колись — минулося,
Не вернеться знову».
Полетів би, послухав би,
Заплакав би з ними...
Та ба, доля приборкала
Меж людьми чужими.
С-Петербург
9 мая 1840 року
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Харківський літературний музей
Харківське історико-філологічне товариство
Запрошують на презентацію книги
«ШЕВЕЛЬОВ ЮРІЙ. ДОРОГОЮ ВІДРАДЯНЩЕННЯ»
Шевельов Юрій. Дорогою відрадянщення: публіцистичні та наукові тексти 1941-1943 рр. (харківський період) / Упоряд. і підгот. до друку С. Вакуленко, К. Каруник; передмова К. Каруник. – Харків: Харківське історико-філологічне товариство, 2014.– 190 с.
Книга містить передрук публікацій Юрія Шевельова, вперше оприлюднених у 1941–1943 рр. у харківських періодичних виданнях «Нова Україна» та «Український Засів». У збірці подано 28 текстів: статті на мовні, літературні, культурно-історичні теми; рецензії на літературні твори, переклади, словники, літературознавчі праці тощо.
До презентації видання долучаться Сергій Вакуленко, Катерина Каруник, Ігор Михайлин, Ростислав Мельників та інші знавці й шанувальники доробку Ю. Шевельова.
Презентація відбудеться
12 лютого о 18.00
в Харківському літературному музеї.
Адреса: вул. Фрунзе, 6
ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова».
Вхід вільний.
Рубіжне Луганської області – Андрій Жарков
ИЗ ИСТОРИИ ФЕСТИВАЛЯ АВТОРСКОЙ ПЕСНИ «ЗАРЯ ДОНБАССА»
«А помнишь, как все начиналось?»
Авторскую песню в нашем городе знают и любят давно. Первый фестиваль самодеятельной песни в Рубежном состоялся в феврале 1981 года. Назывался, как и многие, ему подобные, «Товарищ гитара».
За первым фестивалем последовали не только их продолжение, но и организация концертов авторов-исполнителей, в т.ч. таких известных бардов как Александра Дольского, Вероники Долиной, Владимира Качана.
Все это было, конечно, непросто. Независимый жанр авторской песни вызывал неадекватный резонанс людей, стоявших тогда у власти. Помню, как москвичке В. Долиной, после аншлагового концерта в институте запретили петь в Северодонецком ДК Строителей, т.к. ее репертуар не был «залитован», т.е. не согласован в местном отделе культуры. А после концерта В. Качана (известнейшего московского актера театра и кино), организаторы получили «по шапке» от дирекции института за то, что бард резко критиковал советскую патриотическую эстраду.
Хочется вспомнить имена организаторов первых встреч - сотрудников института Александра Рисухина, Лидии Ролдугиной, Владимира Колпака. Это было незабываемое время, которое определило дальнейшую судьбу многих дебютантов рубежанских фестивалей, в том числе и мою.
А помнишь, как все продолжалось?
Характер рубежанских фестивальных встреч всегда отличался особой доброжелательностью. Именно поэтому они стали стартовой площадкой для многих авторов и исполнителей региона.
Мы, как организаторы, никогда не преследовали цели «украсить» свои встречи громкими именами, конечно, сильно проигрывая подобным «шоу» в других городах. Но в этом было и есть существенное преимущество - нет коммерциализации и излишней шумихи. Собираясь приехать к нам, гости знали, что их ждут и ответственно готовятся к встрече, всем будет оказано внимание, как в творческом, так и в бытовом плане.
Но, несмотря на то, что конкурс «Товарищ гитара» приобрел статус традиционного, к концу 80-х годов наметился его спад. Мы постарались привнести новые идеи в наше любимое дело, и фестиваль начал жить под другим названием - «Провинция», продолжая лучшие традиции до 1994года.
В этом же временном пространстве сформировалась инициативно-творческая группа авторов и исполнителей - «ЗаряД». Мы были молоды и веселы, полны неукротимой комсомольской энергии, кроме этого работали на одном заводе «Заря» - это и определило название нашего коллектива. Его лидирующая часть, не забывает друг друга и сегодня, идя с песней по жизни. Это Анатолий Бусенков, Владимир Горбенко, Юрий Яворский.
Кроме своих фестивалей, мы организовывали концерты гостей и собственные, приобретая опыт и определенную известность. И, конечно же, участвовали в иногородних фестивалях авторской песни. Наш репертуар состоял, в основном, из веселых и задорных песен, которые несли заряд бодрости и веселого настроения, тем самым, подкрепляя название нашей команды.
Я всегда был убежден в том, что вызвать улыбку у зрителя гораздо сложнее, чем выдавить слезу. Наверное, именно поэтому с фестивалей мы довольно часто возвращались с «Призом зрительских симпатий». Считаю, что это основная номинация любого конкурса. Оценка зрителя объективна, неподдельна, его не обманешь. Хотя в далеком 1982-м на фестивале «Белая ворона» в Луганске году строгое жюри под председательством тогда еще неизвестного Александра Розенбаума (выступающего тогда под псевдонимом «Аяров») отметило нас с И. Сорокой (Божич) специальным призом «За лучшее исполнение юмористической песни».
Фестивальная география - биография компании «ЗаряД» исчисляется не более чем двумя десятками фестивалей и концертов. Но среди них были престижные победы в Харькове, Днепропетровске, Старом Осколе, успешные выступления на концертах, организованных Луганским и Северодонецким клубами самодеятельной песни. А там, я должен сказать, зритель достаточно взыскательный и строгий.
В начале - середине 90-х годов, не только такой вид искусства, как авторская песня стал, как бы исчезать.
Тогда же ушел в историю, открывший немало новых имен, и рубежанский фестиваль «Провинция», чтобы через 6 лет возродиться под именем «Заря Донбасса»...
А помнишь как все получилось?...
Любое, удачно начатое дело на Рубежанском химзаводе «Заря» получает свое продолжение. Так было и в 1999 году, когда после долголетнего перерыва в заводском ДК мы организовали концерт бардовской песни. По реакции зрителя было ясно: фестивалю быть! Директор завода А.В. Башкир не только поддержал эту идею, но и дал добро на организацию фестивального городка в кременских лесах на базе отдыха «Заря».
Не надо было специально просить помощи у исполкома: гарантом выступал лично тогдашний зам. городского головы А.А. Бусенков. В 2000 году состоялся первый фестиваль «Заря Донбасса».
Все конкурсанты прошли через «творческие мастерские», руководимые мэтрами бардовского движения. «Заря Донбасса - 2003» обрел статус международного фестиваля, в котором приняли участие гости из Волгограда, Сергиева Посада, Воронежа, Павловска, Санкт-Петербурга. Так продолжалось до 2008 года, и снова после 6-летней паузы, сохраняя традиции, принято решение возродить фестиваль. Его организаторами выступят Объединенный профком Рубежанских химических заводов, Научно – производственное предприятие «Заря», Рубежанский казенный химический завод «Заря», ООО «Заря – Сервис - Плюс», Благотворительный фонд «Эльза». В живописном уголке заповедных кременских лесов – на базе отдыха «Заря», на первомайские праздники IX фестиваль авторской песни «Заря Донбасса» гостеприимно примет любителей гитары, песен и костра…
Заключительным аккордом краткой истории фестиваля станут фрагменты впечатлений участников и гостей «Зари Донбасса» прошлых лет.
Алексей Башкир, директор РКХЗ «Заря»:
- Меня больше привлекает народное творчество, которое идет из глубин души, а не выступление именитых артистов. Сам гитару в руки не беру, петь не умею, но очень люблю слушать, как поют другие. С детства меня окружали друзья, которые были увлечены авторской песней.
Ирина Федорова, г. Харьков:
- Здесь представлен весь Донбасс, есть гости из Воронежа и других городов. Из Харькова нас мало, зато все яркие исполнители. Здесь так хорошо, такая душевная обстановка.... А могло ли быть иначе там, где люди общаются на языке авторской песни?
Ребята из Луганского клуба самодеятельной песни:
- Эстрадная песня зачастую лишена глубокого смысла. А вот авторская... Вы вслушайтесь в текст. Авторская песня несет большую смысловую нагрузку, она очень душевная, обязательно трогательная, никого не оставляющая равнодушным. Песни могут быть серьезными и смешными, но все глубоко содержательны. И это самое главное. Это и собирает людей, людей думающих и в большинстве своем, серьезных.
Денис Гасанов, самый юный участник конкурсного концерта (г. Луганск):
- Авторская песня мне нравится тем, что она разная. Всем участникам желаю победы и новых встреч на будущих фестивалях.
Семья Штейнберг (г. Рубежное):
- Это встреча с друзьями и ... с юностью, возможность отдохнуть. А еще для нас это работа, потому, что приехали сюда с нашими студентами.
Виктор Байрак (г. Воронеж), председатель жюри детского конкурса фестиваля:
- Этот фестиваль стал для меня открытием. Казалось бы, все уже знаю. Оказалось - нет. Для составления полной картины не хватало, очень не хватало рубежанского фестиваля. Я с полной ответственностью могу сказать, что без него сейчас просто невозможно представить украинскую песню. Отличительной особенностью рубежанского фестиваля стало выступление детей. За ними - будущее авторской песни - песни, за которую нам не стыдно.
Андрей Жарков: +380 50 426 0019, zarjad@yandex.ru
Виктор Соловьёв: +380 50 328 77 90, тел/факс +380 6453 9 50 59
93001 Украина, г. Рубежное, Луганской обл., ул. Заводская, 6, Объединенный профком РХЗ
ПРОГРАММА
работы IX Фестиваля авторской песни «Заря Донбасса» (1-3 мая 2014 г.)
1 мая
13.00 Регистрация участников Фестиваля в Парке отдыха (южная часть г. Рубежное, ул. Дзержинского)
16.00 Концерт участников Фестиваля в Парке отдыха (южная часть г. Рубежное, ул. Дзержинского)
18.00 Централизованный отъезд от Парка отдыха (южная часть г. Рубежное, ул. Дзержинского) на базу отдыха «Заря»
19.00 Дополнительная регистрация, расселение участников, гостей, членов жюри и оргкомитета Фестиваля
21.00 Открытие Фестиваля, концерт гостей, «Свободный микрофон»
2 мая
10.00-12.00 Работа творческих мастерских, отбор конкурсантов
13.00 Конкурсный концерт Фестиваля
16.00 Спортивные соревнования на приз оргкомитета
17.00 Сольные концерты гостей
21.00 Юморина «ЗаряД»
3 мая
10.00 Заключительный концерт и награждение лауреатов, закрытие Фестиваля
11.00 Уборка территории, домиков
12.00 Централизованный отъезд
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
* * *
Вже давно забутий запах моря,
хвиль його солонуватий шум,
бо живу неначе в коридорі,
звідки двері – тільки в димний чум.
Запалю вночі вогнисту ватру,
протяги мені щоб донесли
не сьогодні, може, післязавтра
запах чорноморської весни.
І з пітьми у цьому коридорі
полечу я серцем аж у Крим,
де гуляє синява на морі
і гойдає білих чайок дим.
Щоб на тлі золочених леліток
біля вкрай замерзлих ясенів
пригадалось бірюзове літо
і душею знову засинів.
НЕБО
Над ніччю – небо неозоре,
мов перевернуті хати,
і сяють зорі бірюзові,
неначе вікна з темноти.
І кожне в душу зазирає,
свою відкриє хоч кому,
а місяць срібним короваєм,
як люстра, дивиться в пітьму.
То очі всесвіту чи Бога,
та це насправді – все одно…
У небо стелеться дорога –
моє розчинене вікно.
Чернівці – сайт пам’яті Володимира Івасюка
http://www.ivasyuk.org.ua/
Шевченко — поет кожного окремого українця
Творчість Шевченка має особливе місце у знаній на Буковині родині Івасюків і бере свій початок від Григорія Івасюка, батька відомого українського письменника, громадського діяча Михайла Григоровича Івасюка, який був письменним і кожного вечора брав до рук «Кобзаря». Старший брат Іван, який довго жив у Канаді, тривалий час працював у м. Палермо в музеї імені Тараса Шевченка.
А в своєму щоденнику від 1958 року Михайло Григорович зробив такий запис: «Я люблю Шевченка, якби Шевченко був живий, я б топив йому печі, чистив черевики і щодня ставив на стіл у вазі квіти, щоб він тільки писав свої вірші».
Оцю Любов до творчості Генія українського народу батько передав усім своїм дітям. У документальній повісті «Монолог перед обличчям сина» Михайло Івасюк пише: «Позаторік Кіцманська середня школа урочисто відзначила ювілей Т. Г. Шевченка. Було обладнано ювілейну кімнату, для якої Володько намалював аквареллю гарний портрет великого поета, що привертав увагу всіх відвідувачів. Про Володька завуч школи О. В. Цибульська висловилася так: “Я знала, що Володя здібний учень, обдарований музикант. Виявляється, він ще й справжній художник”.
Я довго придивлявся до того портрета Кобзаря і скажу щиро: мені було приємно від думки, що мій син буде колись корисним людям, викликатиме їхню повагу. Це дуже добре».
5 лютого минуло 19 років з тієї днини, коли відійшов у інші виміри Михайло Григорович Івасюк. У Меморіальному музеї Володимира Івасюка була підготовлена виставка «Тарасе, кожне слово, що хочу промовити до тебе, у грудях б’ється, наче пташка у вікні», де представлені раритетні видання творів Шевченка, фотографії родини Івасюків, поштові листівки, подарункові видання Тараса Шевченка, дослідження науковців.
Дотичними до виставки також були раритетні видання творів Т. Г. Шевченка з приватної книгозбірні голови товариства «Український народний дім в Чернівцях» Володимира Старика.
Про Михайла Івасюка та постать Тараса Шевченка у родині Івасюків згадували донька Оксана Івасюк, професори Богдан Мельничук та Борис Бунчук, письменник Віктор Косяченко.
Звучали зворушливі дитячі спогади Михайла Григоровича про Кобзаря «Місце поета» у прочитанні Ігоря Демчука, учня 5-В класу ЗОШ №22 м. Чернівці. Поетичну сторінку творчості генія українського народу — поему «Титарівна» — представила лауреат Всеукраїнських та обласних конкурсів читців-декламаторів Марина Піта.
Кривий Ріг – Ераст Іваницький
Вітаю, друзі!
Ніхто з нас не зможе стояти осторонь, коли країна палає.
Вже мої твори гуляють інтернетом, як їм хочеться, то чому б і не серед нас?
Дарую загалові.
З повагою,
Ераст ІВАНИЦЬКИЙ
***
Де б ми не були і де б не блукали,
Нам мова карбує Долю,
По-нашому ми в неволі співали
І мова збудила Волю.
Ми станемо грізно у слів на сторожі,
Бо слово - надварта святиня.
СЛОВО! - Тобі завдяки ми МОЖЕМО!
Ти наша навік Берегиня!
Слово! ТИ нас піднімаєш знову,
Проти вітрів і буранів,
Кулі безсилі супроти мови,
Плавить їх пісня Повстання.
Грими, наче громи, рубай лиха літа,
Пали блискавицею скверну,
В Сонячну мову вслухайся, Світе
МИ, як завжди - попереду!
Ми пам'ятаємо Духом і тілом,
Свобода - завіт поколінням!
Духом Козацьким напружені жили,
Пульсують в тугому стремлінні.
Чубаті та гнівні, сонячні вої,
Наш Дух - у мечі свячені!
Світлом Христовим ми стали до бою,
Світанком і Сонцем рожденні.
31 січня 2014 року
***
Мені наснилось, що вони зустрілись
Убитий в Крутах й вірменин Сергій.
(Оксана Максимишин-Корабель)
Мені наснилось, що вони воскресли,
Убитий в Крутах й вірменин Сергій.
Вогонь свій негасимий нам принесли,
І Україні нашій дорогій.
Вони стояли поруч гордо-тісно,
Відчувши силу – братове плече,
І падав перед ними Світ зловісний,
Як Сатана під Янгольським мечем.
Вони світились дружбою святою,
Їх чиста віра в рідний наш Народ,
Вони закрили нас, живих, собою,
Й прийдешні покоління від незгод.
Вони угору здійняли прапори,
І світлу віру в наше майбуття,
Їм завдяки Наш Дух ніхто не скорить,
Їм завдяки постало в нас Життя.
Вони, як символ Сонця проти Ночі,
Їм завдяки чистішим стане Світ,
Все недарма. Я вірю. Я так хочу,
А хлопцям Вічна Пам’ять Многа Літ.
Мені наснилось, що вони воскресли,
Стрілець-студент і Нігоян Сергій,
Мороз пропав і крига зникла-скресла,
І в повен зріст Народ піднявся мій!
01 лютого 2014 року
Київ – сайт http://vsiknygy.net.ua/news/34064/
9 лютого у великій залі Будинку письменників НСПУ (м. Київ, вул. Банкова, 2), відбудеться Всеукраїнський поетичний мега-марафон «Віршень-2014» (в минулому «Сліва-фест»). Даруватимуть поезію й музику:
Іван Андрусяк з «Книгою трав, птахів і людей»; Віктор Баранов з привітанням і новими поезіями;
Олекса Бик з піснями та віршами з барикад; Григорій Вагапов (гурт «Вперше чую») із новими піснями;
Сергій Василюк (гурт «Тінь Сонця») із новою піснею та диском;
Олена Гетьманець з новими збірками «За межею» та «Опозиціонер»; Брати Капранови зі своїм унікальним кобза-репом;
Олександр Косенко з поетичною збіркою «Гартування води» (м. Кіровоград);
Вано Крюгер з новою поетичною збіркою «Зіггі Фрейд і Ктулху» (формат аукціону);
Алла Миколаєнко з новими поетичними книжками «Корекція зору» та «Наперсток для відьми»;
Євген Манженко-Сталкер з новими піснями; Анатолій Сухий (гурт «Рутенія») з новими піснями;
Сергій Пантюк з новою поетичною збіркою «Мовизна», оновленим презентаційним сайтом та поступовим вступом у свій 48-й рік ))))).
Ще даруваттмуть поезію й музику:
Ґео Арабулі (Тбілісі-Київ), Ігор Білий (Хмельницький), Тетяна Бондар, Оксана Боровець, Олеся Венгринович, Оксана Гаджій, Володимир Германов, Богдан Олег Горобчук, Борис Гуменюк, Наталка Гуменюк-Клименко, Леонід Даценко (Черкаси), Христина Дичко, Людмила Дядченко, Валя Заха-Бура, Світлана Дідух-Романенко, Павло Коробчук, Олег Коцарев, Олександр Козинець, Василь Кузан (Ужгород), Мирослав Лаюк, Світлана Лісовська, Таня-Марія Литвинюк, Григорій Лук’яненко, Катерина Ляшевська, Ярина Мавка, Тетяна Майборода, Анна Малігон, Віктор Мельник (Вінниця), Леся Мручківська, Леся Мудрак, Юлія Набок – Бабенко, Вікторія Осташ, Володимир Осипенко, Заза Пауалішвілі, Ілона Пікульська, Андрій Ребрик (Львів), Максим Розумний, Юрій Рудницький, Антоніна Спірідончева, Василина Сіденко, Павло Рицар, Неля Франчук, Тетяна Шептицька, Лілія Черен, Євгенка Чугуй, Оксана Яблонська, Любов Якимчук.
Особливі учасники – володарі відзнаки «Поетичне відкриття року»:
- в номінації «Поет» – Марта Мохнацька, Тетяна Козловська, Катя Гурневич;
- в номінації «Поет з гітарою» – Денис Суховій.
Родзинка фестивалю – геній бандури Ярослав Джусь і його формація «Шпилясті кобзарі».
«Золоті клавіші» фестивалю – Єлизавета Стрий.
Всім шанувальникам поезії та авторської пісні вхід вільний.
Сліва героям!!!!!
Суми – Петро Картавий
Хто, і чому прагне контролювати літопис бардів України
Нагадаю читачам, що в опублікованих віршах протесту – крик та біль поетів і бардів за майбутнє України. Як упорядник бюлетеня не редагую надіслані вірші та повідомлення, за зміст яких відповідають автори. Віршів із закликом руйнувати державу не отримував, бо присилають їх патріоти України, які мріють про чесне життя та демократизацію влади.
У попередньому бюлетені №5 (278) опублікована стаття із “Gazeta.ua” "Віктор Морозов наспівав 40 веселих майданних пісень", яка закінчується словами: “До речі, саме зараз я працюю над 40-ю піснею, але цього разу на дивовижно-пророчий вірш Івана Франка, написаний 130 років тому - "Беркут", який маю надію запостити сьогодні", - зізнався музикант увечері 28 січня.” Згаданого вірша в статті не було, тому розшукав текст про птаха в Інтернеті, і щоб читачі не робили пошук опублікував його у бюлетені, який розіслав 4 лютого 2014 року.
На розсилку відгукнулась харків’янка, автор (опублікованого 23.12.2013 року) альтернативного вірша на події протесту.
Дякую! Цікаві віршики! Мені сподобався Анатолій Миколайчук.
Через 25 хвилин отримав від неї новий лист вже звинувачувального характеру.
Та все ж-таки, зараз надрукувати Франківського беркута - означає підігріти сечу, піддати у вогонь олії. І таких віршів там чимало.
Мені здається, чи Ваш бюлетень має приховану націоналістичну спрямованість? Я люблю Україну і українську мову, але не фашизм.
Листи харків’янки отримувала частина читачів із групи розсилки. Здалося, що хтось у персональному листуванні міг впливати на її думку перед другим листом. Лист провокаційний, бо фактів націоналізму та фашизму в моїх статтях не наведено. Звинувачення надумані, бо все життя допомагаю людям різних національностей, тому маю право вважати себе патріотом-гуманістом. На лист відповів коротко.
Олю, якщо вірш І.Франка це фашизм, то які цінності сповідуєте самі.
У відповідь – натяк на позбавлення волі за громадську роботу.
Та ні, вірші Франка це не фашизм, я їх дуже люблю. Згодна з багатьма претензіями до сучасної влади. Але, пам’ятаєте такий анекдот: За що сидів? За інтонацію! Прочитав: "Я ЗНАЮ? - Город будет? Я ЗНАЮ? - Саду - ЦВЕСТь?..." Так і в цьому випадку - беркут, звісно, структура від держави, але ж подивіться в мене на стрічці новин відео про Порошенка... Та й Франко мав на увазі не зовсім те, що зараз вкладається...
Написав харків’янці.
Здається Ви не уважно читали бюлетень, бо Віктор Морозов написав пісню на цей вірш, яка є в Інтернеті, а щоб читачі розуміли суть і опубліковано вірш. Так було і в попередньому номері, коли був опублікований вірш пісні "Армія світла". Не потрібно своїми претензіями політизувати бюлетень. Політикою не займаюсь, а пишу без прикрас історію бардів України. Віктор Морозов - художній керівник театру "Не журись", лауреат 1-го фестивалю "Червона рута" (1-ше місце, 1989 рік, Чернівці).
У листах харків’янки – спроба зробити із мене екстреміста, хоча жодній людині не вказував якою мовою писати і розмовляти. Серед читачів, дописувачів, авторів віршів кількість україномовних і російськомовних прихильників бюлетеня однакова, а серед авторів та виконавців переважають російськомовні. Напередодні подій протесту, 18 листопада 2013 року, розіслав спеціальний випуск до 15-річчя заснування бюлетеня, де розмістив 17 дописів за 1998-2000 роки, із них 11 написані російською, і тільки 6 – українською. Сторінки бюлетеня об’єднують різномовних бардів, і це не подобається недоброзичливцям України, що прагнуть відродження імперії.
Щоб читачі розуміли передісторію конфлікту мушу зробити паузу в листуванні з харків’янкою, бо раніше пережив кілька спроб отруїти мене, дві із них були сплановані в Харкові. Прошу читачів набратися терпіння, бо в деталях опишу технологію операцій. Можливо комусь мої знання врятують життя.
Літом 2006 року у палаці культури в Харкові попросив вахтера-відставника поставити сумку, щоб не їхати з нею на вокзал. Вахтер почувши українську насторожено розпитував: хто такий. Сказав, що випускаю бюлетень для бардів. Той не розумів мою роль, тому сказав, що журналіст і писатиму про фестиваль. Перед концертом розмовляв з “афганцем”, який пише вірші, і разом із харків’янкою виступав у конкурсі фестивалю “Булат-2006”. Побачивши у мене воду попросив напитися. Трохи випив і повернув пляшку. Коли забирав сумку, то вахтер зі злом накинувся на мене, мов ніякий ти не журналіст, а брехун. Тоді не знав чому “афганець” налаштував проти мене вахтера. Коли у вагоні дійшов до свого місця, то незнайомець, що сидів збоку запитав: “Жарко?”. Відповів йому: “Так”. Почувши українську той подав пляшку з напоєм: “На пей”. Чоловік не був схожий на благодійника, тому відмовився, а у відповідь – лайка. Погрози продовжилися, тому почав знайомитися із сусідами, які також їхали до Сум. Коли виходив у Сумах то погрози повторилися, але від нападу врятували земляки. Згадавши, як брав у мене пляшку “афганець” зрозумів зв’язок між поведінкою вахтера і незнайомця із вагону. Схожу технологію застосували потім по дорозі зі Львова, тільки у вагоні була вдова відставника. Загадкою було чому так нервували незнайомці коли не брав напої. Вони не отримають плату, бо не виконали завдання. Очевидно організатори згаданих акцій мали доступ до баз даних із прізвищами пасажирів, і підсаджували до них своїх агентів.
У другому випадку сумчанка, яка за направленням міліції вчилася на слідчого в Харківській юридичній академії, приїхавши додому попросила допомогти книжками із моєї книгозбірні. 7 березня 2010 року в холі обласної бібліотеки передав їй книжку, а студентка запропонувала мені кульок з пиріжками та яблуками. Подаючи презент нервувала і поглядала на тих, хто спостерігав за нами. Відчув лихий задум і відмовився. Схвильована студентка перед виходом із бібліотеки стишеним голосом попросила: “Ви візьміть, а потім викинете”. У наступний її приїзд запитав студентку навіщо вона це зробила, бо всіляко їй допомагав. У відповідь почув: “Мені потрібно буде годувати матір”. Сказане значило, що її поставили перед вибором: робити те, що скажуть, або виключать з академії, хоча була відмінницею. Дивувало, що вона не відчувала моральної провини за спробу позбавити мене життя, і навіть не вибачилась. Ще довгий час зверталася до мене, мабуть її шефи по агентурі чекали слушної нагоди розправитися зі мною. Літом 2011 року в автобусі до Недригайлова випадково познайомився з дівчиною, яка вчилась із згаданою студенткою. Вирішив розповісти дівчині про вчинок студентки, знаючи, що та передасть почуте. Півроку студентка мовчала, а потім задзвонила немов нічого не було. Запитав чи розповіла їй дівчина мої слова. Та зробила вигляд, що не розуміє запитання, але більше не телефонувала. Аналізуючи випадок дійшов висновку, що акцію влаштували спецслужби сусідів, які контролюють підготовку міліцейських кадрів нашої держави. В Україні тоді змінювалась влада, тому ніхто б не розслідував цю справу, мов помер від хвороби.
Нинішні події це вже третя загроза втратити волю. У 1991 і 2004 роках КДБ і його спадкоємцю не вдалося окупувати Україну, але дехто мріє про це тепер, закликаючи втрутитися сусідів у вирішення політичної кризи. Якщо доля пошле мені випробування, то спробую чесно їх витримати. Тільки зовнішнього втручання не можна допустити, бо знищать десятки тисяч молодих українців, а сотні тисяч змусять емігрувати. Це відчувають ті, хто не мовчить у вирішальний для держави час, бо в нашій історії таке вже було у 20-му столітті.
Олег Покальчук, дипломант згаданого 1-го фестивалю "Червона рута" написав “Баладу про невідоме, або пісня про те, що з нами усіма на Україні буде, коли те, що у нас є закінчиться”, фрагмент якої пропоную.
...
Той, що вчора кричав про мову,
Полюбить навіть шепіт спроквола,
І кожному на щасливу підкову
Ковалі перероблять пекельні кола,
Буде роз’яснено через пресу
І засоби масового контролю
Кожному згідно його інтересу
Різницю між авторським текстом і роллю.
Отже, кінець нашій казочці милій!
Правді не страшно – вона не одна,
А якщо хтось залишиться вцілілий –
Ви розголосите їх імена.
Ви повідомите їх імена,
...
Повернемось до листування з харків’янкою, бо далі був спектакль за участі Оксани, яка читала переписку (її ел. адресу прислала згадана студентка Харківської юридичної академії, де вони співпрацювали в літстудії). Задаючи питання харків’янці, що та вкладає в поняття націоналізм і фашизм Оксана відволікала мою увагу від зроблених нападок. Щоб не спекулювали відповім: для народу, який пережив кількарічну окупацію, і втратив 8 мільйонів українців фашизм означає – ворог. Із дитинства пам’ятаю руїни Глухова, відсутність одягу, взуття, палива (у хаті у відрах замерзала вода).
У відповіді харків’янка звертається не до Оксани, а чомусь до Анни, тому її лист не публікую. Там нав’язлива спроба замовчати проблему, про яку говорить увесь світ. Таке ми проходили у СРСР, коли за чесні слова закривали рота. Тільки хвора уява могла знайти у бюлетені заклик до розстрілу міліцейського підрозділу, представників якого навіть не бачив, бо через проблеми здоров’я у холодну пору року на мітинги не ходжу. У повному тексті вірша “Беркут” про самозахист від зверхності агресивного птаха. З метою дискредитації літопису харків’янка у листі винесла вирок.
І сьогодні, коли назва "Беркут" асоціюється з владними (не кажу правильними - де там!) структурами, такий вірш не може сприйматися інакше, чим заклик до розстрілу саме цієї сили.
Висновки харків’янки схвалила згадана Оксана: “Щиро. Зрозуміла ваша позиція. Дякую”. Тут підтвердження її впливу на листування харків’янки. Вірші та пісні не вбивають, а ті хто вбиває вірші не читають. Про зцілення співом читайте статтю у наступній рубриці. Невже барди прочитавши вірш почали стріляти із гітар?
Звинувачення зроблені в листах характеризують внутрішній світ осіб, що вислужуючись, або зі страху можуть робити зло іншим. Тим, хто живе чесно не варто їх боятися, а краще щиро сміятися. На сайті бюлетеня можна послухати пісні Олега Покальчука, початок однієї із них пропоную.
Провокатор
У провулочку кроки відлунюють глухо:
Бистроокий і з добре розвиненим слухом,
Він частенько отримує дивну зарплату
І миє руки чистенько – куди там Пілату,
Він гортає конспект ризикованих гасел
І спішить на проспект працювати у масах,
Тягне руки до неба, і згадує Бога,
І сичить кому треба: “Візьміть-но оцього!”
Ця робота предивно єднає в собі
Те, чим бридяться раб і диктатор.
Невідомий мені і тобі,
Він десь тут, серед нас у юрбі, –
Обережно, іде провокатор!
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Знайти «скриньку», де захована ваша пісня
Знавець таємниці людського голосу, маестро з Донбасу Павло Тютюнник вважає, що співати можна навчити кожного. І від усіх бід слід рятуватися співом
(газета «Україна молода» від 5 лютого 2014 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2409/117/85704/
Тетяна ОЛІЙНИК
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. І журився: «Як шкода, що ти не вдалася у мене!» А я так хотіла навчитися співати! Йшла до шкільного хору, до колективів народної самодіяльності. У відповідь чула як вирок: «Немає у тебе даних для співу»...
І от, наче за велінням долі, потрапляю на конференцію «Буття українців» і чую дивовижну фразу від маестро Павла Тютюнника з Макіївки: «Співати може кожна людина, бо у кожної людини є душа!». Через деякий час мені поталанило потрапити на майстер–клас маестро. На першому уроці плакати хотілося, бо я чула від себе все ті ж несміливі глухі, нецікаві звуки. А от на другому трапилося диво: з грудей вирвався дзвінкий, радісний голос і кудись мене поніс... Періодичні заняття тривали приблизно два роки. Тепер для мене не є проблемою заспівати на весь голос біля рідної хати у селі чи друзям.
Випускник Донецької консерваторії Павло Тютюнник більше 30 років поспіль прагнув збагнути таємницю людського голосу, працював над заснуванням школи «українського бельканто». За його словами, співати для людини так само природно, як дихати. Маестро впевнений, що найкрасивіший голос у людини видобувається у глибині нашої душі. Це — щодо психології. А щодо фізіології, то той голос видобувається не гортанню, як вважає традиційна школа, а з допомогою цілої системи мембран («оркестру»), що у нижньому кінці трахеї і бронхах на парадоксальному бронхіальному диханні.
Серед учнів Павла Тютюнника — переможець першого «Х–Фактора» Олексій Кузнєцов та «донбаський Карузо» Леонід Сергієнко (63–річний колишній шахтар, а тепер тенор–бас із діапазоном більше 3 октав!).
Коли зовсім погано — потрібно співати!
— Пане Павле, розкажіть, як народилася ідея Всеукраїнського руху «Співати може кожен! Співати треба всім!»?
— Я переконаний у тому, що саме українська народна пісня і є нашою національною ідеєю, яку шукали віками і продовжують шукати нині кращі сини й доньки України. Пісня є егрегором, тобто згустком психічної і духовної енергії, посланої нам крізь віки нашими предками. Вона — той «рятівний круг», який нам кидає наш рід. Пісня завжди була для нашого народу джерелом життєвих сил, натхнення. Українець не співав пісню у звичному розумінні цього слова — він її глибоко проживав, і такий спів викликав катарсис у нього самого й у тих, хто його чув.
— Що вже встигли зробити в рамках започаткованого вами руху?
— Був Київ, була Одеса — творчі зустрічі, майстер–класи, виступи на радіо й телебаченні. Тепер маємо учнів і послідовників нового методу. На черзі — Львів, Чернігів...
— Україна нині більше скаржиться на власну долю, ображається на політиків, але не співає...
— Що й казати, люди не співають, бо не живуть по–справжньому. Я переконаний: коли зовсім погано — потрібно співати! Пісня врятує не лише нашу рідну Україну, а й увесь світ, який перебуває в тенетах цивілізації. Відомо, що саме в ХV—XVI століттях Італія своїм співом зачарувала завойовників, і ті зникли геть. Саме тоді в цій країні народилася школа «бельканто» (у перекладі — «прекрасний спів»). То чому ж не менш співочій за своєю природою Україні не почати рятуватись піснею? Нині нам потрібен саме пісенний Майдан. Нам би знову почати ходити один до одного в гості, як було колись, співати гарних пісень, спілкуватись! Спочатку нам потрібно народом стати. Внаслідок тієї дисгармонії, яку ми спостерігаємо в нашому нинішньому житті, нам перестало хотітися літати, а тому — й співати...
Голос замість страхів і комплексів
— Дисгармонією називаєте нинішню цивілізацію?
— Безперечно. Спів — витончений високий стан. Найменша дисгармонія може вплинути на ці природні людські якості, може їх паралізувати. Страхи і комплекси — найбільші наші вороги. Там, де є страх, — життя немає. Саме тому першою заповіддю у наших пращурів була: «Не бійся!». Зняти страхи і комплекси, подолати надмірну сором’язливість — такі завдання ставить перед собою наша школа співу «Українське бельканто». Тільки створивши на своїх заняттях необхідну психологічну атмосферу, вдалось отримати надзвичайні, унікальні результати. Співати нам дано від народження, від природи. Кожен у цьому житті має проспівати свою пісню. Недаремно найвищою оцінкою людського життя завжди був цей вислів: «Життя склалося, як пісня».
— Хто ж нас так залякав?
— Коли люди мають велику життєву силу, у них немає страху. Ми стали слабкими — у нас увійшов страх. А слабкими ми стали тоді, коли було порушено єдність роду, сім’ї єдиної. Людина завжди — представник роду свого великого, і наша місія — достойно представляти свій рід у цьому світі, а не лише себе особисто, як нині відбувається у світі індивідуалізму і холодного егоїзму.
— Усі прагнуть до цивілізації, а ви так гаряче говорите про ту шкоду, якої вона встигла завдати...
— Я вважаю, що це — страшна хвороба духу людського, а точніше сама відсутність високого духу в людях. В основі цивілізації лежить науковий світогляд, а він мав би бути духовно–моральним. Науки за своєю суттю не спираються на мораль. А людина за суттю своєю і є сама мораль.
Три правила для співочої нації
— У чому бачите порятунок?
— У поверненні до своїх традицій, у повазі до рідної землі, у безмірній повазі до людини, у взаємному служінні й у спільному служінні красі. Землю люби, людям служи! Живи по совісті, по правді, і будеш завжди здоровим і щасливим. Оце і вся філософія і вся наука. Не революції нас врятують, а живий спів, бо він нас може зробити знову людьми, а у стані людяності ми віднайдемо рішення всіх проблем. Пісня нас об’єднає, бо вона за своєю суттю і є тим справжнім духовним майданом. Співати потрібно! І тоді ми зрозуміємо, як нам потрібно жити. Тільки співати пісню потрібно тими природними, глибоко людяними, духовними гарячими голосами. Ці завдання намагається виконувати наша нетрадиційна школа співу.
— Чула, що у своїй школі ви з учнями намагаєтеся співати більше радісних пісень, це так?
— Безперечно, у наш час особливо потрібне світло в душі і бадьорість духу. Та й узагалі старі італійські маестро вважали, що співає радість. Навіть фразу «Зрадив мене милий» треба співати так, щоб люди милувалися душею, яка перед ними розкриває свою таємницю, і відчували, яке то щастя, що у світі є любов, а не думали про те, який поганий світ,у якому ще один негідник образив дівчину... Так, навіть у пісні про нещасливе кохання має світитися надія. На жаль, останнім часом з’явилось багато пісень, які не дають тої надії. Зараз нам потрібні бадьорі й радісні пісні.
— Ви завжди з гордістю називаєте себе потомком запорозького отамана Тютюнника. Про це вам казав батько. Чи не припускаєте, що і ваш славний предок отаман міг сидіти на могилі й співати сумних пісень?
— Наша офіційна історія настільки домислена, безкінечно багато разів переписана, що ми навіть по–справжньому не знаємо правди про козаків, про те, якими вони були насправді. Та в глибині душі відчуваємо, що був в Україні час справжнього козацтва. Були справжні герої й витязі, які не знали страху, не боялися смерті. А в цьому стані у людей відкриваються безмірні, надприродні можливості. Одного вояка було достатньо, щоб розбити, розігнати ціле вороже військо. То був час героїв. А в інші часи, наприклад, за Богдана Хмельницького, було вже не те козацтво. Здебільшого у війську служили вояки, яких наймали для різних і часто не дуже благородних справ. А колись головним девізом справжнього козака було: «Землю люби! Людям служи! Живи по Совісті, по Правді!» Цього завжди буде достатньо, щоб бути справжньою людиною.
ДУМКИ З ПРИВОДУ
Як можна «поставити голос»
Анна Міщенко
вокалістка, музикантка:
«Єдина умова, щоб поставити голос у будь–якому віці, потрібно вчитися і довіряти викладачеві. Слух і голос є у всіх. Інша справа — наскільки він хороший і розвинений. Для того, щоб удосконалити ці два основні у вокалі параметри, існують викладачі співу. Вони повинні навчити тебе правильно дихати, брати ноту, поставити голос і розвинути слух. У вокалі дуже важливе тренування м’язової пам’яті та вміння людини користуватися вокальними резонаторами. За академічними стандартами, постановка голосу повинна займати чотири роки, але вже через півтора року регулярних занять (два–три рази на тиждень) учень цілком здатний виконувати репертуар середньої складності».
ЦІКАВІ ФАКТИ
Як спів зцілює
Шахтар у минулому, 76–річний Іван Дупак переніс інфаркт міокарда. Довгий час тримався на таблетках, та покращення не було. Після знайомства з Тютюнником і систематичних уроків чоловік зрозумів, що таблетки йому не потрібні. Від його будинку до приміщення, де проходять уроки співу, не так близько. Іван Дупак поки доходив до школи співу, кілька разів зупинявся перепочити. Проте після занять iшов додому, наче на крилах.
Невістка пана Івана Галина зізнається, що вже після першого заняття співу почувалася, наче місяць на курорті провела.
Були випадки, що люди, які оволоділи технікою співу Тютюнника, виліковувалися від астми, діабету. Одного разу завдяки співу людина переборола онкозахворювання. А про хворі руки і ноги, кажуть його учні, немає що говорити. Маестро впевнено повторює: «Болять ноги? Співайте! Але правильно!»
Павло Тютюнник переконаний, що істинний спів може повернути людині справжнє здоров’я: «Потрібно не якісь окремі болячки лікувати: якщо працювати з душею людини, то болячки при цьому відпадуть самі — як бородавки».
Від «ой» до себе істинного
На сьогодні Школа прекрасного співу працює регулярно в Макіївці, де живе Павло Тютюнник. Інколи учитель виїжджає з майстер–класами в інші міста. Так, у Києві уроки співу проходили у стінах Українського фонду культури, що на вулиці Липськiй, у Будинку архітектора, Університеті Шевченка. Під час майстер–класів Павло Тютюнник каже, що зовсім не потрібно думати, аналізувати, яку ноту брати. «Дослухайтеся до того, про що прошу я. Ви — неначе музичний інструмент, а я в даному разі виконую роль того, хто його налаштовує».
Спочатку аудиторія учнів продукує хором якийсь один вигук, наприклад, «Ой!», а потім кожен під пильною увагою маестро цим простим вигуком має заявити про себе істинного. Рідко буває так, що людина з першого разу вціляє. Зазвичай над кожним iде копітка, наполеглива робота. І аж доти, доки не з’явиться довгоочікуваний голос. Цей процес — неначе копання криниці: людина не знає, що чекає її на шляху, поки з’явиться справжня вода..